МАКСИМ РИЛЬСЬКИЙ ЯК УЧЕНИЙ ТА ОРГАНІЗАТОР НАУКИ

Максим Рильський у молоді свої роки не проявлявся як учений, хоч і успадкував ґени вченого від батька, відомого українського етноґрафа другої половини 19-го ст. Пізніше на нього справили вплив фольклористи Д. Ревуцький та О. Русов. Але як класичним ученим М. Рильський так і не став, продукуючи переважно публіцистичні й рідше науково-публіцистині тексти. Хоча біографи пишуть про наукові праці з мовознавства та літературознавства. Він зробив помітний внесок у розвиток науки, коли став багаторічним директором академічного інституту, який тепер носить його ім‘я.

В одному із своїх листів Климент Квітка (який з акад. А. Лободою та ще кількома вченими ВУАН заклав підвалини майбутнього ІМФЕ) в одному з листів на початку 30-х писав, що 1931 року бачив у камері на Лук‘янівці М. Рильського, і той був дуже переляканий. Квітка був ув‘язнений як підозрюваний у сфабрикованій ГПУ справі «СВУ». Чи Рильський також проходив по цій справі, важко сказати. Його біографи називають причини ув‘язнення, які до «СВУ» відношення не мають.

Як пишуть про цей період біографи поета, уже 1932 року творчість Рильського зазнає змін, і в збірці «Знак терезів» (1932) він проголошує активне сприйняття радянської дійсності, завдяки чому він єдиний з неокласиків урятувався від сталінського терору й був зарахований до числа офіційних радянських поетів.

Той лук‘янівський переляк по суті визначив долю М. Рильського. Невдовзі після Лук‘янівки появився й вірш «Із-за гір, з-за гір високих сизокрил орел летить», який відкривав подарункове видання поетичної антології на честь Сталіна, виданої у середині 30-х років. У Ґеоргія Бурсова є оповідання «Телефончик», з якого довідуємося, що Рильський мав прямий телефон Сталіна і можливістю зателефонувати Вождеві врятував життя А. Малишкові.

Біографи М. Рильського пишуть, що 1943 року його обрано академіком Академії наук УРСР і що у 1944—1964 роках Максим Рильський був директором академічного Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії

Наскільки мені відомо, М. Рильський став директором академічного інституту ще до того, як він став академіком. Перед виборами 1943 року Рильський як директор інституту умовляв К. Квітку балотуватися на члена-кореспондента АН УРСР, завалюючи його телеграмами (вони зберігаються в моєму архіві), але Квітка просто проігнорував те запрошення. В усякому разі жодного свідчення про офіційну відмову Квітки від балотування мені не трапилося. 

Коли 1929 року уже знаний у світі як видатний етномузиколог (його ім’я увійшло в енциклопедії європейських країн), Квітка офіційно відмовився від звання академіка на користь Ф. Колесси, і ВУАН прислухалася до його рекомендації. Так само він міг вчинити й 1943 року, але він цього не зробив. Там не було якоїсь особистої неприязні: у повоєнні роки Квітка співпрацював з очолюваним Рильським інститутом.

На член-кора замість К. Квітки пізніше було обрано В. Дашкевича (див.: Дашкевич Всеволод Якович | Енциклопедія Сучасної України — http://esu.com.ua/search_articles.php?id=23732), який після поранення на фронті прийшов працювати в інститут на посаду завідувача відділу і завдякий цій посаді міг балотуватися на член-кора.

З тим В. Дашкевичем цікава, майже анекдотична сторінка з історії цілої Академії і, звісно, директорства Рильського. Досвідчений літературний редактор газети «Комуніст» і Українського радіокомітету та новоспечений член-кор з етнографії, Дашкевич уклав словник і, здається, 1947 року умудрився видати/надрукувати його в районній друкарні на своїй малій батьківщині (Житомирщина); не знаю, чи зберігся бодай один примірник цього словника.

Виник великий академічний скандал, про який, звісно, у тодішній пресі не повідомлялося і про який навіть в АН УРСР знало дуже обмежене коло людей. Мені про це розповідав Ю. Костюк, мій старший колега періоду моєї роботи в ІМФЕ, близький до О. Корнійчука та М. Рильського. Розповідав уже після розпаду СРСР, в останні роки свого життя, коли я бував у нього на дачі в Плютах. На той час і В. Дашкевича уже не було в живих (ми обидва про це й не знали)…

Справою В. Дашкевича займався особисто перший секретар ЦК КПУ Л. Каганович. Дашкевича увільнили з роботи в інституті. Йшлося також про позбавлення його звання члена-кореспондента АН УРСР. Очевидно, ініціатором цього був малоосвічений Каганович. Очевидно, що академік Рильський і хтось із керівництва АН тицьнув Кагановичеві перед очі Статут Академії, в якому написано, що членство в АН є пожиттєвим, а позбавлення членства не передбачено.

Тоді Каганович вирішив звернутися до найвищої академічної інстанції і зателефонував у Кремль особисто Сталіну. Вождь вислухав доповідь Кагановича і буцімто сказав: «Ми не можемо порушувати академічні свободи через одного дурака». Так В. Дашкевич до скону свого віку залишився членом-кореспондентом АН УРСР. Напевно він одержував і належну йому за статусом академічну стипендію. 

Прикметно, що після звільнення з ІМФЕ, здається, не зазнав інших переслідувань. Більше того, він повернувся на роботу в редакцію головної компартійної газети «Комуніст», яка тепер уже називалася «Радянською Украіною», і впродовж десятиліть і десятиліть завідував там мовностилістичним відділом.

Там, в редакції «Радянки», де після роботи в «Літературній Україні» я тимчасово працював у відділах міжнародної інформації та культури, довелося й мені пересіктися з В. Дашкевичем особисто. Вийшло так, що мене відправили в тривале відрядження на Прикарпаття і Тернопільщину, і за ті дні вийшов друком мій матеріал про Індію. У тій публікації мало що залишилося з мого стилю.

Повернувшись з відрядження, я присікався до мого старшого колеги, який виконував обов‘язки завідувача відділу й готував мій текст до друку. «Ти дуже гарно написав. Я не виправляв жодного слова», — сказав колега і порадив піти в мовностилістичний відділ і поговорити з завідувачем. 

В кабінеті завідувача мовностилістичного відділу я побачив літнього чоловіка в засмальцьованому піджаку, якого я не раз бачив на вулицях Києва в так само заношеному плащі й капелюсі з старим і потертим шкіряним портфеликом. Це й був В. Дашкевич. 

Не піднімаючи голови від машинопису, над яким він працював, головний стиліст «Радянки» поцікавився, хто я і з яким ділом я до нього прийшов. Я виклав суть справи. «А… Пам‘ятаю…» — сказав Дашкевич, підвівши на мене погляд поверх окулярів і продовжив: «Ти гарно написав, але я не бачив, щоб так було надруковано, і тому мусив відредагувати…» Це було сказано так щиро і так категорично, що я зрозумів: дискутувати немає про що.

Пізніше, викладаючи в університеті редакторську й журналістську майстерність, на цьому прикладі я показував, яку силу має авторитет друкованого слова і наскільки ризиковано піддаватися цій силі.

Окрім того, що він визначав мовностилістичні шати «Радянської України», В. Дашкевич відзначився в українській радянській журналістиці тим, що з нагоди різних ювілеїв і пам‘ятних дат писав досить пристойні, хоч і шаблонні, матеріали про видатних українських діячів, про знакові історичні події тощо для РАТАУ (нині Укрінформ). За тодішньою традицією РАТАУ розсилало ці тексти для обов‘язкової публікації в обласних, районних і навіть багатотиражних газетах промислових підприємств. Відтак його тексти читали мільйони, а то й десятки мільйонів читачів періодики.

Оскільки всі тексти були підписані так: «Всеволод Дашкевич, член-кореспондент АН УРСР», — це, з одного боку, підносило статус його публікацій, а з другого — робило його, мабуть, найвідомішим академічної спільноти в Україні, з якої його напевно викинули б, але Сталін не дав. Можливо, й завдяки Рильському.

Пару десятків років тому, уже в Америці, я прочитав публікацію однієї моєї колеги по ІМФЕ, яка відкрила для себе В. Дашкевича як видатного, але несправедливо забутого етнографа. Зокрема, бідкалася вона й тим, що в інституті навіть не знають, коли він помер і де похований. Не знаю, які такі заслуги Дашкевича в українській етноґрафії мала на увазі колеґа, але знаю достеменно: дату й місце упокоєння члена-кореспондента АН УРСР з етноґрафії інститутові могли підказати в Київській організації СЖУ, яка знаходиться буквально через дорогу від ІМФЕ.

***

Коротко згадаю ще деякі цікаві і знакові моменти, пов‘язані з директоруванням М. Рилбського в ІМФЕ і взагалі з його перебуванням в академіках.

За Рильського у відділі етноґрафії ІМФЕ працювала жінка-лікар, здається, гематолог за спеціалізацією, яка займалася студіями над кров‘ю з етноґрафічного погляду. Я ще застав її в інституті. Їй було за сімдесят, і її при першій же нагоді напевно спровадили на пенсію, а дослідження в царині її наукових інтересів просто припинили.

Я згадав про цю дослідницю, щойно довідавшись, що такі дослідження тримають у США й інших країнах. Відтак пробував встановити її ім‘я, але безуспішно.

Ще один епізод пов‘язаний із Правописом. М. Рильський чимало зробив у справі захисту української мови від наближення її до російської. На моє переконання, саме Рильський був стримуючим фактором щодо агресивного наступу І. Білодіда та його прибічників. Думаю, мовознавці скажуть про це більше і докладніше.

Маючи великий авторитет і сміливість з високої трибуни чи сцени сказати з притаманним йому гумором чи саркпзмом усе, що він думає, Рильський часто ставив на місце людей, які демонстрували низький рівень мовної культури або свої антиукраїнські погляди 

Наприклад, ректором Київського університету імені Т. Шевченка був академік з типовим українським прізвищем — Швець. Цей академік завжди підписувався: Швец. На одному велелюдному зібранні Рильський в‘їдливо пожартував: «Я знаю в українській мові два слова, які пишуться без м‘якого знака: поц і Швец. На іншому зібранні Рильський так само саркастично обіграв прізвище  малороса «Кал-южний».

***

З-поміж декількох українських письменників, які завдяки колаборації з сталінізмом, стали академіками (Бажан, Корнійчук, Рильський і Тичина), як організатор науки Рильський, можливо, був найуспішнішим. Директорство Тичини в інституті літератури АН УРСР  менш помітне. УРЕ під керівництвом Бажана серйозною академічною інституцією так і не стала. А Корнійчук, здається, взагалі ні до чого не доклав своїх рук в АН УРСР, і, можливо, це й добре. 

Як відомо, не проявилися в академічній науці й академіки пізнішого часу О. Гончар та Б. Олійник. Ну, раз не дано, то й не дано. З цього треба робити продуктивні висновки: немає чого робити в Академії наук далеким від науки людям. Хай вони собі гуртуються в літературні, музичні, мистецькі та інші академії і справно виконують свої функції у суспільстві. Саме такий висновок напрошується внаслідок осмислення наукового й науково-організаційного досвіду М. Рильського.

29 грудня 2020 р.

Published by Dr Volodymyr Ivanenko | Д-р Володимир Іваненко

Entrepreneur, Professor & Scholar | Підприємець, професор, учений

Leave a Reply

Fill in your details below or click an icon to log in:

WordPress.com Logo

You are commenting using your WordPress.com account. Log Out /  Change )

Google photo

You are commenting using your Google account. Log Out /  Change )

Twitter picture

You are commenting using your Twitter account. Log Out /  Change )

Facebook photo

You are commenting using your Facebook account. Log Out /  Change )

Connecting to %s

%d bloggers like this: