ІСТОРИЧНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ НАРОДУ

Якось в одному з коментарів генерал Олександр Скіпальський написав про Україну та українців: “Нещасний народ і держава”. Я не погодився. Ось моя відповідь: “Щодо держави – погоджуся. Щодо народу – ні. Народ (суспільство) – творець своєї держави і відповідальний за неї. Тому доречніше буде підібрати якесь інше, точніше слово. Наприклад, безвідповідальний народ. У безвідповідального народу держава може бути нещасною”.

1.

Мені доводиться багато писати про низький рівень національної свідомості й громадянської відповідальності (йдеться по суті про громадянську безвідповідальність) українського суспільства. 

Усі погоджуються з відомою сентенцією, що народ чи суспільство має таку владу, якої він/воно заслуговує. Але не всі погоджуються з тим, що змінювати треба не владу (владні інститути), а саме суспільство, народ.

Аргумент у моїх опонентів простий, як голобля: народ є такий, який він є, і таким його й треба сприймати. Інакше кажучи, народ є щось таке незмінне, що на нього не впливають ні зовнішні, ні внутрішні чинники, а отже – як не старайся…

Як на мене, це зовсім не так. І наш, і світовий досвід свідчить про те, що народ можна і треба змінювати.

Невже український народ залишається незмінним упродовж цілих століть і тисячоліть?

А придивіться до історії й зіставте, яких змін зазнавали ті частини нашого народу, які упродовж тривалого часу перебували чи й продовжують перебувати під владою інших народів і держав. Ми маємо багатющий історичний матеріал про взаємодію українського народу з поляками, кримськими татарами й турками, московитами, хазарами та ін. Але ця тема залишається поза увагою народознавців.

Цікавий матеріал для аналізу подає нам формування нових народів на теренах теперішньої Російської Федерації та Північної Америки.

Як відомо, до 1723 року не було ніякої Росії (у теперішньому розумінні назви) і відповідно – росіян. Утвердившись як імперія, Московія досить швидко заявила про існування нового “етносу” – “великоросів” (росіян), і змогла за відносно короткий строк домогтися помітного результату, змішуюючи докупи етнічні групи й народності різного походження за рахунок повного знищення менших і відкушуючи шматки від більших народів і народностей.

Продовжуючи цю традицію на відмінних принципах, Радянський Союз проголосив створення “єдіной общності – совєтского народа”. І створив би, якби не зазнав краху.   Наслідки цього експерименту ми спостерігаємо в совковій ментальності численних представників різних народів на всьому пострадянському просторі. Особливо проявилася вона на теренах України в Криму та на Донбасі.

Заглянемо тепер на американський континент, де упродовж якихось двосот років сформувалися два успішних народи – американський та канадський, при чому навіть не на етнічній основі. Незважаючи на останнє, етнічні групи мають усі можливості для задоволення власних потреб.

Українські ґеоґрафи, етноґрафи, народознавці, наскільки мені відомо, не поспішають замислитися над цим феноменом. Московити ж давно тримають своє пильне на цьому явищі. Над цим працює цілий інститут академічний США і Канади, в університетах викладають відповідні країнознавчі дисципліни. Результат: Russia Today, Sputnik та інші спецпропагандистські структури успішно роблять своє чорне діло, успішно впливаючи на суспільні процеси в названих країнах.

Тут до речі буде нагадати, що Московія успішно продовжує справляти вирішальний вплив на український народ, українське суспільство, ефективно гальмуючи процеси піднесення його національної свідомості й гідності, громадянської відповідальності. Найдієвішим є принцип “поділяй і володарюй”, благо українська ментальність легко надається саме до цього методу.

Індивідуалістичні за своєю природою,  завдяки ефективному московському впливові українці більшою мірою проявляють споживацький бік свого індивідуалізму (особиста вигода, моя хата скраю тощо), ніж підприємницький (персональна відповідальність за власну долю і долю свого народу, своєї країни й держави).

Понад півстоліття тому президент США Джон Кеннеді сказав американцям: “Не питайте, що країна може зробити для вас. Запитайте, що ви можете зробити для країни”. Кращого нагадування про відповідальність народу в цілому і кожного громадянина зокрема придумати неможливо. Американці добре пам’ятають цей заклик.

Саме такий принцип діяв в Україні століття тому. Читаємо у Івана Котляревського:
Де общеє добро в упадку,
Забудь отця, забудь і матку,
Лети повинеість ісправлять!

Прикметно, що ці рядки за радянської влади юні українці вивчали напам’ять у школах. Цікаво, чи роблять це у школах незалежної України?

2.

Отже, напрошується висновок про те, що народ несе історичну відповідальність за свою долю і за долю кожного окремо взятого члена спільноти зокрема, за свою країну і за свою державу.

Тому перш за все нам належить нести освіту і просвіту в народ, підносити його національну свідомість і громадянську відповідальність, і якраз це стане запорукою створення потужної нації й будівництва успішної держави.

Освітою й просвітою може і повинна зайнятися пасіонарна частина народу/суспільства, а очолити цей рух має інтелектуальна еліта – учені, діячі літератури й мистецтва, викладачі вишів і вчителі шкіл. 

Я свідомо використовую категорію “інтелектуальна еліта”, категорично відмовившись від звичного вам поняття “інтеліґенція”. І ось чому.

Поняття “інтеліґенція” виникло у 19-му столітті і є продуктом російської імперської ментальності. Більшовики зауважили “гнилість” інтеліґенції й спочатку знищили її, а на рештках її створили новий класовий елемент як прошарок між пролетаріатом та селянством – “робітничо-селянську інтелігенцію”, яка пізніше здобула назву “радянська інтеліґенція”.

“Українська радянська інтеліґенція” замістила майже повністю винищену або перековану на радянський лад українську інтелектуальну еліту. І це є поясненням слабкості кадрового потенціалу нинішньої науки, освіти, просвіти і культури України. 

Тому нам треба кувати якісно нові україноцентричні кадри науковців, освітян і просвітян, літераторів та митців, які складуть ядро нової української інтелектуальної, яка, будемо сподіватися, швидко нарощуватиме свої сили і спроможна буде ефективно стимулювати зміни в українському суспільстві й відтак сприятиме якісним змінам у народі в цілому.

3.

Для кожного суб’єкта Бог визначив різні рівні відповідальності. Окремі особи чи група осіб несуть за свої дії і вчинки персональну цивільну (громадянську), кримінальну, адміністративну чи моральну відповідальність. Голови держав чи урядів, самі уряди й політичні партії (групи) несуть політичну відповідалтність, якщо на них не поширюється персональна відповідальність, означена вище.

Народи несуть історичну відповідальність і часто розплачуються за помилки своїх урядів як матеріально, так і кров’ю.

Американський народ ще наприкінці 19-го століття мав сміливість визнати свою провину перед північноамериканськими тубільцями (індіанцями), потім і перед афроамериканцями за рабство.

Внаслідок розв’язаної нацистським режимом Другої Світової війни Німеччина й німецький народ взяли на себе історичну відповідвльність, платять за рахунками і докорінно змінили себе.

Радянський Союз як співініціатор цієї війни ухитрився опинитися серед переможців і не відповів за свої злочини перед людством, і ми тепер маємо нагоду спостерігати історичну безвідповідальність країни, яка проголосила себе спадкоємцем СРСР, і її народу, який не хоче змінюватися, але здумав себе і свою країну Росію як “останню надію Бога на землі”.

Росія і росіяни продовжують розглядати загарбання чужих земель як “добровільне приєднання”, не визнають вчиненого ними Голодомору, своєї участі в розпалюванні численних воєн в різних місцях планети і т.ін.

4.

Але повернімося до свого дому й погляньмо на відповідальність українського народу з історичної перспективи. Чим було підірвано міць свого часу найпотужнішої держави Європи – Русі? Розбратом, громадянською безвідповідальністю не тільки тих, хто був при владі, але й посполитих, тобто усього народу.

З якої причини кількісно більший український народ ставав здобиччю менших, але агресивніших і згуртованіших поляків, московитів, кримських татар? Передусім, через нездатність згуртуватися і взяти відповідальність за свою ж історичну долю на себе.

З-поміж усіх виборних і наказних гетьманів Польської, Московської й Ханської Україн трапився тільки один, який усвідомлював можливість і необхідність повної незалежності України. Не поспішайте називати ім’я І. Мазепи чи П. Орлика…

Сто років тому ми знову мали шанс побудувати могутню й успішну державу з чисельно найбільшим народом. Знову можна причини поразки шукати у внутрішніх розбратах та агресивності чисельно менших сусідів. Але причина невдачі була в іншому: народ відмовився брати на себе відповідальність за свою ж долю.

Плата навіть за поразку була надзвичайно високою. Нам винищили інтелектуальну еліту. Наше селянство зморили Голодом. Ми стали об’єктом колосальної війни двох союзників, які невдовзі зійшлися на прю один з одним, наслідки якої відбилися на долях багатьох народів світу.

Агресор, який не був наказаний за наслідками Другої Світової війни і не відмовився від глобальних амбіцій, спираючись на нашу історію, робить уже двадцять якусь спробу стерти нас з лиця Землі, а ми в більшості своїй продовжуємо вважати його “братнім народом”, свідомо чи несвідомо підтримувати його “русскій мір” або – в кращому разі – з холодною байдужістю спостерігати за його бешкетуванням у нашій хаті. 

“Какаяразніца”?! Оце і є історична безвідповідальністт народу, який сам же накликає на себе чужинців, віддає їм владу над наївно сподівається, що вони вибудують вимріяну ним вільну, незалежну і успішну державу.

…Одна коментаторка написала мені з докором: “ми були, є і будемо великою нацією”. Так, наче я намагаюся довести щось протилежне. Підсилю тут свою думку словами В. Симоненка: “Мало великим себе уявляти – треба великим буть!”

Щоб довести своє історичне право на великість, ми повинні відчути і усвідомити свою відповідальність як перед своїми славними предками, так і перед тими поколіннями, які прийдуть після нас. 

5.

«В Україні не реалізовано право народу бути владою», – пише Володимир Черняк.

Пан Володимир Черняк – не єдиний, хто нагадує про це. Я відштовхуюся від нього як від фігури знакової в українському суспільстві. Сподіваюся, що він зрозуміє й підтримає мене в тому, що я зараз скажу.

Право народу на владу в Україні означено в Конституції. Навіть Конституція СРСР декларувала це право. Власне, ради народних депутатів, ще за задумом Леніна, мали реалізувати це право.

За радянської влади, за однопартійної системи й за «непорушного блоку комуністів і безпартійних» це право просто неможливо було реалізувати. Тому всі тоді голосували формально.

З появою альтернативних до КПРС партій (на кінець 1990 року їх було вісім) виникла й можливість вибору; перша така можливість, власне, появилася ще навесні 1990 року, коли у Верховну Раду зайшли представники НРУ за перебудову і створили там свою фракцію «Народна рада», яка мала біля 25% голосів. 

На жаль, українське суспільство не скористалося і не користується тими можливостями, що їх надає багатопартійна система. 

Можна, звичайно, усе списувати на олігархію й олігархічні партії, які узурпували владу в Україні. 

Вони навряд чи змогли б це зробити, якби українське суспільство було достатньо зрілим і згуртованим, щоб не допустити цього.
Тому, як не крути, треба говорити про історичну відповідальність суспільства, про історичну відповідальність народу.

6.

Очевидно, український народ за чверть століття не спромігся реалізувати своє право на владу ще й тому, що хоче це зробити у більшовицькому, компартійно-радянському форматі, який за три чверті століття перед тим продемонстрував свою цілковиту неспроможність.

Встановлений більшовиками суспільний устрій і спосіб урядування трималися виключно на авторитарно-тоталітарних традиціях, що були продовженням традиції абсолютистського монархізму Московської імперії. 

В умовах багатопартійності, вільного ринку й навіть найнедосконалішої демократії ці нав‘язані українцям устрій та спосіб урядування тим більше не можуть бути ефективними.

Тому жодні спроби реформувати, підмарафетитм систему не дають і ніколи не дадуть будь-яких позитивних результатів. Зате цей устрій і ця система легко надаються до використання українобіжним та злочинним силам, вирощеним компартійно-радянською номенклатурою.

7.

Виходом із становища може бути лише зміна суспільного устрою (ладу) та зміна способу урядування.

Для цього не потрібні революції й стояння на майданах. Для цього потрібна інтенсивна освіта й просвіта, інформаційна діяльність, спрямовані на піднесення національної свідомості й громадянської відповідальності як усього українського суспільства, так і кожного його члена зокрема.

Важливим кроком у цьому напрямі має стати широкомасшабна поетапна програма  системної українізації України.

Першочерговими етапами цієї програми має стати українізація освіти (йдеться не про мову викладання, а про українізацію її суті, її змісту), українізація ЗМІ (знову ж ідеться не так про мову та квотування, а про сутнісні аспекти діяльності ЗМІ), а також українізацію духовного житя (виявлення й видалення із суспільства ворожих Україні центрів, які ховаюттся за шатами релігійних організацій, створення єдиної Помісної церкви та ін.).

Українське суспільство сподівається на те, що це зробить для нього держава. На жаль, систему урядування живлять політичні партії та рухи, які, судячи з їхніх програм і реальних дій, не мають навіть намірів розбудовувати незалежну й успішну Україну.

Отже, одним із наступних реальних кроків має стати випрацювання національної ідеолоґії та створення на її основі якісно нових і справді ідеологічних партій консервативного, поміркованого й соціально орієнтованого типів.

Цим мала б зайнятися українська нацвональна інтелектуальна еліта, яку нам належить виокремити з української інтеоігенції, яка продовжує жити й творити в рамках, окреслених для неї компартійно-радянською номенклатурою.

Саме прив‘язаність до цієї традиції пояснює непродуктивність мереж інститутів НАНУ, галузевих академій, вишів, творчих і професійних спілок та асоціацій, а також усіляких товариств.

Я свідомий того, що в умовах України надзвичайно важко проростати будь-якому справді незалежному новому інтелектуальному рухові чи ініціативі.

Тому є сенс і необхідність повернути свій зір на свідове українство, на діаспору, передусім – на ті ініціативи, які є україноцентричними й незалежними від офіційних впливів.

25 вересня, 19 листопада 2017 р.

Published by Dr Volodymyr Ivanenko | Д-р Володимир Іваненко

Entrepreneur, Professor & Scholar | Підприємець, професор, учений

Leave a Reply

Fill in your details below or click an icon to log in:

WordPress.com Logo

You are commenting using your WordPress.com account. Log Out /  Change )

Google photo

You are commenting using your Google account. Log Out /  Change )

Twitter picture

You are commenting using your Twitter account. Log Out /  Change )

Facebook photo

You are commenting using your Facebook account. Log Out /  Change )

Connecting to %s

%d bloggers like this: