ІНАКОДУМСТВО НА СУМЩИНІ

Володимир Садівничий виклав на сайті Academia.edu збірник «Інакодумство на Сумщині».

У збірнику подано документи, що висвітлюють історію протестних настроїв та проявів інакодумства комуністичному авторитарному режимові на території Сумщини, починаючи з часів хрущовської «відлиги» до періоду пізньої «перестройки». Документи стосуються найважливіших форм «антисовєтських проявів» вільнодумства.

У збірнику я знайшов імена й фотографії людей, з якими я спілкувався ще підлітком у шкільні роки і які справили на мене помітний вплив. Серед них Микола Данько, Євгенія Кузнецова (Савчук) та інші.

Це спілкування не пройшло поза увагою КДБ, і з ним пов‘язані напевно унікальні випадки, коли до школяра-старшокласника приставляли спеціальних аґентів спецслужб. Про це я вже писав, зокрема — у нотатках «Про зо нагадав автоінспекторський жезл». Ось кілька фрагментів із цих нотаток:

«Перший раз — коли я навчався у восьмому чи дев’ятому класі. Об’явився тоді у нас новий учитель фізкультури на ім’я Іван Васильович Решетняк. Замість фізичних вправ, півурока він любив розказувати про те, як він служив у прикордонних військах і що він є “громадський автоінспектор”. І була у нього ота заповітна палочка, якою можна було зупинити будь-яку автомашину і шофер повезе тебе куди скажеш. Іван Васильович не випускав той жезл із рук навіть на уроках фізкультури, використовуючи його як указку. Цим і запам’ятався. А яка була його місія в селі, один Бог знає.

Удруге автоінспекторський жезл я побачив зблизька у руках іншого вчителя, цим разом — історії, Олександра Михайловича Горобця. Він з’явився у нашій школі в останній рік мого навчання. І став він на квартиру у тієї ж баби Діденчихи, в якої я жив з осені по весну, коли не можна було їздити до школи з дому на мотоциклі чи велосипеді. Мені довелося поступитися йому цілою окремою кімнатою.

Який із Олександра Михайловича був історик — не скажу, бо мені він історію не викладав і, живучи зі мною під одним дахом, розмов на історичні теми не вів. Був мовчазний. Але не раз згадував про те, як він служив у… прикордонних військах. Щастило мені на прикордонників! Так-от, цей Горобець також був “громадським автоінспектором”, і я не раз бачив, як він зупиняв своїм жезлом вантажівку, що йшла на район, гордовито сідав у кабіну до водія і відбував куди йому було треба.

Учителювання О. Горобця у Василівці збіглося у часі з початком мого спілкування з дисидентами. Зіновій Антонюк регулярно надсилав мені україномовний місячник “Дружно вперед!” із Пряшева, а Микола Щирба — україномовну газету “Наше слово” та “Український календар” із Варшави. Пізніше я почну друкуватися в цих виданнях. Тоді ж я ковтав їхні публікації, як свіже повітря.

Прикметно, що О. Горобець завершив свою учительську кар’єру водночас із моїм закінченням школи. Через тиждень після того, як я поїхав вступати до університету, колишній прикордонник, “учитель історії” й “громадський автоінспектор” Горобець у званні капітана обійняв посаду заступника начальника Лебединського райвідділу внутрішніх справ. 

З часом я довідався, що оскільки КДБ не мав офіційних підрозділів на рівні районів, з часів НКВС кадрові особісти рядилися у міліцейську форму. В Лебедині ж моєму “учителеві історії” роботи було хоч відбавляй: активізувався один талановитий історик-краєзнавець, редактором райгазети щойно став молодий і тямущий, національно свідомий жуналіст…

Зрештою, життя й кар’єра О. Горобця трагічно обірвалися разом із життями тих, до кого він був приставлений. Фактично — нещасний випадок на пікніку. Формально — не виключаю, при виконанні службових обов’язків».