ЩО В ПУТІНА НА УМІ, ТЕ У ДУҐІНА НА ЯЗИЦІ

Ці нотатки я написав 21 грудня 2015 року як реакцію на статтю А. Дуґіна «Принципы и стратегия грядущей войны». На той час я багато дискутував із Дуґіним у на Фейсбуці, поки не допік його настільки, що він просто забарикадувався від мене.

На жаль, через те, що мій ФБ профіль було завалено (не виключено, що з подачі того ж Дуґіна) мої з ним перепалки в коментарях не збереглися.

Я включив ці нотатки до своєї нової збірки «Українська інтелектуальна еліта як проблема», над якою зараз працюю. Перечитуючи нотатки, я побачив, наскільки суголосні вони залишаються у відношенні до війни Росії в Україні та подій останніх років у США. Тому й публікую їх на своєму сайті.

ЩО В ПУТІНА НА УМІ, ТЕ У ДУГІНА НА ЯЗИЦІ

Алєксандр Дуґіна залишається одним із провідних ідеологів “русского міра” та ґлобалістських домагань путінської Росії. У статті “Принципы и стратегия грядущей войны” він виказує себе як чудовий інтерпретатор стратегічних порухів Путіна: що в Путіна на умі, те у Дуґіна на язиці.

І в Путіна, і в Дуґіна є одне й те ж слабке місце: вони мені нагадують того, хто першим кричить “ловіть злодія!”. Злочинці мимоволі? Як сказати…

У цій статті Дуґін вивертає назовні усю суть не тільки “русского міра” як світобачення, але й імперських амбіцій Росії. Ця стаття взайве засвідчує, що без України (принаймні значної її частини) і особливо — Києва ні Російська імперія, ні “русскій мір” неможливі:

«Киев для русского самосознания является полюсом исторического бытия. Несмотря на то, что в нем временно укрепились представители прозападной олигархической верхушки, опирающейся на русофобскую идеологию западенцев, Киев неотъемлемая часть русского мира. Мы не можем стоять за истину, и оставить его врагу. Он должен быть освобожден и возвращен народу».

Отак, і не менше.
Затіваючи по суті цивілізаційну війну проти Заходу й називаючи “чорне” (“темне”) “білим” (“світлим”), а “світле” – “темним”, Дугін, схоже, навіть не усвідомлює, що по суті оголює справжню суть і “русского мира”, і російського імперіалізму.

Зверніть увагу, як йому бачиться “справжня” російська пропаганда. Йому мало нинішньої кремлівської пропаганди геббельсівського штибу. Йому потрібна така пропаганда “русского мира” й “визвольних” домагань Кремля, щоб світ бачив Росію як єдине уособлення сил “світла” і єдиного спасителя людства від сил “тьми”.

При цьому Росія з усім своїм “русским миром”, що є проявом виразно лівацької традиції й агресивності, з одного боку, робить ставку на… консервативні сили в країнах Євросоюзу і, як засвідчує досвід Франції, підгодовує їх солідними фінансовими вливаннями, а з другого — продовжує більшовицько-радянську традицію підтримки лівих і екстремістських сил та режимів. Підозрюють, що навіть “ісламська держава” є ледве не годованцем Кремля, з якою вона воює в Сирії про людське око.

Мені не за чутками відомо, як було налагоджено антиамериканську пропагагду в СРСР і на що та на кого радянська пропагандистська машина робила ставку в США. Це були компартія, творча інтелігенція з виразно лівацькими настроями, борці з расизмом тощо. В інтернеті ви знайдете імена Ґеса Гола, Анжели Девіс, Пола Робсона й інших активістів “прогресивного табору”, з яких радянська пропаганда робила героїв.

Із статті Дуґіна випливає, що тепер кремлівська пропаганда переключила увагу в США з ліваків на консерваторів і бачить уже увесь американський народ у ролі союзника “русского мира” (пардон – “сил світла” й “духовності”) у своїй боротьбі з “силами тьми” й матеріальної корисливості. При цьому Москва, як наголошує Дугін, хоче зіграти на незадоволенні американців силовими діями американського уряду в “гарячих” місцях планети, де, власне, російські інтереси входять у конфлікт з американськими. Дугін пише про конечну потребу відкрити окремий фронт всередині США, налаштовуючи американський народ проти федерального уряду. Не обходиться й без хоча б натяку на “витівки американського імперіалізму”.

Ну, як же можна обійтися без звичного московського жупела?!

Та от біда: Дугіну як ідеологові ґлобалістичних амбіцій Путіна укупі з його “русскім міром” забракло знань із реальних настроїв в американському суспільстві. Безсильна злоба від невдач у поверненні України в сферу інтересів Москви застує очі, не даючи йому усвідомити очевидне: саме американські консерватори в масі своїй є ініціаторами курсу офіційного Вашинґтона на підтримку незалежності й територіальної цілісності України.

Іронію й сарказм викликають в американців нахвалювання Д. Трампом лідерських чеснот і популярності та його наміри у разі перемоги в президентських перегонах “знайти спільну мову” з Путіним.

Американське суспільство має значно вищий рівень свідомості, ніж це уявляється Дуґіну. Воно справді часто-густо не схвалює застосовання сили у вирішенні тих чи інших проблем у гарячих куточках світу, але воно підтримує своїх вояків і стоїть за них горою, якщо вже їх волею уряду кинуто кудись для “встановлення” демократії у варіанті, сповідуваному тим чи іншим президентом.

Але зараз у цьому суспільстві уже вибростуються інші настрої, та й світ починає дивитися на США не як на світового жандарма, не як експортера демократії, а як на взірець успішної держави, намагаючись дослідити й зрозуміти, як ця країна спромоглася за історично короткий строк стати такою могутньою світовою потугою.

В Росії цього й знати не хочуть. Для Росії, як і сто років тому, важливо зруйнувати світ до цурки, як вона це робила в Чечні і робить тепер в Україні та Сирії, щоб побудувати свій, новий світ з ідеологією “русского мира” та матеріального й духовного зубожіння усіх і кожного, за винятком невеликої групки “царственних персон” із виразно кримінальною ментальністю. І Путін із його “кооперативом” — тому найкращий приклад.

21 грудня 2015 р.