ПРИХИЛИТИ СВІТ ДО УКРАЇНИ

Стукаймо, і нам відчинять!

* * *

Україну в її протистоянні агресії РФ підтримують лише 58 країн світу, що складає 30% країн-членів ООН. Вісім країн «Великої двадцятки» — на боці Росії… (дет. див.: Чому в ООН так мало країн підтримали Україну).

Отже, про світову підтримку говорити не доводиться. Та й з-поміж тих країн, які підтримують Україну є такі, що перебувають під потужним впливом Росії (Німеччина, Угорщина, Франція та ін.).

Спробуймо розібратися, в чому суть проблеми, яким чином можна поліпшити ситуацію і яку роль у цьому може відіграти світове українство.

Дипломатичний фронт

Підтримка з боку країн Європи, Північної Америки та далекосхідної Азії спричинена більшою мірою завдяки лідерській ролі США, Канади й Великої Британії та активній проукраїнській позиції Польщі, Естонії, Латвії та Литви, але аж ніяк не зусиллями української дипломатії.

Незважаючи на відеозвернення президента України Володимира Зеленського до ООН та парламентів різних країн світу й соцмережеву активність міністра закордонних справ України Дмитра Кулеби, українська дипломатія не може похвалитися перемогами бодай у маленьких боях на дипломатичному фронті. Про перемоги тактичного і тим більше стратеґічного рівня немає чого навіть сказати.

Причина цього, очевидно, в тому, що В. Зеленський, якому підпорядкований дипломатичний корпус України, монополізував дипломатичний простір своїми «відосиками», які часто-густо використовують справедливу риторику, але в більшості своїй програють через емоційно-експресивне вираження.

Міністрові закордонних справ Кулебі мотатися б по світу з візитами у особливо важкі й проблемні країни (Бразилія, Індія, Китай та ін.) з метою якщо не залучення цих країн на підтримку України, то бодай їхньої нейтралізації у їхніх відносинах з Росією. На жаль, Д. Кулеба обмежується поїздками переважно в країни Євросоюзу та в США. А йому поїхати б у турне Азією, Африкою чи Південною Америкою…

Залишає бажати кращого і якісний склад дипломатичного корпусу, передусім — надзвичайних і повноважних послів. Годі назвати бодай одно ім‘я посла, який своєю активністю разом із колективом очолюваної ним дипломатичної місії спонукав би українобайдужу, нейтральну (необов‘язково нейтральну за офіційним статусом) країну до підтримки України, а проросійськи налаштовану країну — хоча б до нейтралітету, непідтримки РФ у її війні проти України. Немає жодного із таких прикладів!

Натомість ми чуємо й читаємо про випадки, м‘яко кажучи, недипломатичної поведінки окремих послів, яка нічого, крім шкоди, Україні не принесла.

Більшість послів України, на превеликий жаль, просто насолоджуються мирним життям, відсиджуються у країнах свого перебування або ж займаються діяльністю, далекою від дипломатії й своїх функціональних обов‘язків. Чимало таких послів сидять у соцмережах на хвості і моїх колеґ, і відтак ми маємо змогу відстежувати їхню активність, їхні інтереси тощо. Сумне враження…

Зовсім не помітно в дипломатичному просторі й будь-якої діяльності такого важливого, особливо в часі війни, підрозділу дипломатії, як посли з особливих доручень, як спеціальні посланники. У цій ролі мали б використовуватися найдосвідченіші українські дипломати, колишні посли до відповідних проблемних країн і, звичайно ж, колишні міністри закордонних справ, а також колишні президенти України.

Я переконаний, що саме на дипломатичному фронті дуже багато могли б зробити для України у цей важкий час експрезиденти П. Порошенко (фаховий дипломат і колишній міністр закордонних справ), В. Ющенко і навіть Л. Кучма (до речі, де він зараз?).

Або взяти колишніх послів… Наведу лише один приклад: Вірменія не підтримує Україну і є одним із союзників РФ. Я більше, ніж упевнений, що залучення колишнього посла України у Вірменії Олександра Божка до човникової дипломатії у якості спеціального посланника або посла з особливих доручень помітно позначилося б на позиції Вірменії. Стверджую це, знаючи О. Божка упродовж десятків років.

Біда тільки в тому, що замість того, щоб політичних опонентів перетворювати на союзників і соратників на дипломатичному фронті, В. Зеленський перетворює на ворогів. Особиста лояльність «кварталівського» штибу для нього, схоже, набагато важливіша, ніж доля України.

Олександр Мережко

Тут ще треба додати, що на дипломатичному видноколі ніяк не проявляє себе Комітет Верховної Ради України з питань зовнішньої політики та міжпарламентського співробітництва на чолі з цілим доктором юридичних наук і професором Олександром Мережком (на фото). Ось перелік членів Комітету: Михайло Ананченко, Марина Бардина, Соломія Бобровська, Святослав Вакарчук, Ірина Геращенко, Марія Іонова, Юлія Льовочкіна, Григорій Немиря, Ольга Руденко, Олена Хоменко, Святослав Юраш, Єлизавета Ясько.

Для цього профільного комітету відкривається безмежне поле діяльності через співробітництво із законодавчими органами країн, які потребують особливої уваги з погляду обговорюваної нами теми. З огляду на персональний склад, щоправда, успіхи цих законотворців на дипломатичній ниві будуть сумнівними. І це також має викликати занепокоєння.

Як наслідок сказаного вище, Україна залишається безініціативною в дипломатичному просторі. Нагадаю, що засідання Ради Безпеки ООН з питань, пов‘язаних із війною Росії проти України, були ініційовані не Україною, а… самою країною-аґресором. Парадокс?

Та ні! Ще 2014 року Україна мала б ініціювати скликання самміту країн-підписантів Будапештського меморандуму. Це не було зроблено, і причиною було політичне керівництво України. На моє переконання, актуальність цього самміту залишається. І не тільки через порушення Росією меморандуму вісім років тому, але й у зв‘язку з нинішнім ядерним шантажем з боку Росії.

А ще — з формату Будапештського меморандуму, на моє глибоке переконання, має виходити ініціатива Гельсінки-2 — перегляду і оновлення Договору про безпеку і співробітництво в Європі та й — додам — у цілому світі, про що я не писав раніше (більше тут: Будапештський формат: Збірка статей і нотаток. — Вашинґтон, 2020. — 294 с.).

Інформаційний фронт

Ще більшою мірою, ніж на дипломатичному фронті, Україна програє на фронті інформаційному. На цю тему я писав уже набагато більше, довше і частіше як експерт у галузі журналістики, засобів масової інформації, контрпропаганди і спецпропаганди (більше тут: Україноцентризм, журналістика і система ЗМІ: Збірка статей і нотаток. — Вашинґтон, 2020. — 449 с.).

На підставі усього написаного мною раніше, на жаль, можу констатувати: Україна катастрофічно програє в інформаційному просторі, причому і на внутрішньому, і на зовнішньому напрямах.

Почавши з ліквідації проросійських телеканалів Медведчука-Козака, продовживши забороною інших оліґархічних каналів (також загалом проросійських), чинна влада України створила подобу чогого начебто нового, що дивним чином пригрілося біля телеканалу Ігоря Коломойського, працевлаштувавши практично всіх проросійських журналістів і медіаменеджерів з колишніх ресурсів того ж Медведчука-Козака, Ахметова та ін.

Україноцентричної системи ЗМІ або бодай натяку на неї так і не створено. Ця тема навіть не обговорюється в суспільстві, в журналістсько-медійному середовищі, ба навіть у журналістській науці.

Одним із повних провалів в інформаційній політиці президента Зеленського став телеканал «Дом». Цей телеканал не справив україноцентричного впливу на окуповані від 2014 року Росією терени України. Не став він і потужним ресурсом для протистояння кремлівській пропаґанді та мовлення на російську аудиторію, де могли б проявити свої контрпропаґандистські таланти добре знані на Росії Євґєній Кісєльов, Савік Шустер, Алєксандр Нєвзоров та, зрештою, й українські Дмітрій Ґордон та йому подібні. Натомість «Дом» вийшов модерною реінкарнацією провінційного радянського телебачення.

Жодною мірою українські медія не проявилися на ширших обріях іномовлення. Непогано початий декілька років тому базований в інтернеті англомовний телеканал «Україна сьогодні» (Ukraine Today) завдяки старанням новообраного президента благополучно почив у Бозі. А зараз, у часі повномасштабної війни, він був вельми корисним у просуванні української теми у світовий інформаційний простір. Звичайно, «Ukraine Today» — була б нерівня кремлівському RT («Russia Today»), але все ж краще, ніж нічого…

Останнім часом помічаємо нові з‘яви, закроєні під роботу через соцмережі, — «Україна.юей» («Ukraine.ua»), «Ми — Україна» («We are Ukraine»), «Залишайся з Україною» («Stand With Ukraine») та ін. Переслідуючи суто пізнавальну мету, і то на базовому річні, позбавлені аналітики й глибокого українознавчого закорінення, ці ресурси охоплюють невеликі аудиторії (на багатомільйонному LinkedIn за ними стежать від 9 до 37 тисяч користувачів), переважно українського походження, і української погоди у світовому інформаційному просторі не роблять.

Наскільки нам відомо, Україна не співпрацює і з засобами масової інформації української діаспори, яка має чимало друкованих видань, телерадіостудій та базованих в інтернеті інформаційно-аналітичних ресурсів, зокрема, і в проблемних щодо підтримки України країнах. В масі своїй ці діаспорні ЗМІ розраховані на власне діаспору і, за рідкісними винятками, будь-якого впливу на широкі кола місцевої громадськості не здійснюють. Отож тут є над чим замислитися як в Україні, так і в українському зарубіжжі.

Українське зарубіжжя

Окремо варто застановитися на тому, яку підтримку Україні надає зарубіжне українство і передусім — діаспора. Історично саме діаспора значною мірою впливала на або й визначала політику країн з численними українськими громадами. Приклади: Канада, США, Велика Британія, Німеччина та ін.

У зв‘язку з аґресією Росії проти України від 2014 року ми спостерігаємо значну активізацію діаспорних організацій і груп, які до того не були навіть помічені. Широкомасштабна війна РФ в Україні буквально збурила діаспору. Найбільшою мірою активність діаспори проявилася й продовжує проявлятися у збиранні коштів та гуманітарної допомоги Україні. До цих акцій приєдналася величезна кількість представників автохтонного населення відповідних країн, і це, безумовно, радує.

Не настільки оптимістична картина вимальовується в іншій, можливо, навіть у важливішій царині — у громадсько-політичному тиску на виконавчу й законодавчу владу у зарубіжних країнах із великими українськими діаспорами.

Так, українські діаспорні орґанізації й групи активістів чи навіть окремі активісти влаштовували і влаштовують різного роду протестні заходи — пікетування, демонстрації, мітинґи тощо. Цих заходів було влаштовано чимало в багатьох країнах світу, але вони, на жаль, виявилися малоефективними.

Наприклад, ми сподівалися, що з початком широкомасштабної війни Росії в Україні перед посольствами РФ в різних країнах світу будуть багатотисячні й тривалі у часі протести. Ми закликали закордонних українців проявити свою активність і готові були коррдинувати ці заходи.

Сумно констатувати, але з пісні слова не викинеш: влаштовувані українцями протестні заходи не були багатолюдними і практично не охоплювали широку громадськість відповідних країн. Причиною було те, що орґанізатори й координатори заходів, іґноруючи наші рекомендації, влаштовували флешмоби, інсценування й просто багатолюдні виходи на вулиці заради розваг («to have fun», як висловився один із лідерів УККА). А деякі заходи обернулися самопіаром самих організаторів.

Один амбітний активіст, який роки тому поставив собі за мету згуртувати цілий мільйон українців на підтримку України, відмовившись від співпраці із іншими, спромігся на соцмережеву групу з 50 тисяч осіб. Під час недавнього влаштованого ним заходу він обіцяв вивести на вулицю 25 тисяч людей, а вийшло, можливо, лише 25, про що свідчило поширене ним у мережах фото.

З печального досвіду маніфестацій на підтримку України можна назвати українські заходи в німецькому Берліні, де вони зіткнулися із значно чисельнішими й потужнішими заходами проросійських сил. Останні продовжують просувати в німецьке суспільство антиукраїнські настрої, а українська діаспора в Німеччині знизила свою активність і не бореться за те, щоб Німеччина залишалася послідовним союзником України.

Найбільше ж наше занепокоєння викликає надзвичайно низька активність або й бездіяльність українських спільнот у проблемних країнах, тобто в країнах, які не підтримують Україну і тісно співпрацюють з Росією.

Наприклад, у Бразилії історично була й залишається одна з найчисельніших українських діаспор. На жаль, ми не спостерігаємо навіть намагань місцевої української громади згуртуватися, просувати у бразильське суспільство проукраїнський порядок дня й чинити тиск на уряд і парламент Бразилії, щоб спонукати їх до підтримки України або хоча б до послаблення співпраці з Росією.

Вихідці з України складають чи не найбільший відсоток у суспільстві держави Ізраїль. Звісно, більшість із них не вважають себе українською діаспорою в Ізраїлі, але це аж ніяк не обрізає їхнього українського коріння. При всьому цьому Ізраїль знаходиться серед держав, які не підтримують Україну — ні формально (заявами), ні фактично (наданням відповідної матеріальної чи фінансової допомоги). Як і в Німеччині, тут є сильне проросійське лоббі. Та й російська пропаґанда загнала глибоко в мізки антисемітизм українців, які на виборах 2019 року «завдяки» своєму «антисемітизмові» вибрали на президента чистокровного, стовідсоткового єврея.

Прикметно, що й Світовий Конґрес Українців, який позиціонує себе як орґанізатора й координатора громадської діяльності в українській діаспорі та обличчям понад 20 мільйонів закордонних українців, абсолютно нічого не робив, не робить і не має наміру бодай щось робити у тих країнах світу, де компактно проживають українці і які не підтримують Україну в її боротьбі з російським агресором.

Втім, на які результати за участю СКУ можна розраховувати в таких країнах, як Мексика, Бразилія, Індія, В‘єтнам чи Китай, коли навіть у країнах з найпотужнішими діаспорними орґанізаціями (Канада й США), маючи тісні контакти із виконавчими та законодавчими владами, але заніколивши себе нікчемними флешмобами, «інспекторськими» турами (зокрема, у складі супроводу політиків) та складаннями численних заяв із занепокоєннями, СКУ забракло снаги домогтися, щоб уряди Канади й США визнали РФ державою-терористом або державою-спонсором тероризму.

Що вже й говорити про аналоґічну роботу в Німеччині чи Франції, якщо лідерам СКУ забракло сміливості, духу чи бозна чого, щоб додати свої підписи до уже підписаного сотнями людей із 30 країн світу (не тільки українцями!) Звернення, ініційованого іншою орґанізацією — Рухом Світового Українства, в якому заклик до визнання Росії державою-терористом вписано як найперша вимога. Схоже, що цих людей цікавлять лише українські ордени, імпрези та фуршети, але аж ніяк не доля України.

Українську владу, хто не був би її очільником — Янукович, Порошенко чи Зеленський, співпраця з такими невибагливими партнерами цілком влаштовує.

Оця підступність номенклатурних діаспорних орґанізацій щодо України, їхнє марнославне загравання з українськими й зарубіжними політиками й спонукало нас шукати нових шляхів і способів консолідації українського суспільства й українського зарубіжжя в рушійну силу українського державотворення (більше тут: Світове українство — рушійна системних змін в Україні: Збірка статей і нотаток. — Вашинґтон, 2020. — 309 с.).

Ці пошуки викристалізувалися в ідею Руху Світового Українства. В Україні й на всіх континентах, в усіх країнах світу, де є бодай один україноцентричний українець, ми будемо максимально активні в роботі для блага України й для успіху української справи.

Реліґійний фронт

Попри те, що в усіх цивілізованих країнах світу церква відокремлена від держави, українські церкви відіграють помітну роль у процесах українського націєтворення й державотворення.

Повернення українського православ‘я під омофор Вселенського Патріарха вселяло надію на створення єдиної Української Православної Церкви з Київським Патріархом на чолі. Це питання можна і треба було розв‘язати системно — раз і назавжди. Але українці не були б тоді українцями, для яких важливіше чинити ситуативно і йти до мети якомога довшим шляхом.

Об‘єднання українського православ‘я не сталося. Перш за все, процес пішов не так в Україні: Православна церква України не об‘єднала православних в Україні, оскільки УПЦ МП так і не була (1) ліквідована — якщо не відміною реєстрації за екстремістську діяльність (для цього є більше, ніж достатньо, підстав, — була б лише політична воля) або (2) перереєстрована як частина (філія) іноземної церковної орґанізації — РПЦ МП в Україні (для такого рішення також потрібна лише політична воля).

Друга проблема — набуття статусу метрополії, а не патріархату. Це стало формальним приводом для демаршу патріарха Філарета. Заглиблення в цю проблему наразі не так і важливе.

Є ще й третя проблема, до якої спричинився сам Вселенський Патріарх і яка, очевидно, пов‘язана з другою. ПЦУ як метрополія Вселенського патріархату, як відомо, обмежена діяльністю виключно на теренах України. Відтак українське православне зарубіжжя, хоч і перебуває під омофором того ж Вселенського Патріарха, не було об‘єднане в одну церкву з Україною. І це суперечить прагненню православних українців, які ще 1990 року обравши на патріарха УАПЦ митрополита Мстислава, заявили про бажання мати єдину Українську Помісну Церкву.

Вжита вище назва — не моя вигадка. Це — один із варіантів назви церкви, про яку мріяли не тільки українські православні, але й українські католики. Адже передбачалося, що у лоно Української Помісної Церкви з часом повернуться і українські грекокатолики, тобто католики східного обряду.

Зараз склалася така ситуація, що вже практично неможливо прогнозувати, що з усього цього вийде. Чому? Можна, звичайно, кивати на «руку Москви», яка, безумовно, до всього цього приклалася. Але більшу провину я все-таки поклав би на бездумних, короткозорих і марнославних українських політиків та церковних діячів.

Війна Росії в Україні якраз і проявила їхні помилки, а можливо — і злочини. УПЦ МП є одним із воєнних злочинців у цій війні, але навіть очевидність цього факту не спонукає владу в Україні, виходячи з воєнної необхідності, заборонити цю злочинну орґанізацію.

Дивує тут не тільки «нерішучість» «слуг народу» з президентом України на чолі. Дивує й те, що предстоятелі ПЦУ (митрополит Єпифаній) та УГКЦ (верховний архиєпископ Святослав) не погребували співслужінням з митрополитом УПЦ МП Онуфрієм у Святій Софії Київській на День незалежності України.

Ця ж нерозбірливість предстоятелів українських церков ще раз проявилася у їхньому ставленні до того, як Папа Римський нещодавно сподівано-несподівано публічно висловився з приводу війни Росії в Україні, ставши на бік… Москви, чим поставив масний хрест на своїй святості.

Поцікавтеся реакцією на висловлювання Папи очільників українських православних та грекокатолицької церков. Усі утрималися, зваживши на право Папи бути непогрішним.

Переважно грекокатолицький за віросповіданням провід СКУ, треба віддати належне, висловив стурбованість, і це добре. Православні ж нагадали, що Папа Франциск замолоду грішив цікавістю до марксизму, пізніше розкаявся і відійшов від марксизму, але марксизм від нього не відійшов. Інші православні ж нагадали, що Путін тримає свої гроші у банку Ватикану, і в такий спосіб куплений Кремлем Папа просто не може думати інакше. Хоч, як держава, Ватикан в знак солідарності з країнами Євросоюзу мав би запровадити щодо РФ в цілому і щодо Путіна зокрема санкції, наклавши арешт на Путінські долари чи євро…

Зараз не на часі навіть мріяти про те, щоб ця ситуація спонукала українськмх грекокатоликів до масового переходу з-під юрисдикції Ватикану в лоно ПЦУ й разом із православними братами та сестрами творити Українську Помісну Церкву. Така церква напевно сприяла б об’єднанню та згуртуванню світового українства навколо творення успішної й квітучої Української Держави.

Але дуже хочеться, щоб українські церкви у зарубіжжі поза молитвами й гуманіторною допомогою Україні взяли активну участь у заходах щодо посилення впливу української діаспори на уряди й парламенти країн свого проживання з тим, щоб масксимально можливо побільшити кількість країн, які підтримують Україну в її боротьбі проти російської аґресії.

Це доволі легко зробити. Повідомте лише патафіянам про можливість додати свій підпис до ЗВЕРНЕННЯ ПРЕДСТАВНИКІВ СВІТОВОГО УКРАЇНСТВА Й НАРОДІВ, ЯКІ ПІДТРИМУЮТЬ УКРАЇНУ Й УКРАЇНЦІВ У ЇХНІЙ СПРАВЕДЛИВІЙ ВІЙНІ ПРОТИ РОСІЙСЬКОГО АҐРЕСОРА.

Чим більше ми вишлемо цих Звернень очільникам урядів і парламентарям країн проживання української діаспори, тим більше ми зможемо вплинути на процес трансформації цих країн у прихильників України.

Вивезення зерна як урок

Недавнє налагодження експорту українського зерна в країни-споживачі за посередництвом Туреччини та ООН навряд чи можна назвати перемогою на зерновому (хлібному) фронті. Це була угода (причому в тому сенсі, який стилістично проявляється в російському «сдєлка»), укладена між відомствами України, Росії й Туреччини, які за інших умов напевно не сиділи б за столом переговорів.

ООН була занепокоєна загрозою голоду в країнах, які не можуть жити без українського хліба і зовсім не вболівала за долю України, навіть не осуджувала аґресію Росії проти України.

Дипломатія спостерігала за процесом збоку. Громадська думка була стриманою й суперечливою. Запам‘яталася чиясь пропозиція, що забезпеченням і убезпеченням вивезення зерна з України мали б не Україна, Туреччина та ООН, а самі країни-імпортери.

У цьому контексті цікаво подивитися, які з країн-імпортерів українського зерна підтримують Україну, а які ні. Нам не вдалося знайти повний список імпортерів зерна з України. Ось 20 найбільших споживачів українського хліба станом на 2016 рік: Єгипет, Іспанія, Китай, Саудівська Аравія, Таїланд, Італія, Індонезія, Нідерланди, Бангладеш, Ізраїль, Туніс, Корея, Лівія, Португалія, Філіпіни, Іран, Марокко, Ліван, Німеччина, Сирія. Скільки українського хліба їдять названі країни, можна побачити на таблиці:

Виділимо з цього переліку країни, які підтримують Україну у війні, яку їй нав’язала Росія: Іспанія, Італія, Нідерланди, Корея, Португалія, Німеччина. Шість країн, тобто 30%.

Решта 14 країн їдять український хліб, але стоять на боці Росії (Китай, Іран, Сирія) або ж із холодною байдужістю спостерігають (Єгипет, Саудівська Аравія, Таїланд, Індонезія, Бангладеш, Ізраїль, Туніс, Лівія, Філіпіни, Іран, Марокко, Ліван), як РФ перетворює Україну на руїну.

Здавалося б, чому президенту й дипломатичному корпусу України не активізуватися б на цьому напрямку? Це напевно не єдиний приклад, який підказує напрям дій для президента і уряду України, а також для ЗМІ та різних міжнародних орґанізацій і орґанізацій української діаспори, які опікуються долею України.

Зверніть увагу на статистику підписантів нашого Звернення. У переліку країн, представлених підписантами, ви можете побачити назви країн, які не підтримують Україну, але в тих країнах є люди (і це переважно не українці!), які поставили свій підпис під нашим досить радикальним Зверненням. Отже, в цих країнах є з ким працювати над тим, щоб змінити позицію відповідних держав на користь України.

Звичайно, це нелегко зробити, але це треба робити. Флешмоби, інсценізації, перефарбовування кольорів прапорів, фестивалі та інші розважальні заходи навряд чи прислужаться цій справі. Тут треба в стукати у двері політиків цих країн. Отож, стукаймо, і нам відчинять!

Володимир Іваненко

Орґанізаційний Комітет Руху Світового Українства,

Український Університетський Клуб

30 серпня 2022 р.

Published by Dr Volodymyr Ivanenko | Д-р Володимир Іваненко

Entrepreneur, Professor & Scholar | Підприємець, професор, учений

Leave a Reply

Fill in your details below or click an icon to log in:

WordPress.com Logo

You are commenting using your WordPress.com account. Log Out /  Change )

Twitter picture

You are commenting using your Twitter account. Log Out /  Change )

Facebook photo

You are commenting using your Facebook account. Log Out /  Change )

Connecting to %s

%d bloggers like this: