Мобілізація, протести в Росії, російські біженці й війна в Україні
Ось уже котрий день спостерігаємо за оголошеною Кремлем «частковою мобілізацією» на Росії, метою якої є поставити до зброї, за одними даними, триста тисяч резервістів, а за іншими — цілий мільйон.
Судячи з того, що гребуть усіх підряд — і тих, що служили в армії та мають якісь військові спеціальності, і тих, хто ніколи не служив, не проходив військову підготовку за місцем навчання або за станом здоров‘я чи за віком не перебуває на військовому обліку, — схоже на те, що метою таки є один мільйон.
Цікавими є й методи цієї мобілізації. Експерти пояснюють, що відповідно до законодавства РФ повістку (виклик до військового комісаріату) мають вручати уповноважені представники військоматів особисто особі, яка підлягає мобілізації, і під розписку про вручення.
Поштова розсилка, роздача повісток неуповноваженими особами тощо, як стверджують, адвокати, що спеціалізуються в цій галузі, є незаконними, а отже й не можуть мати жодних юридичних (адміністративних чи кримінальних) наслідків,
За повідомленнями журналістів, громадських активістів, правозахисників та правників, хто тільки не вручає ті повістки потенційним мобілізованим: поліцейські, автоінспектори і навіть учителі шкіл. Останні ходять від помешкання до помешкання ледве не цілодобово.
Зафіксовані факти вручення чи спроб вручити повістки не призовникам особисто, членам їхніх сімей опівночі й навіть о четвертій годині ранку — з вимогою з‘явитися на визначене місце збору з речами буквально через три години.
ЗМІ й соцмережі поширують численні відеосвідчення того, як на місцях збору мобілізованим видають військову форму і заплічники з необхідними воякові речами, саджають в автобуси й негайно відправляють до місця підготовки до відправки на фронт. З інструктажів, що їх озвучують на місцях збору офіцери військоматів, випливає, що навчально-тренувальні заходи (використання стрілецької зброї, злагодження підрозділів тощо) можуть зайняти буквально пару тижнів.
Отже, війна Росії в Україні, перепрошуємо — спеціальна воєнна операція, в якій досі брали участь лише контрактники, добровольці й строковики, що на час вторгнення в Україну служили в ЗС РФ, в Росгвардії та ПВК, прийшла в кожну родину росіян, в яких є чоловіки.
Якщо після повномасштабного вторгнення РФ в Україну 24 лютого ц.р. росіяни ледве не одностайно підтримували божевільну ініціативу Путіна й щиро дивувалися тому, що українці чинять шалений опір «визволителям», і лише одиниці осуджували це вторгнення і виступали проти війни в Україні, зараз, коли ця «часткова мобілізація» постукала з повістками в помешкання конкретних родин, які трималися осторонь від цієї війни або й підтримували аґресію, росіяни активізувалися.
Ця активізація проявилася досить своєрідно.
Уже в день оголошення мобілізації по Російській Федерації почалися відносно масові, як для росіян, протести: від Далекого Сходу услід за часовими поясами вони дійшли до західних реґіонів і Москви з Санкт-Петербургом.
Як зауважують ЗМІ й соцмережі, характерною ознакою цих протестів є участь жінок — дружин, матерів, сестер уже мобілізованих і тих, кого можуть загребти у будь-який момент. Жінки становлять більшість (називають 51%) протестувальників, і пояснюють це тим, що їхні чоловіки, сини й брати «знаходяться в безпечному місці», щоб уникнути мобілізації. Вони, ясна річ, виступають категорично проти війни з Україною й мобілізації.
Чоловіки, які проявляються на протестах, зазвичай не декларують своє ставлення до війни в Україні, утримуються від відповідей на запитання журналістів. Побоюються… Більш-менш відкрито висловлюються люди старшого віку. Людей мобілізаційного віку, які висловлюються проти війни й мобілізації, поліцейський ОМОН затримує, як і найактивніших жінок, і автозаками відвозять у відділення поліції. Кажуть, що там їм вручають мобілізаційні повістки.
В перший день мобілізації було затримано майже півтори тисячі учасників протестів, щодо яких, за повідомленнями правозахисників, застосовано адміністративні покарання — штрафи та арешти від трьох до тридцяти днів. Кільком учасникам протестів висунуто кримінальні звинувачення, і їм загрожують тривалі строки ув‘язнення, передбачені за «дискредитацію збройних сил РФ».
Прикметно, що поліція затримувала навіть тих учасників протестів, які декларують свою підтримку війни Росії в Україні.
Протести, за всіма ознаками, мають стихійний характер, хоча молодіжний громадський рух «Весна» й намагається їх координувати. Можливо, проблема в тому, що цей рух пацифістський, вдається виключно до ситуативних методів діяльності й не має чітко визначеної стратеґічної мети. Не виключено, що ініціативу його лідерів стримує побоювання переслідувань.
Деякі російські телеґрам-канали (наприклад, Рибарь) стверджують, що протести в Росії підігріваються й навіть координуються з… України. Ми не виключаємо, що Служба Зовнішньої Розвідки України може тримати свою руку на пульсі цих протестів, як сказали б соціологи, за допомогою включеного спостереження, але не більше.
На жаль, навіть спротив прямій і широкомасштабній російській аґресії не спонукав Україну до налагодження системної роботи серед військ і населення супротивника, тим більше на таку глибину. Знаємо це завдяки спілкуванню з офіцерами ЗСУ, які приїздять на стажування до Пентаґону. Ми писали про нагальність такої роботи ще від 2014 року, але до нас не прислухалися під час президентства П. Порошенка. Не прислухаються й тепер, за президентства В. Зеленського.
* * *
Паралельно з протестами в Росії проявилося інше явище, спричинене оголошенням мобілізації, і це явище значно більшою мірою проявляє слабкість, ницість і гнилу природу російського суспільства. Це явище — масова втеча росіян-чоловіків, які підлягають мобілізації, за межі Росії.
Оскільки внаслідок санкцій, запроваджених щодо Росії за її аґресію щодо України, які періодично посилюються, звужується коло країн, куди росіяни можуть виїхати. З внутрішнім російським паспортом для них відкриті Бєларусь, Вірменія, Казахстан і Кирґизстан. Маючи закордонний паспорт, росіяни можуть виїхати до Азербайджану, Арґентини, Єгипту, Ізраїлю, Катару, Мексики, Молдови, ОАЕ, Сербії, Таджикистану, Туреччини, Узбекистану й Чорногорії.
Проблема ще й у тому, що через ті ж санкції обмежене авіасполучення з багатьма із названих країн та з країнами, наприклад, у Європі (тією ж Німеччиною), які не проти дати притулок мобілізаційним «біженцям». А на літаки авіаліній, які літають в Росію і з Росії, ціни на квитки за лічені години після оголошення мобілізації підскочили в сотні й тисячі (sic!) разів.
Залишилися сухопутні переходи кордону. В Європу — через Фінляндію; Естонія, Латвія і Литва закрили свої кородони для росіян ще до мобілізації. На Закавказзя і в Туреччину — через Грузію, а в країни Центральної й Південної Азії — через Казахстан.
ЗМІ й соцмережі публікують відео й фотографії, які показують багатокілометрові черги у пунктах пропуску. За деякими свідченнями, уповільнюють перехід кордону російські прикродонники, які витрачають десятки хвилин на опитування кожного міґранта. Уже пройшла інформація, що ближчим часом Росія заборонить виїзд чоловікам мобілізаційного віку, і це може статися уже 26 вересня. Це створює особливий ажіотаж не тільки на кордонах, але і в російському суспільстві взагалі.
Російськомовний телеканал Радіо Свобода «Настоящее время» пильно відстежує перебіг російських протестів і виїзду росіян за кордон. Цими днями вони залучили до участі в обговоренні цієї теми російського журналіста, з одного боку, і заступника голови Литовського сейму — з другого. Ця розмова виявила надзвичайно цікаву тенденцію, ба навіть закономірність, характерну для сучасного російського суспільства.
Позиція, що її обстоює російський журналіст, зводиться до того, що російські чоловіки мобілізаційного віку біжать від мобілізації, щоб пересидіти за кордоном важкі часи, почекати, поки в Росії зміниться обстановка (влада) і потім повернутися додому до звичного для них життя.
Литовський політик, послідовно виступає проти того, щоб дозволяти росіянам під час війни РФ в Україні вільно подорожувати по світу, дивується прагненню росіян втекти за кордон і чекати, поки у них на батьківщині не зміниться влада. Він закликає їх об‘єднуватися і боротися, робити ці зміни реальністю. Але навіть такі просунуті, здавалося б, росіяни, як цей журналіст, навіть не усвідомлюють того, що в Росії нічого не зміниться, якщо вони, росіяни, самі не візьмуться за ці зміни.
І справді, ми не спостерігаємо в самій РФ і в російській діаспорі навіть натяку на зародження потужного громадсько-політичного руху, стратеґічною метою якого були б системні зміни в Росії, відмова від імперських амбіцій і перетворення країни на справжню федерацію вільних народів. Такі діячі, як Алєксєй Навальний, Ґеннадій Ґудков чи Ілья Пономарьов, прагнуть зміщення з посади Путіна з його найближчим оточенням, але не більше.
Імперськість не вивітрюється з голів навіть тих, хто, на відміну від Навального, залишаються недосяжними для путінського режиму, можуть не тільки вільно висловлювати свої погляди, але й практично згуртовувати навколо себе прогресивні патріотичні сили.
І. Пономарьов бере якусь участь в організації й координації певних сил в Росії та в Україні, які чинять опір як партизани всередині РФ або воюють як добровольці на боці ЗС України. Щоправда, і партизани в Росії, і підрозділи росіян у складі ЗСУ, з якими пов‘язаний Пономарьов, є несистемними, ситуативними проявами спротиву путінському резимові, але аж ніяк не проявом ініціативи системних змін в Росії, руйнування імперії й творення на теренах РФ держав вільних народів, які виходять із-під імперського гніту Москви.
У контексті подій останніх днів Ґеннадій Ґудков є постаттю ще суперечнішою. За ним немає навіть того, що бачимо за постаттю Пономарьова. Ґудков досі був відомий і шанований за гостру критику Путіна і його оточення. Зараз же він поїхав по Європі з уклінним благанням пустити на терени ЄвроСоюзу біженців із РФ, які тікають хто куди від оголошеної Путіним мобілізації, щоб пережити важкі часи й дочекатися зміни режиму в Росії.
В Західній Європі є жалісливі політики, які не проти того, щоб давати росіянам притулок. Одним із таких є президент Європейської ради Шарль Мішель.
Ґудков переконаний, що у такий спосіб можна зберегти від переслідування й консолідувати російські сили, які не згодні з путінським режимом. Чи вдасться йому консолідувати ці сили в зарубіжжі, якщо вони просто тікають із Росії, не чинячи ніякого опору, а просто намагаючись врятувати свої шкури від можливої загибелі або важкого поранення на фронтах війни з Україною, яка, між іншим успішно захищає себе завдяки і тим, хто спеціально повернувся із-за кордону, щоб стати на захист Вітчизни.
Відчуваєте відмінність? Росіяни линяють з Росії, щоб уникнути мобілізації, а українці повертаються в Україну, щоб самомобілізуватися.
Але повернімось до Ґудкова як явища. Добиваючись дозволу на те, щоб Європа впустила до себе російських чоловіків мобілізаційного, сиріч і працездатного, віку як біженців, Ґудков навіть не замислюється над тим, щоб цю ораву перетворити на дієву силу орґанізованого спротиву путінському режимові в самій Росії і відтак запустити процес системних змін у себе на батьківщині. Це наводить на думку, що й сам Ґудков, на відміну від Пономарьова, виїхав на Захід не так для продовження боротьби, як просто відсидітися до кращих часів.
Але ж ні! Володимир Мартинюк пише в одному з коментарів на Фейсбуці: «Російські біженці від мобілізації — такі ж самі агресори, тільки без зброї і набоїв. Мені дуже шкода Грузії та Білорусі, які зараз їх масово приймають і навіть страшно подумати, що буде з українськими жінками і дітьми в Німеччині, куди зараз вирішили приймати оцих “недомобілізованих” росіян.
При цьому він посилається на листування “недомобілізованого” росіянина, який втік до Грузії»:
А ось свіжий приклад із Казахстану, куди втекли тьми росіян (див.: Сбежавшая в Казахстан россиянка объявила казахов “неправильным” народом: “Что вы себе придумали!” – | Диалог.UA).
Як бачите, «біженці» аж ніяк не почуваються біженцями. Виїжджаючи з Російської імперії, вони везуть із собою і свою імперськість, і свій «русскій мір», а отже й поводяться як окупанти.
* * *
Відсиджування росіян у закордонні до кращих часів у самій Росії ще можна було б стерпіти й пережити там, де потрібна додаткова робоча сила — була б якась користь тій чи іншій країні їхнього перебування. Але росіяни не були б росіянами, якби вони, будучи біженцями, поводилися в цих країнах як біженці, як туристи чи як гості.
Біда ж у тому, що переступивши поріг чужого дому, вони приносять туди свої звички, свою імперськість, свій «русскій мір». Вони активно включаються у підтримку не демократичних ініціатив, а стають силою, яка підтримує найзлочинніші дії правлячого режиму в… Росії, від переслідування з боку якого вони начебто і втекли за кордон. Найяскравішим прикладом саме такого прояву були акції російської діаспори в Німеччині та в деяких інших країнах на підтримку повномасштабного вторгнення РФ в Україну.
Якщо ще 2014 року після захоплення Криму й початку війни на Донбасі ми могли бачити росіян на заходах української діаспори на підтримку України (див. фото одного із заходів біля Білого Дому, на який хтось із росіян приніс російський триколор), то після 24 лютого 2022 року російська еміґрація проявляється або ніяк (занишкли, познімали колорадські стрічки й прапори, поміняли навіть назви своїх бізнесів), або ж аґресивним куражем.
Я не певен, що нинішні втікачі від мобілізації не почнуть носитися із своїм «русскім міром» по зарубіжних країнах, в яких вони опиняться як біженці.
Поза сумнівами, серед цих біженців буде високий відсоток і спеціально засланих аґентів — якщо не аґентів російських спецслужб, то аґентів впливу точно, які лише підсилять уже наявні в зарубіжжі деструктивні елементи, чию діяльність координує Россотруднічєство і чиїм завданням є розгойдування часто і так не вельми стійкої громадської думки в тих чи інших країнах світу, В одних країнах (наприклад, у Канаді) таким провокаторам дають лад, а в інших (як у тій же Німеччині), на жаль, ні.
Ґудков, звісно, над цим питанням не замислюється.
Ще на один вельми цікавий нюанс звертає увагу Олекса Негребецький: «А ще такий момент: за кордонами тепер з України хто? Жінки з дїтьми з росїйськомовних регіонів. Вони вісїм місяців не бачили, не спілкувалися близько з чоловіками — бо навряд чи закордонцї на них задивлялися, та ще й язикавой барьєр. І тут привалюють, тїкаючи від мобілїзацїї, сотнї тисяч таких же росїйськомовних молодих чоловіків. Спільна мова, спільне тіктокове тло. Думаєте, не буде змішування? Буде. І хто кого переагітує на свій бік? І Україна знов програє в демографічній війнї».
Тут є над чим замислитися і Україні, і українській діаспорі. Чує моє серце: якщо українська влада і замислиться, то реакція очевидна — «какаяразніца». Українське суспільство і українське зарубіжжя, можливо, трохи попліткують з цього приводу, але точно нічого не зроблять, щоб мінімізувати цей вплив.
* * *
Нарешті, є ще одна проблема, на яку я хотів би звернути увагу при цій розмові. Йдеться про долю тих росіян, яких уже мобілізували або яких мобілізують ближчим часом і відправлять в зону бойових дій на територію України. Багато українців, українських військових і українських політиків, а в їхньому числі й президент України В. Зеленський, закликають здаватися в полон. Головне Управління Розвідки МО України випрацювало навіть інструкції, як це зробити у кращий спосіб.
Ось що, наприклад, пишуть люди у Твіттері: «Зеленський неймовірно крутий! Він пообіцяв росіянам, які добровільно здадуться в полон, цивілізоване ставлення в рамках [Женевської] Конвенції, ніхто не довідається, що полонений здався добровільно (щоб не потрапити у в‘язницю) і якщл полонений не захочн повертатися в РФ, “то й це питання вирішимо”».
Для росіян, які не хочуть воювати, а точніше — не хочуть бути вбитими чи стати інвалідами внаслідок тяжких поранень, здача в полон може бути оптимальним варіантом у порівнянні з дезертирством чи іншим способом зберегти своє життя.
Якийсь «Сибіряк» написав у Твіттері, що на місці українців він «скинув би на парашюті мобілізованим спирт у каністрах і за кілька годин їх можна збирати, як гриби».
Для України ж масова здача росіян у полон може стати серйозною проблемою. Світова історія підказує нам, що масова здача в полон є одним із стратегічних видів ведення загарбницької війни, коли звичайними бойовими діями це не вдається зробити.
Коли полонених набирається величезна кількість, не всіх їх обмінюють на своїх, а значна частина з тих, хто потрапив у полон, по закінченню війни, не хочуть повертатися додому, а залишаються на території країни, яка їх полонила. Хтось із них асимілюється, а хтось і ні.
Ономастика підкаже вам численні приклади появи серед українців тих, чиї предки міґрували на терени України як окупанти або як полонені. Україноцентричні українці з виразно російськими прізвищами — це нащадки колишніх окупантів або полонених, які асимілювалися, прийняли українську мову як свою рідну, українські національні традиції й звичаї.
Історично склалося так, що ефективнішим виявився інший варіант: нащадки окупантів і полонених стали російськомовними, і саме вони відіграли активнішу роль у зросійщенні України, ніж контрольовані Москвою система освіти й ЗМІ. Бо це була «м‘яка русифікація».
При владі, яку упродовж десятиліть мала незалежна Україна, на це явище ніхто й ніколи не зважав. Нинішні політикум і чиновництво в Україні в масі своїй презентують саме такі прошарки українського суспільства. Отож свідомо чи підсвідомо вони можуть самовідтворюватися за допомогою тієї частини міґраційного процесу, яку можуть сформувати великі маси полонених.
Чи при такій загрозі постає питання, брати чи не брати полонених? Тут вибору немає: якщо люди добровільно здаються в полон, їх треба брати в полон. Головне — мудро ними розпорядитися, мудро налагодити серед них освітньо-просвітницьку й інформаційно-роз‘яснювальну роботу.
Припускаю, що українська держава і, зокрема, ЗСУ не ведуть серед полонених жодної іншої роботи, крім розвідувальної. Інакше кажучи, з полоненими Україна обходиться ситуативно. А годилося б діяти стратеґічно.
Чому? Ми чуємо, що у війні Росії проти України беруть участь буряти, чеченці й інші народи Російської Федерації. Звісно, напевно кількісно переважають все-таки росіяни із слов‘янським корінням, тобто «великороси» (русскіє), а також «малороси» (вірні Москві українці).
І тут на поверхню спливає проблема, про яку ніхто з політиків, урядовців та військовиків України навіть не підозрює, але про яку починають нагадувати в соцмережах історично підковані люди. На жаль, пишуть про це не історики, не демоґрафи, не соціолоґи, не етнопсихолоґи…
Про цю надзвичайної ваги проблему та способи її цілком можливого розв‘язання на благо України я поведу мову в окремій статті.
* * *
Водночас із публікацією цієї моєї статті мої колеґи на Заході висловлюють думки, що путінська «часткова мілітаризація» є ознакою близького кінця Росії, і це цілком вірогідно. Очевидно, що до того йде.
Перебіг масових протестів і неймовірно масовішої втечі (бєґства) росіян проти і від мобілізації наводить на однозначні висновки:
1. Російське суспільство не готове до будь-яких змін, та, за великим рахунком, й не зацікавлене у будь-яких змінах на федеральному рівні.
2. За майже тиждень протестів в РФ не знайшлося жодної громадсько-політичної сили, яка бодай спробувала б озброїти стихійну енерґію ідеєю трансформаційних змін і залучити на свій бік пасіонарну частину біженців.
3. Жоден російський опозиційний політик з ув‘язнення в РФ чи з екзилю у вільному світі не скористався нагодою звернутися до суспільства в Росії та до російського зарубіжжя із словом-закликом єднатися до змін.
4. «Росія без Путіна» — не більше, ніж крик півня на світанку: прокукурікав, а там хоч не розвидняйся. На місце одного Путіна прийде інший Путін, хай і з іншим прізвищем.
5. Ніяка Росія без Путіна уже не відбудеться — вона просто нікому не потрібна, за винятком хіба що упоротих імперців. Тому РФ готова до розпаду. Це — справа нетривалого часу. Не років — місяців, ба навіть тижнів.
6. Із суб‘єктів РФ прозвучали обнадійливі голоси притомних політиків, лідерів громадської думки, активістів. Поки що вони висловлюються як аналітики чи експерти. Зараз важливо, щоб їх почули й підтримали співвітчизники. А ще важливо, щоб у них були добре обдумані й чіткі плани виходу з РФ, які враховували б уроки Джохара Дудаєва.
Я не є симпатиком і тим більше однодумцем Максима Шевченка, мимоволі прокремлівського російського журналіста українського походження з більшовицько-радянським менталітетом, але він, говорячи про російський «бардак», фактично підтверджує (хоча часом говорить і протилежне) мої спостереження і висновки.
25–28 вересня 2022 р.
Dr. Volodymyr Ivanenko | Др. Володимир Іваненко 