ЗЕЛЕНИЙ КЛИН І ЗАВДАННЯ ДОСЛІДЖЕННЯ УКРАЇНЦІВ В РОСІЇ (Діаспорознавство)

До сказаного (https://www.facebook.com/tsikavo/posts/2028763410474885) треба додати, що станом на 1932 рік в Зеленому Клину було 132 україномовні школи і виходило приблизно стільки ж україномовних газет (цікаво, скільки з тих газет збереглося в бібліотеках і архівах?).

За розповідями мого діда, наприкінці 19-го – на початку 20-го ст. тільки з мого села на Зелений Клин виїхало 18 родин. До діда вгості звідти приїздив друг його раннього дитинства Іван Гнидка.

На початку 20-го ст. з мого села у Владивосток виїхала родина на прізвище Євдан. Під час більшовицького перевороту саме там «уславився» один із синів цієї родини більшовик Нестор Євдан, якого японці живцем спалили у топці паровоза.

Іменем цього «героя» було названо два морських судна, приписаних до портів у Владивостоку, – «Нестор Евданов». 1989 року, перебуваючи там у Відрядженні, я обдзвонював порти, щоб подивитися бодай на одно із тих суден. Не пощастило…

Пригадую, телефоную у якийсь порт, а мені відповідають гарною українською мовою. Запитую: «А ви звідки?» – «Я – місцева», – відповідає жінка.

Історія родини Євданів мала продовження і печальний кінець. Наприкінці 20-х років родина повернулася в село, і ворохобила односельчан організацією більшовицьких заходів.

«…Євдан знову з красною тряпкою бігає по селу», – згадується мені фраза із якоїсь дідової розповіді. Євдани брали активну участь у розкуркулюванні багатших односельців і в організації комнезамів (комітетів незаможних селян) та колгоспу.

З раннього дитинства пам‘ятаю крайню хату на хуторі Савониха, неподалік якої люди копали глину для будівельних і ремонтних робіт. Мою увагу привернули дві могили на садибі (згодом довелося бачити «домашні» кладовища і в інших місцях, а тоді – вразило). Цікавлюся в діда.

Виявляється, то й були могили Євданів. Дід розказував: перед заходом німців у село у вересні 1941 року, хтось із активістів-комуністів підпалив конюшню, і в полум‘ї пожежі загинули всі коні.

Німці дуже швидко встановили особу злочинця: ним був Євдан, який і жив недалеко від колгоспного двору. Його одразу ж і розстріляли, не дозволивши хоронити на сільському кладовищі. Так біля хати й появилася перша могила, а коли померла його дружина, то і її поховали біля чоловіка…

На Зелений Клин люди з України тікали від Голодомору, а також від переслідування за те, що були вивезені в Німеччину як остарбайтери.

Однією з таких біглянок була Наталія Жогло – подруга дитинства моєї матері й мати моєї покійної колишньої дружини Лідії. Там, в Усурвйському краї стріла вона іншого вихідця з нашого ж села – Миколу Кривенка, родина якого виїхала туди раніше, з яким і одружилася.

Відтак в Усурійському краї й народилася моя дружина, з якою ми познайомилися в дитинстві, коли вона з батьками приїздила вгості до тітки та дядька…

…Мій покійний уже старший приятель і відомий український поет Олег Орач (Олег Комар) – до речі, однокурсник Василя Стуса по педінституту – служив на Зеленому Клину в радянській армії.

Він мав там багато знайомих і друзів, і тому їздив туди у тривалі «творчі відрядження». Кожен раз після повернення розповідав багато цікавих речей…

Не знаю, чи залишив він якийсь твір, написаний на матеріалах із Зеленого Клину. Навіть якщо й не написав нічого спеціально, в його архіві напевно збереглися цікаві матеріали про той велетенський кусень України на сході Євразії.

*

Коли пишуть про Зелений Клин, мало хто замислюється над тим, як саме там появилися українці.

Можна, звичайно, почати з того, як московський царат засилав до Сибіру невпокірливих запорозьких козацьких атаманів і рядових козаків, шлях яких міг закінчуватися й на берегах Тихого океану.

Можна й треба говорити про те, що «освоєння» (загарбання) Сибіру й Далекого Сходу Московією відбувалося за участю козаків, хай і не запорозьких, але кістяк тих експедиційних військ, безумовно, складали етнічні українці.

Нарешті, треба пам‘ятати, що українці могли висадитися на берегах Примор’я із боку Тихого океану. В морських експедиціях Лисянського та Крузенштерна, які плавали довкола Індії й сягали берегів Каліфорнії та Аляски, переважали також українці.

(З історій таких експедицій знаємо ми й про Агапія Гончаренка – священика українського походження, який одним із перших українців залишив слід в історії США.

Існує навіть легенда про те, що Філіпінські острови «відкрив» мореплавець за ім‘ям Пилип – Пилипини; про це казав мені уже тут в Америці журналіст Валерій Остапенко.)

Найбільші потоки українських переселенців на Зелений Клин почалися наприкінці 19-го ст. і пік їх приходиться на початок 20-го ст., тобто на час так званих «столипінських реформ».

То було добровільно-примусове переселення шляхом звичного для російсько-радянського ладу вербування: чим і як тільки не заманювали наївних українців на безмежні простори Росії.

Так-от, найбільша хвила міграції українців на Зелений Клин припадає на час після російсько-японської війни 1904 року, в якій Московія потерпіла поразку («самі втопілі «Корєйца», намі потоплєн «Варяг» – співалося в одній із пісень).

Чому? Та тому, що царат вирішив, що найкращим способом утримати величезні простори Далекого Сходу, на які поклали своє око японці, – це заселити їх «своїми» людьми. Україна ж завдяки високій народжуваності була на той час перенаселеною територією.

Масове переселення українців на Далекий Схід і було спробою узаконити привласнення тих територій, а заодно й відгородитися саме українцями від японців.

Згадані на початку переселенці з мого села, про яких я довідався ще в дитинстві від діда, й були жертвами тих експериментів.

Мій семи- чи восьмирічний дід запам‘ятав тоді підводу з пожитками однієї родини, головою якої була жінка-вдова. Дід чув, як вона, вже сидячи на вантаженому нехитрим скарбом возі, сказала: «Якщо там добре, я вам напишу. Якщо там погано, ви ніколи від мене не почуєте».

Яка доля спіткала ту родину, ніхто не знає. На жаль, я був надто малим, щоб запам‘ятати ім‘я й прізвище тієї жінки…

До речі, цей метод переселення величезних мас людей у царській Росії використовувався й раніше, а ще більше – пішніше.

Один із найцікавіших епізодів демографічної й міграційної політики Москви та Петербурга пов‘язаний із знищенням Запорозької Січі та Ханської гетьманщини, яке тривало десятиліття. По-перше, наслідком знищення Січі було «добровільно-примусове» переселення великих мас людей – у Подунав‘я та на Кубань.

По-друге царат впустив на вивільнені від козаків землі нових мігрантів із Центральної та Західної Європи – амішів і менонітів. Це люди, про яких історик В. Сергійчук написав книжку «Німці в Україні», хоч не всі вони й були німцями.

Останнє – один із прикладів подвійної російської підступності, яка пізніше повториться на Півдні України й Північного Кавказу.

Хто такі аміші й меноніти? Грубо кажучи, це – протестантські старообрядці. Однієї з особливостей їхньої віри є пацифізм: вони не можуть брати в руки зброю (передусім це стосується амішів). Уявіть, скільки вони натерпілися під час столітньої та тридцятилітньої воєн у середньовічній Європі.

Отже, аміші й меноніти мусили мігрувати у сприятливі для них місця. Багато з них посунули за океан, і саме вони змогли мирно ужитися з тубільним населенням, і я думаю, що завдяки їм американці тепер і святкують День Вдячності.

Російський царат, зміцнений родинними зв‘язками з німцями, запропонував амішам і менонітам переселятися в таврійські степи на місце козаків, які покидали рідні землі.

Десятки тисяч родин із заходу спокусилися на це запрошення. Тим більше, що їм було обіцяно мирне життя й свободу віросповідання. Наївні аміші й меноніти, можливо, усвідомлювали, що вони їдуть на землі вивільнені чи вивільнювані від українців, але вони напевно навіть не підозрювали, що будуть свого роду загорожею між Росією й Туреччиною.

Біда прийшла з війнами Росії проти Туреччини, і аміші та меноніти опинилися в пеклі тих воєн. І тоді вони почали мігрувати до США.

В містечку Шіпшевана (штат Індіана) є музей амішів і менонітів, у якому окрему кімнату присвячено експозиції, яка розповідає про їхнє переселення із українських степів в Америку. За вельми короткий час, як свідчить історія, до США переїхало близько 50 тичяч осіб.

Ну, а про виселення кримських татар з Криму, чеченців та інших народів з Передкавказзя ви знаєте. Знаєте ви й про те, що у Сталіна був план виселення з Україні чи не всіх українців.

Столипінське переселення, таким чином, було продовженням традиційної демографічної політики Російської імперії, пррндусім щодо України й українців. До речі, під час навчання в Москві я здійснював «експедицію» в ціле українське село в Підмосков‘ї й записував там спогади та пісні від переселенців 1908 – 1913 років з Поділля.

…Тепер ви розумієте, чому Столипіна було вбито саме в Києві?

*

Які висновки напрошуються з написаного вище?

1. Зелений Клин не можна розглядати як питомі українські землі. Це – одна з найбільших наших діаспор, яку треба серйозно досліджувати й пробуджувати.

2. Пильної уваги так само потребуює українська діаспора на інших територіях Росії.

3. Місця компактного проживання української діаспори в Росії (Зелений Клин, Тюменьська область та ін.) не треба плутати з питомими українськими етнічними територіями, які нині входять до складу РФ (Стародубщина, Воронежчина, Курщина, Білгородщина, Саратовщина, Ставропілля, Дон та Кубань). Останні потребують окремої уваги дослідників.

4. Тема українців на теренах Росії – надзвичайно об‘ємна і надзвичайно актуальна в комплексі українознавчих студій. Перш за все усі дослідження в цій царині допоможуть нам краще зрозуміти українців і українське суспільство в самій Україні.

5. Особливий інтерес для нас у сучасних умовах становить ставлення мільйонів етнічних українців (а їх понад 20 млн., і не всі вони повністю зросійщені) до агресії Московії щодо України. Напевно цікавими були б соціологічні опитування тощо.

Ми були б раді співпрацювати з україноцентричними дослідниками українського походження з Росії, які зацікавилися б українознавчими студіями. Я розумію всі ризики й часом небезпеку відкритих студій, але ж такі студії можна здійснювати й непублічно і навіть нелегально, не наражаючись на неприємності.

Якщо такі ентузіасти є, прошу відгукнутися в приват або на електронну пошту – ukrainianuniversity@gmail.com.

Володимир Іваненко

Український Університет

1 березня 2018 р.

Leave a Reply

Fill in your details below or click an icon to log in:

WordPress.com Logo

You are commenting using your WordPress.com account. Log Out /  Change )

Google photo

You are commenting using your Google account. Log Out /  Change )

Twitter picture

You are commenting using your Twitter account. Log Out /  Change )

Facebook photo

You are commenting using your Facebook account. Log Out /  Change )

Connecting to %s

%d bloggers like this: