ПЕТРИК VS МАЗЕПА

Суперечка про Івана Мазепу та Петра Іваненка (Петрика)

Учасник українського сеґменту соцмереж Дмитро Зушман у грудні 2025 року звернув увагу на мій запис “У міжнародній політиці друзів немає і в принципі не може бути”, який здався йому цікавим, але один абзац (“ніби приший кобилі хвіст, зовсім не до теми, але, як кажуть, з тонким натяком на товсті обставини”) викликав у нього роздратування. Ось цей абзац: “Суверенітет і самостійність — ось на чому тримається державність. Так думав мій предок ще на прикінці 17-го століття. Але Мазепа не прислухався до нього і продовжував працювати на московського суверена”.

У моєму цілком спокійному й розважливому пасажі пан Зушман побачив “жорстоке, негідне, зневажливе, зверхньо-зарозуміле ставлення автора допису до постаті Івана Мазепи, в поєднанні з не вельми правдивим звинуваченням щодо праці Мазепи на московського суверена, і таке собі, – тоненьке, файненьке, лагідненьке – про “свого” предка, як не важко здогадатися, – соратника Мазепи Петра Іваненка (Петрика)”.

Критик засумнівався в тому, “хто кому читав лекції про “державність” – Петрик Мазепі, чи Мазепа Петрику”. З катеґоричною впевненістю в тому, “хто є хто, загально відомо”, Д. Зушман стає на захист Івана Мазепи:

“У розвиток української освіти, науки, мистецтва, книгодрукування гетьман вкладав величезні кошти з державної скарбниці і власні. Щедрі пожертви гетьмана Мазепи змінили архітектурні обриси багатьох міст, зокрема Києва, Чернігова, Переяслава, Глухова, Лубен, Батурина, Бахмача та ін. Так, у Києві коштом Мазепи було збудовано Богоявленський собор Братського монастиря, Військово-Микільський собор, церкву Всіх Святих у Києво-Печерській лаврі. Сам гетьман, маючи одну з найбагатших в Україні книгозбірень, обдаровував книжками з неї монастирі, церкви, окремих осіб. Опікувався Києво-Могилянською академією, матеріально підтримував студентів. Далекосяжна політика Мазепи в царині культури та освіти вплинула на подальший розвиток державницьких традицій, на формування національної культури. Доба Мазепи – це час відродження України, епоха її політичного, економічного й культурного поступу”.

Прикметно, що ні моєму опонентові, ні тому, кого він цитує, навіть у голову не прийшло, що якби Мазепа так вкладався в безпеку і оборону України, як він вкладався в будівництво церков і монастирів, він напевно не опинився б наприкінці свого життя у вигнанні, а Україна як незалежна держава могла б відбутися за його гетьманування або за його життя.

До зацитовваного загальновідомого пасажу (очевидно, запозиченого із друкованих джерел), пан Зушман додає: “Якщо журналісту, професору, ученому, громадському діячу Володимиру Іваненку про таке невідомо, може почитати підручник з історії для 9-го класу (видавництво “Генеза”, 2000)”.

Далі Д. Зушман розповідає мені про Петра Іваненка (Петрика):

“Відомий як державник, який прагнув до незалежності України, визволення з-під гніту Росії і Польщі. Людина – освічена, талановита. Канцелярист у Генеральній військовій канцелярії Івана Мазепи. До речі, Мазепа вбачав у ньому перспективного державного діяча. Та не так сталося, як гадалося. В 1691р. подався (дехто вживає слово “втік”) на Запоріжжя, де став військовим писарем. Згодом окрилений підтримкою полтавськими старшинськими колами та родичем Кочубеєм очолив опозицію до Мазепи.

Далі – стрімка “кар’єра” Петрика.

Квітень 1692 року – в супроводі пів сотні прихильних козаків рушив до Кизикермену де 26 травня 1692 р. від імені всіх і вся в Україні уклав Вічний мир із ясновельможним його милістю ханом. Винагорода за вічний мир, була пишною – турецький кінь для Петрика, і по парі сап’янових чобіт п’ятнадцятьом його товаришам.

У липні 1692р. на раді в урочищі Кам’яний Затон колишній канцелярист, був обраний гетьманом так званої Ханської України, яка була у складі Османської Імперії. Під видом повстання проти Москви, почались походи (1692, 1693, 1694, 1696 років) проти Мазепи. На прикінці липня 1692 р. п’ятсот запорожців, які перейшли на бік Петрика, і 20-ть тисяч татарського війська прибули на південь Лівобережжя. Але успіху досягти не вдалося, бо татари почали грабувати українські терени та захоплювати ясир. Ось так і закінчилась “державність” Петрика”.

При цій нагоді Зушман не відсилає мене до шкільного підручника чи якогось іншого друкованого джерела, але я знаю, що — це не з його особистого дослідження, а узвичаєне в українській історіоґрафії уявлення про постать П. Іваненка (Петрика).

Тут же додам, пославшись на Олександра Оглоблина, що непорозуміння між Петриком і Мазепою відбулося на переломі 1680-х–1690-х років, коли Петрик переконував Мазепу в нагальності відриву від Москви й розбудові незалежної України.

Далі читаємо прямий наїзд на мене і закид щодо мого примітивного невігластва:

“Можна зрозуміти своєрідне ставлення до постаті Івана Мазепи автора допису пана Володимира Іваненка в статусі пересічної людини (може недовчився, будучи студентом МГУ, бо що про Мазепу, крім анафеми, могли подати в ґосударствєнном унівесітєтє, може, яко однофамілець Петра Іваненка, із-за неможливості створити своє правдиве генеалогічне дерево, хоче хоча б уподобитись до останнього у його недоброзичливому ставленні до Мазепи, може пан Володимир й справді прямий нащадок Петрика, з успадкованими відповідними генами), але не можливо зрозуміти пана Володимира Іваненка яко журналіста, професора, ученого, громадського діяча. Хтось Мазепу поважає, хтось не поважає, – так само, і Петрика, – то навіщо кидати кістку роздору поміж людей? Для чого добаламучувати й без цього збаламучене наше суспільство?”

Я розумію, що чоловікові ніколи було поцікавитися в Ґуґла або в будь-якого іншого “розумника” (штучного інтелекту) докладнішою інформацією про мене самого (чому я навчився в Московському “ґосударствєнном унівесітєтє”, який у роки мого навчання там був єдиним в СРСР “універсітєтом свободомислія”), який у мене світогляд і яким боком я повʼязаний із українською справою, з одного боку, і наскільки я справді ґенетично повʼязаний із П. Іваненком (Петриком).

Ґуґл виведе вас на низку моїх публікацій про Ханську Україну й про того ж Петрика, який був не першим, а другим гетьманом Ханської України після Івана Багатого Іоненка — зачинателя роду Іваненків, який був гетьманом тієї ж Ханської України до Петрика і, очевидно, був батьком або дядьком Петрика.

На жаль, українська історіоґрафія мало що пише про Петра Іваненка, і тому з-поміж написаного про нього я найбільше ціную працю професора Олександра Оглоблина, який либонь найобʼєктивнівніше підійшов до цієї постаті і припущення, здогадки й висновки якого підтверджують висліди дослідження моєї ДНК, здійсненого 2021 року американським інститутом клітинних досліджень, афілійованим із Гарвардським університетом. Це дослідження я оформив і опублікував окремою книжкою, яку можна знайти на Амазоні (див.: Volodymyr Ivanenko: Ancestry Study Report. — 2025. 140 p.).

Це дослідження руйнує свідоме чи несвідоме представлення українськими істориками П. Іваненка (Петрика) як такого собі канцеляриста (писарчука) в ґенеральному писарстві гетьмана Івана Мазепи, який, в уявленні Д. Зушмана, міг вислуховувати лише нотації Мазепи, але аж ніяк не міг суперечити Мазепі чи повчати його.

Мазепа прийшов на гетьманство із досить заможного аристократичного роду, але став одним із найзаможніших осіб у Європі завдяки гетьманству й співпраці з російським царатом, якому справді допомагав утверджуватися, розширювати територію Московського царства (вихід до Азовського моря на південь, пробивання “вікна в Європу” на півночі та ін.), а також (можливо, й мимовільно) сприяв Петрові І торувати шлях до проголошення Російської імперії (поразка Мазепи під Полтавою тому доказ) і т.д.

Панові Зушманові, очевидно, невтямки, що після поразки під Полтавою гетьман Мазепа разом із королем Швеції Карлом ХІІ відійшов саме в Ханську Україну, де знайшов прихисток у гетьманському осідку Петрика в Бендерах, де зустрівся з Богом, де Пилип Орлик був обраний на гетьмана замість Мазепи і де була укладена Конституція, знана як Конституція Орлика (згаданий вище О. Оглоблин дійшов висновку, що Петрик брав активну участь у підготовці тієї Конституції як її повноправний співавтор).
Упродовж тривалого часу приглядаючись до постаті П. Іваненка (Петрика) як одного із моїх предків, я поки що, на жаль, не зміг зʼясувати, чому українська пострадянська історіоґрафія тримається радянської традиції упередженого ставлення до постаті Петрика, чому його продовжують кваліфікувати як якогось нікчемного писарчука. Радянська історіографія повністю замовчувала існування такого явища, як Ханська Україна, її архіви або знищені, або заховані в підвалах російських архівосховищ. Мене дивує, що історики незалежної України не публікують повʼязаних із Ханською Україною і, зокрема, з Петриком матеріалів, які збереглися у шведських та інших архівах.

Дослідження моєї ДНК показують ґенетичний звʼязок мого роду по чоловічій лінії з найвідомішими і найвпливовішими аристократичними династіями Європи — зокрема, з Радзивілами (Юрій Радзивіл практично був другою особою у Великому Князівстві Литовському), з Оранськими (до цієї династії належить король Нідерландів Вілем Александер), а також із… Османами. Таким чином, це дослідження підтвердило історчні згадки про те, що в Ханській Україні Іваненки відігравали велику роль саме тому, що були у родстві з династією Османів та молдавським господарем Мушатою. Очевидно, що завдяки цьому Петрик був успішний у перемовинах із кримським ханом, а також сприяв тому, що до Мазепи та Карла ХІІ прихильно поставився сам султан Османської імперії.

Як випускник Києво-Могилянської академії Петрик напевно був високосвіченою людиною, яка володіла рядом мов, а своїм походженням цей “писарчук” був знатнішим за Мазепу і, можливо, був одним із небагатьох (якщо не єдиним), хто міг собі дозволити вступати у суперечки з Мазепою, а також радити йому чи й повчати його. Звичайно, ми багато чого довідаємося, коли знайдемо архіви Ханської України й Петрика зокрема.
У будь-якому разі я не бачу підстав для того, щоб будь-хто, не розібравшись у суті справи, знічевʼя втягувався у дискусії з приводу того, що залишається за межами його чи її компетентності.

І останнє. Дмитро Зушман не єдиний серед нашого люду, кого обурюють будь-які спроби зруйнувати узвичаєні уявлення про наше минуле, про наших – поза сумнівом – видатних діячів минулого. “Навіщо кидати кістку роздору поміж людей? Для чого добаламучувати й без цього збаламучене наше суспільство?” – запитує мій опонент. Щось подібне закинув мені професор Володимир Білецький, який побачив приниження постаті Пилипа Орлика в тому, що я нагадав думку професора О. Оглоблина, що Петрик по суті був співавтором Конституції 1710 року.

У чому тут “кістка роздору”? Яке тут “добаламучування” чи “збаламучення” “збаламученого нашого суспільства”? У чому тут приниження Мазепи чи Орлика? Йдеться ж бо про нові факти й нові підходи до усталених понять, уточнення фактів і подій, які допомагають краще розібратися у нашій непростій історії. Усе це має стати предметом подальших досліджень, наукових дискусій, але навряд чи й має відношення до нинішнього стану українського суспільства, головною проблемою якого є інфантильність та схильність до патерналізму, похідними від чого є низький рівень національної свідомості й громадянської зрілості, а відтак і нездатність до критичного мислення. Якраз це й продемонстрував Дмитро Зушман, по-школярському прискіпавшись до мого грудневого тексту.

4 червня 2026 р.