ПАВЛО СКОРОПАДСЬКИЙ ТА ІДЕЯ ВІДРОДЖЕННЯ ГЕТЬМАНАТУ

Останнім часом, і особливо – у зв‘язку із сторіччям «Другого Гетьманату», в Україні надзвичайно багато уваги приділяють постаті Павла Скоропадського та його родині (див., напр.: https://www.facebook.com/%D0%A0%D0%BE%D0%B4%D0%B8%D0%BD%D0%B0-%D0%A1%D0%BA%D0%BE%D1%80%D0%BE%D0%BF%D0%B0%D0%B4%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D1%85-1695792933844489/).

Я довго вагався перед тим, як узятися за ці нотатки, оскільки мої думки з того чи іншого приводу зазвичай наражаються на несприйняття: загал більше прихильний до штампів і стереотипів.

Чому я починаю з такого застереження?

Справа в тому, що Павло Скоропадський був дуже суперечливою фігурою, в якій поєдналися позитиви й негативи – і суто особистісні, і соціальні, і станові.

Історики національно-визвольних змагань України розкажуть вам до найменших подробиць, коли, як і чому П. Скоропадський став гетьманом, у який спосіб він розбудовував українську державність упродовж лише декількох місяців (семи з половиною місяців – якщо бути точним) свого гетьмануванння і коли, чим та чому те гетьманування закінчилося.

Тому я не буду тут на цьому застановлюватися, а відішлю вас до Вікіпедії, яка дає більш-менш притомне уявлення про цю постать (див.: https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%BA%D0%BE%D1%80%D0%BE%D0%BF%D0%B0%D0%B4%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9_%D0%9F%D0%B0%D0%B2%D0%BB%D0%BE_%D0%9F%D0%B5%D1%82%D1%80%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87?wprov=sfti1). Нагадаю лише про одну аналогію, про яку також чимало написано. Це – генерал Скоропадський і генерал Маннергейм (дет. див.: Маннергейм і Скоропадський: фінський та український шляхи до незалежності – https://www.radiosvoboda.org/a/28538580.html; Як Скоропадський з Маннергеймом країнами приятелював: joanerges

https://joanerges.livejournal.com/1431021.html; Скоропадський, Маннергейм, Врангель: кавалеристи-державники – http://lib.kherson.ua/publ.skoropadskiy-mannergeym-vrangel-kavaleristi-derzhavniki-978-966-1585-99-6).

Генерал Маннергейм спромігся закласти підвалини незалежної держави у Фінляндії, консолідувати націю й задати таку інерцію розвитку Фінляндії, що та здобула перемогу у російсько-фінляндській війні, а після Другої Світової війни стала однією з найуспішніших країн Європи (див.: Карл Густав Маннергейм — Вікіпедія – https://uk.m.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%B0%D1%80%D0%BB_%D0%93%D1%83%D1%81%D1%82%D0%B0%D0%B2_%D0%9C%D0%B0%D0%BD%D0%BD%D0%B5%D1%80%D0%B3%D0%B5%D0%B9%D0%BC; Як Фінляндія здобула й захистила державність | Газета «День» мобільна версія – https://m.day.kyiv.ua/uk/article/istoriya-i-ya/yak-finlyandiya-zdobula-y-zahystyla-derzhavnist).

Генерал Скоропадський досить енергійно починав як гетьман. Йому на підмогу прийшла добре згуртована українська інтелектуальна еліта, яка дружно взялася за організацію науки (було засновано ВУАН – Всеукраїнську академію наук) й освіти (засновано перший український університет, розгорнуто роботу над українським правописом та ін.). Саме за Скоропадського розгорнулася широкомасштабна українізація.

Але Скопопадському не вдалося

консолідувати українську політичну еліту, вибудувати тривку систему державного управління і, як не дивно це звучить по відношенню до генерала, – створити потужне військо. Більше того, Скоропадський умудрився настроїти проти себе тих українських політичних діячів, які могли б стати його союзниками.

Будучи монархістом за переконаннями, пов‘язаний численними родовими зв‘язками з російським царизмом, схильний до диктатури, П. Скоропадський мислив свій гетьманат як монархічну (спадкову) форму правління.

***

До історичних осіб годилося б підходити історично, тобто поцікавитися, кажучи словами класика «історичного матеріалізму», як явище виникло, які етапи у своєму розвитку проходило і чим воно стало тепер.

Родословники «малоросійського дворянства» покажуть вам, звідки пішов і як розвивався рід Скоропадських. Ви побачите, що цей рід бере свої початки від козацьких старшин, в умовах Російської імперії трансформованих у дворянство.

Трансформація Скоропадських була, скажемо так, винятково своєрідною. У цьому зв‘язку нагадаю вам про період «Полтавської битви» (https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D0%BE%D0%BB%D1%82%D0%B0%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0_%D0%B1%D0%B8%D1%82%D0%B2%D0%B0?wprov=sfti1), яка стала поворотним історичним моментом в упокоренні України Московією. І відбулося те традиційними для ординців способами.

Нагадаю вам, у який спосіб відбувся стрімкий вихід Скоропадських насамверх українського, а відтак і «великоросійського» суспільства.

Усе почалося улітку-восени 1708 року після того, як гетьман Іван Мазепа розірвав свою співпрацю з московським царем Петром І і уклав союз із шведським королем Карлом ХІІ. Вікіпедія підказує нам, що 6 чи 11 листопада 1708 року відбулося «обрання» на гетьмана замість «зрадника Мазепи» Івана Скоропадського (див.: https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%86%D0%B2%D0%B0%D0%BD_%D0%A1%D0%BA%D0%BE%D1%80%D0%BE%D0%BF%D0%B0%D0%B4%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9?wprov=sfti1).

Автори статті про Скоропадського розповідають нам, яким вірним був він українській справі, як обстоював збереження козацтва, як недовірливо ставився до нього Петро І… з ласки якого, разом з тим, Скоропадського було «обрано» на гетьмана. Я свідомо беру «обрано» в лапки, оскільки І. Скоропадський формально був обраний козаками, а фактично був вибраний царем, тобто по суті був гетьманом наказним.

Початок гетьманування І. Скоропадського збігається з історичною подією, яка із шкільних підручників відома як «Полтавська битва», у якій «русскіє» здобули перемогу над «шведами». «Полтавську битву» я тут також беру в лапки, оскільки, за деякими даними, битви як такої не було.

Невдовзі після «обрання» на гетьмана у Глухові Скоропадський напевно ж слідує за Петром І, ставка якого від 20 листопада до 26 грудня 1708 року знаходилася в Лебедині (https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9B%D0%B5%D0%B1%D0%B5%D0%B4%D0%B8%D0%BD?wprov=sfti1), точніше – в десяти кілометрах від Лебедина у Михайлівці (https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D0%B8%D1%85%D0%B0%D0%B9%D0%BB%D1%96%D0%B2%D0%BA%D0%B0_(%D0%9B%D0%B5%D0%B1%D0%B5%D0%B4%D0%B8%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9_%D1%80%D0%B0%D0%B9%D0%BE%D0%BD)?wprov=sfti1).

Саме в той час і саме у цій ставці було ухвалено рішення про розправу над майже тисячею козацьких старшин, які з якихось причин не відійшли з Мазепою і не визнали гетьманство Скоропадського. За наказом московського царя їх було страчено.

Це масове вбивство відбулося найвірогідніше у степу на північ від Михайлівки та Василівки (https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%92%D0%B0%D1%81%D0%B8%D0%BB%D1%96%D0%B2%D0%BA%D0%B0_(%D0%9B%D0%B5%D0%B1%D0%B5%D0%B4%D0%B8%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9_%D1%80%D0%B0%D0%B9%D0%BE%D0%BD)?wprov=sfti1), у відомому мені змалечку урочищі під промовистою назвою – Побиванка. Ви можете знайти це урочище на топонімічній карті Сумщини: воно знаходиться за три кілометри на захід від славнозвісного заповідника «Михайлівська цілина» (https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D0%B8%D1%85%D0%B0%D0%B9%D0%BB%D1%96%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0_%D1%86%D1%96%D0%BB%D0%B8%D0%BD%D0%B0?wprov=sfti1) і за три ж кілометри на схід від хати, в якій я виростав.

Легенда, яка колись побутувала у моєму селі Василівка і яку колись записав мій батько, пов‘язувала з тими ж подіями часів «Полтавської битви» і Павла Полуботка (ровесники мого діда казали: ПолУботок. Вікі: https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D0%B0%D0%B2%D0%BB%D0%BE_%D0%9F%D0%BE%D0%BB%D1%83%D0%B1%D0%BE%D1%82%D0%BE%D0%BA?wprov=sfti1), про що я докладніше писав у нотатках, присвячених пам‘яті Петра Тронька (див.: https://www.facebook.com/100000100524358/posts/2279545032058825/).

Отже, гетьманство і Скоропадського, і Полуботка було добряче полите кров‘ю отих замордованих козацьких старшин. Павло Полуботок, сподіваюся, якоюсь мірою покаявся й відмолив свої гріхи у камері, в яку його кинув Петро І і в яку цар приходив, як на роботу, «поговоріть по душам» із своїм в‘язнем. Прикметно, що й та фортеця має промовисту назву – Петро-Павлівська.

Ми не знаємо, чи покаявся і молився за свої гріхи Іван Скоропадський. Але ми знаємо, що ще за його життя і за життя Полуботка Петро І проголосив Московію Російською імперією, а себе імператором.

Полуботки відносно скромно проявилися в історії цієї імперії, значною мірою розчинившись у родах Капністів, Миклашевських та інших знатних родів, які не забували про своє коріння, і тільки легенда про «скарби Полуботка» (https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%97%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D1%82%D0%BE_%D0%9F%D0%BE%D0%BB%D1%83%D0%B1%D0%BE%D1%82%D0%BA%D0%B0?wprov=sfti1) нагадувала про те, що Україна мала гетьмана з таким іменем.

Скоропадські ж старалися бути якомога ближче до імператорського двору, одружувалися з найсановнішими особами, серед яких було чимало неприхованих українофобів і україноненависників. Автори публікацій про родину Скоропадських з неприхованою гордістю жонглюють тепер їхніми іменами (див., напр.: https://www.facebook.com/1695792933844489/posts/1835604983196616/).

***

Зовсім невипадково, що у колективній свідомості роду Скоропадських вигрілася монархічна ідея, а відтак і мрія про власну монархічну місію. І історія дала генералові Павлові Скоропадському можливість спробувати втілити цю мрію в життя.

Монархічні амбіції були ахіллесою п‘ятою П. Скоропадського і спричинилися до того, що він протримався при владі менше, ніж М. Грушевський з В. Винниченком (Центральна Рада протрималася рік. Див.: https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A3%D0%BA%D1%80%D0%B0%D1%97%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0_%D0%A6%D0%B5%D0%BD%D1%82%D1%80%D0%B0%D0%BB%D1%8C%D0%BD%D0%B0_%D0%A0%D0%B0%D0%B4%D0%B0?wprov=sfti1) чи пізніше С. Петлюра (Директорія була при владі два роки. Див.: https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%94%D0%B8%D1%80%D0%B5%D0%BA%D1%82%D0%BE%D1%80%D1%96%D1%8F_%D0%A3%D0%BA%D1%80%D0%B0%D1%97%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%BE%D1%97_%D0%9D%D0%B0%D1%80%D0%BE%D0%B4%D0%BD%D0%BE%D1%97_%D0%A0%D0%B5%D1%81%D0%BF%D1%83%D0%B1%D0%BB%D1%96%D0%BA%D0%B8?wprov=sfti1). А в зіставленні з Нестором Махном він програє ще більше: Махно утримував свою владу три роки (1918 – 1922. Див.: https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D0%B0%D1%85%D0%BD%D0%BE_%D0%9D%D0%B5%D1%81%D1%82%D0%BE%D1%80_%D0%86%D0%B2%D0%B0%D0%BD%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87?wprov=sfti1).

Думаю, у П. Скоропадського вийшло б, і він би став «українським Маннергеймом», якби він був справді україноцентричним і думав про відродження козацьких традицій і звичаїв, а не про корону малоросійського монарха.

Навіть програвши, Скоропадський не перестав думати про реалізацію в Україні монархічної ідеї і фактично спричинився до народження цілого українського монархічного руху, який заполонив мізки значної частини української еміграції. Скоропадському і його прихильникам було невтямки, що влада гетьмана в українському козацтві історично ніколи не була монархічною, спадковою, – навіть у тих випадках, коли місце гетьмана-батька займав гетьман-син.

Ідеологом монархічного руху став В‘ячеслав Липинський, який бачив можливості для втілення в життя своїх консервативних ідей саме в монархізмі. Припускаю, що інтерес Липинського до монархізму був спричинений не Скоропадським, а постатями галицьких князів, найуспішніший із яких – Данило – дістав королівську корону від Папи Римського (див.: https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%94%D0%B0%D0%BD%D0%B8%D0%BB%D0%BE_%D0%93%D0%B0%D0%BB%D0%B8%D1%86%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9?wprov=sfti1).

Мені імпонує консерватизм і традиціоналізм В. Липинського. Його теорія має сенс і може бути втілена в життя в органічному зв‘язку з українськими національними традиціями і звичаями. Щоправда, ці традиції і звичаї ніколи не передбачали монархічної форми урядування, і спроба короля Данила узвичаїти спадковість влади була винятком.

Навіть у княжу добу в Русі князювання, за великим рахунком, не було спадковою, монархічною формою правління, і віче могло замінити одного князя іншим (дет. див.: Чубатий Микола. Огляд історії українського права. К., 1994).

***

Українські прихильники монархізму активізувалися водночас із відновленням незалежності України.

Уже в ті роки мені трапилося спілкуватися з прихильниками ідеї заведення на київський престол спадкоємця «української корони» Олелька – нащадка Олельковичів, якого вони виявили десь на теренах Західної Європи і який почав навіть вивчати українську мову. Та ініціатива не набула навіть розголосу. (Дет. про Олельковичів див.: https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9E%D0%BB%D0%B5%D0%BB%D1%8C%D0%BA%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87%D1%96?wprov=sfti1).

Значно більше попрацювали прихильники монархізму гетьманського штибу, і вони на повному серйозі взялися «відновлювати» гетьманат Скоропадського, спокусивши ідеєю онука П. Скоропадського Бориса (Borys Skoropadsky –https://www.facebook.com/100000482762381) і влаштувавши йому подорожі в Україну.

Незважаючи на тертя, що виникли навколо особи Б. Скоропадського в родині Скоропадських, пан Борис щиро загорівся ідеєю зійти на престол, проявляв активність у пошуках підтримки. Звертався він і до мене, але швидко зрозумів, що я не є прихильником самодержавного гетьманату. Останні пару років він не дає про себе знати і не відповідає на листи.

Років десять тому цією темою активно переймався й Ігор Каганець (https://www.facebook.com/627735344), який ідею Третього Гетьманату активно популяризував як монархічну. Тоді я висловив своє бачення цієї проблеми у своїй статті «Що нас єднає і що нас роз‘єднує» (https://www.facebook.com/100000100524358/posts/2279545692058759/), значна частина якої присвячена темі, яку ми обговорюємо зараз.

Ідея «Третього Гетьманату» на даний час обговорюється в різних форматах (див.: Каганець І. Третій Гетьманат – держава української мрії | Народний Оглядач – https://www.ar25.org/article/tretiy-getmanat-derzhava-ukrayinskoyi-mriyi.html; Третій Гетьманат Українського козацтва – https://3getmanat.wordpress.com/ та ін.). Є навіть прикольні спроби ув‘язати цю ідею з діяльністю… Олега Тягнибока (див.: Третій Гетьманат — Інциклопедія – http://inciklopedia.org/wiki/%D0%A2%D1%80%D0%B5%D1%82%D1%96%D0%B9_%D0%93%D0%B5%D1%82%D1%8C%D0%BC%D0%B0%D0%BD%D0%B0%D1%82).

***

Україна, безумовно, потребує системних змін, і гетьманська традиція урядування напевно є найприроднішою для суспільного ладу, який був би природним для українського суспільства, його традицій і звичаїв. Але однозначно, що це буде гетьманат не такого типу, що його хотів запровадити Павло Скоропадський, і не таких традицій та звичаїв, що їх додержував увесь рід Скоропадских.

Отже, вшановуючи Павла Скоропадського за його заслуги перед Україною, не варто надміру возвеличувати його особистість, і тим більше – заслуги його роду.

Володимир Іваненко

Український Університет

Міжнародна Фундація Лідерства

4 – 5 вересня 2018 р.

Leave a Reply

Fill in your details below or click an icon to log in:

WordPress.com Logo

You are commenting using your WordPress.com account. Log Out /  Change )

Google+ photo

You are commenting using your Google+ account. Log Out /  Change )

Twitter picture

You are commenting using your Twitter account. Log Out /  Change )

Facebook photo

You are commenting using your Facebook account. Log Out /  Change )

Connecting to %s

%d bloggers like this: