МАЙСТЕРНІСТЬ І НОВАТОРСТВО ЛЕСІ УКРАЇНКИ ЯК ЛІТЕРАТУРНОГО КРИТИКА І ПУБЛІЦИСТА

Дисертаційне дослідження “Майстерність і новаторство Лесі Українки як літературного критика і публіциста” (1983) було, можна сказати, незапланованим і несподіваним результатом мого науково-дослідницького процесу.

Наприкінці 1982 року я зробив останню спробу прилаштувати до захисту мою дисертацію “Критика перекладу: Актуальні проблеми теорії, методології, майстерності”, написану наприкінці 80-х років (докладніше див.: “Критика перекладу”). Рада із захисту дисертацій при факультеті журналістики Московського університетут імені М. Ломоносова, на якому я навчався, була останньою гаванню, до якої я пристав з надією, що мені пощастить захистити дисертацію з критики перекладу. Адже у складі факультету працювала спеціалізована кафедра літературно-мистецької критики, яку очолював відомий літературний критик і публіцист професор А. Бочаров і яка рекомендувала моє дослідження до захисту.

Однак вийшло не так, як сподівалося. Професор Бочаров, повернувшись із засідання вченої ради, на якому він представляв мої документи, із сумом повідомив мене, що вчена рада не прийняла мою дисертацію до захисту за тим же мотивуванням, за яким мені було відмовлено у трьох інших радах. До відходу поїзда “Москва — Київ” було ще кілька годин, і ми сиділи на кафедрі з моїм ще студентським професором і розмовляли на різні теми, час від часу повертаючись і до долі моєї дисертації.

І тут Анатолій Ґеорґійович розказує мені, що аналогічна ситуація склалася із дисертацією його сина, здається, радіофізика за фахом. Навчаючись в аспірантурі в одному із інститутів АН СРСР, його син підготував дисертацію на стику двох чи трьох суміжних наукових дисциплін. Науковий керівник — один із провідних учених у цілій АН СРСР, академік світового рівня. Профільний відділ інституту рекомендує дисертацію до захисту. Але вчена рада із захисту дисертацій при інституті відмовляється прийняти дисертацію до захисту: немає фахівців, здатних оцінити дослідження. На таку ж перешкоду син мого професора наткнувся і в інших академічних інститутах.

В станньому інституті до молодого дисертанта підійшов старий академік і сказав йому: “Молодий чоловіче, не марнуйте свій час на пошуки можливостей прилаштувати до захисту цю дисертацію. Вам же набагато легше написати іншу дисертацію для конкретної вченої ради і під конкретних опонентів, і у вас не буде проблеми із захистом”. Професор Бочаров сказав, що це — либонь, найкращий варіант розв’язання і моєї проблеми.

З тим я й вирушив на Київський вокзал і всю дорогу від Москви до Києва роздумував у поїзді над тим, що із моїх попередніх напрацювань може лягти в основу такої дисертації, про яку ніхто не сказав би, що немає спеціалістів, щоб оцінити її. Мій попередній науково-дослідний досвід був так чи інакше пов’язаний із життям і творчістю Лесі Українки (Климент Квітка, Олена Пчілка, низка студій про саму Лесю Українку), мій попередній практичний досвід і моя викладацька робота так чи інакше були пов’язані з літературною критикою і публіцистикою, редакторським аналізом та оцінкою текстів та ін. І я собі подумав, а чому б мені не написати дисертацію про літературно-критичні уроки Лесі Українки.

Так сформувалася тема “Майстерність і новаторство Лесі Українки як літературного критика і публіциста”. Так об’єктом моєї уваги і предметом дисертаційного дослідження стала літературно-критична й публіцистична спадщина геніальної української поетеси, яку академік А. Кримський вважав і видатним вченим-аналітиком. Методологічну базу дисертації склали методи й методики, застосовувані в редакторському аналізові й оцінці текстів, користуватися якими я навчав своїх студентів у курсі з основ редакторської майстерності. Я склав план-проспект і попросив затвердження на засіданні кафедри.

Завідувачка кафедри, на якій я працював, професор А. Коваль підтримала мою концепцію, і кафедра затвердила тему моєї дисертації. Я дістав підтримку й інших колег, хоч деякі з них висловлювали застереження, що тема публіцистичної спадщини Лесі Українки заїжджена і що на цю тему написано гори літератури. І справді, бібліографія публікацій на цю тему уже на той час перевалювала за сотню найменувань, включаючи цілу низку книжок. Професор П. Федченко, до якого я звернувся з проханням стати формальним науковим керівником моєї дисертації, спочатку також насторожено поставився до мого вибору, а після нашої докладної розмови погодився зі мною, що завжди можна сказати нове слово навіть на заїжджену тему.

Писалося мені легко й швидко. Упродовж року після мого повернення з Москви дисертація була готова, обговорена на кафедрах стилістики, історії журналістики й літератури і нарешті рекомендована до захисту. Вчена рада з журналістики при Київському університеті імені Т. Шевченка прийняла мою дисертацію до захисту, визначила зовнішного рецензента (Одеський університет) і призначила опонентів (одного доктора і одного кандидата наук). Знайшлися, однак, такі “доброзичливці”, хто вважав, що за такий короткий час неможливо написати дисертацію, й увімкнули механізм гальмування.

Хоч я був добре відомий як автор численних статей про Лесю Українку, в яких так чи інакше обговорювалася й тема, що лягла в основу дисертації, “доброзичливці” наголошували на тому, що у дисертанта немає публікацій за окремими розділами дисертації. Прикметно, що серед них були й члени вченої ради із захисту дисертацій, які перед тим ухвалили рішення прийняти дисертацію до захисту. Мене почали умовляти знятися з захисту. Новий декан факультету А. Москаленко порадив мені не зніматися. Тоді вчена рада з захисту ухвалила рішення відкласти захист до опублікування результатів дослідження.

Першим ділом я задепонував дисертаційне дослідження як монографію “Критико-публіцистичні уроки Лесі Українки” в Інституті наукової інформації з суспільних наук АН СРСР (УДК 002.5:8-95:82.09 Л Украинка. Деп. №1490). Окремі розділи дисертації були опубліковані у вигляді статей у журналах “Вітчизна”, “Українська мова і література в школі” та ін. Після цього вчена рада винесла мою дисертацію на розгляд.

Моя дисертація на здобуття вченого ступеня кандидата філолонічних наук розглядалася другою після чиєїсь докторської дисертації, і мій захист був цікавішим в усіх відношеннях, ніж захист докторської, а у виступах учасників дискусії навіть висловлювалися пропозиції щодо кваліфікації моєї роботи як такої, що дає підстави присудження вченого ступеня доктора наук.

Крутий розворот стався під час таємного голосування. Після голосування виникла велика пауза перед оголошенням результатів. Голова вченої ради професор Д. Прилюк кудись телефонував і довго сидів на телефоні. Члени вченої ради поділилися на групки й шушукали по кутках актової зали та в коридорі… Зрештою, вчена рада відновила засідання і було оголошено результати голосування, під час якого п’ять членів ради проголосували проти присудження мені вченого ступеня кандадата наук. Дуже швидко таємне стало відомим: проти голосувала група членів ради, яка включала професора В. Рубана та ще чотирьох його однодумців, які увійшли у змову. Один із учасників цієї групи хвалився потім, що його попросили проголосувати проти, і він це зробив.

Оскільки як заступник декана з наукової роботи я бував у справах у відповідному відділі ВАКу СРСР, під час найближчої поїздки до Москви, я зайшов до начальника профільного відділу ВАКу, щоб порадитися, як бути далі. Знайомий мені упродовж тривалого часу й мудрий чоловік, начальник відділу ВАКу пояснив мені, що існує два варіанти розв’язання проблеми.

Перший варіант полягав у тому, що пошукач подає апеляцію до ВАКу. ВАК створює комісію, яка досліджує обставини захисту (вивчає документи, опитує учасників процесу та ін.) і виносить своє рішення на користь чи не на користь пошукача. Мені було пояснено, що цей процес тривалий, займає кілька років і результати його непедбачувані. Тому начальник відділу ВАКу не радив мені йти цим шляхом.

Другий варіант полягав у тому, що через рік можна вийти на повторний захист тієї ж дисертації. Якщо дисертація якісна, то жодних проблем при повторному захисті не виникне. “Я тобі гарантую, що все буде в порядку”, — втішив мене мудрий осетин.

Я вийшов на повторний захист своєї дисертації через півтора року, змінивши в ній в лише титульну сторінку, хоч суспільні обставини спонукали й до деяких формальних змін. Це ж була п’ятирічка, яку СРСР, як тоді жартували, виконав «за три генсеки». Було опубліковане друге видання автореферату моєї дисертації, в якому було названого нового зовнішнього рецензента і нових офіційних опонентів. Захист пройшов спокійно, без надривів, і члени вченої ради одноголосно ухвалили рішення про присудження мені вченого ступеня кандидата наук.

Мене не здивувало, що на цей раз “група Рубана” не дала жодного голосу проти. Мене здивувало, що за присудження мені вченого ступеня проголосував мій давній супротивник, який через хворобу (інсульт чи інфаркт) не брав участі в попередньому засіданні, який упродовж усієї моєї наукової кар’єри свідомо чинив мені перешкоди і який повинен був проголосувати проти. Його ім’я — професор О. Дей. Він знав мене як дослідника спадщини К. Квітки ще зі студентських років, але не взяв мене на роботу у свій відділ фольклористики в ІМФЕ АН УРСР. Коли мій друг М. Шудря поцікавився в нього, чому він не хоче взяти мене до себе у відділ, професор Дей. відповів: “Так він же не робитиме те, що мені потрібно”. Він терпів мене в редакції журналу “Народна творчість та етнографія”, але не дав мені можливості піти до аспірантури з мистецької критики у відділ образотворчого мистецтва під опіку професора Ю. Турченка. Довідавшись, що я вирішив вступати до аспіратнти, він сказав мені наодинці у вічі: “Я зроблю все, щоб ви в аспірантуру не потрапили”, — і він це зробив. Незважаючи на те, що вступні іспити я склав на “відмінно” і що в мене не було конкурента, мене не взяли в аспірантуру з однієї банальної причини: у моїй справі не виявили характеристики з місця роботи (того ж ІМФЕ, де я працював). Її вилучив, тобто банально вкрав, професор Олексій Іванович Дей, коли як член приймальної комісії знайомився із справами. Отже, він, за визначенням, мав би стати мені на перешкоді й тепер, але після того, як однією ногою побував на тім світі, таки проявив благородство.

Видати монографію окремою книжкою ні тоді, ні пізніше мені не довелося. Останніми роками я почав думати про видання, але гальмівним фактором для мене залишалася та ж причина, через яку я не міг довести до видання й “Критику перекладу”. Мені хотілося б, щоб ця книжка була українською мовою, але підготовка україномовного варіанту передбачає силу-силенну додаткової роботи, яка відбирає багато часу, про що я пишу, презентуючи “Критику перекладу”. Зрештою, я дійшов думки, що й цю працю треба виводити в люди таакою, як вона появилася на початку 80-х років, тобто російською мовою. Тут є один аргумент на користь такого підходу: більшість статей, які я розглядаю у своєму дослідженні, Леся Українка писала російською мовою, оскільки готувала їх до російських видань.

Напередодні 150-річного ювілею Лесі Українки я виставляю тут цей текст. На сайті Українського Університет можна буде замовити електронну версію цієї праці. Якщо ми назбираємо сотню попередніх замовлень на паперову версію, я охоче благословлю паперову версію книжки.

Leave a Reply

Fill in your details below or click an icon to log in:

WordPress.com Logo

You are commenting using your WordPress.com account. Log Out /  Change )

Google photo

You are commenting using your Google account. Log Out /  Change )

Twitter picture

You are commenting using your Twitter account. Log Out /  Change )

Facebook photo

You are commenting using your Facebook account. Log Out /  Change )

Connecting to %s