КОМУНІСТИ ГОРБАЧОВСЬКОГО ПРИЗОВУ

Інтелектуальна еліта України як проблема

У соцмережах поширюють комсомольську характеристику-рекомендацію, видану студентці філолоґічного факультету Львівського державного університету імені Івана Франка Ірині Фаріон у зв‘язку із її вступом до лав КПРС, підписану секретарем комітету комсомолу ЛДУ, нині відомим політичним і державним діячем Степаном Кубівим.

Відтак по новому колу пішло обговорення компартійного минулого нині крайньо радикальної націоналістки-свободівки. Ця історія уже давно ущухла б, не ставши навіть скандальною, якби пані Фаріон стало мудрості заявити, що її вступ до КПРС був помилкою молодості, і їй вибачили б те глупство.

Безумовно, розумна й талановита, Фаріон, однак, затялася, вважаючи за краще влипнути в скандальну історію, ніж списати її на молодечу дурість. Така затятість стала лише переконливим підтвердженням того, що вступ до КПРС був добре зметикованим кроком.

Отже, І. Фаріон напевно заслуговує цього скандалу як людина, яка зуміла заскочити на останню підніжку компартійного поїзда, який повільно відходив від останньої станції до пункту призначення — Небуття. На час вступу Фаріон у партію розпад КПРС уже розпочався, і тямущі люди розуміли, що цей процес — незворотний…

…Десь 1987 року до мене в кабінет заступника декана з наукової роботи факультету журналістики Київського державного університету імені Т. Шевченка зайшов професор Іван Бражник і запросив мене пообідати з ним. «Хочу з вами порадитися», — сказав він.

Мене це заінтриґувало. Іван Іванович був із покоління мого батька, надзвичайно популярним серед студентів професором наукового атеїзму, фантастичним знавцем світових реліґій і… приятелем митрополита Київського і всієї України Філарета…

Ми жили неподалік один від одного, і при одній нагоді мені трапилося побувати у більш ніж скромному холостяцькому помешканні професора Бражника, а з розмов з ним опосередковано скласти історію його життя: кадебешний ґенерал, голова Ради у справах реліґій при Раді Міністрів УРСР, завідувач сектору наукового атеїзму ЦК КПРС…

Через розлучення з дружиною І. Бражника увільнили з посади головного атеїста СРСР і спустили в Московський державний університет імені М. Ломоносова на посаду доцента кафедри наукового атеїзму. Хоч це було в роки мого навчання в МДУ, лекції з наукового атеїзму читав мені хтось інший… Іван Іванович поміняв московську квартиру на київську й став професором наукового атеїзму в КДУ, де наші шляхи й пересіклися.

Цікаво, про що ж захотів порадитися зі мною цей у літах уже чоловік? Поки офіціантка у професорській їдальні виконувала наше замовлення, професор Бражник виклав мені суть справи. Йшлося про те, що Екзарх України митрополит Філарет надумав видавати церковну газету «Православне слово» і запропонував своєму давньому приятелеві посаду головного редактора видання. От Бражникові й захотілося почути від мене, приймати чи не приймати запрошення.

Я глянув у вічі професорові й сказав: «Так ви ж член КПРС, і це ніяк не стикується з посадою редактора реліґійної ґазети». Іван Іванович тут же відповів: «Ну, це не проблема. Тепер усі виходять із КПРС, і я вийду». «А чи не занадто крутим буде ваш віраж? Мають же бути якісь принципи…» — сказав я. «То ви не радите?» — запитав Бражник. «Я сказав лише те, що сказав. Вирішуйте самі», — відповів я. На тім, власне, розмова про редакторство у «Православному слові» й закінчилася.

Бражник не прийняв запрошення Філарета. Не знаю, яку роль у його рішенні відіграла моя думка. Пишу тут про цей випадок для того, щоб показати, що саме в рік, коли Ірина Фаріон вирішила вступати в КПРС, один із колишніх високопоставлених функціонерів цієї партії практично готовий був здати свій партійний квиток.

І. Фаріон була, звичайно, не єдина, хто сходив на корабель, з якого уже втікали щурі. Розповім вам про три випадки, які саме у 1987–1990 роках мали місце поряд зі мною і учасниками яких були відомі й непомірно набагато зріліші від юної студентки Фаріон особи.

Перший епізод. Був у мене старший колеґа і приятель Степан Колесник — один із найталановитіших українських журналістів і письменників-публіцистів, якого ще на початку 1960-х років ціле політбюро ЦК КП України виключило з партії. Потрапивши в опалу, Степан Павлович, звісно, немало потерпав, перебивався випадковими заробітками і задовольнявся другорядною роботою.

Я сам його підтримував не раз у міру моїх хистких можливостей у газетах, де працював, а перейшовши на викладацьку роботу в університет, при якійсь нагоді порекомендував тодішньому деканові факультету журналістики Дмитру Прилюкові залучити Колесника до викладацької роботи на погодинній оплаті. Згодом Колесникові запропоновано було й штатну посаду викладача на кафедрі преси…

На початку 1980-х на посаду декана факультету заступив Анатолій Москаленко, у якого були міцні зв‘язки на компартійному олімпі України: Юрій Єльченко, Олександр Капто, Леонід Кравчук були його найближчими друзями. Коли почалася перебудова, Колеснику раптом захотілося відновити компартійну справедливість, і А. Москаленко допоміг йому поновитися в КПРС, що дуже втішило Степана Павловича.

Навіщо йому було повернення в лави КПРС, коли компартія тріщала по всіх швах, я й досі не розумію…

Другий епізод. Моїм попередником на посаді заступника декана з наукової роботи був доцент Віктор Миронченко, радіожурналіст-новинар, успішний і шанований студентами викладач. На відміну від інших своїх колег по кафедрі телебачення та радіомовлення, Миронченко не мав наміру захищати докторську дисертаццю й ставати професором.

У мене з ним склалися майже приятельські стосунки, і мені була відома його україноцентристська позиція й критична налаштованість щодо радянської влади. Ходили чутки, що ним цікавиться КДБ. Миронченко, здавалося б, навіть не мріяв про вступ до КПРС… Та й посаду заступника декана з наукової роботи можна було обіймати, не маючи партквитка у кишені. Що він і робив упродовж тривалого часу.

І ось новий декан А. Москаленко переводить доцента Миронченка на посаду заступника декана з навчальної роботи (віддаючи у моє відання науково-орґанізаційну царину), тобто першого заступника декана.

Традиційно це була номенклатурна посада, і тому Миронченка було прийнято в члени КПРС. Не одразу, а через рік чи два, коли уже вповні була ґорбачовська перебудова і коли членство в КПРС навіть на цій посаді уже не було обов‘язковою умовою.

Можливо, у цьому випадку спрацювала інерція, стимульована Москаленком, але сам факт, що довго-довго безпартійний Миронченко на етапі розпаду КПРС сходить на корабель, з якого уже біжать щурі, не може не дивувати.

Третій епізод є, либонь, найцікавішим своєю абсурдністю. Наприкінці 1970-х років завідувачка кафедри стилістики, на якій я тоді працював як викладач курсів з теорії і практики перекладу та редаґування, професор Алла Коваль запросила на посаду старшого викладача Олександра Пономаріва. Задовго перед тим Пономарів працював в Інституті мовознавства імені О. Потебні АН УРСР, де захистив дисертацію і де напевно мав намір пропрацювати усе своє життя.

Так сталося, що він пересікся із дисидентами-шістдесятниками, хтось дав йому прочитати заборонені твори, зокрема — й «Інтернаціоналізм чи русифікація?» Івана Дзюби. Хтось, очевидно, доніс на Пономаріва «куди треба», і молодого науковця виганяють з роботи. Він влаштовується на посаду редактора чи навіть коректора у технічному видавництві, звідки через роки й витягує його професор Коваль.

У нотатках «Пам‘яті Олександра Пономаріва» я докладно пишу про наші взаємини і про наші численні розмови на різні теми, з яких складався образ мого колеґи як особистості, безумовно, талановитої, україноцентричної й вельми критично налаштованої щодо радянської влади й комуністичної партії.

Яким же було моє здивування, коли я довідався, що О. Пономарів став членом КПРС, і це сталося якраз тоді, коли в лави компартії влилася й І. Фаріон. Я був у шоці, коли учорашнього дисидента й новоспеченого комуніста Пономаріва компартійні збори дуже скоро обрали… секретарем партбюро факультету журналістики.

Професор Пономарів, здається, був останнім парторґом факультету журналістики КДУ імені Т. Шевченка. Якою була б його компартійна кар‘єра, якби не розсипалася на порох КПРС і не розпався Радянський Союз, можна лише гадати…

Мої читачі напевно назвуть десятки, сотні, а то й тисячі подібних випадків з кінця 1980-х років. Така наша тодішня реальність, яка виходить нам боком дотепер.

Чи можна після цього дивуватися, що з розпадом СРСР Україна не наслідувала приклад Чехословаччини з Вацлавом Ґавелом на чолі, де комуністів було повністю відсунуто від влади?

Чи можна дивуватися, що долю незалежної України визначила навіть не «Народна рада» від Народного Руху України, а «Група 239» спочилої в Бозі Комуністичної партії Радянського Союзу?

Насамкінець наведу пару промовистих прикладів уже не особистісного, а інституційного рівня, хоч називатиму й імена.

Люди старших поколінь напевно пам‘ятають установу під довгою і вельми промовистою назвою: Інститут історії партії при ЦК КП України — Філіал Інституту марксизму-ленінізму при ЦК КПРС. Куди подівся цей компартійний «мозковий центр», не цікавилися?

Компартія України, здається, нарешті зійшла з політичної сцени незалежної України, а її останній лідер П. Симоненко в сонячній Каліфорнії самовіддано бореться з ненависним йому «американським імперіалізмом».

Інститут історії партії не зник, а відповідно до закону матеріалістичної діалектики мімікрував з одного стану в інший. Тепер він не компартійний «мозковий центр», а один із провідних «мозкових центрів» українського націєтворення й державотворення у складі Національної академії наук України (НАНУ).

Звісно, у новій назві немає й натяку на стару назву інституту. Інститут політичних і етнонаціональних досліджень НАН України, здавалося б, не має нічого спільного з Інститутом історії партії. Окрім одного: цей інститут носить ім‘я І. Кураса, який (ну, так збіглося!) був перед тим керівником і безвісти зниклого Інституту історії партії при ЦК КПУ.

Ось частина біоґрафії Івана Кураса: «У 1970–1972 роках — старший науковий співробітник, учений секретар Інституту історії партії при ЦК Компартії України — філіалу Інституту марксизму-ленінізму при ЦК КПРС, у 1972–1983 роках — інструктор, консультант, завідувач сектора відділу науки і навчальних закладів ЦК КПУ, у 1983–1991 роках — заступник директора Інституту політичних досліджень при ЦК КПУ. З грудня 1991 року — директор Інституту національних відносин і політології НАН України (з 1996 — Інститут політичних і етнонаціональних досліджень НАН України)».

Ви скажете: І. Курас давно помер, а в інститут його імені прийшли нові люди. Це — так, але школа, традиція роблять своє діло, і радянська влада в Україні тримається міцно.

Ще один приклад — Національна академія педаґоґічних наук України, коротко — НАПНУ. Як ви думаєте, чому за тридцять років незалежності України так і не було випрацювано нової, україноцентричної концепції розвитку загальної освіти та й системи освіти в цвлому?

Відповідь проста: передусім тому, що цією НАПНУ десятки років керує академік Василь Кремень. Ось найцікавіші факти з його біоґрафії:

«З 1979 по 1986 рік працював у ЦК Компартії України, а в 1986—1991 pp. — у ЦК КПРС, де займався питаннями розвитку освіти і науки. Протягом 1991—1992 років був заступником директора Інституту соціально-політичних досліджень РАН (Російської Академії наук. — В.І.), упродовж 1992—1994 років обіймав посаду заступника директора з наукової роботи та завідувача відділу методології соціально-політичного розвитку Національного інституту стратегічних досліджень України».

Задайтеся запитанням: чи людина з таким вантажем за плечима спроможна бодай замислитися над українізацією освіти в Україні? Звісно, що ні!

Завдяки таким людям, як покійний Іван Курас і непотоплюваний Василь Кремень, за підтримки сонму дрібних інтелектуалів типу Ірини Фаріон, вихованих колоніальною російською владою, Україні ще довго доведеться залишатися в радянській системі координат.

Симптоматично, що ухвалений декілька років тому закон України про декомунізацію демонтував пам‘ятники, змінив назви населених пунктів і вулиць, але жодною мірою навіть не торкнувся набагато важливішої інтелектуальної сфери.

І саме «завдяки» цьому на самверху владної піраміди залишатиметься ЦК КПУ, мімікрований в інститут президента, як би його не називали — адміністрацією, секретаріатом чи офісом. Ніяких системних устроєвих змін за таких умов не відбудеться.

Ну, а українці тим часом продовжуватимуть обслинювати компартійну сагу якоїсь там студентки львівського вишу, яка вже давно переросла себе й добре пристосувалася до нових обставин.

6–7 лютого 2023 р.