Без перемоги над «русскім міром» в головах, серцях і душах українців мілітарна перемога не вартуватиме нічого, окрім нових тужливих дум та пісень про вільну, незалежну, самостійну Україну, якими славна Україна.
«Ми знаємо, що Росія програє», — упевнено заявив президент України Володимир Зеленський, виступаючи у британському парламенті, і в цьому немає сумніву.
Не в цьому, так наступному році Росія зазнає повної поразки у своїй війні проти України. У подальшій перспективі Росія остаточно розпадеться як імперія. Відтак зникне й мілітарна загроза Європі й усьому світові з боку Москви.
Отже, Росія програє, але скидається на те, що внаслідок цього програшу Москви найбільшим (якщо не єдиним) бенефіціаром може стати «русскій мір». Тенденція уже визначилася, процес пішов і насіння, що обіцяє щедрий урожай, уже розсіюється по світу і почасти уже й проростає.
Як парадоксально це не звучить, але сіячами цього насіння, тобто рознощиками зарази «русского міра» є… українці. Йдеться про мільйони й мільйони переміщених осіб, що їх війна Росії в Україні спочатку витіснила із східних теренів у центральні й західні реґіони України, а відтак і далі на захід — у Польщу, Німеччину, Нідерланди, Велику Британію, США, Канаду…
У масі своїй російськомовні, вони прийшли туди такими, як є — не навчені шанувати традиції й звичаї сторони, яка їх приймає, з низьким рівнем освіти й загальної культури, а отже й аґресивно-вимогливі (наче вони й не гості, а господарі) і т.ін. На людях вони поводяться як типові росіяни, отож місцеві люди зазвичай не сприймають їх як українців. У соцмережах можна знайти безліч свідчень, які добре ілюструють такі спостереження.
Якби ці люди були росіянами або переконаними прибічниками «русского міра», вони напевно вітали б російського аґресора хлібом-сіллю, залишилися б під окупацією, а із зони бойових дій тікали б у Росію. Звичайно, серед них є дещиця активних аґентів російських спецслужб і агентів «русского міра» (задайте в пошук, наприклад, «голубка миру»).
Решта ж (а це — 99.9%) є аґентами «русского міра» мимоволі. Через те, що вони — маса з теґом «какаяразніца». Через те, що вони — «корисні ідіоти». Через те, що вони задурені російською пропаґандою, бо Україна за роки незалежності не спромоглася створити україноцентричну систему ЗМІ. Через те, що освіта в Україні залишилася радянською, і за десятки років незалежності її навіть не намагалися зробити україноцентричною. Через те, що україноцентрична просвіта в незалежній Україні бездіяла і продовжує бездіяти.
І ось ці жертви війни й антиукраїнського державотворення стали аванґардом просування «русского міра» на терени України, які зберігають свою українську ідентичність, а також в українське зарубіжжя, де українська діаспора досі успішно «затримувала» українську мову, українські національні традиції і звичаї, де успішно українізувалися навіть приходьки — представники інших народів (зокрема, й російського) і рас.
Байдужість, зневага, а то й ненависть до всього українського — ось що піниться на гребені цієї «п’ятої хвилі» еміґрації.
Тут якраз доречно буде поговорити про сторону, яка приймає, — соціальні групи й інститути в самому українському суспільстві, а також українські громади у зарубіжжі. І в Україні, і в українському зарубіжжі ставлення до біженців розділилося на два табори — жалісливців та ненависників.
Жалісливці проявили до біженців сліпу, невимогливу любов, прийнявши прибульців як потерпілих від аґресора, як нещасних жертв і т.ін. Не завдаючи собі клопоту адаптувати тимчасово переміщених осіб або потенційних іміґрантів до своїх умов, вони улесливо пристосовуються до гостей і переходять на їхню жахливу російську мову. Дарма, що гості качають права, сідають на голову й поводяться як… окупанти. Справді, «какаяразніца».
Ненависники проявляються в геть протилежному. Вони здіймають просто шалений лемент з приводу того, що толерують жалісливці. Трапляються випадки, коли ненависники не обмежуються голосними обуреннями — діходить до рукоприкладства, до бійок. Не тільки між дорослими чи підлітками, а й між зовсім малими дітьми. Такі дії не тільки толерують, а й навіть заохочують такі активісти-інтелектуали, як, наприклад, професор Ірина Фаріон.
Симптоматично, але ні в Україні, ні в діаспорі ми не спостерігаємо ніякої (sic!) національно-виховної, освітньо-просвітницької, інформаційно-роз‘яснювальної роботи серед біженців. Ніякої!
У ЗМІ та соцмережах масово шириться реклама послуг адвокатів та психолоґів. Судячи з описів пропонованих послуг, адаптація до середовища перебування, трансформація менталітету, піднесення національної свідомості тощо у цих фахівців не передбачені. Більше того, значна частина правників і психолоґів не приховують своєї належності до російського культурного і ділового простору.
Наші рекоментації щодо нагальності налагодження українознавчої просвіти через орґанізацію університетів, шкіл, курсів, семінарів та інших форм групової й індивідуальної роботи з людьми і в Україні, і в українському зарубіжжі залишаються голосом волання в пустелі.
Бездіють товариства «Знання» і «Просвіта» в Україні. Перше ніяк не вигребеться з радянської просвітницької традиції. Друге чим тільки не зайняте, але не просвітою. Діаспорні орґанізації успішні у збиранні матеріальної допомоги, особливо — грошей (бо ж і їм з того щось перепадає), а ще у флешмобах та розважальних протестах, але абсолютно нічого не роблять для поширення українознавчих знань та україноцентричної інформаційно-роз‘яснювальної роботи серед біженців.
Попри те, що ми упродовж років і років просуваємо в суспільний простір ідею створення україноцентричної системи ЗМІ в Україні й української світової інформаційної мережі, про втілення цієї ідеї в життя поки що не йдеться. Україноцентричні медійники, журналісти та блоґери не хочуть навіть обговорювати цю тему. Отож робота з переміщеними особами у цьому плані також залишається навіть непочатою.
Звісно, це не означає, що в інформаційному просторі зовсім немає україноцентричних ЗМІ та блоґів. Вони є, але кожен ресурс копається на своєму городі й не хоче об‘єднувати чи координувати свої зусилля з колеґами.
В діаспорі, до того ж, є чимало блоґерів, які надто багато уваги приділяють проблемам країн свого проживання, повчаючи (українською мовою!) громадян цих країн, як їм жити, і практично іґнорують проблеми діаспори, її зв‘язків з Україною, роль світового українства як рушійної сили системних змін в Україні.
Усьому цьому є пояснення, хоч і немає виправдання.
Нумеролоґи звертають увагу на те, що широкомасштабна війна Росії проти України проходить під знаком «п‘ятірки». Щонайменше три явища пов‘язані з цією драматичною подією: «п‘ята колона», «п‘ята хвиля» еміґрації і «п‘ятий проект» Арестовича.
«П‘ята колона» — причина, один із головних призвідців цієї жорстокої війни, спрямованої на знищення України, українців і української культури. Вона була в минулому одним із інструментів зовнішнього впливу на українське суспільство, на формування громадської думки, а отже — й впливу на українську ментальність, однією з визначальних якостей якої є синдром меншовартості.
«П‘ята хвиля» — наслідок, один із результатів, якого добивається Росія, перетворюючи Україну на тотальну руїну й витискаючи українців з рідних теренів, розсіюючи їх по світу. Про це, власне, й сказано вище.
«П‘ятий проект» — перспектива, яку малює Україні й українцям Олексій Арестович за сприяння й підтримки Українського інституту майбутнього, точніше — УкрАінского інстітута будущєго.
Усі названі явища заражені бацилою «русского міра». Невиліковно.
Враждувати лише на ці та суміжні з ними явища було б помилкою.
На превеликий жаль, «перші колони» в Україні й українському зарубіжжі поступаються «п’ятій колоні» активністю, аґресивністю (в позитивному сенсі цього слова), згуртованістю навколо української ідеї не тільки задля перемоги на фронтах бойових дій, а й над душами українців заради світлого майбутнього України.
На превеликий жаль, в українському суспільстві і в українській діаспорі бракує достатньо згуртованих україноцентричних сил, спроможних протистояти повзучому проникненню «русского міра» в ті місця України і в ті громади українського зарубіжжя, в які «русскій мір» досі не проникав або в яких було надійне щеплення проти «русского міра».
На превеликий жаль, в Україні ніхто не займається випрацюванням україноцентричної стратеґії розвитку України, концепції проґрам системних устроєвих змін, які уможливили б і забезпечили б успішний розвиток і безпеку України на тривалу перспективу. Концепцію ж системних устроєвих змін в Україні, запропоновану нами в діаспорі, ніхто не хоче навіть обговорювати.
З усього цього напрошується невтішні висновки:
1. Україна, точніше Збройні сили України, завдяки підтримці зарубіжних партнерів, безумовно, переможуть, витиснувши російських загарбників за межі України. Це буде неповна і неостаточна, але все-таки перемога, про яку пам‘ятатимуть, вшановуючи полеглих героїв. Московія зализуватиме свої рани і, можливо, навіть залишить Україну у спокої.
2. «Якщо Зеленський не буде балотуватися», Олексій Арестович буде президентом або й королем («це ж красіво»!), і «п’ятий проект» стане стратеґією розвитку України, і українська мова буде державною. Дацюки, романенки, фельдмани і їм подібні розказуватимуть посполитим, що «русскіє побєждєни», що «русскій мір» уже нестрашний і що можна знову «пріобщаться к вєлікой русской культурє», як нас вчить його королівська величність президент.
3. Незлостиві посполиті українці добровільно здадуться в обійми «русского міра». Зрештою, ну, справді «какаяразніца». Покалічені в кровопролитних боях за Україну, ветерани війни з Росією марно сподіватимуться на соціальний захист і пошану, не кажучи вже про вдячність за службу. Одиниці з тих, хто залишаться в Україні чи повернуться в Україну з еміґрації жалітимуть їх, оцінюючи їхню жертву дрібною купюрою, більшість же у крамничних чергах, у громадському транспорті, на застіллях та інших людних місцях жалитимуть ветеранів уже добре завченим «а я тебе туди не посилав/ла».
4. Україну відбудовуватимуть, як і пообіцяли, європейці, канадці та американці. Українські ж робітники знову потягнуться на заробітки в переможену Московію, заміщуючи вбиту ними ж або збіглу у закордони місцеву робочу силу, — відновлювати й примножувати ресурси для наступної «спеціальної воєнної операції».
…В Україні йде жорстока війна. Росія перетворює Україну на суцільну руїну. Завдяки підтримці цивілізованого світу Збройні сили України успішно громлять ворога, і перемога України на фронтах війни — справа недалекого майбутнього.
Без перемоги над «русскім міром» в головах, серцях і душах українців мілітарна перемога не вартуватиме нічого, окрім нових тужливих дум та пісень про вільну, незалежну, самостійну Україну, якими славна Україна.
9–11 лютого 2023 р.
Dr. Volodymyr Ivanenko | Др. Володимир Іваненко 