МЕНЕ ЧИТАЮТЬ І ПЕРЕПУБЛІКОВУЮТЬ

Іваненко vs. Мотиль, або про друзів і попутників

Це варто перепостити тут. Дякую Ґуґлові за підказку. Бо й не знав би, що знайшлися люди, які 2017 року звернули увагу на мою статтю, якою я зреагував на публікацію Олександра Мотиля.

* * *

Тиждень тому Олександр Мотиль, поважний професор з Рутгерського университету, Нью-Джерзи, США (Alexander Motyl, Professor at Rutgers University, The State University of New Jersey), опублікував у виданні Foreign Policy статтю Kiev Should Give Up on the Donbass: As conflict rages again, Ukraine needs to understand that winning the war would be more trouble than it’s worth.

Переклад цього допису опублікований наразі на сайті “Збруч”: Києву варто зректися Донбасу. Оскільки конфлікт знову розгорівся, Україна мусить зрозуміти, що перемога у війні буде більшою проблемою, ніж вона того варта.

Думки ліберального професора, який досі вирізнявся своєю підтримкою України, начебто і в цьому дописі просякнуті турботою за Україну. Він пропонує, якщо коротко, що Україні заради невтрати незалежності і подальшого демократичного розвою треба якнайшвидше “здихатися Донбасу” (цитата), тобто віддати вже окуповане Путинською Росією в обмін на її обіцянки більше не чіпати Україну.
Але, як любить казати пан Щур (що повернувся із зони АТО та поновив свої телестудії), “Але є одне але”.

І це АЛЕ опублікував у якості відкритої відповіді О. Мотилю інший американський науковець, доктор Володимир Іваненко (Dr. Volodymyr Ivanenko, Ukrainian University Co-Founder & President, Washington D.C.).
Ось ця відповідь:

ДАЙ ЙОМУ ПАЛЕЦЬ, ВІН І РУКУ ВІДКУСИТЬ

Зректися Донбасу й Криму, як пропонує колега Alexander Motyl, звичайно, можна було б, якби Москва на Кримові та Донбасові зупинилася…

Шкода, що шановний колега застановлюється на наслідках і не усвідомлює істинних причин зазіхання Московії на Україну.

Але ж вона хоче поки що “Новоросію”, а потім захоче (та вже хоче!) і всю Україну. І ентузіазм її ніяк не впав – просто перейшов з одного стану в інший. “Нє митьйом, так катаньєм!”

Спочатку Московія пригріла біля себе Гетьманщину як союзника проти Польщі та Туреччини й Кримського ханства. Хмельницький, Мазепа, Полуботко та інші гетьмани повелися на союзництво з “одновірцями”.

Без Хмельницького Гетьманщина навряд чи стала б союзником Московії. Без Мазепи Московія ніколи не заволоділа б Приазов’ям, Причорномор’ям і, зрештою, Кримом, а також не прорубала б “вікно в Європу”. Без зради Полуботком України (коли остаточно прозрів Мазепа) Московія не святкувала б перемогу в “Полтавській битві”…

Мазепа та Полуботко усвідомили свої помилки… Хай і перед відходом у вічність. Полуботкові треба було померти, щоб Петро І насмілився поцупити в України назву для своєї імперії. Мазепа й мертвий, анафемований залишався страшним для Московії на століття вперед…

Далі пішло повне знищення козацтва, потім знищення мови, знищення генофонду і несть числа московським посяганням. На часі у Кремля зараз — знищення українського народу як явища. Не випадково ж вони безупинно товчуть: “Ми же єдіний народ!”

Це — те, що лежить на поверхні. Але є ще й підводна частина айсберга, на яку не звертають уваги навіть такі інтелектуали, як професор Олександр Мотиль. Поки що не звертають, чи взагалі їм не дано це зауважити?

Останніми десятиліттями в Росії множаться, як гриби після дощу, усілякі “дослідження”, в яких московити приписують собі й перелицьовують на свій лад НАШІ українські традиції, обряди та звичаї, а ще – міфологію. Росія зараз перетягує на себе все, що будь-коли належало Україні. Погугліть хоча б таке ключове слово, як “рідновірство” в московській “інтертрепації”, і ви вжахнетеся від тьми і тьми книжок і сайтів.

Значна частина їх, російськомовних, закорінилися в… Україні. Не тільки на сході – на Поділлі, в Галичині, Прикарпатті, на Волині… “Русскій мір” проглядає з них не так уже й сором’язливо…

Може статися так, що “Щедрик” убитого москалями українського генія М. Леонтовича, визнаний світом як український шедевр, буде кваліфікуватися як класика “русской музикальной культури”.

Ігорів Стравинського та Сікорського вони вже давно прихватизувати, незважаючи на те, що обидва публічно ідентифікували себе українцями.
Найпарадоксальніше в тому, що Росія здумала себе духовним лідером людства, привласнюючи собі духовну місію України, і цей парадокс у тому, що духовність ніяк не вписується в прокрустове ложе диявольських релігійних утворень на кшталт Російської православної церкви.

…Без України Росія неможлива як імперія. Без України й української історіі Росія – нікчемний залишок зниклої в небуття Хазарії. Україна як незалежна й успішна держава – смерть для Росії як суб’єкта не тільки геополітики, а навіть політики регіональної.

Тому Росія нищила й нищитиме Україну, а проковтнувши Україну як територію – й самих українців, поки не зведе їх зі світу як націю.

Отже, замість поступок, мабуть, годилося б переходити в тотальний наступ на агресора на всіх фронтах, і передусім – на фронті ідеологічному, інформаційному. Світ повинен знати, ЩО є Росія і чому вона не може прийняти незалежність України, чому росіяни так люто ненавидять українців та, зрештою, й усі інші народи.

Нам, українцям, є що сказати світові про нашого “старшого брата”, і ми повинні це зробити, як би не бісилися ті, хто посягнув на нашу ідентичність, на нашу історію, на нашу культуру, на наші традиції й звичаї, а також їхні симпатики, яким, бачите, зручно називати і нас росіянами.

Задля успіху в цій світовій акції нам потрібна українізація України.
Так переможемо!

Володимир Іваненко
Український Університет
ukrainianuniversity.com
4 лютого 2017 р.