Сьогодні у Ґреґора Разумовського день народження
Щирі поздоровлення й побажання щедрих творчих ужинків і всього найкращого Грегору Разумовському — нащадкові останнього гетьмана України перед зруйнуванням Запорозької Січі.
Вітаючи іменинника з днем народжнння, Лариса Івшина скористалася нагодою, щоб на своєму профілі в соцмережі висловити свою прихильність до монархічної ідеї:
«…якщо б ми позбавилися псевдонародницького. Ілюзіону. і мріяли повернутися до спадщини славних прадідів— то вітали б сьогодні всі Григора Розумовського. !!!! Один з небагатьох уцілілих (можливих) претендентів з великих родів, на корону!👑 тільки. Так Україна зможе вирватися з багатосотлітньоі пастки! Треба сміливо мріяти — і діяти! Найперше, повернути країні її імʼя — Русь— Украіна!»
Перше, що хотілося б сказати з приводу цієї сентенції, так це помилкове змішування монархії як одноосібної форми правління, князювання з його особливостями у Русі й суто республіканськими традиціями козацького гетьманства.
Переконаний, що Ґреґор Разумовський як історик погодиться зі мною, що в русько-українській устроєвій традиції монархічній формі урядування ніколи не було місця.
За руських князів, здавалося б, монархічну за суттю владу жорстко обмежувало віче. Завдяки цьому княжі роди були лише вищим прошарком суспільства, в якому формувалися й гартувалися, по-сучасному кажучи, політичні лідери й урядовці.
Коронування князя Данила на королівство було винятком, ініційованим ззовні і було спробою Папи Римського втягнути Руське князівство в орбіту Ватикану.
Українське ж козацтво взагалі практикувало суто республіканську форму урядування, обираючи собі гетьманів на козацьких радах.
З перемогою Петра І у Полтавській битві й приборканням українського козацтва у Російській імперії аж до руйнування Запорозької Січі Катериною ІІ продовжували додержувати, хай і формально, виборності гетьмана. Предок нашого іменинника Кирило Разумовський також був обраний на гетьмана, а вже з втратою гетьманства був переведений у статус тодішнього російського генералітету.
Я не раз писав про недоречність підмінювати ідею гетьманату, аналогом якому в сучасному урядуванні є президентство, ідеєю монархізму.
Це зрушення в українській історії сталося 1918 року, коли на гетьмана було обрано Павла Скоропадського — царського генерала з козацьким корінням, з одного боку, і генетично спорідненого з домом Романових морархіста — з другого.
Щоправда, монархічна ідея стала «теплою ванною» для Скоропадського уже після поразки його Гетьманату, коли навколо нього в діаспорі почали гуртуватися прихильники української монархічної ідеології.
Зрештою, усе дійшло до абсурду, коло в центрі уваги прихильників монархізму для України опинився невизнаний онук П. Скоропадського Борис.
Детальніше про все це можна прочитати у моїх статтях на обговорювану тему — усі вони є на цьому сайті.
Не знаю, наскільки взагалі доречно заводити оці розмови. Хоча про відродження й осучаснення гетьманства як освячення національною історичною традицією президентської форми урядування варто було б говорити. Про це, зокрема, я пишу в «Трансформаційній місії Українського козацтва».
Друге, що мене заскочує у розмовах про запровадження в Україні монархічної форми правління, це — субʼєкти, які виступають популяризаторами й промоуторами монархізму.
Лариса Івшина знана тепер як головний редактор і видавець щоденної газети «День», яка позиціонує себе як україноцентристку, що вболіває за українську справу і за розвиток України як успішної й квітучої держави.
Але ж так не було завжди. Ви знаєте, скільки гамору було навколо швидкоплинного членства в КПРС Ірини Фаріон та Оксани Забужко. Л. Івшина перебувала в КПРС набагато довше і не в такому статусі, як Фаріон та Забужко. До розпаду КПРС та СРСР вона завідувала профільним відділом в одній із найконсервативніших компартійних газет України — «Прапор комунізму» (в народі її називали «Прапором шовінізму»). Тобто Івшина входила до так званої компартійно-радянської номенклатури.
Як відомо, з набуттям Україною незалежності названа вище газета перейменувалася на «Київський вісник», а потім почила в Бозі. Відтак доля закинула Івшину в газету «Киевские ведомости», яка була не тільки російськомовною, а ще й антиукраїнською. Там вона піднялася до посади заступника головного редактора.
Тоді ж нашу героїню помітили в оточенні Леоніда Кучми, а під час премʼєрства Євгенія Марчука вона стала прес-секретарем останнього. Прес-секретарство було сходинкою до одруження з Марчуком. Отож коли газета «День» потрапила під опіку Марчука, Івшина стала її головним редактором.
Саме там і саме під впливом Є. Марчука Л. Івшина вибрала проукраїнський вектор подальшого руху. Це був справді крутий віраж, цілком свідомий, але без належного переосмисленя свого попереднього життєвого досвіду. Тому позірна україноцентристка Івшина з пієтетом згадує свою роботу в «Прапорі комунізму» й своє замилування компартійним ортодоксом Олегом Ситником — до мозку кісток типовим компартійно-радянським пропагандистом і редактором «Прапора».
Десь на якомусь етапі роботи в газеті «День» колишній завідувачці ідеолоґічного відділу так запала в душу монархічна ідея, що вона раптом стала одержимою його прихильницею. Кидання з однієї крайності в інші, очевидно, спричинене авторитарною природою обох цих явищ.
…Закінчу тим, про що я уже якось писав. Коли Р. Ердоган став премʼєр-міністром Туреччини, він дав дозвіл на приїзд у країну генетично спорідненого зі мною наслідного принца Османської династії. Журналісти поцікавилися у спадкоємця престолу, чи не має він бажання відновити у Туреччині монархію. Осман заявив у відповідь, що це не має сенсу, оскільки турки дають собі раду за республіканського способу урядування.
Чи не дивно, що модерні українські мрійники з авторитарними замашками (Івшина, Арестович та ін.) хочуть запровадити в Україні монархію, якої в принципі у нас ніколи й не було, а от республіканська традиція є нашою козацькою суттю?
Dr. Volodymyr Ivanenko | Др. Володимир Іваненко 