Володимир Крижанівський виніс на обговорення текст Тараса Возняка “Мазепа VS Янукович: реалізм проти дурості“, який викликав різку критику історика Павло Гай-Нижник. Проблема – неспроможність українського народу будувати державу та його (народу) упереджене ставлення до державної влади взагалі. Прикметно, що всі мають рацію в деталях, але так само усі не мають рації в принципі.
У тексті фігурують імена Мазепи та Скоропадського (Хмельницький лише згадується як рубіж). Отже, обговорюється держава (і державність), як вона склалася від 18-го століття й досьогодні. Це – історичний період, відомий посиленням контролю держави над громадянином. Тому нічого дивного, що українці не сприймають такий тип суспільно-політичного устрою.
Як народ із древніми традиціями і звичаями, українці зберегли у своїй генетичній пам‘яті інші уявлення про суспільний лад і спосіб урядування, за яких «держава» мала мінімальний вплив на громадянина, і це – те, чого прагнуть українці сьогодні. Щоправда, емоційно наснажені, вони мріють про «народовладдя», не підозрюючи, що у цього слова є ширше вживаний стовідсотковий синонім – «демократія».
За давніх часів українці не знали слова «демократія», але вони не мали у своєму лексиконі й слова «народовладдя» (останнє вигадали… більшовики). Разом з тим, українці давали собі лад, і творили наймогутніші потуги в Європі, що їх тепер підводять під категорією «держава».
Але ті потуги у теперішньому розумінні «держава» державами не були. Вони мали інший тип і урядування у них було станове. І всі були заможні й щасливі. Аж поки на наші землі не прийшли із своїм порядком і своїм владарюванням ті, хто у себе придумав державу, владу та її інструменти обмеження прав і свобод доти вільних громадян.
Повернемося до своїх коренів, до своїх традицій і звичаїв, серед яких ключовим є – жити по совісті, – і все влаштується природним чином
Отже, перше, що нам треба зробити, – це повернути українцям національну ідентичність, помножену на національну свідомість і громадянську зрілість.
Друге, нам треба здихатися авторитарно-тоталітарного радянського устрою, що його завели в Україну більшовики, і встановити новий суспільний лад на основі національних традицій і звичаїв.
Третє, нам треба встановити такий спосіб урядування (самоурядування) від громад і до самверху, основу якого склала б національна ідеологія, що випливає із національних традицій і звичаїв.
Одним із ефективних напрямів цієї ідеології може виявитися анархо-націоналізм чи націонал-анархізм (кому що більше подобається). Тут нагадаю, що засновниками анархізму на теренах Російської імперії у 19-му столітті були діячі з… українським корінням, представники старовинних українських родів.
Я вже звертав увагу на те, що з-поміж способів «державотворення», які випробувала Україна під час національно-визвольних змагань сто років тому, найдовше протрималися не гетьманат Скоропадського, не соціалістичні Центральна Рада й Директорія, а анархічна республіка Нестора Махна.
Виходить, що «анархія – мати порядку» не такий уже й саркастичний слоган, якщо зважити на те, що «бездержавність української нації» напевно є нагадуванням для нас про те, як ми жили без держави колись і що ми житимемо без неї і в майбутньому.
У нас багато чого поцупила Московія. В тій же Московії ще не так давно носилися з ідеєю «відмирання держави» (це було навіть залекларовано в «Програмі будівництва комунізму»). У них це не вийшло і не вийде. Бо у них це в принципі не може вийти.
А от у нас виходило колись. Значить, вийде і тепер. Для цього якраз і потрібні системні зміни.
7 квітня 2019 р.
Dr. Volodymyr Ivanenko | Др. Володимир Іваненко 