ЩО ПОТРІБНО УКРАЇНІ?

Ніколи не пізно здійснити устроєві зміни в Україні — було б бажання

Мені подобається аналіз, зроблений Павлом Себастяновичем на зіставленні економічних показників і рейтингів Польщі та України. Польща, як бачимо, виграє за всіма критеріями у цьому зіставному аналізі, головне — Польща успішно розвивається, і в цьому відношенні вона є чи не лідером Європейського Союзу за темпами свого зростання.

Отут доречно буде нагадати, що стартові можливості Польщі й України на час розпаду блоку країн Варшавського договору, а потім і СРСР були діаметрально протилежними. Україна отримала у спадок від СРСР ВОСЬМУ чи ДЕВʼЯТУ економіку світу, а Польща — набагато слабшу економіку і на той час була ринком збуту товарів, які не користувалися попитом на теренах України і на всьому пострадянському просторі.

Сталося, однак, так, що Польща швидко стала на ноги й поспішила у своєму розвитку, а Україна не тільки не змогла зберегти те, чим володіла, а й розтрусила, розтринькала, розбазарила, упавши на рівень країн, які розвиваються…. Зверніть увагу на цифри, які називає П. Себастянович.

«ЩО ПОТРІБНО УКРАЇНІ?» — читаємо на фото 2013 року з Петром Порошенком, використане П. Себастяновичем. У мене є відповіді на це запитання, викладені у збірках моїх статей і нотаток (див.: https://volodymyrivanenko.com/2026/05/29/анотований-список-книжок). Оскільки нашому людові було ліньки читати мої публікації на сайтах і в соцмережах, а значить — тим більше не до снаги опрацювання моїх книжок, загляньте бодай у збірку моїх вибраних статей: «ЕКЗИСТЕНЦІЙНІ УРОКИ УКРАЇНИ: Яку Україну ми будували, яку мали б побудувати і чому нас нічому не вчить війна» (Вашингтон, 2025. — https://www.amazon.com/dp/B0FMQC3Q1P).

Успіх Польщі, як і Чехії, пояснюється не так тим, що вона менше часу прожила в умовах авторитарно-тоталітарного радянського суспільного устрою, навʼязаного їй Радянським Союзом, а більшою мірою тим, що вона рішуче відмовила компартійній номенклатурі брати участь у розбудові постсоціалістичної держави. Я не маю достеменної інформації про те, чи робітничий активіст Лех Валенса у своїй діяльності брав приклад з інтелектуала Вацлава Ґавела, але останньому, як відомо, належала ідея повного відсторонення від політичної влади й урядування в постсоціалістичній Чехословаччині усіх, хто перебував у партіях, які сповідували комуністичну ідеологію. Поляки також пішли цим шляхом.

У нас, в Україні, сталося зовсім інакше. Хоч в Україні було 3,000,000 (три мільйони) комуністів на 52,000,000 (пʼятлесядт два мільйони) населення, і серед 49,000,000 мільйонів безпартійних було більше, ніж достатньо освічених, досвідчених і мудрих людей, які могли висунути свого Ґавела або Валенсу, комуністи зберегли свою владу («група 239»), а опозиційні сили в більшості своїй очолили націонал-комуністи (які лягли спати під червоним прапором, а прокинулися під жовтоблакитним чи синьо-жовтим й стали називатися націонал-демократами) і які практично стерли на порох прибічників Ґавеловської ідеї. Я був одним із них…

Очевидно, так сталося тому, що найвпливовіші українські дисиденти (Левко Лукʼяненко, Вʼячеслав Чорновіл, Микола Руденко, генерал Петро Григоренко та інші) були вихідцями з компартійної номенклатури, які порвали з компартійно-номенклатурним минулим, але свою дисидентську антирадянську й незалежницьку діяльність провадили в умовах усе того ж радянського суспільного устрою і змогли заглянути за його обрії. Про це я пишу у книжці «ВʼЯЧЕСЛАВ ЧОРНОВІЛ як явище української історії й політики» (Вашингтон, 2029. — https://www.amazon.com/dp/B0FNLLL4C2).

Василь Рубан був чи не єдиним з-поміж українських дисидентів, хто усвідомлював цю залежність і пояснював прихильність дисидентів до соціалізму й комунізму, про що писав у своїй книжці «На протилежному боці від добра» (Вашинґтон, 2026. — https://www.amazon.com/dp/B0GW32RZPZ). Тому, власне, й для рухівців та й навіть українських націоналістів була й залишається «не на часі» ідея заміни авторитарно-тоталітарного радянського суспільного устрою на новий суспільний лад, заснований на українських національних традиціях і звичаях. Настільки “не на часі”, що вони навіть обговорювати її не бралися тоді, та не беруться і тепер.

На жаль, за 35 років незалежності України українське суспільство так і не усвідомило цієї ключової проблеми й усіх похідних від неї проблем, які зрештою й довели Україну до цієї страшної війни, що її розвʼязала Росія в Україні. Згадайте, як ми раділи з того, що на початках незалежності українці не пролили такої крові, як довелося пролити литовцям, грузинам, казахам, росіянам та іншим народам СРСР. Зате тепер у нас ріки крові й стільки смертей, яких не знали усі інші поневолені Москвою народи на всьому пострадянському просторі разом узяті.

І все чому? Тому, що ми міцніше від усіх забетоновані в совок, що наша інтелектуальна еліта залишилася усе тією ж «трудовою радянською інтелігенцією», ніяк не може й, схоже, не хоче прокидатися, ставати україноцентричною й займатися піднесенням рівня національної свідомості й громадянської зрілості українського суспільства й підготовкою його до СИСТЕМНИХ УСТРОЄВИХ ЗМІН. В усякому разі, навіть я, либонь найглибше занурений у цю тему, не бачу жодних порухів у цьому напрямку. Більше того, я бачу, як відвертаються від мене мої колишні й, здавалося б, україноцентричні студенти, які могли б і зрозуміти, і підтримати мене, але їхнє комсомольсько-компартійне минуле цупко тримає їх у своїх веригах, вони бояться навіть розмов про заангажованість значної частини українського суспільства з КДБ й воліють ховати голови в пісок, щоб, не дай Боже, не спливла у цих розмовах і їхня заангажованість…

Поки ми боятимемося навіть думати, а тим паче говорити про нагальність системних УСТРОЄВИХ змін в Україні (думку про втілення їх у життя залишу в дужках), Україна залишатиметься в тому ж становищі,, в якому вона перебуває зараз. Навіть здобувши ситуативну перемогу на полі битви у цій екзистенційній війні, розвʼязаній Російською Федерацією, але продовжуючи покладатися на схильність українців до патерналізму, Україна не вийде на шлях успішного розвитку як самодостатня держава.

…Закінчую редагувати цей текст, і бачу, як на приватну скриньку мені надсилають посилання на відеосюжет у Ютюбі: “План Маршалла 2.0. Хто напише наше майбутнє”. Замішаний на інфантилізмі народу державний патерналізм лізе в суспільний простір з усіх щілин — наш люд продовжує сподіватися, що ХТОСЬ ПРИЙДЕ Й НАМАЛЮЄ НАМ УКРАЇНІ, в якій МИ ХОЧЕМО ЖИТИ.

Мене усе це особливо обурює. Чому? На минулому ти-жні я згадував одну із мрій свого діда Федора, який мріяв про самостійну Україну й, зокрема, казав: “Якби мені дали десять гектарів землі, я зібрав би більше врожаю, ніж вони збирають із ста гектарів”. Услід за дідом, осмислюючи все, що відбувається в Україні і з Україною упродовж усіх років незалежності і особливо у часі цієї екзистенційної війни, я хочу сказати таке: якби моя воля, навіть за нинішніх (сьо-годнішніх!) умов я вивів би Україну на шлях успішного розвитку, не впадаючи у залежність від зовнішньої допомо-ги. Було б бажання у нашого народу!

Але ж хто почує мій голос волання в пустелі?! ТАКИ НЕМАЄ ПРОРОКА У СВОЇЙ ВІТЧИЗНІ!

22 червня 2026 р.