Відповідь людини, якій дано бачити й знати більше, ніж іншим
1.
Як я не раз уже писав, серед моїх соцмережевих друзів трапляються такі, що рідко вступають у публічну дискусію зі мною, натомість надсилають мені на приватну скриньку посилання на якісь публікації, до яких привертають мою увагу, часто не пояснюючи мети такої розсилки. Нещодавно мій земляк із Лебедина на Сумщині й історик за фахом і краєзнавець за родом занять Володимир Кравченко надіслав мені два посилання на соцмережеві відеокліпи якоїсь Елли Бестужевої (оригінально: Элла Бестужева), в одному із яких ця жінка зіставляє Петра Порошенка із Степаном Бандерою і пише:
“Для наших продажних ждунів, як і для рашистів Бандера і Порошенко — головні вороги. Недоумки впадають в істерику, повторяють одні і ті ж мантри з методичок кремля. Бо ці прізвища маркер, Україна була, є і буде всупереч їхнім мріям про “руській мир”” (див.: https://www.facebook.com/reel/940958515108493)
У другому відеокліпі Е. Бестужева зіставляє Порошенка з Вʼячеславом Чорноволом і пише:
“Зеленський продовжує воювати з Порошенко, як дегенерат, що бʼється головою об стіну. Не з Росісю, не з корупцією, олігархами, зубожінням людей, а з Порохом, якого боїться більше ніж Путіна. А люди, що голосують за злодіїв, зрадників і шахраїв, не в їх жертвами, вони співучасники. КОЛИСЬ УКРАЇНА НЕ ПОЧУЛА ЧОРНОВОЛА. СЬОГОДНІ — НЕ ХОЧЕ ЧУТИ ПОРОШЕНКА” (див.: https://www.facebook.com/reel/1352456506691441).
Нікому не заборонено вдаватися до методу аналоґії, попри те, що серйозні аналітики (й особливо — методолоґи) вважають, що будь-яка “аналоґія шкандибає” і що цим методом треба користуватися дуже обережно. Зіставний метод може дати кращий результат, але для цього має бути використаний чітко окреслений перелік критеріїв, за якими й зіставляють два явища, щоб показати близькість або протилежність цих явищ.
Років десять тому я публікував випрацюваний мною перелік критеріїв, за якими можна було б зіставити постаті П. Порошенка з постатями С. Бандери й В. Чорновола. Так-от, з усією відповідальністю я можу сказати, що єдиним спільником для цих трьох постатей є проукраїнська риторика, і то не в повному обсязі стосовно Порошенка. В усьому іншому (світогляд, ідеологія, бачення національної ідеї тощо), за великим рахунком, це — постаті взагалі незіставлювані.
На цій підставі я й написав В. Кравченкові:
“Раніше ви здавалися мені серйознішим. А зараз захопилися явними дурницями. Зеленський vs Порошенко — куди не йшло… Два чоботи пара. А от зіставлення Порошенка із Бандерою та Чорноволом… Це ж прояв такого невігластва, що жах бере морозом. Єдине, що поєднує цих трьох — виразно завищена оцінка їхніх чеснот і значення в історії України”.
І ось що я відповідає мені Володимир Кравченко:
“Цілком згоден на всі 100 %! Ніколи ще невігластво нікому не допомогло! Особливо ученим із докторськими і професорськими титулами! Я вже колись видаляв Вас із друзів, але чомусь сподівався на якісь ментальні зміни із початком повномасштабної московітської агресії. На превеликий жаль, жодних змін не сталося! Для Вас чомусь найбільшими ворогами України постають не орки із мордору, а найбільші наші національні герої! Я згоден, що плями є й на сонці, але так затято, як Зоїл, вишукувати плями, ганьбити й обкидати лайном світочів нації нікому не дозволено! Як Ви іще не добралися до Шевченка, Франка і Стуса?! Чомусь цілі покоління борців за волю України називали іменами наших найбільших достойників — мазепинцями, петлюрівцями, бандерівцями! Зверніть увагу – не хмельниченками, не шевченківцями чи тарасівцями, не франківцями… Ну й цілком комфортно штампувати графоманські опуси і співчувати українцям на безпечній відстані від неї! “И посочувтвуют слегка погибшим им издалека”! На цьому адью! Відписуюсь тепер остаточно!”
У цьому прощальному (сподіваюся, не останньому) повідомленні зверну увагу на кілька положень, які заслуговують не тільки моєї прямої відповіді або навіть розважливої розмови.
В. Кравченко, і він, на жаль, не єдиний, хто переконаний, що я належу до тих українців, для яких “чомусь найбільшими ворогами України постають не орки із мордору”, а… самі українці. До певної міри, так і є.
Разом з тим, мушу сказати, що тут пан Кравченко перегинає палицю. Будь-хто, навіть поверхово, неуважно, читаючи мої статті й нотатки, не може не зауважити, що я розглядав, розглядаю і буду розглядати Московію як найбільшого ворога України. Боротьба із “русскім міром” є одним із смислів мого життя й моєї наукової й публіцистичної діяльності. Треба бути зовсім сліпим або упередженим, щоб не бачити й не розуміти цього.
При цьому я переконаний, що протистояти такому ворогові, як Росія, а відтак і перемогти Росію в цій екзистенційній війні може і повинна лише сильна Україна, а таку силу Україні може дати лише сильне світове українство — українське суспільство, обʼєднане із українським зарубіжжям в єдину потугу на основі українських національних традицій і звичаїв, засадничим із яких є звичай ЖИТИ ПО СОВІСТІ.
Таке обєʼєднання можливе за умови самоочищення українства від внутрішніх ворогів — корупціонерів і пристосуванців, піднесення рівня національної свідомості громадян України до максимально можливого рівня й формування добре структурованого суспільства з максимально можливим рівнем громадської зрілості й відповідальності.
При цій нагоді процитую слова французького письменника Ромена Роллана: “До своєї батьківщини завжди висуваєш більше вимог і завжди більше страждаєш від її недоліків”. Це — щодо закиду В. Кравченка про те, що “плями є й на сонці, але так затято, як Зоїл, вишукувати плями, ганьбити й обкидати лайном світочів нації нікому не дозволено”.
Отже, не йдеться про вишукування плям, а тим більшше про обкидання лайном кого б там не було. Йдеться про виважене критичне осмислення історичного досвіду, актуальних проблем, завʼязаних на тих чи інших діячів, які справили чи справляють вплив на розвиток України.
“Світочі нації”, якими великими вони не були б, до речі, не боги, щоб бути й залишатися недоторканими. Це стосується, зокрема, й Шевченка, Франка та Стуса, яких Кравченко називає першими. Тут треба сказати, що ні Шевченко, ні Франко не відносили себе до недоторканих, і ми, їхні нащадки, спокійно обговорюємо усі їхні чесноти й “плями”. Час визначив їхнє місце в нашій історії.
Що стосується Стуса, то він є частиною новітньої історії, яку ми продовжуємо проживати і в якій ще не над усіма “і” розставлено крапки. Років через сто українці остаточно визначаться із Стусом як “світочем нації”, до сонму яких зараховувати його ще рано.
“Цілі покоління борців за волю України називали іменами наших найбільших достойників — мазепинцями, петлюрівцями, бандерівцями! — пише мені В. Кравченко і наголошує: — Зверніть увагу — не хмельниченками, не шевченківцями чи тарасівцями, не франківцями…”
І тут, як бачимо, він заходить у конфлікт із самим собою, як це трапляється і з іншими українцями, зокрема із дипломами істориків. По-перше, дивно, що історикові невтямки, що були у нас і шевченківці, і тарасівці, і франківці, як називали самі себе однодумці й послідовники Шевченка та Франка. Це була самоідентифікація. Із Стусом — складніше: назвіть мені людей, які називають себе стусівцями, — їх не було за життя Стуса, немає й по його смерті. Більше того, якраз із близького оточення цієї особистості спливає інформація вельми суперечливого характеру. Так що рано відносити його до недоторканих “світочів нації”.
Ще більшою помилкою історика Кравченка є теза про те, що “цілі покоління борців за волю України називали іменами наших найбільших достойників — покоління борців за волю України називали іменами наших найбільших достойників — мазепинцями, петлюрівцями, бандерівцями”, на підставі якої він зараховує Мазепу, Петлюру й Бандеру до недоторканих “світочів нації”. При цьому історик не бере до уваги той факт, що означення мазепинці, петлюрівці, бандерівці не були самоідентифікацією їхніх соратників і послідовників. Доведено, що усі три означення уперше появилися в офіційних документах відповідно авторства Петра І, Леніна й радянських спецслужб, відтак як загальники перейшли в російсьаку пропаганду, яка й перехопила їх українцям.
Безумовно, Мазепа, Петлюра й Бандера — видатні діячі українського народу, їх можна називати й “світочами нації”, але їх не треба вважати недоторганими, якщо ми хочемо вивчити уроки нашої історії й не повторювати помилок минулого в розбудові незалежної України як успішної й квітучої держави.
Мазепу як “світоча нації” не можна ідеалізувати хоча б тому, що упродовж двох десятків років свого гетьманування він вірою і правдою служив московському царатові й фактично допоміг Петрові І створити імперію, яку той назвав Російською, і лише наприкінці свого життя пустився імперського берега. Замість того, щоб фінансово вкладатися у розбудову національної безпеки і оборони, Мазепа активно будував церкви. Це — лише два аспекти діяльності Мазепи, а є ще й інші, які заслуговують серйозного критичного осмислення.
Ми визнаємо Петлюру як “світоча нації”, але це не значить, що він має залишитися в нашій історії недоторканим. Петлюра — одна із досить суперечливих фігур національно-визвольної боротьби України після розпаду Російської імперії внаслідок Першої Світової війни 1917–1921 років.
Така ж ситуація у нас і з постаттю Бандери. Він уже визнаний як один із “світочів нації”, але однозначно — не недоторканий. Він ще ближчий до нас, є навіть люди, які ще памʼятають його, і є ще багато чого повʼязаного з ним і його діяльністю такого, що потребує серйозного критичного осмилення.
Уся українська історія повна гідних свого часу особистостей, Багато із них справді є “світочами нації”.
2.
У своєму повідомленні Володимир Кравченко зробив на мою адресу такий закид: “цілком комфортно штампувати графоманські опуси і співчувати українцям на безпечній відстані від неї! “И посочувтвуют слегка погибшим им издалека”!”
Коли людині бракує арґументів, вона вдається до емоцій і навіть переходить на звичнішу для неї мову.
На жаль, Кравченко — далеко не перший і напевно не останній, хто вдається до таких примітивних і дешевих прийомів, звинувачуючи мене, професійного журналіста й журналістикознавця з десятками років творчої й наукової діяльності, у графоманстві.
У звʼязку із цим я мушу сказати наступне.
Перше, як людині, народженій у сорочці і з петлею на шиї, мені доступне для розуміння й осмислення те, що залишається недоступним для розуміння або й незнаним для пересічних людей. Інакше кажучи, я маю додатковий знак “особливої”, подекуди містичної долі, наприклад, ясновидця чи цілителя, і можу “бачити те, що приховане від інших”. Якщо когось цікавить ця тема, Ґуґл вам у поміч.
Друге, генетика, яку я несу в собі, також допомагає мені аналізувати й осмислювати факти, події і явища на рівні, недоступному не тільки для пересічних людей, а й для осіб з тривкою освітньою підготовкою й досвідом науково-дослідницької діяльності. Більше про це можна прочитати тут: https://www.amazon.com/kp/B0FRZ4RZGP.
Третє, тим, хто довіряє нумеролоґії, цікаво буде знати, що я належу до Людей Х, які внаслідок різкого стрибка еволюції були народжені з прихованими надлюдськими здібностями і які виконують спеціальну місію. Я її успішно виконую. Більше тут: https://volodymyrivanenko.com/2023/05/06/люди-х-і-я-серед-них-зважайте.
Число моєї свідомості — 7 (для народжених 7, 16, 25 числа; я народжений 16 січня) символізує глибоку мудрість, інтуїцію, містицизм та постійний духовний пошук. Це — “стара душа”, яка прагне зрозуміти приховані механізми світу, дослідник, філософ, обдарований унікальним баченням. Належність до цієї категорії дає мені: мудрість та інтуїцію, відтак і володіння потойбічним розумом та здатністю бачити суть речей; духовне налаштування, містичні знання та внутрішню силу; схильність до аналізу, глибокого розуміння й пошуку істини, та ін.
Число моєї місії — 2 в нумерології символізує гармонію, дипломатію, емпатію та співпрацю. Люди з такою місією (зазвичай проявляється після 30 років) покликані будувати партнерські відносини, згладжувати конфлікти, проявляти чутливість та підтримувати мир, уникаючи боротьби за владу. Серед основних характеристик та призначення місії “2” мені властива сильна інтуїція, здатність відчувати емоційну енергію та вібрації оточення. Ці характеристики та призначення покладають на мене вимоги: (1) уникати зайвої емоційності або залежності від думки інших; (2) учитися гнучкості та вмінню говорити “ні”, зберігаючи власні кордони; та ін.
Отже, ви мене можете вважати і обзивати ким завгодно, але я не маю вибору і мушу йти визначеним для мене шляхом. Але краще буде для вас і для України, якщо ви будете з повагою ставитися до того, з чим я звертаюся до вас і що намагаюся вам сказати. Ніхто інший, на жаль, не скаже вам те, що говорю я. Тому зважайте.
Дякую за розуміння!
3.
Час від часу мені закидають, зокрема й науковці з науковими ступенями докторів наук і вченими званнями професорів, що про мене немає статті у Вікіпедії. Так, наче я сам винен у тому, що Вікіпедія впритул мене не бачить.
Справа тут така, що Вікіпедія зацікавилася моєю персоною, щойно появившись у світовій павутині. Йшлося про те, щоб стаття про мене появилася одразу трьома мовами — українською, російською і англійською. Ініціатори цього проекту хотіли, щоб я сам написав про себе статтю для Вікіпедії. Як автор, який писав статті для серйозних енциклопедій, я відмовився з етичних міркувань.
В міру того, як Вікіпедія розвивалася, набирала ваги й обростала авторами, які “професійно” взялися писати статті для цього ресурсу, я почав одержувати численні пропозиції щодо написання статті про мене для цього ресурсу. На той час інформаційний простір уже був перенасичений інформацією про сумнівність Вікіпедії як авторитетного джерела, і тому я не заперечував, щоб люди писали про мене, але категорично відмовився від власної участі у цих оборудках.
Серед тих, хто дуже напрошувався прославити мене у Вікіпедії був і згаданий вище Володимир Кравченко. Наведені вище цитати із повідомлення пана Кравченка можуть дати вам уявлення про рівень статті про мене у Вікіпедії, якби я погодився на співпрацю.
Тим часом я обходжуся без статті у Вікіпедії. Інформації у моїх соцмережевих профілях на Academia.edu, LinkedIn та Facebook, а також на моєму особистому вебстайті www.volodymyrivanenko.com цілком досить, щоб скласти уявлення про мене як особистість, журналіста, ученого й громадського діяча. Ґуґл та інші пошукові системи допомагають знайти про мене інформацію, про яку я й сам уже забув.
Як би там не було, моє місце у журналістиці, літературі, науці й культурі України цілком визначене, чітко окреслене і не потребує вікіпедійного підтвердження. Мені було двадцять років, коли я заявив про себе як серйозний журналіст і науковець. Якби це було не так, в.о. директора Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії імені М. Рильського АН УРСР доктор мистецтвознавства, професор Микола Гордійчук не став би ризикувати своєю посадою й науковою карʼєрою, вважаючи, що я “маю приїхати на роботу до Києва”, і подаючи по суті фіктивну заявку на мене для комісії з розподілу Московського університету імені М. Ломоносова, довідавшись про те, що головний редактор “Літературної України”, в штаті якої я працював, не насмілився таку заявку оформити.
Моя професійна діяльність починалася не в простих умовах. Доводилося часто змінювати місце роботи через неблагонадійність (я ж займався спадщиною Климента Квітки, який був членом уряду Центральної Ради, а відтак і інших його сучасників, чиї імена за радянської влади були заборонені). КДБ постійно сидів у мене на хвості, і мій перехід на викладацьку роботу в Київський університет імені Т. Шеченка став можливим лише завдяки професорові Миколі Олександровичу Буцьку (чоловік Алли Петрівни Коваль), який застосував свій вплив на офіцера КДБ, в руках якого була моя доля, оскільки той виявився його колишнім дисертантом.
Я пишаюся тим, що повернув до життя й легалізував на теренах СРСР імʼя Климента Квітки.
Працюючи в Київському університеті імені Т. Шевченка, я започаткував і описав два нові напрями в науці: описав і обгрунтував теорію, методологія і майстерність критики перекладу та журналістикознавство — теорію, методологію й організацію наукових досліджень у галузі журналістики. В обох цих царинах я залишив свої борозни, і скільки не старалися б, замовчати це уже неможливо.
Після того, як мене вижили із університету, я працював над ще одним науковим напрямом у науці — масовокомунікаційне право в Україні. Так склалаося, що я був керівником робочої групи й по суті автором проекту першого закону України про пресу та інші засоби масової інформацї (1990), а пізніше працював в Українській правничій фундації та відповідальним секретарем (виконавчим директором) Асоціації українських правників, і відтак був прийнятий на докторат з конституційного та адміністративного права в Український вільний університет. Я не став доктором права лише через переїзд до США.
Мені вже не раз закидали, що я тримаюся осторонь наукових товариств. Це цікава тема. Президент асоціації українських істориків професор Любомир Винар, коли я гостював у нього наприкінці 1990 року, агітував мене стати членом цього товариства й очолити його філію в Україні. Я переконав його, що я не історик і що є достойніші люди для цієї діяльності.
Буквально через тиждень після моєї появи в українській громаді Великого Вашинґтона мене запросив на розмову тодішній голова Вашингтонського відділення НТШ й запропонував мені прийняти від нього естафету голови. Я погодився. Було призначено збори відділення, на яких мене мали обрати на голову. Буквально напередодні зборів мені було запропоновано погодитися на посаду ученого секретаря відділення НТШ, а не голови, оскільки буцімто більшість членів НТШ мене не знають. Уже на зборах зʼясувалося, що з 12 членів відділення мене не знали особисто лише двоє членів організації, і один із яких, інженер за освітою і без будь-якого наукового доробку, дуже хотів стати головою. Отже, його й обрали на голову. Я взявся організовувати роботу осередку НТШ як учений секретар. Тим часом було “загублено” повʼязані зі мною документи, надіслані до головної управи НТШ в США. Я зрозумів, що опоззиційні до мене члени НТШ, звиклі до участі в імпрезах, але не бажаючи займатися серйозною роботою, ставлять мені палиці в колеса, я покинув осередок НТШ. Уже добре ознайомлений із роботою НТШ в США, яке перетворилося на звичайнісіньку громадську організацію, я дійшов висновку, що мені немає чого там робити.ʼ
Аналоґічна ситуація склалася і з моєю співпрацею з Українською Вільною Академією Наук (УВАН). Професор Петро Одарченко, який очолював Вашинґтонський осередок УВАН, хотів передати мені посаду голови осередку. Його ініціативу підтримав професор Григорій Костюк. Рекомендації двох провідних академіків залишилися зневаженими. Скоро я також зрозумів, чому: як і НТШ, УВАН перетворилися на звичайну громадську організацію, до якої люди вступають для власного престижу, відтак дуже легко переконатися, що УВАН як науковий заклад зійшла на пси.
(До речі, торік, коли вийшла моя книжка “Existential War”, і я попросив НТШ влаштувати її презентацію, керівництво і НТШ в США, і Вашинґтонського осередку зокрема не зважили за можливе влаштовувати презентацію. УВАН же просто проіґнорувала запит щодо можливості проведення такої презентації.)
Сказане вище про стан українських наукових організацій в США стало для мене підставою залишитися незалежним і ініціювати створення якісно нових форм. Так виникла ідея заснування Українського університетського клубу, якого я й тримаюся, і мені цього цілком досить.
16–18 квітня — 15 червня 2026 р.
Dr. Volodymyr Ivanenko | Др. Володимир Іваненко 