ПАМʼЯТІ МАТЕРІ

Сьогодні — день народження моєї матері Антоніни Федорівни Іваненко (з дому Мордань; 1922–2007)

Цей текст міг бути написаний на День матері, але для мене завжди був і залишається важливішим день материного народження — 25 червня. Публікую без фотографії, оскільки у мене є одно-єдине дуже неявкісне фото матері останніх років її життя, колись надіслане мені сестрою Оленою. Мої батьки не любили фотографуватися…

Найперший усвідомлений спогад про образ моєї матері має фіксовану дату, яку не можна було не запамʼятати. Мені було два з половиною роки, коли народилася моя сестра Олена, і ми з батьком їхали на велосипеді і села Грунь, де батько учителював, у Василівку, щоб побачити сестричку, яку мама показувала нам кріщь вікно лікарняної палати. Той образ потім закарбувався мені в памʼяті як образ мадонни із немовлям.

Кольорів до того, либонь, найранішого мого спогаду додала яскраво червона черепиця на щойно побувадованих тоді білостінних будинках працівників Василівського спиртзаводу, через десятиліття перепрофільованого у маслосирзавод. Через ту червону черепицю на дахах той заводський виселок у селі називали “красні дома”.

Хоч батько мій був досить жорсткий і жорстокий, він дуже свою вчительську роботу й дітей, при доброму настрої залюбки бавлячись із своїми дітьми, а також із чужими. Батькові краще було не потрапляти під гарячу руку. Це я зрозумів значно пізніше, а в ранньому віці, коли ти ще нічого не смислиш це було просто боляче і страшно, і тому мама була щитом і гарантією безпеки, наскільки це було в її силах.

Пишу про це саме тут у звʼязку з тим, що цей привʼязаний до дати мій спогад, можливо, був і не найранішим. Зараз спав мені на думку один памʼятний мені епізод із нашого життя у Груні, який вкарбувався мені в памʼять, але без присутності сестри Лени, тобто напевно мав місце до її народження.

Було так: мама годувала мене вечерею перед тим, як покласти спати, а я вередував і не хотів їсти, що дуже роздратувало батька, і він мене, мабуть, таки дворічного виставив за двері. Хоч надворі було по-літньому тепло, але вже смеркало, і від того смеркання було страшно опинитися на ганку. Звісно, я дуже плакав, і мама намагалася мене захистити від батькової жорстокості, але не могла. Здається, і їй перепало…

З контексту пізніших розмов матері я зрозумів, що вона на час другої вагітності була розчарована шлюбом із батьком, і не була так рада народженню дочки, як раділа моєму народженню, і не відважилася на розлучення лише заради нас, дітей. Були там і якісь проблеми з пологами, про деякі наслідки яких я тільки недавно довідався із розмови з сестрою.

Із спогадів про моє раннє дитинство мати часто згадувала, що я надавав перевагу їй, коли мене треба було нести кудись на руках. “Хай мама несе”, — було моїм постійним бажанням.

Батькової вчительської зарплати й городу цілком вистачало на утримання нашої сімʼї, та батько й не хотів, щоб мати працювала в колгоспі, примусити її також не могли. Отож вона займалася лише мною та сестрою, поки ми не підросли, а потім уже пішла й працювати — продавщицею у сільській крамниці, а потім і в колгосп…

Після народження моєї сестри, щоб мати мала менше клопотів з двома дітьми, дід Федір та баба Настя надовго забирали мене до себе. Дід цілі дні працював у колгоспі, а бабу залучали до роботи у колгоспі, коли виникала особлива потреба в додатковій робочій силі, тобто під час жнив. Жито й пшеницю в роки мого раннього дитинства здебільшого косили кінними жатками, та часто і вручну косами, а жінки вʼязали снопи й складали їх у копи. Бувало, що працювали і вночі в місячні. У нашій родині згадували, як бувало, що бабу Настю кликали на нічне вʼязання снопів тоді, коли я був на Помірках у діда-баби, і баба брала мене на поле, вкладаючи спати під копою; звісно, я був не ждиний, хто спав під копою проти неба, вдихаючи свіже повітря літніх ночей.

Ну, а вдома я ходив хвостиком за бабою, а коли бабі треба було вийти на вулицю до колодязя, для мене була визначена позиція біля вікна, з якого було видно кожен крок баби Насті.

Із життя в Груні часто згадували епізод, коли зайнята сестрою мати дозволяла мені гуляти біля хати під наглядом старшого за мене сусідського хлопчика Олексія. Одного разу я зник з материних очей, і мати забігалася шукати мене. Хтось із сусідів сказав їй, що бачили мене з Олексієм за селом на березі річки Грунь. Мати вибігла до річки й застала мене, три чи чотирирічного, як я якоюсь посудиною носив із річки воду, а Олексій використовував її для виливання ховрашків: заливав у нірку й чекав, поки мокрий ховрашок не вилізе на поверхню. Виливання ховрашків мало подвійну мету: з одного боку, у такий спосіб боролися з гризунами, які завдавали шкоди колгоспним полям, а з другого — вичинені шкурки ховрашків можна було здати затоговлювачам і одержати якісь гроші. Що робили із шкурок ховрашків, я й досі не маю уявлення.

Коли мені було років чотири, батько повернувся на роботу в Помірчанську початкову школу, яка була навпроти нашої хати. Школа була невелика, і тому в ній практикувалося паралельне викладання — перший клас ділив учителя з третім класом, а другий — із четвертим. Досить часто батько брав мене з собою в школу, саджав мене за останню парту й чимось займав. У такий спосіб ще до того, як я пішов у перший клас, я почав засвоювати програми не тільки першого, а й наступних класів, з якими працював батько, і якийсь час він навіть мав намір перевести мене на один-два класи вперед; добре, що він не зробив цього, інакше моє дитинство було б зіпсоване.

(Далі буде)

До теми

Цікаво, що по материнській лінії я маю таку ж формулу ДНК, як у принцеси Діани, а отже й у принців Вільяма та Геррі (див.: VOLODYMYR IVANENKO: Ancestry Study Report. P. 135).