ЗАЧАРУВАННЯ Й РОЗЧАРУВАННЯ ОЛЕКСАНДРА ДАНИЛЮКА

Олександр Данилюк на своїй сторінці в мережах оприлюднив своєрідну заяву:

«Ми були не просто частиною команди Зеленського. Ми цю команду формували. Розробляли стратегію, організовували міжнародну співпрацю, зустрічі з іноземними лідерами тощо. Для нас всіх, для тих людей, хто був тоді поруч, Зеленський був шансом на зміни в країні, це нас всіх об’єднувало.

Але Зеленський дуже швидко звернув із цього шляху змін. Все те, про що ми з ним особисто домовлялися на початку нашої роботи, він порушив. Це співпраця з Коломойським, співпраця з адміністрацією Трампа, яка втягла Україну в їхні внутрішні конфлікти тощо.

Можна довго говорити про провали Зеленського, але я не бачу в цьому сенсу. Зеленський – це вже минуле. Нічого нового від них ми не дочекаємося. Якщо нам потрібні ті зміни в країні, які нам, на жаль, так і не вдалося реалізувати, – потрібно говорити про країну, яка буде після Зеленського, і про те, як ми будемо її відбудовувати.

Як ми налагодимо вщент зруйновану співпрацю з міжнародними партнерами, як ми повернемо у країну інвестиції, дамо лад судовій системі, яку зараз замінили фарсом з РНБО, і головне – як ми залучимо до державної служби професійних та фахових людей, які будуть це все робити».

Нічого, окрім сум‘яття почуттів, немає у цій заяві. А з-поміж почуттів домінує… розчарування. Що ж, не треба було зачаровуватися — не довелося б розчаровуватися. 

Владімір Зєлєнскій не вистрибнув із табакерки. Упродовж двох десятків років він був не просто публічною — сценічно-екранною фігурою, в якій чітко проявлялася суть не тільки створених ним образів, але і його самого як особистості. Треба було бути зовсім засліпленим сподіваннями, щоб не бачити й не розуміти очевидного.

Те, про що я особисто написав у статті «Владімір Зєлєнскій і перспективи «обнулювання» та «перезавантаження», не примарилося мені в день, коли її було закінчено.

Так само було і з статтею «”Слуга народа” як феномен»: ідеолоґічну суть партії Зеленського було визначено ще замолоду його діда, коли товариш Сталін сподобився на метонімію «слуга народу».

Є у мене ще одна цікава стаття — «Програні вибори як останній урок для України», в якій я піддав зіставному аналізові президентські проґрами В. Зеленського та П. Порошенка.

На час написання останньої я не надавав значення, хто, власне, доклав зусиль до продукування тієї, з дозволу сказати, проґрами. З процитованого вище тексту випливає, що з-за тієї «проґрами» стирчать вуха і пана Данилюка. 

9 квітня 2019 року ми зверталися до кандидата на президента України В. Зеленського з листом такого змісту:

«Шановний пане Зєлєнскій!

У контексті наших студій у царині системних змін для України я готую статтю, приурочену до другого туру президентських виборів в Україні.

У зв‘язку з цим для нас було б важливим одержати більш-менш докладно аргументовані відповіді на наступні запитання:

1. Як Ви бачите українську національну ідею?

2. Яку ідеологію Ви сповідуєте і якою мірою ця ідеологія відображає українські національні традиції і звичаї, а відтак сподівання українського народу?

3. Як Ви бачите стратегію розвитку українського суспільства та української держави? Куди Ви хочете привести Україну через десять, двадцять, п‘ятдесят років?

4. Чи замислюєтеся Ви над питанням зміни соціального устрою в Україні, тобто переходу від устрою, нав’язаного російсько-імперським та радянським пануванням, до устрою, який базувався б на українських національних традиціях і звичаях?

5. Чи замислюєтеся Ви над питанням зміни системи урядування в Україні, тобто переходу від старої радянської системи до нової, яка базувалася б на українських національних традиціях і звичаях?

6. Чи думаєте Ви над проблемами українізації України, причому не в плані банального поширення української мови, а в плані українізації сутнісної через повернення до національних традицій і звичаїв, які включають і певні морально-етичні норми, одна із яких – жити по совісті?

7. Яку позицію Ви займаєте щодо агресії Росії проти України і яку стратегію ПЕРЕМОГИ Ви пропонуєте?

Сподіваюся, що цей наш запит не буде проігнорований, і ми одержимо очікувані відповіді.

У разі Вашої перемоги на виборах ми сподіааємося повернутися до докладнішої розмови з Вами».

Звісно, що не сам Зеленський, а один із данилюків мав відповісти на наші цілком резонні й, безумовно, важливі для самого кандидата запитання. Ніхто не відповів. Навіть корткою фразою. 

Я не думаю, що українські «мозкові центри» в діаспорі (скільки їх?) так завалила Зе-штаб запитами, що наш лист можна було не помітити.

От проіґнорувати можна було. Такий висновок можна зробити з того, з якою пихою і «слуги народа» поводилися під час президентських, потім парламентських перегонів, а ще більшою мірою — дірвавшись до влади,

Проте найбільша біда в іншому. Навіть найсвітлішим головам в оточенні кандидата на президента, не кажучи вже про самого Зе, не було чого сказати у відповідь на поставлені нами запитання. Не було чого сказати тоді, немає чого сказати й тепер.

Відправивши ще два роки тому обожнювану персону Зеленського на смітник історії, але не покаявшись у власному гріхопадінні, Олександр Данилюк приміряється до третього старту й говорить про «відбудову країни після Зеленського». 

Що ж, благі наміри. Та перечитайте останній абзац гучної заяви Данилюка. Загляньте на ресурси, створені паном Данилюком у співпраці з Клімкіним та Рябошапкою. Пошукайте там відповіді на наші запитання, адресовані В. Зеленському, а за пару років перед тим — і П. Порошенкові.

Немає там відповідей. І не буде. Народжені мислити ситуативно нічого стретеґічного створити не можуть. Руїна, до якої вони довели Україну, не надається для косметичних ремонтів.

10 листопада 2021 р.