ЗАКОНИ ПРО МОВУ Й НАГАЛЬНІСТЬ СИСТЕМНОЇ УКРАЇНІЗАЦІЇ

Ще вчора, слухаючи відеозапис обговорення мовного закону у Верховній Раді, я мав намір висловити свою думку, але заніколилося. Схоже, що в тому був Божий промисел. Щоправда, за цей час і відеозапис розгляду поправок зник; залишився лише запис куценького вступного слова М. Княжицького (https://youtu.be/6DO0k2pFmfc).

За добу мали змогу висловитися ті із моїх ФБ друзів, які є палкими прихильниками захисту української мови і для яких вирішення мовного питання є пріоритетом. Для них важливо, щоб уся Україна заговорила українською і все.

Мені також цього хотілося б. Але мені не хочеться, щоб і мені, і вам, і будь-кому іншому плювали в борщ, догідливо обслуговуючи вишуканою українською мовою. А учитель щоб з любов‘ю прищеплював україноцентризм кожному своєму учневі. А також щоб…

Хто слухав обговорення поправок до проекту закону, напевно звернув увагу на те, що нардеп Німченко (і не тільки він із російськомовних «по жизні») говорив цілком пристойною українською. Н. Шуфрич говорить українською ще краще…

Ці люди і багато таких, як вони, говорять українською, але в глибині душі вони є малоросами, які в кращому разі додержуються принципу «какаяразніца», а в гіршому є україноненависниками, на тлі яких Аваков і йому подібні відпочивають.

Багато хто щиро захоплюється тим, що українська мова стала частиною рекламної тріади «Армія! МОВА! Віра!» П. Порошенка. Ви вірите у щирість цього мотто, особливо – після скандалу з Укроборонпромом?

Вхожі в родинне середовище Порошенків знають, що перша леді звертається до чоловіка «Пьотр Алєксєічь». Я сам це чув, і я не думаю, що за півтора десятиліття щось змінилося у подружжя з кількадесятилітнім досвідом.

Звісно, це їхнє право спілкуватися в побуті звичною для них мовою. Мова тут про щирість у ставленні до української мови та до ідеї українізації України, а відтак і усвідомлення мовного питання.

І тут ми підходимо до проблеми, яка, власне, пояснює і прояснює ризики ситуативного розв‘язання мовного питання в умовах пострадянської і все ще РАДЯНСЬКОЇ України, коли питання мови не є лише мовним питанням. Воно є складовою частиною цілого клубка проблем, розмотати який ситуативними способами просто неможливо.

Ядром цього клубка є екзистенційна проблема двох непримиренних цивілізацій, двох світів. Одна цивілізація – агресивна, зухвала, нагла – усіма можливими способами, які стають усе вишуканішими, упродовж століть системно і систематично поборює іншу – неагресивну, високої культури й історично високих моральних стандартів.

Ця друга цивілізація веде проти першої затяжну справедливу оборонну війну, яка за великим рахунком є окопною війною не тільки на фронті мілітарного протистояння, але й на всіх інших фронтах, намагаючись перемогами у ситуативних боях локального характеру виграти цілу війну, не маючи стратегії й тактики перемоги.

Одним із стратегічних напрямів цієї цивілізаційної війни є бої за мізки представників поборюваної цивілізації – за історичну пам‘ять, за традиції й звичаї, за культуру, за духовність, тобто за все, з чого проростає менталітет, усвідомлення себе і свого народу, ідентичність.

Мова є проявом і проявленням усього цього як функціональна форма, і тому вона здається найважливішим чинником для пересічного її носія, який не замислюється над суттю, над змістом того, що рядиться в мовні шати.

Вишиванка – лише красиво й майстерно оздоблена сорочка як для індивіда з Голівуду, так і для будь-кого в Україні чи в українській діаспорі, хто не має уявлення про звичаєво-обрядову функціональність вишиванки. Навіть ті, хто багато говорять про сакральність вишивки взагалі й вишитої сорочки зокрема, не усвідомлюють того, що ця вишиванка з її сакральністю є частиною цілого, окремішним проявом загального.

Так і з мовою, коли навіть фахівці абсолютизують її, навіть не усвідомлюючи того, що мова, як і вишивка, – лише зовнішній прояв українськості, і цей прояв може бути нещирим, ложним, фальшивим.

Звісно, мова у суспільстві є не тільки і не стільки проявом ідентичності чи ментальності, але й фактом і фактором комунікативним, тобто інструментом спілкування окремих індивідів, взаємодії цілих інститутів та ін. Тому цілком закономірним є те, що і суспільство, і створена ним держава обирають мову як обов‘язкову функціональну форму.

У зрілих суспільствах з цим вибором немає проблем: високий рівень національної свідомості й громадянської зрілості роблять цей вибір просто by default (за замовчуванням). Історично так було і в Русі-Україні: ні вірмени, ні євреї, ні греки, ні інші етнічні меншини не вимагали перетворення своїх мов ув інструменти спілкування на рівні цілого суспільства та ведення діловодства на державному рівні.

Мовне питання в Україні впирається в одну-єдину проблему – експансію й закріплення панування російської мови «нарівні» з українською. Тому адепти Москви робили, роблять і продовжуватимуть робити все, щоб мовне питання залишалося фактором дестабілізації українського суспільства.

Події у Криму й на Донбасі, які переросли у гарячу війну, явили багато випадків катування і вбивства людей лише за те, що вони розмовляють українською мовою. При цьому, як ви напевно звернули увагу, при обговоренні мовного питання у Верховній Раді адептів «русского міра» найбільше непокоїло, щоб закон про державну мову не передбачав навіть адміністративного покарання за вживання «мов меншин» (тобто передусім російської) там, де вживання державної мови є обов‘язковим.

І вони на цьому не зупиняться. Чекайте ще більших баталій при обговоренні проекту закону про мови корінних народів і меншин. Чому? Та тому, що більшість в українському суспільстві належить до категорії «какаяразніца», не кажучи вже те, що значна частина цих людей є свідомими чи несвідомими прихильниками «русского міра». Ця більшість і є тією силою, на підтримку яку розраховують вороги України.

Хтось із них (старші покоління) – продукт «радянського способу життя», а хтось (молодші покоління) – продукт «реформованої» системи освіти та просвіти, а ще більшою мірою – жертви російської пропаганди й проросійської олігархічної системи ЗМІ України.

Але всі вони – і продукт, і жертва власної безпорадності й безвідповідальності, наслідком якої є змарновані десятиліття незалежності, а відтак і націєтворення та державотворення.

З погляду мовного питання, якщо когось і треба звинувачувати, так не нікчемних опоблоківців, які відпрацьовують свої кремлівські срібняки, а ту частину української інтелектуальної еліти, яка мала б усвідомити, що мовне питання можна і треба було давно вирішити не воланням про захист української мови, а комплексом реальних заходів СИСТЕМНОЇ УКРАЇНІЗАЦІЇ.

Як могла б і може спрацювати системна українізація? Назву три найсуттєвіших складники.

Перший – українізація системи освіти, як державної, так і приватної. Йдеться не лише про запровадження української як мови викладання. Мова викладання – це всього лиш функціональна форма освіти. Йдеться про українізацію суті (змісту) освіти як певної суми знань і навичок, яка могла стати базовою для рівня національної свідомості й громадянської зрілості україноцентричного громадянина України, здатного відповідально реалізовувати свої права і обов‘язки щодо суспільства та держави. Зрозуміло, що мовою викладання в такій системі освіти була б і буде українська.

Другий – українознавча просвіта. Тут скажу так: якби товариство «Просвіта» було таким ефективним, як «Просвіта» кінця 19-го – початку 20-го століття, ситуація в Україні була б інакшою. Думаю, і Крим не був би анексований, і «русскій мір» не приніс би війну на Донбас. Українознавчі курси, семінари, лекторії провітрили б мізки затурканих радянською владою українців, а курси української мови навчили б української тих, кого жахало її незнання. Відроджена «Просвіта» вибрала інший шлях, потративши тридцять років на лемент про необхідність захисту та утвердження української мови.

Однією з ефективних компартійно-радянських форм просвіти серед дорослого населення була мережа т.з. університетів марксизму-ленінізму. Мережа такого типу з українознавчих шкіл/університетів може значно піднести рівень національної свідомості й громадянської зрілості українців. Український Університет готовий запропонувати концепцію й примірні навчальні плани для такої мережі. Чи знайдуться ті, хто готовий узяти на себе організацію і проведення самих занять?

Третій – україноцентрична система ЗМІ. Мені довелося очолювати початок процесу трансформації компартійно-радянської системи ЗМІП і бути керівником робочої групи, яка підготувала проект першого закону України про пресу та інші ЗМІ (1990 р.). Звісно, комуністи чинили опір тій трансформації усіма можливими способами. Прикметно, що націонал-демократи вирішили пустити творення системи ЗМІ незалежної України на самоплив. Зрештою, ця галузь стала здобиччю проросійської олігархії. Відтак маємо те, що маємо.

Я не перестаю просувати в українську спільноту ідею створення україноцентричної системи ЗМІ. Нарешті ми запропонували платформу (див.: http://www.ukrainainc.net), на основі якої можна починати творення такої системи, але схоже, що зацікавлених суб‘єктів – україноцентричних журналістів і блогерів – немає. Звісно, є бажаючі працювати за зарплату (продатися), але творити і водночас робити гроші – на превеликий жаль… Симптоматично, що й уже чинні ЗМІ та блогери не поспішають координувати свої зусилля з іншими.

Тим часом, інформаційний простір України залишається монополією тих же проросійських олігархів, які тримають під своїм контролем українських політиків та українську політику. При цьому україноцентричні політики, зокрема – й ті, що позиціонують себе націоналістами, охоче ходять на телеефіри виразно українобіжних та навіть і відверто антиукраїнських телеканалів і почуваються там цілком комфортно.

Таким чином, названі три чинники не тільки не працюють на користь України, але й шкодять їй. За цих умов ухвалення будь-якого закону, пов‘язаного з функціонуванням державної мови в Україні є нікчемною ситуативною спробою лише продемонструвати наміри, щоб потім був привід виправдатися: ми ж старалися.

Лише широкий громадський Рух за українізацію України (https://m.facebook.com/groups/771863622990043?ref=share) може зрушити проблему з місця і в майбутньому дати бажані і сподівані результати. Коли процес системної українізації охопить усе українське суспільство, можна буде вважати, що пройдено перший етап системних змін в Україні (більше про проект тут: https://www.facebook.com/Ukrainization4Ukraine/).

…Висхідною точкою для цієї статті я взяв характерний запис молодого україноцентричного автора Андрія Смолія (https://www.facebook.com/100000834337338/posts/2126069947430796?sfns=mo). Прочитавши його і мій тексти, ви зрозумієте мій задум. Сподіваюся, що покоління А. Смолія відгукнеться на мій посил, і ми таки дамо поштовх процесові системної українізації України.

Володимир Іваненко

Український Університет

13 березня 2019 р.

ГЕНЕРАЛ І ПРЕЗИДЕНТСТВО

Чи може Ігор Смешко стати фанатиком системних змін?

Переднє слово

«…як бачите СМЕШКА?» – запитують нас у коментарях та пишуть у приват. Коротко тут скажу так: я симпатизую Ігореві Смешкові й поділяю його погляди у багатьох відношеннях. Були спроби навіть налагодити прямий контакт і обговорити можливості співпраці (був у нас такий намір).

Хоч сам Смешко на прямий контакт зі мною так і не пішов, я маю досить прямих контактів з його найближчим оточенням, яке, безумовно, справляє на нього вплив і долучилося до формування його програми.

Пропонована стаття грунтується не тільки на аналізі текстів і публічних виступів І. Смешка, але й на матеріалах непублічного походження. Звичайно ж, ми не могли проігнорувати й історії, в які трапилося влипати нашому героєві.

Отже, ця стаття, як і мої попередні публікації, має досить жорсткий критичний характер. У своїх публікаціях я не ставлю за мету підтримати чи завалити якогось українського політика як кандидата на президента. Головна мета наших публікацій – розібратися в проблемах, які заважають Україні й українському суспільству, і визначитися з перспективами. Обговорення слова і чину провідних українських політиків і громадських діячів допомагає звернути увагу на взаємодію об‘єктивних процесів і суб‘єктивних факторів.

***

Як відомо, першим президентом Сполучених Штатів був військовик з міліції*), який за роки війни за незалежність став тризірковим генералом. Хоч у його воєнній кар‘єрі було більше поразок, ніж перемог, цілком логічним було те, що він став президентом і визначив стандарти на століття вперед. У роки його генеральства ще не було багатоступеневих генеральських звань – генерал та й усе.

Пройде понад півтора століття, і Конрес США ухвалить неординарне рішення – надасть Джорджу Вашингтону звання шестизіркового генерала, що прирівнюється до звання генералісімуса. Збоку глянути, це скидається на культ особи. Насправді ж це – визнання заслуг політика, який встановив стандарти по суті ідеального президента, хоч і мав персональні слабинки й амбіції (лише історія з гарбузом від дочки лорда Феафекса чого варта).

Хоч мені ближчий за духом Томас Джеферсон (який найбільшою своєю заслугою вважав заснування університету), я люблю бувати і в садибі Д. Вашингтона, скромність якої вражає у зіставленні з маєтками російської знаті другої половини 18-го століття (наприклад, палац графа Шереметьєва).

***

У цьому контексті я й хотів би поговорити про кандидата на президента, генерала Ігоря Смешка.

Думаю, цю розмову варто почати з передвиборчої програми кандидата в Президенти України І. Смешка, яку він назвав: «СІМ ПЕРЕМОГ ДЛЯ УКРАЇНИ» (див.: https://www.smeshkopresident.com.ua/program).

В оцінці ситуації в Україні Смешко виходить з того, що «на сьогодні влада має усі ознаки кланово-олігархічної автократії, яка нищить економіку, виштовхує людей за кордон, а тих, хто залишається, перетворює на жебраків», що «робить Україну вразливою перед внутрішніми та зовнішніми загрозами».

Смешко хвалиться, що «досвідом, професіоналізмом та політичною волею», які він готовий задіяти і «з опорою на Конституцію та верховенство права», щоб жорсткішим ставленням до «можновладців та олігархів, «провести незворотні демократичні зміни, забезпечити безпеку держави та гідний рівень життя людей».

Першим своїм завданням І. Смешко вважає «відновлення стабільності і керованості держави».

Розв’язання цього завдання зводиться до «об’єднання українців та збереження Україною своєї державності» через зосередження уваги на перелікові підзавдань, які абсолютно нічим не відрізняються від обіцянок інших політиків.

Другим своїм завданням І. Смешко поставив повернення Донбасу та Криму.

Він має намір зробити це «шляхом зміцнення економіки, підвищення рівня життя українців та нарощування бойових спроможностей Збройних Сил разом з упевненим просуванням до євроатлантичної спільноти».

Мене радує, що «формат країн-підписантів Будапештського меморандуму 1994 року стане основним форматом для політико-дипломатичних заходів і дій з метою примушення агресора до виконання гарантій територіальної цілісності і недоторканності кордонів України».

При цьому І. Смешко хоче актуалізувати Будапештський меморандум, спираючись на Віденську Конвенцію 1969 року стосовно права міжнародних договорів.

Він обіцяє також «гарантовану воєнну безпеку держави забезпечу з опорою на високоефективний Сектор безпеки і оборони України», передбачивши низку кроків, які, щоправда, мало чим відрізняються від обіцянок інших претендентів на посаду президента.

Третім своїм завданням І. Смешко визначив подолання корупції.

Він заявляє, що має «волю, знання і план знищення системної корупції в Україні». Уся воля і усі знання в програмі Смешка зводяться до обіцянки піднести авторитет закону і посилити ефективність правоохоронних та судових органів. Багато чого з обіцяного генерал мав змогу втілити в життя, коли був головою СБУ. Однак про той період ми чуємо лише спроби виправдатися й пояснити причини, які заважали розслідувати, наприклад, ту ж справу Гонгадзе. А що заважало голові СБУ нарешті перетворити український радянський КДБ на цивілізовану безпекову службу, як у тих же США чи Швейцарії?

Разом з тим, усі перелічені в програмі наміри подолати корупцію зводяться до боротьби з наслідками, але жодною мірою не зачіпають справжніх причин і природу корупції в Україні. Обіцяючи «знищення системної корупції», учений-системник чомусь не замислюється над тим, що ця корупція прямо залежна від авторитарно-тоталітарного устрою та адміністративно-командного урядування, що їх Україна успадкувала від УРСР/СРСР.

Четвертим своїм завданням І. Смешко вбачає «відновлення середнього класу українського суспільства як основи державності України».

Це – справді «надважливе завдання», що його пан Смешко покладає на Українську державу через реалізацію її патерналістської функції. Тому цей розділ дуже нагадує мені програму побудови комунізму в СРСР, яка ніколи не була реалізована.

Докторові наук чомусь невтямки, що держава в умовах авторитарно-тоталітарного устрою не зацікавлена у творенні середнього класу, тобто в утвердженні священності приватної власності та у вивільненні ініціативи людей. «Середнім класом» такої держави може бути лише номенклатура.

Тільки системні зміни можуть принести бажані результати.

На п’яте місце І. Смешко поставив «економічну відбудову України».

Цей розділ програми кандидата на посаду президента нагадує мені симбіоз того, що уже декларує у своїх 144-х «реформах» нинішня влада, і того, що обіцяє глядачам «95-го кварталу» та «Слуґі народа» В. Зєлєнскій. Звісно ж, інтереси людини «[по]над усе в президентській діяльності».

Довгий перелік усяких «-цій» (деолігархація, демонополізація, деофшоризація, детінізація) переходить у «державне регулювання і стимулювання, а також збереження і розвиток», «земельну реформу», «забезпечення», «запровадження», «сприяння», «заміщення»…

Що прозирає крізь ці загальники? Так, явно перебільшена роль держави у розвитку економіки. Що закономірно за умови збереження «радянського ладу», але неприродньо і навіть злочинно з погляду американських демократичних цінностей, на політичний аспект яких орієнтується пан Смешко, при цьому ігноруючи американські стандарти вільного підприємництва.

Не дивно відтак, що у згаданому вище переліку не згадані такі «речі», як дерадянізація, українізація тощо. Ну, не хоче І. Смешко системних змін, які повністю вивільнили б економіку з-під гніту держави.

Шостим завданням у І. Смешка значиться «реформа державно-політичного устрою України».

Вибачимо новоявленому політикові, хоч і досвідченому науковцеві, контамінацію понять і категорій – устрою та способу урядування, а також «реформування» як рихтування форми.

Добре уже те, що інтуїтивно пан Смешко відчуває нагальність системних змін. І один із симптомів він зауважив. Це – «конфлікт політичних інтересів у керівництві виконавчою гілкою влади», тобто між інститутом президентства, з одного боку, та уряду – з другого.

У який спосіб майбутній президент має намір лікувати цю «хворобу»? Ну, звісно ж, за допомогою конституційних і законодавчих ініціатив, тобто реформами. Запише він у законі наказ президентові та прем‘рові: отут граєте, а отут не граєте, – і вони готові будуть старатися. Ага, розігналися!..

Нічого не вийде, генерале Смешко! Не вийде передусім тому, що інститут президентства зберігає за собою статус, структуру і силу впливу ЦК КПУ, і чого ви там не понаписували б у Конституції та законах, «радянський лад» жив, живе і продовжуватиме жити не за законами, якими красивими вони не були б, а за «понятіями», встановленими і утвердженими компартійно-радянською номенклатурою, яка з розпадом СРСР переродилася в олігархат.

Отже, передусім годилося б змінити устрій/лад, а вже відтак встановлювати такий спосіб урядування (політичну систему), який був би природним (питомим) для сутнісно і якісно нового устрою/ладу і який би виключав будь-яку можливість перевищення повноважень будь-ким і на будь-якому рівні, а також передбачав би невідворотну персональну відповідальність кожного посадовця. Зокрема, і президента.

До речі, Україна має саме таку традицію, якщо звернути увагу на досвід гетьманства. Рівень корупції в гетьманщині, як зауважують історики, пішов стрімко вгору після того, як українські гетьмани почали співпрацювати з Московією.

Нарешті, свою «сьому перемогу» І. Смешко вбачає у «будівництві справжньої демократії в Україні».

«Справжню демократію» в Україні генерал Смешко думає будувати, спираючись на «три сучасних закони» демократії:

«Перший закон: необхідними умовами для її існування є наявність у країні критичної маси заможного середнього класу із високим рівнем його політичної культури.

Другий закон: максимум функцій держави має бути делеговано в органи місцевого самоврядування. <…>

Третій закон: необхідною засадою для політичної стабільності за умов демократії є наявність хоча б двох <…> заснованих на ідеології демократії політичних партій <…>».

Ще раз вибачимо авторові програми контамінацію понять – у цьому разі «закон» та «засада». Тим більше, що він у цей момент заслуговує заохочення, як чи не єдиний кандидат на президента, який сподобився згадати про «національну ідею України» (саме так).

Ось її формулювання:

«БОГ, СВОБОДА, СІМ’Я і УКРАЇНА є найвищими духовними цінностями українського народу;

КУЛЬТУРА, НАУКА, ЗЕМЛЯ та ВЛАСНІСТЬ одвічно годуватимуть Україну;

ВИБОРНІСТЬ, СОЦІАЛЬНА СПРАВЕДЛИВІСТЬ, ЗАКОННІСТЬ і АРМІЯ завжди захищатимуть права українців на життя, свободу і щастя та боронитимуть соборність і незалежність Держави».

Сподіваюся, запропоноване Смешком визначення національної ідеї ще буде докладно обговорено, проаналізовано і оцінено. Я ж висловлюся тут однією дуже короткою фразою: воно мене не гріє і не надихає – як змістом, так і формою.

***

Генерал І. Смешко останнім часом став частим гостем різних форумів та телевізійних ефірів, на яких здобуває високі оцінки. Він і справді вирізняється з-поміж інших кандитатів помітно вищим інтелектом, значно ширшою ерудицією, «мовою упевненої у своїх поглядах людини» (Леся Українка).

У його команді є багато розумних і високоосвічених фахівців, які активно вибудовують позитивний і вельми привабливий імідж кандидата на президента.

Коментарі під публікаціями чи інтерв‘ю самого І. Смешка, а також підпублікаціями його пропонентів свідчать про те, що попит на таку фігуру, як він, в українському суспільстві є і що кількість його прихильників зростає.

Втім, у цій частині статті я хочу поговорити про компетентність І. Смешка як кандидата на президента. Гарним приводом для такої розмови, як на мене, є лаконічний і чіткий виступ І. Смешка на заході ГО “Відкрита Україна” (див.: https://youtu.be/xKu1ujeCLiU). Тут ідеться про економіку, збройні сили, дипломатію та інформацію.

Давайте прислухаємося до його думок і визначимо рівень компетентності І. Смешка.

1. Економіка

Негаразди економіки України пан Смешко пояснює головно способом урядування, обумовленим дисфункційним розподілом повноважень між президентом і прем‘єр-міністром, про що йому нашептав зарубіжний експерт професор Майерсон, бо наш генерал-професор сам цього не бачив.

Проблема в тому, що зарубіжний консультант Майерсон побачив лише маківку айсберга і навряд чи розумів природу двоголової виконавчої влади в Україні.

Як учений-системник (так принаймні кваліфікують генерала Смешка його колеги), наш герой мав зрозуміти, що інститут президентства в Україні – це рудимент (сиріч недорозвинутий, залишковий орган, що був повноцінним на попередніх стадіях існування) компартійно-радянського способу управління, який замінив собою ЦК КПУ на чолі з її першим секретарем, що здійснював тотальний контроль, але ніякої відповідальності не ніс. Адміністрація президента, не будучи конституційною гілкою влади, за своєю суттю є рудиментом ЦК КПУ.

Дисфункціональність взаємин між президентом і урядом за роки незалежності України пробували ліквідувати, посилюючи повноваження президента (аж до диктаторських) або посилюючи повноваження уряду. Але навіть із урізаними повноваженнями в умовах парламентсько-президентської республіки «слабкий» президент залишається зверху.

Чому? Справжній системник (не обов‘язково навіть із ступенем доктора наук) легко відповість на це запитання. Справа в тому, що ми маємо справу з проявом адміністративно-командного способу урядування, успадкованого Україною від УРСР/СРСР, і що є верхівкою піраміди, основу якої складає авторитарно-тоталітарний суспільний устрій.

Цей устрій продовжує панувати в незалежній, але все ще радянській Україні. Він довів свою неефективність в усіх сферах життя Радянського Союзу, він спричинився до розпаду радянської імперії і будь-які спроби побудувати на цих підвалинах демократичну й успішну державу приречені на провал.

Якщо генерал Смешко не бачить цього, не усвідомлює нагальності системних змін, тоді які наслідки матимуть його ситуативні наміри/спроби «змінити систему»?

(Про системні зміни більше тут: https://www.facebook.com/UkraineSystemChange/.)

2. Збройні сили

Стосовно національної безпеки та оборони генерал Смешко висловлює ряд слушних думок, з якими треба погодитися. Цікаво, що при цьому генерал-полковник часто посилається на авторитет британського полковника Ґранта.

Зворушує те, як І. Смешко говорить про неефективність ЗСУ, обумовлену, зокрема, таким фактором, як хамство командного складу по відношенню до підлеглих. Очевидно, це справді надзвичайно серйозна проблема, якщо сам генерал Смешко демонструє прояви хамства не по відношенню навіть до підлеглих, а до людей за межами субординації, коли в ефірі телепередачі дозволяє собі збуджено наїжджати на діаспору, на підтримку якої тут же висловлює сподівання.

У цьому контексті не можу не звернути увагу на симптоматичний коментар, залишений кадровим військовим Петром Недзельським (Peter Nedzelsky) під записом журналіста Дмитра Панамарчука (Dmytro Ponamarchuk). Наводжу його повністю:

«Пане Дмитро, давайте не будемо займатися домислами і переходити на особисте. Тим більше, що зараз я є ПОЛКОВНИКОМ ЗАПАСУ, свого часу звільнений зі служби “за грубе порушення військової дисципліни – за образу Президента Л.Кучми”. Навіть відповідної військової пенсії позбавлений. А Ви про генерала!!! У нас генералами стають такі,як кандидат в Президенти ГЕНЕРАЛ СМЄШКО, що будучи односельцем Міністра Оборони Радецького швидко виріс з підполковника-викладача Зенітно-Ракетного Військового Училища до генерал-полковника СБУ!!!!! Свого заступника Сацюка Смєшко виростив зі звання “капітан” до звання “генерал-майор” ЗА РІК! Тобто, кожні ТРИ місяці Смєшко присвоював Сацюку чергове звання! Потім Сацюк втік в Росію і виявився російським агентом…. А сьогодні ця потвора Смєшко ще й досі на свободі та ще преться в Президенти України!»

Жорстко, ба навіть жорстоко відгукується український полковник про українського ж генерал-полковника, який приміряється до посади верховного головнокомандувача. Не хочеться навіть коментувати. І сила, і честь відпочивають… «Генерал – катастрофа», – називають нашого героя в одній із публікацій (див.: https://skelet-info.org/igor-smeshko-general-katastrofa/).

3. Дипломатія

Маючи статус Надзвичайного й Повноважного Посла, І. Смешко, втім, не бере на себе відповідальність говорити за всю українську дипломатію, і це добре. Він зосереджує увагу на правочинності Будапештського меморандуму як міжнародної угоди і говорить цілком слушні речі як свідок політичних і дипломатичних процесів 90-х років.

Дивує інше: від початку агресії РФ щодо України генерал Смешко, усвідомлюючи усю важливість Меморандуму, публічно не звертався із закликом до президента і ВРУ ініціювати скликання самміту у форматі Будапештського меморандуму й не намагався заручитися підтримкою громадськості, коли стало зрозуміло, що керівництво України не має наміру апелювати до країн – підписантів Меморандуму.

Два роки тому його було офіційно запрошено приєднатися до міжнародної громадської ініціативи Будапештського формату. Генерал Смешко не зійшов зі свого олімпу відреагувати бодай короткою фразою, не кажучи вже про участь в обговореннях публікацій ініціативи.

Лише надумавши балотуватися на посаду президента, на п‘ятому році війни, Смешко нарешті вийняв з рукава Будапештський меморандум як свою козирну карту і, розмахуючи нею, заговорив про Будапешт на всіх перехрестях. Здавалося б, це – добре. Але це може бути добре лише у разі перемоги пана Смешка на виборах.

Позиціонуючи себе як ученого-системника, доктор технічних наук сприймає Будапештський меморандум як окремо взятий документ, а ініціативу Будапештського формату – як ситуативний захід, що стосується лише безпеки України. Йому невтямки, що Будапештський меморандум важливо розглядати у контексті Гельсінкських угод (зокрема, Договору про безпеку і співробітництво в Європі), а ініціативу Будапештського формату – як крок до Гельсінки-2.

Отак у колоді дипломата Смешка козирний туз перетворюється на ще козирну, але лише шістку.

(Більше тут: https://www.facebook.com/BudapestFormatInitiative/, і зокрема тут: https://www.facebook.com/824928457662337/posts/1188133288008517?sfns=mo.)

4. Інформація

Інформаційну складову генерал Смешко розглядає у широкому плані, і це добре, що він включає сюди освіту і просвіту, хизуючись своєю обізнаністю з прихильністю Проспера Меріме до козацьких традицій та з доповіддю Ланселота Лоутона в британському парламенті, але назагал відбувається скоромовкою.

На жаль, генерал Смешко не говорить про нагальність українізації інформаційного простору й захист інформаційного суверенітету України, про створення й підтримку україноцентричної системи ЗМІ та ін.

Не хочу повторювати тут те, що я вже писав про погляди І. Смешка на цю проблему (див.: https://www.facebook.com/655866524623672/posts/988192474724407?sfns=mo).

Отже, який аспект не візьміть, доктор технічних наук, професор І. Смешко демонструє ситуативні підходи і не зажди належну компетентність.

***

Ігор Смешко системні зміни зводить до «зміни політичної системи». Метою цих змін є побудова «справжньої демократії», а інструментом – двопартійна система на зразок американської (див.: текст – http://clc.am/YbWiHQ; відео – https://youtu.be/1CffsJ1A56o).

Сам він зайнявся створенням ідеологічної «консервативної демократичної партії», яка, за логікою озвученої ним ідеї, опонуватиме так само ідеологічним «ліберальним демократам».

Нагадаю, що спробу скопіювати американську двопартійну політичну систему було зроблено ще 1990 року, коли Л. Лук‘яненко з однодумцями заснував Українську Республіканську партію (УРП), а Ю. Бадзьо – Демократичну партію України (ДПУ).

Незважаючи на розколи, внаслідок яких С. Хмара очолив УКРП – консервативну республіканську партію, УРП продовжує своє існування, хоч і не відіграє помітної ролі в політичному житті України. Потужною ідеологічною силою УРП так і не стала.

ДПУ пережила значно серйозніші розколи і взагалі зникла з політичного видноколу України, а її лідери стали гвинтиками таких приватних політичних проектів, як, наприклад, «Батьківщина». Ідеї й ідеали «справжньої демократії» так і залишилися мрією невиправних романтиків. Розчаровані (серед них і засновник ДПУ) просто відійшли вбік.

Осмисливши досвід цієї спроби побудови демократичної держави у пострадянській Україні за американським зразком, ми зрозуміємо непродуктивність і безперспективність задуму Смешка.

Так-от, біда і УРП, і ДПУ була в тому, що обидві партії поставили за мету будувати демократію в країні, яка ще продовжувала будівництво соціалізму, хай і з «чєловєчєскім ліцом». Ніяких системних змін, як зміна радянського авторитарно-тоталітарного устрою, навіть на думці в наших республіканців і демократів не було.

У цьому можна переконатися, заглянувши у оприлюднені документи УРП та ДПУ, прочитавши та послухавши публічні виступи їхніх лідерів. Я ж дозволю собі послатися й на свої особисті розмови з Лук‘яненком, Бадзьом та іншими провідними українськими республіканцями та демократами.

У концепції І. Смешка кілька слабких місць, які роблять його ідею «зміни політичної системи» нездійсненними.

Перше і найслабше: поборник «істинної демократії» Смешко не думає про ліквідацію залишків авторитарно-тоталітарного устрою. Отже, він намірився будувати омріяну демократію американського штибу у тій же РАДЯНСЬКІЙ Україні.

Друге: у копіюванні політичного досвіду США у порівнянні із своїми попередниками пан Смешко звузив спектр запозичення, проігнорував республіканську ідею і зосередився лише на ідеї демократичній, розділивши її на дві частини – «консервативну» та «ліберальну». Таким чином, можливо, сам того не бажаючи, Смешко віддав усі свої симпатії американським демократам, які приблизно так і розділилися в структурі своєї партії: одні – правіші, інші – лівіші. Прикметно, що саме американські демократи більшою мірою, ніж республіканці, спричинилися до того, що відбулося з Україною і в Україні.

Третє: І. Смешко багато говорить про важливість традицій, але відбувається загальниками і не пропонує ніяких способів піднесення національної свідомості й громадянської зрілості українського суспільства. За такого підходу його ідея «істинної демократії» нічим не відрізняється від примарної ідеї тих наївних українських романтиків, які мріють про «справжнє народовладдя».

Четверте: абстрагувавшись від національної свідомості й громадянської зрілості, майбутній президент України захоплений швейцарським мовно-культурним досвідом. Симптоматично ж, що обіцяючи кардинальне зміцнення національної безпеки і оборони України, генерал Смешко навіть не подумав про важливість для України безпеково-оборонного досвіду Швейцарії, який по суті є успішним втіленням історичного досвіду українського козацтва.

***

«Маю честь!» – такими словами закінчується текст програми генерала Смешка.

Хоч генерал Смешко й позиціонує себе як кадрового військовика, а не кадебіста, у суспільній свідомості він закарбувався як екс-голова СБУ і… кадебешник. Оскільки ні до Смешка, ні за Смешка, ні після Смешка СБУ так і не зазнала системних змін, так і не позбулася чекістських традицій, так і не стала Службою безпеки України, це залишиться чорною міткою на образі Смешка як політика.

Повторюся: він міг багато чого змінити навколо себе на посаді голови СБУ, але не змінив її. А от СБУ його змінила. І не на краще. Це – факт і фактор, які заважатимуть Смешкові у політичній кар‘єрі. Поясню, чому.

В царській Росії, колонією якої була й Україна, офіцери-військовики вважали нижче своєї гідності подавати руку жандармському офіцерові. Було таке неписане правило, і про це є чимало свідчень у літературі.

Більшовики не тільки своїми репресіями проти військових кардинально змінили взаємини. Показовою була й система звань: наприклад, молодший лейтенант спецслужб прирівнювався своїм званням до майора-військовика, завдяки чому побутувало поняття «мікромайор».

Лише після Другої Світової війни систему звань у різних відомствах вирівняли. Рудиментом радянської дійсності залишаються офіцерські й генеральські звання навіть у невоєнізованих відомствах (напр., офіцери й генерали… юстиції).

Усе це свідчення того, наскільки Україна застряла в болоті радянського ладу і навіть не думає рівнятися на цивілізовані країни світу.

Хтось із моїх друзів напевно скаже, буцімто я наїжджаю на І. Смешка – одного з найпідготовленіших кандидатів на президента.

Це – не наїзди. Якщо людина заявляє «Маю честь!», то вона має й діяти відповідно. КДБ/СБУ дуже підточує честь справжнього офіцера. А коли про цього офіцера говорять ще і як про… рантьє та латифундиста, то декларувати свою честь якось не випадає…

***

Був у США військовик, який збудував свою офіцерську кар‘єру, переїжджаючи з одного військового містечка в інше, не маючи власного житла. Навіть ставши п’ятизірковим генералом, він продовжував жити у службовому помешканні. Ну, а потім став президентом і на роки своєї каденції поселився прямо на роботі. І тільки пішовши з президентського поста, сподобився купити собі перше і останнє власне житло – невелику ферму в Пенсільванії, де до кінця свого життя й жив у скромному будинку та вирощував бичків.

Крім заслуг у Другій Світовій війні, він залишив по собі мережу знаменитих американських швидкісних автодоріг – гайвеїв. Ця мережа носить його ім‘я й нагадує своїм символом про його найвище в американських збройних силах звання, що відповідає маршальському.

З численних подарунків, одержаних під час перебування в Білому Домі, він узяв собі на пам‘ять лише три речі, серед яких – набір із трьох пляшок кримських мускатних вин, подарованих йому М. Хрущовим, що так і залишилися невідкоркованими.

До речі, він же підписав документ про спорудження у Вашингтоні пам‘ятника Тарасові Шевченку, на відкритті якого був найпочеснішим гостем уже як колишній президент.

Його ім‘я – Дуайт Ейзенгауер. За генерала такої проби українські виборці проголосували б так само дружно, як американці двічі голосували за генерала Ейзенгауера.

Безумовно, Ігор Смешко має чимало чеснот, але саме генеральство може відштовхнути від нього українського виборця. Не користуються шаною генерали в українців. Мабуть, не заслужили. 31 березня маємо змогу пересвідчитися.

***

Замість післямови

Один із найближчих соратників І. Смешка у нашому приватному обміні думками написав мені:

«Вважаю, що зараз у України є шанс. Пов’язую його зі Смешко. Хотів би Вас запитати: хто з заявлених, на Ваш погляд, дає Україні цей шанс?»

Я відповів йому так:

«У нинішній ситуації – НІХТО. Тому зараз може йти мова лише про те, хто не «дає», а «має» шанс. На цьому тлі тут напрошується висновок, що українське суспільство має набити ще одну ґулю своїми граблями, і воно цей шлях має пройти.

Ми вважаємо, що наразі принципово важливішим є питанння системних змін, з якими Україна запізнилася на чверть століття. Агресія Росії створила умови для другої спроби.

Тому ми зробимо ставку лише на того, хто перейметься ідеєю системних змін, хто готовий наступні п‘ять років працювати над створенням Фронту Системних Змін, хто переможе на виборах 2024 року і хто очолить реальний перехід українського суспільства до нового суспільного ладу/устрою. Алгоритм тут: https://www.facebook.com/AllUkrainianFront4SystemicChanges/.

Це має бути Фанатик Системних Змін – совісна, безкомпромісна, без подвійних стандартів україноцентрична особистість. Божий дар, культура, освіта і все таке інше – невід‘ємна частина пакету».

Чи готовий до такої місії Ігор Смешко?

Володимир Іваненко

Український Університет

Міжнародна Фундація Лідерства

13 лютого – 10 березня 2019 р.

*) Міліція тут означає військову силу, сформовану з цивільних як підмога для регулярної армії за надзвичайних обставин.

ВЛАДІМІР ЗЄЛЄНСКІЙ І ПЕРСПЕКТИВИ «ОБНУЛЮВАННЯ» ТА «ПЕРЕЗАВАНТАЖЕННЯ»

Рустам Ташбаєв понад дві години свого часу витратив на докладне препарування й коментування передвиборної програми лідера політичного проекту «Слуга народу» й президентських перегонів Владіміра Зєлєнского (див.: https://www.facebook.com/russel.tash.5/videos/350313222485788?sfns=mo).

Зрештою, тут немає комплексного аналізу і оцінки змісту (ідейно-тематичного спрямування) та форми документу як такого. Натомість маємо прискіпливе прочитання з коментуванням окремих положень програми Зєлєнского (див.: https://program-test.ze2019.com/).

Пан Ташбаєв висловив справедливі й переконливі критичні зауваження, за винятком хіба що окремих несуттєвих нюансів.

Дозволю собі лише узагальнення, яке виникло у мене як наслідок попереднього власного ознайомлення з програмою Зєлєнського. Документ являє собою скорше маніфест, у якому подається далеко не повний опис становища в Україні і відтак задекларовано уявлення про омріяну Україну.

Документ не вміщує в собі стратегічної візії перспектив України, навіть не декларує методи і способи досягнення мети, не дає й натяку на зміни системного характеру, не пропонує змін ситуативного характеру й не згадує навіть реформ.

***

Щиро кажучи, мене здивувало, що Р. Ташбаєв, який позиціонує себе як українського націоналіста, покладає надії на президентського кандидата з високим рейтингом, але без чітко визначених політичних поглядів і будь-яких проявів україноцентризму.

Програма Зєлєнского, і про це можна дізнатися з доступних джерел, являє собою «клаптикову ковдру», зшиту з пропозицій його прихильників і симпатиків, збір яких Зєлєнскій оголосив щойно після висунення своєї кандидатури (див.: https://censor.net.ua/ua/news/3105422/zelenskyyi_poprosyv_u_sotsmereji_dopomogty_yiomu_z_napysannyam_peredvyborchoyi_programy; також: https://hromadske.ua/posts/zelenskij-zaproponuvav-viborcyam-sklasti-jogo-peredviborchu-programu). Прикро, що пан Ташбаєв про це не знав.

Ніколи до того і навіть тепер на основі зібраних пропозицій В. Зєлєнскій не сформулював свого власного концептуального бачення перспектив розвитку України. Зєлєнскій живе виключно стереотипами пересічного представника пострадянського суспільства і не володіє навіть найпростішими методами аналітичного осмислення фактів, подій і явищ.

Оскільки В. Зєлєнскій сам мислить категоріями, доступними постійним глядачам КВН та «95-го кварталу», він має шанс виграти вибори за рахунок саме ностальгічних настроїв в українському суспільстві, опираючись на ту аморфну його частину, яка ще торік усі свої надії покладала на М. Саакашвілі та його Рух Нових Сил (див. групи, які перефарбувалися: https://m.facebook.com/groups/1409109785767452?view=announcements&refid=18; https://m.facebook.com/groups/785683074929579/).

РНС цілком закономірно «позеленів», щойно після того, як президент України доступними йому засобами впливу позбавив Саакашвілі можливості бути ключовою фігурою руху, який так і не сформувався як громадсько-політична сила з тривкою ідеологією (більше тут: https://www.facebook.com/volodymyr.ivanenko/posts/1838411659505500).

Тому також цілком закономірно, що Зєлєнского підтримали Саакашвілі

(див.: https://znaj.ua/politics/213727-poroshenko-siditime-priyde-zelenskiy-saakashvili-guchno-povernuvsya-i-pidtrimav-slugu-narodu), Лещенко (див.: https://lb.ua/news/2019/02/28/420904_ishod_optimistov.html) та інші діячі, так чи інакше пов‘язані з РНС.

У разі програшу Зєлєнского на виборах «зелені», позбавлені навіть україноцентричної риторики (на відміну від інших політичних сил), мімікрують під щось інше, але навіть не інакше. Це – та суспільна група, яка потребує кумира і тягнеться за ним як носієм своїх сподівань і надій. Усе решта для них – «какаяразніца», а для деяких – «якарізниця».

У разі перемоги Зєлєнского на виборах розчарування новим «позасистемним» президентом почнеться так само швидко, як воно приходило після всіх попередніх президентських виборів. Так що сподівання й надії навіть найвідданіших прихильників КВН та «95-го кварталу» – марні.

Деякі аналітики можливий прихід Зєлєнского на посаду президента уже називають «національною катастрофою». Звичайно, так само національною катастрофою можна назвати можливе президентство Юлії Тимошенко, другий строк Петра Порошенка і будь-кого іншого за списком учасників цьогорічних перегонів.

Переобрання Порошенка, звісно, малює передбачувану перспективу: буде продовження того, що спостерігаємо п‘ятий рік. Так само передбачуваним є й можливе президентство Тимошенко: це напевно буде еклектичне поєднання її власного уже колишнього прем‘єрського досвіду, припудреного «новим курсом», трохи – Порошенка, більше – Януковича («Янукович у спідниці» продовжує дрімати в ЮВТ) і т.ін.

Зєлєнскій – непередбачуваний в усіх відношеннях, і передусім своєю українобайдужістю чи навіть українобіжністю, совковим романтизмом «крємльовского мєчтатєля», громадсько-політичною наївністю політика-комедіанта, стратегічного сліпця і всього іншого, що ви можете тут додати.

У перемозі Зєлєнского яко «слуґі народа» (нагадаю, що це – формула, вигадана Сталіним) і в тих перспективах, які проглядаються за його «президентством», «національної катастрофи», звичайно, не станеться. Як її не сталося за наслідками «господарювання» усіх попередніх президентів і не спостерігається за чинного президента.

А от нові виклики й випробування Україні й українцям гарантовані. І це будуть саме ті виклики й випробування, які нарешті вдарять українське суспільство так, що воно нарешті усвідомить усю серйозність свого становища і нагальність системних змін.

Позірно «позасистемний» (типовий виплід радянської системи) Зєлєнскій підсвідомо, як мені підказують, «ОБНУЛИТЬ» процеси націєтворення і державотворення в Україні, що їх попередні президенти використовували для збереження «радянського способу життя» своїми недолугими косметичними ремонтами.

Зєлєнскій ризикує натиснути ту клавішу на «комп‘ютері», яка спалить «материнську плату» старої системи кординат і відтак унеможливить «ПЕРЕЗАВАНТАЖЕННЯ» усе ще авторитарно-тоталітарної «радянської України».

Потрібна буде заміна «материнської плати», тобто устрою/ладу, до якої Зєлєнскій не готовий – ні теоретично, ні методологічно, ні організаційно, бо він не готовий до системних змін ментально. Рівень його власної національної свідомості й громадянської зрілості затримався на нульовій позначці.

Для когось це, безумовно, буде «національною катастрофою». Їм можна буде лише поспівчувати. Зате ті, кому треба щезнути (із Зєлєнськім в їхньому числі), щезнуть.

Відтак будемо сподіватися, що нарешті пробудеться й активізується україноцентрична частина суспільства, яка нарешті усвідомить свою провідну місію, мобілізується, організується й вийде до широких мас із ідеями системних змін через українізацію, відродження національних традицій і звичаїв до зміни устрою і запровадження якісно нового способу урядування (більше тут: https://www.facebook.com/2194892174170188/posts/2194913770834695?sfns=mo).

Володимир Іваненко

Український Університет

1 березня 2019 р.

UKRAINE FIGHTING CORRUPTION

I did’t plan to publish an article that you will find below in English. At least now. The article is intended for Ukrainian readers (see: https://www.facebook.com/542873142530967/posts/1282717355213205?sfns=mo; it is available on my web site as well: https://volodymyrivanenko.com/2019/02/27/%d1%81%d0%b8%d1%81%d1%82%d0%b5%d0%bc%d0%bd%d1%96-%d0%b7%d0%bc%d1%96%d0%bd%d0%b8-%d1%8f%d0%ba-%d1%84%d0%b0%d0%ba%d1%82%d0%be%d1%80-%d0%bf%d0%be%d0%b4%d0%be%d0%bb%d0%b0%d0%bd%d0%bd%d1%8f-%d0%ba%d0%be/).

My article turned out to be inaccessible to them – close to corrupt Ukrainian government officials, criminal gurks blocked the publication. And here’s why.

The idea of this article came from a journalistic investigation by Denis Bihus’ team, released the other night as part of the Radio Liberty project.

The morning after the demonstration of the video of the “Our Money” project in social media broke out a discussion both about the journalistic investigation itself and the reaction of people’s deputies at the Verkhovna Rada of Ukraine morning session.

It’s about horrible corruption in the president of Ukraine immediate circle. Within the Ukrainian defense industrial complex. During the war time.

***

My article is not about this particular episode. My article is about the nature and causes of corruption in Ukraine as a phenomenon that historically was born more than a hundred years by the Bolsheviks and brought to perfection by the Communist-Soviet nomenclatura.

For the first time, I drew attention to it more than twenty years ago when the United States noticed the “growing level of corruption” in Ukraine (see: http://www.ukrweekly.com/old/archive/1997/119716.shtml).

The West requires Ukraine to step up its fight against corruption. There are several anticorruption bodies in Ukraine built up, but this does not work. Anticorruption agencies and activists are struggling with consequences without even understanding the causes of corruption.

I stand by the fact that corruption in Ukraine can be overcome only through radical SYSTEMIC CHANGES.

***

Now, I am offering my article in English for few reasons:

1. To draw attention of Federal Bureau of Investigation (FBI), American Cyber Security people and other US authorities (including American politicians and government officials) to the facts of illegal blockages American based social media, Facebook, by criminals in Ukraine and possible in Russia to protect Ukrainian corrupted government officials.

2. To make my article available for broader reading audiences around the world, so, people could see what really is going on in Ukraine, and, of course, for those in Ukraine and Ukrainian diaspora reading in English.

3. This article is a part of Ukrainian University project titled UKRAINE FIGHTING CORRUPTION. It is going to be published as a book. Now, you can imagine what’s going to be about.

Volodymyr Ivanenko

Ukrainian University

February 27, 2019

***

SYSTEMIC CHANGES AS A FACTOR OF COMBATING CORRUPTION IN UKRAINE

The journalistic investigation carried out by the Denis Bihus’ team (see: https://youtu.be/lGTf2nUyxfw) has shaken the Ukrainian politics and shocked a significant part of Ukrainian society.

Such an impression consists of what is happening on my Facebook page. The words of indignation and calls for “overthrow of this power” and impeachment of the president and from the floor of Verkhovna Rada are thrown.

Naïve! Is the story of journalists D. Bigus and L. Ivanova really a sensation?

By tracking the processes in Ukraine from the point of view of the Ukraine Fighting Corruption project, we see this story as one of the typical phenomena of Ukrainian reality.

The trend of the development of independent Ukraine is such that all presidents and their immediate surroundings were unbelievably enriched while in office, since the merger of the crime with business and politics after the collapse of the USSR has become incredible.

Engaged in the old Bolshevik tradition, similar processes took place and occur at all levels of state and social life, transforming Ukraine into a totally corrupt country.

Fighting corruption in such conditions turns into fiction. Both state and public anti-corruption bodies struggle not with corruption as a phenomenon, but with corruptors as subjects of separate corrupt acts.

The selectivity of prosecuting corruptors depends on the capabilities or the interests of fighters against corruption. That is why there are corrupt officials who have the status of “sacred cows” and who remain untouched in all conditions and circumstances. There are corruption-makers, against whom criminal cases are opened, but they are easily frightened. Of course, there are also “scapegoat”…

The pattern of a selective subjective approach to combating corruption is such that corrupt officials are only inclined, their actions become more refined and corruption becomes an incurable chronic disease of society.

The criminal mining of amber, the merciless cutting of the Carpathian primeval forest, the use of war in which tens of thousands of patriots die and millions are cripples and homeless, and other loud stories are just what is happening in front of everyone and why there is no end.

“Our money” and other similar projects of journalistic investigations bring to light what is happening in the gray zone or in the deep underground, where from time to time the information is fused with the participation of participants in corruption deals, which most likely are deprived of participation in the “case”.

Although Anatoliy Hrytsenko convinced that there are “More Honest” people, in fact, “rubbish from the house” is taken out not by honest ones but being offended or deprived, and Alexander Onyshenko is therefore the very first example. It is obvious that the same person leaked to journalists his “collection of compromise”.

However, it could have been an employee of one of the anti-corruption bodies or one of the law enforcement agencies, who knows that an official investigation of the offense of the president’s own partners in the defense industry is not possible a priori.

***

Anti-corruption politicians and anti-corruption activists, as well as the general public, are convinced that “changing of government”, “change of the political system” and the arrival of new, “honest people” in power, can make the fight against corruption effective.

But if they are really “more honest,” as A. Hrytsenko and his supporters are trying to convince us, why then those who were considered honest and decent, from the very first steps of their way to politics are getting off road, show their dual morality and expressive features of corruptionists?

Want an example? Keep track of the evolution of Gavriluk “the Cossack”. Or recall the last-year-old story with Bubenchyk. I do not call much louder names of beginner politicians, who raised from the mud into princes.

Unfortunately, only a small percentage of people are able to withstand trials by temptation and remain honest and decent in their service to society, their nation.

Victor Hugo said over the coffin of Onore de Balzac: “He sought to occupy a place among those whose world was ruined by his merciless pen”.

Take a closer look at Ukrainian fighters against corruption who are on official duty (investigators, prosecutors, special service officers), and who fight corruption by calling (journalists, public activists).

They are usually overgrown with public scandals, and not because true corruptionists do everything to discredit them. They discredit themselves, if not by their own participation in corrupt practices, then by their mere reckless actions, which disappoint ordinary citizens.

And even greater problem of fighters with corruption is that, in essence, they are struggling only with the consequences of corruption (that is, with corruptionists), and not with corruption as a phenomenon.

As for state anti-corruption bodies, they are created to carry out precisely such tasks – to detect corrupt officials, to grab them on the hottest and to bring to justice.

As China’s experience shows, even the public atrocities of corrupt officials at the throat are not effective: corrupt officials are physically killed by stacks, but corruption remains indestructible.

Why, in your opinion, the level of corruption in China remains as high as in the former USSR, but in such advanced countries like the US, Japan, etc. – is low, the minimum permissible?

The answer is simple: because China continues to live in an authoritarian-totalitarian order and an administrative-command mode of government.

Ukraine continues to live in an authoritarian-totalitarian order and an administrative-command mode of government which it inherited from the Ukrainian SSR / USSR.

Ukraine’s only difference from China lies in the fact that Ukraine abandoned communist ideology, got rid of the one-party system and created an institute of a president.

The institute of a president, however, has grown up with such a clearly unconstitutional executive body as the ‘presidential administration’, which functionally is actually incarnation of… the Central Committee of the CPU. This structure remained even in the same building, and perhaps its departments remained in the same places where there were corresponding departments of the Central Committee. It is possible that during presidencies of Kravchuk and Kuchma, the people who stayed there from the Communist Party times continued to sit on their Communist Party white-oak chairs.

It is noteworthy that the institute of presidential retained the former Communist Party vertical, creating oblast and district administrations. Perhaps, it is even more likely that the old proven Communist-Soviet nomenklatura remained there (and may remain till now) in their well heated and comfortable places, cultivating new generations of post-Soviet nomenklatura.

However, what kind of post-Soviet?! Established more than a hundred years ago by Bolsheviks, the Soviet power is still alive long after the Soviet Union collapse. Nothing has changed. Ukraine remains a “Soviet country”, with a well-structured system that correlates with the presidential vertical and recognizes the priority of the latter or even with it in the same harness: the Verkhovna Rada, regional councils, city / district councils…

At some levels, we see the merger of the presidential vertical and councils, which was not even the case under the Communist-Soviet regime. Let’s recall at least the mayors, who at the same time are the heads of city councils.

A symptomatic feature of state government bodies, as in Communist and Soviet times, is collective responsibility (even irresponsibility). This prompts government officials to peer into the mouth of a president at national level, a “governor” – on regional and head of the Rayon State Administration – on district.

In turn, it induces the indicated subjects to use manual control methods, gives them an indulgence to “punish and admire”, and thus determine the limits of participation in certain illegal / criminal “deals”, which are called corruption.

***

Public opinion is convinced that “the father” of Ukrainian corruption is the second president of Ukraine Leonid Kuchma. So it may be seen if one does not understand the true nature of corruption in Ukraine and in the former USSR.

Kuchma definitely was not the one who has conceived corruption in Ukraine.

The brink of crime and politics is an “invention” of the Bolsheviks who, from the outset, funded their “political” activities by means of robbery, banditry, racketeering and other popular till now criminal methods.

The unification of the crime and state power took place just after the October Bolshevik coup known in history as the “Great October Socialist Revolution,” especially since February 1918, when Lenin ordered his People’s Commissars to release of a hundred thousand criminals from tsars’ prisons (political prisoners remained jailed).

I remind you that almost all of these criminals joined the Bolshevik lava and formed the backbone of the newly created Dzerzhinsky “Cheka” (“Extraordinary Commission”, later – OGPU, later – NKVD, later – MGB and finally- KGB).

The Lamp-Proletariat and criminals became kennels of the Bolshevik party and state bureaucrats, from ‘better part’ of which sprouted the phenomenon, later named the Communist-Soviet nomenklatura.

The Communist-Soviet nomenclatura in a class society, however, did not become a separate class. It has become a superclass top segment of society, which was “allowed” more than the proletariat as a “hegemony of society”, and even more than the collective-farm peasantry and “working intelligentsia”.

A rigid, even violent, Communist Party discipline contributed to the fact that each cricket knew its place, the perpetrators were punished or pardoned by the internal Communist Party “courts”, and just a few fell out of the “scraps” and ended up behind bars as an “ordinary” perpetrator.

That’s how it used to be before the collapse of the USSR.

***

Pay attention to the fact that throughout the entire former Soviet Union territory, the first presidents of the newly independent states were mainly communist figures of the highest rank. In countries where they did not win the first presidency (Lithuania, Georgia), they regained it during the very next elections circle.

So, here is the question arises about the interaction between the institute of presidency and the Communist-Soviet nomenclatura.

As the former secretary of the Central Committee of the CPU on ideology, and then of the personnel (the personnel, that is nomenklatura, were, in fact, the competence of the second secretary of the Central Committee), Leonid Kravchuk, as the first president of independent Ukraine, could rely only on the Communist Party “elite”, which he knew and trusted.

So, the presidential administration during the first four years of Ukraine’s independence was consisted of those “proven cadres”, even if they were already painted on “national-democrats”. The same happened at the regional and district levels.

So the Communist-Soviet nomenclatura remained in power. The rigor of Communist Party discipline has gone past with the “classical” CPSU. “Democratization” has therefore primarily affected corruption processes. In order for you to imagine the strength of the nomenclatura, I will remind you that Khrushchev lost his power just because he underestimated the internal strength of the Communist-Soviet nomenclatura.

And the leaders, learned in Khrushchev’s lessons, eventually realized the ineffectiveness of “voluntarism” as a method of administrative-command governing. Thus, for the presidency of Kravchuk, the Communist-Soviet nomenklatura realized and felt its historical mission, and at the same time it awakened its ‘historical memory’.

Thus, a new stage in the merger of the crime (first of all, the criminals in the law), politics (parties) and public administration (government) has come. It is remarkable that not only criminals wanted to get into politics and governing, and that’s how they were politicized, but also politicians (parties) and government bureaucrats were looking out for criminals, and that’s how they were criminalized.

It began before the actual collapse of the Soviet Union and may have even accelerated its collapse. In any case, we noticed the active processes of the interaction of the nomenklatura and the crime from the beginning of Kravchuk’s presidency.

With the involvement of the criminal elements, in particular, the “reforming” of the world’s largest Black Sea shipping company took place. Initially, it was transformed into a joint-stock company called “Blasco”, and then “Blasco” disappeared as well.

Whoever is interested, you can dig in the history of the Dynamo Kyiv FC, whose honorary chairman L. Kravchuk has remained since his presidency. It was Dynamo that became a central legal entity for creation of various limited liability companies and joint ventures with non-transparent property, numerous financial machinations and even serious criminal crimes both in Ukraine and abroad, which are described in the cycle of interviews by a former criminal offender and an active participant of the early 90’s ‘events’ L. Roytman.

Under Kravchuk’s presidency, the “new Ukrainians” were gaining strength by heavily investing the Communist Party or Komsomol money (V. Sumin, L. Chernovetsky, etc.).

***

If for the presidency of Kravchuk, the Communist-Soviet nomenclatura was only beginning to relax and criminalize, criminals started massively joining government during Kuchma’s presidency, and thus began an active “capture”, cutting and selling everything that could be cut and sold, and also taken over.

The agglomeration of the Communist-Soviet nomenclatura and criminality has created what is now called the oligarchy. Corruption has become open and cynical, which we are watching now.

So, if someone wants to call Kuchma a “father” of something, then he is a “godfather” of no corruption, but oligarchy and oligarchic governing.

As a result of this oligarchic form of government, private political projects, which call themselves parties or even civic associations, are more reminiscent of organized criminal gangs.

The oligarchate turned out to be a convenient tool for Yushchenko’s presidency, and especially for Yanukovych’s, although these two themselves were not oligarchs.

Petro Poroshenko is one hundred percent product of the oligarchy – both as a businessman and as a politician. Outside of politics and participation in the government his enrichment would simply be impossible. Without his wealth, oligarchic status,his presidency would be impossible as well. Such is the phenomenon of Poroshenko. Therefore, there is nothing to wonder about what happens to him and his entourage.

***

Poroshenko’s administrative-command presidential administration is the logical consequence of the evolution of the authoritarian-totalitarian system in the so-called “Soviet Ukraine”. Otherwise it could not be.

They will not be different from Poroshenko and future presidents, which otherwise they would not have seemed to ordinary voters.

The oligarchic features are seen in almost every one of these year’s presidential candidates. Even the most intellectual of them is a… rentier. This means that enrichment and wealthy life for them subconsciously is more important than the desire to serve their nation, their society and to enter the History as an outstanding statesman.

Their parties or other forces behind them are not ideological parties with well-considered and well-meaning strategic development programs for Ukraine, but privately organized groups whose purpose is to come to take over the government and populist promises of reforms, which then revolve in the best case of cosmetic repair of the facade.

Some candidates rely on the support of their colleagues’ professional associations. But there are those who, because of lack of their own ideas and concepts, are inquired of by the people, whom they offer hopes in case of their victory.

None of the candidates, any political and social forces that are behind them do not even stutter about the urgency of systemic changes – the replacement of the authoritarian-totalitarian order and the administrative-command mode of government inherited by Ukraine from the UKrSSR / USSR, without which even the talk of overcoming corruption, the oligarchy, etc. do not make sense.

Volodymyr Ivanenko

Ukrainian University

February 25 – 26, 2019

PS. This translation was done in a hurry. If you see anything that can be improved, please, let us know via e-mail: ukrainianuniversity@gmail.com, a message box. Thank you!

СИСТЕМНІ ЗМІНИ ЯК ФАКТОР ПОДОЛАННЯ КОРУПЦІЇ

Журналістське розслідування, здійснене групою Дениса Бігуса (див.: https://youtu.be/lGTf2nUyxfw), сколихнуло український політикум і шокувало значну частину українського суспільства.

Таке враження складається з того, що робиться на моїй стрічці у мережах. Лунають слова обурення й заклики до «повалення цієї влади» та імпічменту президента і з трибуни Верховної Ради.

Наївні! Чи те, про що розповідають журналісти Д. Бігус та Л. Іванова, справді є сенсацією?

Відстежуючи процеси в Україні з погляду проекту «Ukraine Fighting Corruption» («Україна у боротьбі з корупцією»), ми цю історію бачимо як одно із характерних, типових явищ української дійсності.

Тенденція розвитку незалежної України така, що усі президенти і їхнє близьке оточення неймовірно збагачувалися під час перебування на посаді, оскільки зрощення криміналу з бізнесом та політикою після розпаду СРСР набуло неймовірного розквіту.

Закорінені у давню більшовицьку традицію, аналогічні процеси відбувалися й відбуваються на всіх рівнях державного і суспільного життя, перетворивши Україну на тотально корумповану країну.

Боротьба з корупцією у таких умовах перетворюється на фікцію. І державні, і громадські антикорупційні органи борються не з корупцією як явищем, а з корупціонерами як суб‘єктами окремих корупційних діянь.

Вибірковість переслідування корупціонерів залежить від можливостей або від інтересів борців з корупцією. Тому є корупціонери, які мають статус «священних корів» і які залишаються недоторканими за будь-яких умов і обставин. Є корупціонери, проти яких відкривають кримінальні справи, але вони відбуваються легкими переляками. Звісно ж, є й «цапи відбувайли»…

Закономірність вибіркового суб‘єктивного підходу до боротьби з корупцією така, що корупціонери лише нагліють, їхні дії набувають вишуканішого характеру, і відтак корупція стає невиліковною хронічною хворобою суспільства.

Злочинний видобуток бурштину, нещадне вирубування карпатського пралісу, наживання на війні, в якій гинуть десятки тисяч патріотів і мільйони стають каліками і бездомними, та інші гучні історії – це тільки те, що відбувається на очах в усіх і чому немає кінця.

«Наші гроші» та інші подібні проекти журналістських розслідувань виводять на світло те, що діється в «сірій зоні» або у глибокому підпіллі, звідки часом зливають інформацію скоріше за все обділені участю в «ділі» учасники корупційних оборудок.

Хоч Анатолій Гриценко й переконаний, що «чесних більше», насправді «сміття з хати» виносять не так чесні, як ображені чи обділені, і Олександр Онищенко тому найперший приклад. Очевидно, що така ж особа «злила» журналістам свою «колекцію компромату».

Втім, це міг бути і співробітник однієї з антикорупційних структур чи одного з правоохоронних органів, який знає, що офіційне розслідування злочину партнерів самого президента в оборонній галузі апріорі неможливе.

***

Антикорупційні політики і антикорупційні активісти, як і широкий загал, упевнені в тому, що саме «зміна влади», «зміна політичної системи» й прихід у владу нових, «чесних людей» зробить боротьбу з корупцією ефективною.

Але якщо справді «чесних більше», як переконаний А. Гриценко із своїми прибічниками, чому тоді ті, кого вважали чесними й порядними, уже з перших кроків свого шляху в політику збиваються на манівці, проявляють свою подвійну мораль і виразні риси корупціонерів?

Хочете приклади? Відстежте еволюцію майданного «козака» Гаврилюка. А нашуміла торішня історія з Бубенчиком чого варта. Не називаю значно гучніших імен політиків-початківців, які із грязі вибилися в князі.

На жаль, лише малий відсоток людей здатні витримати випробування спокусою і залишитися чесними і порядними у своєму служінні суспільству, своєму народові.

Віктор Гюґо сказав над труною Оноре де Бальзака: «Він прагнув посісти місце серед тих, світ яких руйнував своїм нещадним пером».

Пригляньтеся уважніше до українських борців з корупцією як із службового обов‘язку (слідчі, прокурори, офіцери спецслужб), так і за покликанням (журналісти, громадські активісти).

Саме вони зазвичай обростають публічними скандалами, і не тому, що справжні корупціонери роблять усе для того, щоб їх дискредитувати. Вони самі дискредитують себе якщо не власною участю в корупційних діях, то своїми просто необачними вчинками, які розчаровують пересічних громадян.

Ще більшою проблемою борців з корупцією є те, що по суті вони борються лише з наслідками корупції (тобто з корупціонерами), а не з корупцією як явищем.

Що стосується державних антикорупційних органів, то вони й створюються для виконання саме таких завдань – виявляти корупціонерів, хапати їх на гарячому й передавати правосуддю.

Як свідчить досвід Китаю, навіть прилюдне карання корупціонерів на горло не є ефективним: корупціонерів знищують фізично штабелями, але корупція залишається незнищенною.

Ви не задумувалися над тим, чому рівень корупції в Китаї залишається таким же високим, як і на теренах колишнього СРСР, а в таких розвинутих країнах, як США, Японія та ін., – низьким, гранично допустимим?

Відповідь проста: тому, що Китай продовжує жити в умовах авторитарно-тоталітарного устрою й адміністративно-командного способу урядування.

Україна також продовжує жити в умовах авторитарно-тоталітарного устрою й адміністративно-командного способу урядування, що їх вона успадкувала від УРСР/СРСР.

Єдина відмінність України від Китаю полягає в тому, що Україна відмовилася від комуністичної ідеології, позбулася диктату однопартійної системи і запровадила інститут президента.

Інститут президента, правда, обріс таким явно неконституційним виконавчим органом, як адміністрація президента, що функціонально є інкарнацією… ЦК КПУ. Ця структура залишилася навіть у тому ж будинку і, можливо, галузеві управління залишилися на тих же місцях, де були відповідні відділи ЦК. Не виключено, що за президентства Кравчука й Кучми там продовжували сидіти на своїх ще компартійних дубових стільцях люди, які залишалися там із компартійних часів.

Прикметно, що інститут президента зберіг за собою і колишню компартійну вертикаль, утворивши обласні та районні адміністрації. Мабуть, ще вірогідніше, що старі перевірені компартійно-радянські номенклатурні кадри і там ще довго залишалися (подекуди, можливо, й залишаються) на своїх нагрітих місцях, виховуючи нові покоління пострадянської уже номенклатури.

Втім, якої пострадянської?! Радянську владу, встановлену понад сто років тому більшовиками, після розпаду Радянського Союзу ніхто не відміняв. Україна залишається «країною рад», з добре структуровано системою, яка співвідноситься з президентською вертикаллю і визнає пріоритет останньої або навіть перебуває з нею в одній упряжці: Верховна Рада, обласні ради, міські/районні ради…

На певних рівнях спостерігаємо навіть злиття президентської вертикалі й рад, чого не було навіть за компартійно-радянської влади. Згадаймо хоча б мерів, які водночас є й головами міських рад.

Характерною ознакою органів державного урядування, як і за компартійно-радянських часів, є колективна відповідальність (сиріч безвідповідальність). Це спонукає урядовців заглядати в рот президентові на національному рівні, «губернатору» – на обласному та голові РДА – на районному.

У свою чергу, це спонукає означених суб‘єктів до застосування методів ручного управління, дає їм індульгенцію «карати й милувати», а отже і визначати межі участі в тих чи інших незаконних/кримінальних «оборудках», які й називаються корупцією.

***

Громадська думка переконана, що «батьком» української корупції є другий президент України Леонід Кучма. Так воно, можливо, бачиться, якщо не розуміти справжньої природи корупції в Україні й на теренах колишнього СРСР.

Не Кучма породив корупцію.

Зрощення криміналу й політики – це «винахід» більшовиків, які розбоєм, бандитизмом, рекетом та іншими популярними й тепер кримінальними методами від самого початку фінансували свою «політичну» діяльність.

Зрощення криміналу й державної влади відбулося щойно після жовтневого більшовицького перевороту, відомого в історії як «Велика Жовтнева соціалістична революція», особливо – з лютого 1918 року, коли Ленін своїм декретом Раднаркому випустив із царських тюрем сто тисяч кримінальних злочинців (політичні в‘язні продовжували «мотати свій строк»).

Нагадаю, що майже всі ці кримінальні злочинці влилися в більшовицькі лави та склали кістяк щойно створеної під орудою Дзержинського ЧК («Надзвичайної комісії»; пізніше – ОГПУ, пізніше – НКВС, ще пізніше – МДБ та КДБ).

Люмпен-пролетаріат та кримінал стали розплідниками більшовицьких партійних і державних кадрів, з добірної частини яких проросло явище, яке пізніше було названо «компартійно-радянською номенклатурою».

Компартійно-радянська номенклатура у класовому суспільстві класом, однак, не стала. Вона стала надкласовим сегментом суспільства, якому «можна було» більше, ніж пролетаріатові як «гегемону суспільства», а тим більше – «колгоспному селянству» й «трудовій інтелігенції».

Жорстка, ба навіть жорстока компартійна дисципліна сприяла тому, що кожен цвіркун знав своє місце, винних карав чи милував внутрішній компартійний суд, мало хто випадав з «обойми» й закінчував за гратами як звичайний злочинець.

Так було до розпаду СРСР.

***

Зверніть увагу на те, що на всьому просторі колишнього СРСР першими президентами нових незалежних країн стали переважно компартійні діячі найвищого рангу. Де вони не стали першими президентами (Литва, Грузія), там вони стали другими президентами.

І тут виникає питання про взаємодію інституту президента й компартійно-радянської номенклатури.

Як колишній секретар ЦК КПУ з ідеології, а потім і з кадрів (кадри, тобто номенклатура, були, власне, компетенцією другого секретаря ЦК), Леонід Кравчук як перший президент незалежної України не міг не спиратися на ту компартійну «еліту», яку він добре знав і якій довіряв.

Отже, адміністрація президента перших чотирьох років незалежності не могла не складатися з тих «перевірених кадрів», хай навіть уже й перефарбованих на «націонал-демократів». Так само склалося і на обласному, і на районному рівнях.

Так компартійно-радянська номенклатура залишилася при владі. Жорсткість компартійної дисципліни відійшла в минуле разом із «класичною» КПРС. «Демократизація» відтак торкнулася передусім корупційних процесів. Щоб ви уявили собі силу номенклатури, нагадаю вам, що Хрущов програв тому, що недооцінив внутрішню силу компартійно-радянської номенклатури.

Та й лідери, навчені уроками Хрущова, з часом усвідомили непродуктивність «волюнтаризму» як методу адміністративно-командного урядування. Таким чином, саме за президентства Кравчука компартійно-радянська номенклатура усвідомила й відчула свою історичну місію, а заодно у ній прокинулася й історична пам‘ять.

Так наступив новий етап зрощення криміналу (передусім злочинців у законі), політики (партій) і державного управління (влади). Прикметно, що не тільки кримінал шукав виходу в політику та владу, тобто політизувався, але й політика (партії) та влада шукали виходу на кримінал, тобто криміналізувалися.

Це почалося ще до фактичного розпаду Радянського Союзу і, можливо, навіть прискорило його колапс. В усякому разі активні процеси взаємодії номенклатури й криміналу помічаємо від початку президентства Кравчука.

За участю саме кримінальних елементів відбулося, зокрема, «реформування» найбільшого в світі Чорноморського пароплавства. Спочатку воно було трансформоване в акціонерне товариство під назвою «Бласко», а потім зникло і «Бласко».

Кому цікаво, покопайтеся в історії київського ФК «Динамо», почесним головою якого від часу свого президентства залишається Л. Кравчук. Саме з «Динамо» пов‘язані створення різних товариств і спільних підприємств з непрозорою власністю, численні фінансові махінації і навіть тяжкі кримінальні злочини як в Україні, так і за кордоном, про які розповідає у циклі своїх інтерв‘ю колишній кримінальний злочиннець і активний учасник подій початку 90-х Л. Ройтман.

За президентства Кравчука ставали на крило й набирали сили «нові українці», які дістали у своє розпорядження компартійні або комсомольські гроші (В. Сумін, Л. Черновецький та ін.).

***

Якщо за президентства Кравчука, компартійно-радянська номенклатура тільки починала розслаблюватися й криміналізуватися, за президентства Кучми криміналітет зайшов у владу і відтак почалася активна «прихватизація», розпил і розпродаж усього, що можна було розпиляти і продати, а також відтиснути.

Гримуча суміш компартійно-радянської номенклатури й криміналітету утворила те, що тепер називають олігархатом. Корупція набула відкритих і цинічних форм, у яких ми її тепер і спостерігаємо.

Отже, якщо комусь хочеться називати Кучму «батьком» чогось, то він є «хрещеним батьком» не корупції, а олігархії та олігархічного урядування.

Наслідком цієї олігархічної форми правління стали приватні політичні проекти, які називають себе партіями або навіть громадськими об‘єднаннями, але більше нагадують організовані злочинні угрупування.

Олігархат виявився зручним інструментом для виконання президентських повноважень Ющенком і особливо – Януковичем, хоч самі вони олігархами й не були.

Петро Порошенко – стовідсотковий продукт олігархії – і як бізнесмен, і як політик. Поза політикою і участю у владі його збагачення було б просто неможливе. Без багатства, олігархічного статусу його президентство було б також неможливим. Такий-от феномен Порошенка. Тому нічого дивуватися тому, що відбувається з ним та його оточенням.

***

Адміністративно-командне президентське правління Порошенка – логічний наслідок еволюції авторитарно-тоталітарного устрою у досі «радянській Україні». Інакшим воно не могло й бути.

Нічим не відрізнятимуться від Порошенка й майбутні президенти, якими інакшими вони не здавалися б пересічному виборцеві.

Олігархічні риси проглядаються практично у кожному з цьогорічних кандидатів на президента. Навіть найінтелектуальніший із них – рант‘є. Це означає, що збагачення і заможне життя для них підсвідомо є важливішим, ніж бажання послужити своєму народові, суспільству і увійти в історію видатним державним діячем.

Їхні партії або інші сили, які за ними стоять, є не ідеологічними партіями з продуманими й виваженими стратегічними програмами розвитку України, а приватними організованими угрупуваннями, метою яких є прихід до влади й популістські обіцянки реформ, які потім обертаються в кращому разі косметичним ремонтом фасаду.

Деякі кандидати опираються на підтримку професійних об‘єднань своїх колег. Але є й такі, що через брак власних ідей і концепцій випитують у народу, чого він сподівається від їхнього президентства у разі їхньої перемоги.

Жоден кандидат, жодна громадсько-політична сила, яка за ним стоїть навіть не заїкається про нагальність системних змін – заміну авторитарно-тоталітарного устрою та адміністративно-командного способу урядування, успадкованих Україною від УРСР/СРСР, без якої навіть розмови про подолання корупції, олігархії тощо не мають сенсу.

Володимир Іваненко

Український Університет

25 – 26 лютого 2019 р.

ПРО ВАЖЛИВІСТЬ СИСТЕМНОГО ПІДХОДУ ДО ОЦІНКИ ІСТОРИЧНИХ ПОСТАТЕЙ

Юрій Дорошенко (Yuriy Doroshenko) спровокував дискусію про Степана Бандеру й бандерівців у їхніх стосунках з мельниківцями. Volodymyr Viatrovych (Володимир В’ятрович) став на захист свого кумира (див.: https://www.facebook.com/100000100524358/posts/2514772535202739?sfns=mo).

Думаю, оцього протистояння в поглядах на С. Бандеру не було б, якби не один надзвичайної ваги чинник, про який я вже не раз писав, але мушу сказати ще раз.

Широкий загал може мати діаметрально протилежні погляди на будь-яку історичну постать, позаяк люди сприймають факти, події та явища не так розумом, як серцем – емоційно.

Інша справа – фахівці. Мене завжди дратує, коли історики (у нашій ситуації) ідеалізують якогось історичного персонажа, в кращому разі зауважуючи, що в того могли бути й вади (мовояв, «немає людини без гріха»).

Звертаючи на це увагу, я веду не до того, щоб дослідження неодмінно збалансовувати позитивами й негативами (50:50), хоч це й варто було б робити. Я про те, що історикам годилося б не виривати предмет своїх симпатій з історичного контексту.

Чим, зокрема, спричинена сучасна ідеалізація Бандери? Та тим, що він вирваний із історичного контексту: дослідники чомусь «забувають», що Бандера як явище був об’єктом (породженням) і суб‘єктом авторитарно-тоталітарної епохи. Отже, все – як він жив і що він робив – об‘єктивно неможливо розглядати поза цим контекстом.

Зверніть увагу на те, що Бандера післявоєнного часу – дуже відмінний від того, яким він був до війни й під час війни.

Мені трапилося спілкуватися з багатьма живими учасниками подій за участю Бандери, Мельника, Шухевича, Боровця, Петренка та інших. Усі вони неодмінно наголошували на необхідності зважати на те, в які часи і в яких умовах їм доводилося творити історію.

Для нас важливі передусім уроки цієї історії, а в цих уроках вивчення помилок має не менше (якщо навіть не більше) значення, ніж романтизація одних історичних персонажів, соромливе замовчування других і нищівна критика третіх.

Чим обернулося фокусування, ба навіть зациклення на постаті С. Бандери? Не тільки тим, що інші (не менше знакові!) постаті в історії націоналістичних рухів і націоналізму залишаються належним чином не поцінованими.

Проблема в тому, що цей вибірковий підхід спричинився до того, що розкол і непорозуміння в націоналістичному русі не були подолані на час розпаду СРСР і навіть постання незалежної України не об‘єднало націоналістів.

Воєнний історик генерал-лейтенант Володимир Федько свідчить, що наприкінці 80-х років Григорій Приходько ініціював створення потужної націоналістичної партії, але на заваді цьому стало саме агресивне небажання бандерівців до примирення та об‘єднання заради розбудови нації і держави (див.: https://www.ar25.org/node/41415).

Бандерівці домінували й продовжують домінувати в діаспорі. Бандерівці домінували в Народному Русі України. Бандерівці оточили щільним кільцем Леоніда Кравчука ще як голову Верховної Ради, а потім і як президента України. Саме з їхньої подачі державним прапором України став не жовтоблакитний, а синьо-жовтий прапор.

Ототожнення націоналізму лише з іменем С. Бандери підсилюють і численні ліворадикальні громадсько-політичні об‘єднання, які позиціонують себе бандерівцями й послуговуються націоналістичною риторикою, але за суттю своєю не є націоналістичними. Фактично ми спостерігаємо профанацію націоналістиного руху й націоналістичної ідеології.

Можливо, що саме в цьому криються причини того, що націоналістична думка у своєму теоретичному й методологічному вираженні зупинилася на рівні 50-х років минулого століття й не набула сподіваного розвитку та розквіту на час проголошення незалежності України.

Ось напевно чому ми не маємо належним чином осмисленої й структурованої націоналістичної ідеології, а відтак, зокрема, і національної ідеї. Ось чому ми не маємо жодної справді ідеологічної націоналістичної партії консервативного або традиціоналістського типу, яка спиралася б на українські національні традиції й звичаї.

Володимир Іваненко

Український Університет

12 лютого 2019 р.

«АЗБУКА НАЦІОНАЛІЗМУ»

Футуролог Ігор Каганець та воєнний історик генерал-лейтенант Володимир Федько започаткували, як оголошено, серію відеодіалогів (див.: https://youtu.be/qevpXsh9IIk), присвячених історичному досвіду, сучасному станові та перспективам розвитку українського націоналізму (дет. див.: https://www.ar25.org/node/41415).

Це – одна з перших спроб об‘єктивного аналізу та оцінки явища, про яке в українському суспільстві мають неповне або викривлене уявлення, яке викликає багато суперечок і за яким криється багато проблем української політики, націєтворення та державотворення.

І. Каганець запропонував певні критерії, за допомогою яких він аналізує та оцінює український націоналізм. В. Федько у своїх спостереженнях і висновках позиціонує себе не тільки як учений-історик, але і як активний учасник подій. Розмова цих двох неординарних особистостей вийшла цікавою й продуктивною. Вона спонукає до серйозних роздумів.

Як науковця, мене трохи напружує те, що в осмисленні націоналізму в цілому співрозмовники аж надто багато уваги приділяють німецькому націонал-соціалізмові, в якому, як не поверни, все-таки більше соціалізму (звідси й авторитарно-тоталітарна природа нацизму), ніж націоналізму (нацизм не спирався на німецькі традиції й звичаї, тобто на консерватизм і традиціоналізм, а шукав своє коріння в зовсім іншому місці).

Обговорення історичного досвіду нацизму лише частково торкнулося його зв‘язку з власне українським націоналізмом, коли І. Каганець та В. Федько згадали про Соціал-національну партію України, внаслідок розколу якої виникло ВО «Свобода».

Ми сходимося на тому, що «Свобода» активно послуговується націоналістичною риторикою, позиціонує себе як продовжувачка бандерівського руху і нічого не робить для розвитку теорії й методології українського націоналізму.

Мене також непокоїть те, що пан Каганець домінує у відеосюжеті, відводячи співрозмовникові роль підтакувача, хоч пан Федько має багато чого сказати. Думаю, що для непрофесійного глядача програма була б привабливішою й цікавішою, якби вона йшла як вільна розмова, тобто не була так академічно заформалізована.

Сподіваюся, у наступних випусках циклу «Азбука націоналізму» ці нюанси буде враховано.

 

Насамкінець хочу висловити вдячність за те, що наприкінці передачі (за 12 хвилин до кінця) співрозмовники згадали і про моє бачення українського націоналізму, висловлене в одній із моїх останніх публікацій.

До речі, вони могли б врахувати й мою думку, коли обговорювали «націоналізм» Д. Трампа, спираючись лише на його риторику й не звертаючи уваги на його світогляд у цілому. Тим більше, що у мене зовсім недавно була дискусія на цю тему з І. Каганцем.

Володимир Іваненко

Український Університет

12 лютого 2019 р.

ПІДСУМКИ МІСЯЦЯ

Врятуймо садибу Миколи Леонтовича:

ПІДСУМКИ МІСЯЦЯ

Місяць тому ми відкрили сторінку «Врятуймо садибу Миколи Леонтовича» (https://www.facebook.com/MykolaLeontovychMemorial/), ініціювавши міжнародний проект відбудови садиби Миколи Леонтовича в селі Шершні на Вінничині.

Першим нашим кроком був лист-звернення до громадськості України підтримати нашу ініціативу та приєднатися до неї.

Приємно відзначити, що негайно на наше звернення відгукнулися саме на Вінничині. Голова обласної письменницької організації Вадим Вітковський з групою активістів здійснив поїздку до Шершнів, ознайомився із ситуацією і погодився очолити робочу групу нашої ініціативи на Вінничині.

Ми звернулися із спеціальним листом до міністра культури України Євгена Нищука (https://www.facebook.com/Yevhen.Nyschuk/). Міністерство культури України поки що не висловило свого ставлення до нашої ініціативи, фактично проігнорувавши наш лист. Це – свідчення того, що міністерство культури України не стурбоване станом садиби М. Леонтовича і не зацікавилося нашою ініціативою.

Поки що нам не вдалося знайти музично-культурного діяча в Києві, який згуртував би і очолив робочу групу нашої ініціативи в Києві для координації роботи на національному рівні.

На наш лист до ІМФЕ НАНУ відгукнулася музикознавець і публікатор спадщини М. Леонтовича Валентина Кузик. Активне спілкування з панею Кузик поки що не налагоджено.

Одержавши інформацію про те, що Фонд гуманітарного розвитку України оголосив конкурс на аохітектурні рішення для реставрації садиби М. Леонтовича, ми звернулися до ФГРК з проханням повідомити нам про статус їхнього проекту. Фонд не відповів на наш лист.

Таким чином, складається враження, що в Україні ні держава в особі міністерства культури, ні широка громадськість по суті не переймаються станом садиби українського генія світової слави і не зацікавлені у збереженні його садиби та перетворенні її на потужний музично-культурний центр.

З огляду на це, очевидно, нам доведеться зосередити увагу на співпраці з громадськістю та органами регіональної й місцевої влади Вінничини.

Варто також наголосити й на тому, що наша ініціатива не знаходить підтримки і в діаспорі.

Від світового українства ми сподіваємося передусім на допомогу у збиранні коштів у країнах компактного проживання українців, причому не так у середовищі самої діаспори, як серед широкого загалу шанувальників «Щедрика» та комерційних структур, які використовують «Щедрик» під час Різдвяних святок.

Зважаючи на важливість цієї роботи, ми готові з метою заохочення виплачувати активістам фандрейзингу певний відсоток від зібраних коштів. Проекти угод і з активістами, і з потенційними спонсорам наразі випрацьовуються.

Якщо ви бажаєте підтримати нашу ініціативу спонсорським внеском або пожертвою, ви можете зробити це уже зараз, перейшовши за посиланням: http://paypal.me/UkrainianUniversity.

Зв‘язатися з нами можна через електронну пошту: ukrainainternational@gmail.com або ukrainianuniversity@gmail.com.

Володимир Іваненко

Український Університет

8 лютого 2019 р.

ІГРИ ІЗ ЗАСТАВОЮ ЯК ПОЛІТТЕХНОЛОГІЯ?

Сайт ЦВК (http://www.cvk.gov.ua/) не відображає цю інформацію, але із сторінок деяких ефбешних активістів, які вирішили взяти участь у президентському марафоні, вона стала відомою громадськості і, отже, може бути предметом публічного обговорення.

Усе почалося з того, що не так і давно популярний сільський голова з української глибинки й колишній регіонал Максим Голосний (https://www.golosnoy.com) оголосив, що буде балотуватися на президента України без передбаченої законом застави (2.5 млн гривень або майже $100К), знайшовши протиріччя в законодавстві.

Хоч сам М. Голосний подав документи на реєстрацію в ЦВК певний час тому, несплата застави є формальним приводом для ЦВК не реєструвати пошукача президентської булави.

Тямковитий сільський голова напевно це усвідомлює, і тому він, звичайно ж, звертатиметься до суду для захисту свого конституційного права не витрачати гроші на заставу, оскільки застава є предметом компетенції не Конституції, а лише законодавства про вибори.

Прикметно, що колишній регіонал вирішив проходити цей судовий процес не самотужки, а в компанії з іншими активістами президентських перегонів. Він кинув клич у маси, і до його ініціативи приєдналося, судячи із залученого запису будівельника Андрія Рачка.

Ось текст А. Рачка:

«Прохання про максимальне росповсюдження, перепост. Нас повинна знати вся Україна і по за її межами.

Українці, підтримайте наші наміри зробити політику прозорою.

Підтримав заклик Максима Голосного і подав документи на кандидата в президента України без залога і таких виявилось до 400 кандидатів.

Ми проводимо спец опепацію. Наша перша задача подати документи, а потім суди. Бо грошові внески – це перешкода достоній людині від народа стати президентом України.

Ось що я з себе представляю.

https://m.facebook.com/story.php?story_fbid=2237487306531180&id=100008097970132

https://m.facebook.com/story.php?story_fbid=2265544450392132&id=100008097970132

Що нам дає підстави звертатися до суду якщо нам відмовлять.

https://m.facebook.com/story.php?story_fbid=2265940493685861&id=100008097970132

04.02.2019р.

https://m.facebook.com/story.php?story_fbid=2266136526999591&id=100008097970132»

(див.: https://www.facebook.com/100008097970132/posts/2265886260357951/).

Що це означає? Це означає те, що в судах України буде зареєстровано хай і не всі 400, але сотні судових справ, за результатами розгляду яких якщо не сотні, то десятки суддів ухвалять рішення, якими зобов‘язуватимуть ЦВК зареєструвати кандидатів-халявників.

Звісно, будуть апеляції, і справи просуватимуться по судах нагору до Верховного Суду, а відтак і Конституційного. Рішенням якоїсь судової інстанції буде призупинено або й перенесено на пізніше (на невизначений час) вибори президента, і відтак Петро Порошенко зможе спокійно продовжуватиме намотувати собі «другий термін».

Можна подумати, що це – той випадок, коли «корисні ідіоти», яким несть числа в українському суспільстві, у такий спосіб «допомагають» процесам українського державотворення. Але!

Мені тут підказують, що цілком можливим є й інший варіант цієї ініціативи М. Голосного: політтехнологія, яку певні сили використовують для того, щоб зірвати президентські вибори в Україні після того, як не спрацювала ідея введення воєнного стану на п‘ятому році війни.

Мені також підказують, що не британська королева нашептала цю ідею сільському голові з української периферії під час його зустрічей у верхах на туманному Альбіоні. Карта вказує на цілком конкретного сценариста, який хоче залишатися за кулісами політичних баталій.

***

Звичайно, кількамільйонна застава відкриває можливості для участі в президентських виборах олігархічним висуванцям.

Але чи є вона справді серйозною перешкодою для участі у перегонах представників громадсько-політичних сил та самовисуванців?

Якщо виходити з досвіду не тільки українських виборів, а й виборів у розвинутих країнах світу, можна звернути увагу, що виборча кампанія стає усе дорожчою і дорожчою, і розмір застави у цьому кошторисі є, без перебільшення, незначною сумою.

Звісно, заможний чи прив’язаний до чийогось гаманця претендент на булаву цю суму знаходить навіть хоча б заради «корочок» кандидата у президенти та самозадоволення. Українців з гетьманськими амбіціями, але з порожніми кишенями, на жаль, не менше, ніж тих, хто доривається до влади за допомогою грошей.

Застава, як і фінансування передвиборної кампанії, громадськістю, суспільством, очевидно, не були б проблематичними, якби претенденти пропонували суспільству концепції свого стратегічного бачення перспектив розвитку України, здатні заволодіти масами і, отже, стати матеріальною (фінансовою в тім числі) силою.

Амбітному претендентові без грунтовної теоретичної підготовки, але з видатними лідерськими (зокрема, організаторсько-управлінськими) талантами не обов‘язково навіть винаходити власний велосипед. Він може взяти на себе втілення в життя концепції розвитку України з готовим алгоритмом дій, уже випрацювану тим чи іншим «мозковим центром».

Взагалі треба вважати безглуздям кандидувати на посаду президента без підтримки «мозкового пулу», навіть якщо сам претендент є втіленням геніальності. Ситуативність дій і всі помилки президентів України – наслідки недооцінки значення саме «мозкових центрів».

Ще більшим безглуздям претендентів на посаду президента (особливо – самовисуванців) є нехтування значенням потужних і добре структурованих громадських (не обов’язково політичних) організацій. Саме громадські об’єднання уможливлюють не тільки розгортання штабів у регіонах та на місцях, а й налагодження інформаційно-агітаційної роботи. Практично за безцінь.

Коли стратегічна візія претендента на посаду президента збігається з метою та завданнями відповідних громадсько-політичних рухів, збір коштів як на заставу, так і на саму кампанію взагалі перестає бути проблемою.

Об‘єднані у широкий національний фронт і озброєні добре продуманими і згармонізованими між собою концепціями громадсько-політичні рухи, які прагнуть реальних системних змін, отже, спроможні не тільки підтримати достойного кандидата, але й забезпечити йому перемогу.

Біда тільки, що рівень національної свідомості й громадянської зрілості кандидатів, як і всього українського суспільства, залишає бажати кращого. Оця інфантильність українського суспільства й дозволяє нечистим на руку політикам (і антиукраїнським силам взагалі) маніпулювати свідомістю легковірних українців заради реалізації власних амбіцій.

Володимир Іваненко

Український Університет

Міжнародна Фундація Лідерства

5 лютого 2019 р.

ЯК ВИРВАТИСЯ З ГЛУХОГО КУТА

Специфіка моїх фахових інтересів та контингенту моїх друзів визначає змістове наповнення моєї стрічки у Фейсбуці.

Ось уже кілька днів поспіль ця стрічка заповнена обговореннями однієї особи, однієї події із життя цієї особи, але – що прикро – ніхто не бачить чи й не хоче бачити ЯВИЩЕ, що його уособлює і ця особа, і ця подія.

Мова про ЗУРАБА АЛАСАНІЮ та його звільнення з посади, яку він допіру обіймав.

Мені не шкода З. Аласанії, про що я й написав щойно довідавшись про його звільнення і ще не знаючи подробиць. Тим більше мені не шкода його й тепер, коли відкрилися куліси.

Мені не шкода й тих, хто обурюється порушеннями законодавства, контракту, угоди чи чого там ще, тиском з боку адміністрації президента чи самого П. Порошенка, черговим наступом цензури та ін.

Мені шкода УКРАЇНСЬКОЇ журналістики, яка за десятиліття незалежності не спромоглася створити й розбудувати УКРАЇНОЦЕНТРИЧНУ СИСТЕМУ ЗМІ та стати реальною ЧЕТВЕРТОЮ ВЛАДОЮ в Україні.

***

Я спробував за допомогою Ґуґла знайти бодай щось із того, що зробив у своєму житті Зураб Аласанія як УКРАЇНСЬКИЙ журналіст та УКРАЇНОЦЕНТРИЧНИЙ медіа менеджер, і не знайшов НІ-ЧО-ГО!

Гаразд, колеги! Ґуґл може чогось і не знати. Тому, якщо хтось із вас знає бодай щось, розкажіть про це в коментарях.

Аргумент типу «Аласанія – нє укрАінєц і у нєго дажє фамілія…» не приймається. Одним із моїх найближчих побратимів у боротьбі за українську журналістику ще 1990 року був Валерій Басиров, народжений на Уралі кримський татарин, якого радянська влада переслідувала за… український націоналізм. Ґеорґій Ґонґадзе також мав неукраїнське прізвище.

Отже, не маючи (поки що?) будь-яких доказів будь-якого внеску З. Аласанії в українську журналістику та в розбудову україноцентричної системи ЗМІ, можна сказати:

І СЛАВА БОГУ, ЩО ЙОГО ЗВІЛЬНИЛИ! Успіхів йому у пошуку нової роботи за межами української журналістики!

***

Тепер давайте поговоримо про законність та незаконність звільнення З. Аласанії чи будь-кого іншого в системі ЗМІ в Україні. Це – надзвичайно цікава тема, і особливо – з погляду апелювання до Закону за умов його тотального порушення, або скажемо делікатніше – недодержання.

Щоб попередити закиди в некомпетентності, нагадаю вам, що перший закон України про пресу та інші ЗМІ, як і Статут Спілки журналістів України (1990) були написані очолюваними мною групами експертів (журналістів та юристів), а трохи пізніше в Українському Вільному Університеті в Мюнхені я працював над докторатом з масовокомунікаційного права (робочі матеріали можна знайти в моєму архіві – ЦДАМЛМ України, ф. 1111).

Отже, цілком компетентно я можу стверджувати, що журналістика і ЗМІ в Україні, на превеликий жаль, ніколи не функціонували й не функціонують у повній відповідності із Законом, а про додержання фахових морально-етичних норм і принципів не доводиться навіть говорити.

Власне, й сам Аласанія став жертвою того, що він вибудовував своєю фаховою діяльністю і своєю безпринципністю, хай що там не говорили про його «послідовну принципову позицію» у якомусь ілюзорному протистоянні з президентом України чи кого там ще серед тих, хто були над ним.

Людина з низьким рівнем національної свідомості й громадянської відповідальності зазвичай живе за поняттями, але не за Законом.

***

Фаховий рівень – окрема тема, бо є одним із фактів і факторів того, що сталося в цьому окремо взятому випадку і що відбувається в українській журналістиці та системі ЗМІ України взагалі.

Якість української журналістики давно залишає бажати кращого. У ЗМІ України давно вже перестали дбати про якість. Якість як засаднича категорія зникла навіть з риторики, тих хто мав би обстоювати якість і закладати устремління до якісного показника в майбутнє української журналістики.

А що ви хочете, коли професор журналістики майже щодня українсько-російським суржиком просторікує либонь на всіх проросійських або принаймні українобайдужих телеканалах і хвалиться тим, що його «знают і слушают міліони».

В Україні стало несоромно творити апріорі неякісну журналістику, і саме тому, на моє переконання, тут шукають собі фахову гавань такі, як Шустер чи Кісєльов (я писав про обох).

Зверніть увагу: останній вирізнявся своїм непересічним талантом у себе вдома в Росії, але примітивізувався і опустився рівнем своєї майстерності, щойно переїхавши в Україну. У мене цьому є лише одно пояснення: у рідному для себе середовищі талановитий журналіст підтягує аудиторію до свого рівня, а в чужому – шукає звичної йому аудиторії, що в Україні явилася Кісєльову у вигляді відрижки совка.

Цей приклад пояснює нам і феномен Аласанії як журналіста й медіа менеджера, який через свою профнепридатність помилився країною і поліз не в своє діло.

Про некомпетентність Аласанії та багатьох його колег говорить, зокрема, той факт, що їм забракло знань розібратися, у чому ж відмінність між суспільним/громадським мовленням, з одного боку, та державним або комерційним (приватним) – з другого.

Кілька разів я намагався пояснити це на прикладі того, як працюють PBS та NPR, але, судячи з обговорень, навіть до найпросунутіших «суспільників» в Україні так і не дійшло, в чому ж проблема, в чому суть їхніх невдач.

***

Зрештою, облишмо Аласанію та йому подібних з усім сонмом «журналюг» і «журнашлюх», які, розперезавшись, правлять бал в інформаційному просторі України. Увільнені з одного місця, вони знаходять застосування в іншому й залишаються незнищенною кастою до тих пір, поки наш інфопростір залишатиметься монополією Москви.

З огляду на це, марно волати й до тих, хто вражений синдромом меншовартості і хто з малоросійською заповзятливістю та запопадливістю свідомо або несвідомо служить чи прислужує імперській ідеї Кремля або з холодною байдужістю споглядає перебіг процесу – «какаяразніца».

Моє слово – до УКРАЇНСЬКИХ журналістів з достатньо (хоча б!) високим рівнем національної свідомості й громадянської зрілості/відповідальності.

***

Колеги! Упродовж років і десятиліть я ратую за творення УКРАЇНСЬКОЇ журналістики високої проби, здатної відвоювати у ворога й захистити інформаційний суверенітет України, створити УКРАЇНОЦЕНТРИЧНУ систему ЗМІ і українізувати інформаційний простір України, а відтак стати дієвою силою піднесення національної свідомості й громадянської зрілості/відповідальності українського суспільства, чинником формування і вираження УКРАЇНСЬКОЇ громадської думки як ЧЕТВЕРТОЇ ВЛАДИ й інструментом вирішального впливу на першу (виконавчу), другу (законодавчу) та третю (судову) влади.

Думаю, ми всі свідомі того, що цього можна досягти за умови втілення в життя кардинальних СИСТЕМНИХ ЗМІН в Україні. Пародоксальність ситуації, однак, у тому, що здійснення цих системних змін неможливе без дієвої участі УКРАЇНОЦЕНТРИЧНОЇ системи ЗМІ.

Напевно, ми всі також розуміємо, що українізувати олігархічну систему ЗМІ, як вона склалася в Україні, неможливо навіть теоретично, оскільки в Україні немає жодного проукраїнського, не кажучи вже про питомого українського, та ще й з високим рівнем національної свідомості й громадянської зрілості/відповідальності олігарха, здатного вийняти із своєї кишені пару мільярдів доларів чи бодай десяту частину.

Отже, чекати й сподіватися на те, що хтось такий появиться і проявиться в майбутньому, також марна справа. Але!

Усе велике починається з малого, ба навіть з дуже малого. Либонь найбільша в історії і найпотужніша інформаційно-пропагандистська машина СРСР, на інерції якої продовжує ефективно працювати нинішня російська пропаганда, починалася з нікчемної більшовицької газетки «Іскра». «Із іскри розгориться полум‘я», – був упевнений творець авторитарно-тоталітаргого устрою, якого й досі не може спекатися Україна.

***

Ми запропонували алгоритм створення УКРАЇНОЦЕНТРИЧНОЇ системи ЗМІ для України й світового українства, на основі якого через об‘єднання, консолідацію й координацію зусиль малих і зовсім маленьких українських інформаційних та інформаційно-аналітичних ресурсів (ЗМІ, сайтів і блогів) можна створити потужну Українську Світову Інформаційну Мережу, з якої проросте і якісно нова україноцентрична система ЗМІ в Україні.

Серед засадничих принципів організації цієї мережі/системи одне з чільних місць займає і справді суспільне/громадське мовлення (інформування).

На сьогодні я не знаю жодного іншого УКРАЇНОЦЕНТРИЧНОГО інформаційного проекту, який пропонував би кращий вихід із того глухого кута, в який УКРАЇНСЬКУ журналістику й УКРАЇНСЬКІ ЗМІ загнали україноненависні та українобайдужі Аласанії й олігархи.

Наша сила – не в кількості, і тому «нас багато – нас не подолати» не може бути нашим гаслом. Наша сила – в якісній консолідації й високофаховій координації зусиль.

Вирвемося?

***

Ознайомитися з проектом та умовами участі в УСІМ можна на сайті: http://www.ukrainainc.net.

Володимир Іваненко

Український Університет

Українська Світова Інформаційна Мережа

2 лютого 2019 р.