НА СТОРОЖІ РІДНОГО СЛОВА

Зазвичай я не публікую чужі тексти на моєму особистому сайті. Сьогодні я відступаю від правила, розміщуюючи тут дуже цікавий матеріал Бориса Ткаченка. Для цього є три причини: (1) розвідка присвячена діяльності «Просвіти» на рідній мені Лебединщині; (2) у тексті згадано село Василівка, де я народився і (3) особистість самого автора. З Б. Ткаченком мене пов‘язують приязні стосунки ще з часу мого отроцтва. Він бував у нашій хаті, з якої до його музею перекочували деякі речі моїх діда Федора та баби Насті. Звісно, уже дорослим, буваючи в Лебедині, я не раз бував у гостинній хаті Ткаченків, на стелі якої було зухвало викарбуване Шевченкове «В своїй хаті своя правда, і сила, і воля».

«Наша багата південно – руська, мелодійна, співуча мова, якою розмовляє не 200 тисяч, а 14 мільйонів народу, на якій існує така народна література, якою не може похвалитися жоден з народів, на якій ще недавно співав Шевченко, виганяється зі школи, мов якась чума».
(К. Ушинський)

У 1910 році указом міністра внутрішніх справ Столипіна було закрито всі українські культосвітні товариства, заборонено читання українською мовою лекцій у навчальних закладах. Навіть невеличкі однокласні школи з українською мовою викладання, засновані з патріотичних міркувань прогресивними людьми, було ліквідовано. (с. Куземин, с. Лука, с. Василівка..) В 1913 році в Лебедині був розгромлений так званий ‘’Шевченківський гурток’’ серед гімназистів. Їхня провина – читали вірші Шевченка та співали українських народних пісень. В 1914 році була заборонена українська газета ‘’Рада’’. Слова ‘’Україна’’, ‘’український’’ було заборонено вживати навіть в російській пресі. Перші гуртки ‘’Просвіти’’ також були погромлені. Доходило до абсурду. Пісню ‘’Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці1’’ дозволялось співати як ‘’Ах не хаді, Грішка, ти на пікнік’’. Микола Карпович Садовський згадував, що коли в програму концерту Лисенка включили пісню ‘’Дощик, дощик капає дрібненький’’, то дозволили співати її тільки французькою – ‘’Ля плюі, ля плюі, дрен, дрен, дрен, дрен, дрен, дрен.’’

У 1917 році лебединці знову взялися за просвітництво. До цієї доброї справи долучився навіть заможній прошарок повіту – граф Василь Олексійович Капніст, голова Лебединської управи М.О. Кононенко, міщанка Варвара Кузьмівна Демченко, лікар Кадиш Сендерович Зільберник . Осердям гуртка були освітяни – П.І . Духно, М. П. Запорожець, М.А. Грищенко, син поета Михайла Петренка Борис,. Видавець І.В. Солодовник. А ще міщани – Лойченко, Мелешко, Сивоконь , Одарченко, Гладков., Гальковський… Зільберник і Демченко були почесними членами ‘’Просвіти’’. Кімната для зібрань просвітян спершу знаходилась в будинку парафіяльної школи по вулиці Петропавлівській, згодом – біля церкви Вознесіння.

Влітку 1918 року, на виконання розпорядження українського уряду просвітяни організували курси з вивчення української мови для вчителів початкових шкіл повіту. Керував курсами завідувач відділом освіти повітового земства просвітянин Микола Андрійович Грищенко.

Микола Грищенко

Народився Микола Андрійович в хуторі Штепина Гребля Лебединського повіту. По закінченні Харківської духовної семінарії вступив до Дерптського університету. За участь в українському патріотичному гуртку ”Союзний совєт” був репресований , сидів в одиначці. Згодом закінчив Харківський університет, працював юридичним консультантом губернського земства у Харкові. Потім завідував шкільною та позашкільною освітою в в повітовому земстві в Лебедині, очолював місцеву ”Просвіту”. Розпорядженням харківського губернатора за пропаганду національної ідеї був висланий за межі повіту (1914 р.), жив під негласним наглядом в с. Вільшана. В жовтні 1917 року повернувся до Лебедина і обійняв посаду секретаря земства. Очолювана ним ”Просвіта” в червні 1918 року порушила питання про утворення музичної та лекційної секцій про створення духового оркестру, а в липні організувала курси вчителів початкових шкіл з вивчення української мови. Проходили вони в Народному будинку (Нині ”Будинок учителя”), число курсистів -близько 150. Після молебня присутніх привітав повітовий староста М.Н. Стасюлевич, голова управи А.М. Мокшицький та священик О. А. Солофненко. Уроки з української мови читав учитель П.І. Духно, історію України та мистецтво Слобожанщини вели запрошені Грищенком з Харкова Гнат Мартинович Хоткевич та Стефан Андрійович Таранушенко . Стараннями Грищенка при курсах була організована виставка української старовини- малярство, вишивка, народний одяг, побут, килимарство, історичні реліквії. Все це на виставку було передано графом В. Капністом, поміщиком А. Красовським, міщанкою Варварою Демченко та іншими небайдужими земляками. В лебединській друкарні Когана був виданий каталог виставки. За ініціативою Грищенка було організовано кілька екскурсій в старовинні храми Лебединщини та в маєтки славних родів. Про ці курси похвально відкнулись газета ”Южний край” та журнал ”Наше минуле”…
.Спочатку радянська влада до ”Просвіти” поставилась байдуже, що не заважало просвітянам у роботі. Ось деякі відомості з Лебединщини за 1920 – й рік: в Лебедині були поставлені п”си ”Не по – товариськи” та ”Вова – пристосуванець”, було влаштовано кілька концертів на допомогу бідним. У селі Марківка кілька разів були поставлені п”єси ”Ніч під Різдво” та ”Панська хворість”. В селі Михайлівка ставили навіть оперу Гулака-Артемовського ”Запорожець за Дунаєм” та п”єсу ”Наталка Полтавка. Головні ролі виконували вчителька Валентина Іванівна Мороз та шофер графа Капніста Павло Мороз. В Штепівці ставилась п”єса ”Батраки”. В Бишкіні просвітяни облюбували п”єсу ”Не співайте півні, не вбавляйте ночі”. Караванська ”Просвіта” за виставу зібрала 121375 карбованців і передала їх голодуючим Донбасу. ( До речі, на сьогодні в Каравані проживає тільки вісім душ глибоких пенсіонерів. А при земстві була і школа, і хата – читальня І гуральня, і цегельна , і ставок, і людей на 1926 рік проживало аж чотири сотні.) На лебединській сцені тоді виступали пізніш відомі в світі співаки Борис Романович Гмиря та Іван Никифорович Стешенко.

Борис Гмиря на сцені в Лебедині

Коли радянська влада зміцніла і вже не потребевала в людській лояльності , вона й занесла меч над ”Просвітою”. Всі , хто засвітився в українському русі, були репресовані. Миколу Грищенка кілька разів арештовували а остаточну розправу вчинили в 1937 році. Звинувачення: вдома зберігав книжечки ”Що таке ”Просвіта” (автор М. Плевако) та ”Більшовики в Києві” (автор С. Єфремов). А найбільше зло – в кучі дров чекісти знайшли жовтоблакитний прапор з написом: «Нехай живе самостійна Україна’».А ще ”…большое количество дел быв. Земской управы Лебединского уезда (переписки, диограмы\, списки членов управы и проч.)’’На арештованого тут же накинулись ”землячки- патріоти”. Бухгалтер дитячого будинку заявив, що Грищенко в голодному 1933 – му році в черзі за хлібом сказав: ”Хліба в державі досить, а створюються такі умови…”. Завідуючий архівом засвідчив, що Грищенко (він раніше працював в архіві) зберігав у архіві справи земства та ”Просвіти”. Лебединська міська рада злочин Грищенка побачила в тому, що він квартирує разом з братом попом. Зайшовся і такий бедзвін, який злочин Грищенка побачив у тому, що той у базарній черзі за кролячими головами назвав ті голови баранячими. На допитах Грищенко тримався мужньо і гідно. Ось його слова: ” Я дійсно говорив… про те, що хліб у держави є, але внаслідок поганої розпорядливості влади відчувається нехватка хліба”. ”Жовтоблакитний прапор… зберігав як пам”ять про існуючу раніше владу… і як історичний матеріал, який для мене має цінність”. ”В 1917 році я брав участь в організаціїї ”Просвіти”. А після розвалу, вірніше ліквідаціїї ”Просвіт” в націоналістичних організаціях не перебував”. ”Прошу ”Просвіту” не рахувати націоналістичною організацією, а українською…бо ця організація контрреволюційної мети не мала. А тільки ставилось питання про відокремлення України від Росії і досягнення самостійності управління.” ”Хто проводить контрреволюційну роботу в Лебедині, не знаю.” Документ архіву засвідчує, що розстріляли Миколу Андрійовича в Сумській тюрмі о 12-ій годині ночі 26 листопада 1937 року . Тоді ж було понищено багатьох просвітян краю: Свирида Лісовицького з Будилки, Степана Цикала з Червленого , Івана Горбенка з Михайлівки (хай легенько гикнеться на тім світі оббріхувачу на прізвище Любивий) і десятки й десятки порядних людей Лебединщини. З їхнім відходом край полонили невіра і острах.

Никанор і Надія Онацькі

Примітка: Никанор Онацький був розстріляний у Полтавсьокій тюрмі. А згадуваний нами Гнат Хоткевич – у Харківській, Стефана Андрійовича Таранушенка влада нагородила п”ятирічним ув”язненням.

Борис Ткаченко

ІНТЕЛЕКТУАЛЬНА ЕЛІТА УКРАЇНИ ЯК ПРОБЛЕМА

Ось сидять вони — президенти п‘яти українських національних академій наук… Упродовж тридцяти років очолювані ними академії не зробили нічого для випрацювання Української Національної Ідеї, концепції системних змін для пострадянської незалежної України, стратеґії розбудови нації і держави України на тривалу перспективу тощо. Передусім через цих людей, зображених на фото, Україна продовжує жити в умовах радянської системи координат. Їх сфотографували в сесійній залі Верховної Ради України 2019 року, коли вони прийшли привітати новообраний парламент з монобільшістю партії «Слуга народу» — з назвою авторства Йосипа Сталіна. «Когорта гідних», — хтось написав у коментарях під цим знімком у соцмережах…

Махатмі Ґанді приписують (мені не вдалося знайти першоджерело) слова про національну еліту, виховану колоніальною адміністрацією. 

Саме така еліта фактично залишилася при владі в Україні з розпадом СРСР. В силу обставин ця еліта допустила до влади опозиційну до неї частину, тобто дисидентів, які виховувалися й здобували освіту в умовах тієї ж радянської дійсності, але були переслідувані за свою опозиційність і відбували тривалі покарання у тюрмах, виправно-трудових колоніях, на засланнях або у психіатричних лікарнях.

Відірваність від реальних суспільних процесів і неможливість займатися інтелектуальною діяльністю за фахом спричинилися до того, що дисиденти, вийшовши на волю і повернувшись до громадсько-політичного життя, виявилися неефективними націєтворцями і державотворцями, а відтак не змогли конкурувати з тією частиною еліти, яка вірно служила компартійно-радянському режимові, а потім фактично очолила будівництво нової, незалежної України.

Свого часу значна частина української інтелектуальної еліти двома хвилями покинула Україну (1920-ті й 1940-ві роки двадцятого століття), була досить активною в країнах свого проживання. Створивши освітні й дослідницькі інститути в діаспорі вона активно продовжувала свою діяльність і навіть зберігала державницьку традицію, докладала максимум зусиль до самовідтворення. 

Самовідтворення українською інтелектуальної еліти за межами України не було таким успішним, як хотілося б. Друге покоління української еміґрації ще давало надію на те, що українська національна еліта (передусім — інтелектуальна) відтворюватиметься так само успішно, як, наприклад, відтворюється у розсіянні єврейська еліта, і буде готовою включитися в націєтворчі й державотворчі процеси в Україні в разі набуття Україною незалежності.

На жаль, так не сталося. Уже в другому поколінні українська національна еліта в діаспорі успішно пристосовувалася до життя в країнах свого проживання, включалася в місцеві суспільні інститути, звикала до комфорту, забезпечуючи таким чином якщо не повну, то часткову асиміляцію наступного покоління.

Тому сталося так, що з розпадом СРСР в Україну повернулося не так багато діаспорян, як сподівалося, а в реальному політичному, науково-освітньому й культурному процесах проявилися лише одиниці (напр., Слава Стецько в політиці, Богдан Гаврилишин — у науці й вищій освіті). Масово українська діаспора посунула в Україну з повноваженнями представників державних та науково-освітніх структур країн свого проживання.

Звісно, останнє — зовсім не те, чого потребували Україна й українське суспільство від українців зарубіжжя. Та й повноваження, якими були наділені представники діаспори, в свою чергу, обмежували їхні можливості. 

Навіть ті, що набували громадянства, йшли в уряд (напр., Роман Зварич, Наталія Яресько, Уляна Супрун та ін.) були свідомими чи несвідомими аґентами зарубіжного впливу (що не могло не спричинити насторогу в українському суспільстві), аніж носіями збереженої в діаспорі традиції українського державництва. Тому їхня діяльність була неефективною.

Не набагато успішнішою стала й діяльність інтелектуалів українського зарубіжжя, які приїхали в Україну як професори й науковці. Одним із найефективніших, либонь, був Джеймс Мейс, американський індіанець, дотично пов‘язаний з українською діаспорою, який своїми дослідженнями Голодомору навіть затінив напрацювання своїх українських колег.

Помітну роль відіграв Міжнародний інститут менеджменту, створений професором Богданом Гаврилишиним. Самого професора президенти України запрошували навіть у радники, але вони, як свідчив сам Б. Гаврилишин, ніколи не прислухалися до його порад, а часто діяли навіть усупереч. 

Якісь плоди, звичайно, дали професори й науковці, які приїхали викладати в університетах та брати участь у дослідженнях у наукових центрах України. На жаль, вони не змогли спричинитися до системних змін у науці й освіті України. 

1.

Система освіти й науки, культури і мистецтва в Україні в цілому з розпадом СРСР, на жаль, не зазнали системних змін, і це, у свою чергу, спричинило практично всі проблеми українського націєтворення й державотворення.

Збоку глянути, якісь суто формальні зміни відбулися. Візьмімо систему вищої і середньої спеціальної освіти УРСР: галузеві інститути й навіть значна частина технікумів/училищ (останні допіру не надавали навіть неповну вищу освіту) здобули статус університетів, але сутнісно університетами так і не стали.

«Вільний ринок», зі свого боку, народив велику кількість приватних університетів, які одержали ліцензії, але, за рідкісними випадками, до університетів не дотягують, продукуючи слабеньких фахівців і слабенькі наукові дослідження.

Найбільша ж біда цієї системи вищої освіти в тому, що сутнісно вона залишається радянською, і відтак в масі своїй не є україноцентричною.

Ще формальніших змін зазнала академічна сфера. Академія наук УРСР й галузеві академії набули статусу національних. Зміна вивісок не зробила їх україноцентричними. За своєю суттю вони залишилися такими ж, як і були в СРСР/УРСР, не зазнавши кадрових змін навіть на рівні управління.

Цікавий факт структурного рівня. Після зникнення КПРС/КПУ Національна академія наук України прийняла під свою опіку у повному складі Інститут політичних досліджень при ЦК КПУ (раніше: Інститут історії партії при ЦК КПУ — філіал Інституту марксизму-ленінізму при ЦК КПРС), оформивши цю операцію як заснування Інституту національних відносин і політології НАН України (пізніше — Інститут політичних і етнонаціональних досліджень НАН України), який носить ім‘я свого «засновника» Івана Кураса.

Відкрийте Вікіпедію і прочитайте, ким був І. Курас:

«У 19701972 роках — старший науковий співробітник, учений секретар Інституту історії партії при ЦК Компартії України — філіалу Інституту марксизму-ленінізму при ЦК КПРС, у 19721983 роках — інструктор, консультант, завідувач сектору відділення науки і навчальних закладів ЦК КПУ, у 19831991 роках — заступник директора Інституту політичних досліджень при ЦК КПУ. З грудня 1991 року — директор Інституту національних відносин і політології НАН України (з 1996 — Інститут політичних і етнонаціональних досліджень НАН України)».

АН УРСР була заснована на початку 1934 року і не була спадкоємицею ВУАН (1918–1932), хоча й привласнила майно (нерухомість, бібліотеку, архів) і частину співробітників останньої, відносно недавно привласнила й історію ВУАН, знехтувавши традиціями й україноцентричністю останньої.

У цьому контексті дивним було  відзначення сторіччя НАНУ, яке відзначалося 2018 року і яке збіглося із сторіччям академіка Бориса Патона, який обіймав посаду президента від 1962 року. Це подавалося як надзвичайної ваги заслуга Б. Патона, на авторитеті якого, мовляв, трималася уся Академія і яка, якби не він, могла б не вижити в незалежній Україні.

З огляду на 56 років академічного президентства Б. Патона нікому навіть у голову не приходило, що він був гальмом української науки і в буквальному, і в переносному сенсах. 

Першу третину чи навіть половину своєї наукової кар‘єри Б. Патон нарощував собі авторитет на заслугах свого батька академіка Євгена Патона. Далі науковий і науково-адміністративний авторитет був пов‘язаний із його належністю до компартійно-радянської номенклатури та тісними взаєминами з компартійно-радянськими високопосадовцями, чиїх дітей він пригрівав у своєму Інституті електрозварювання.

Загляньте у Вікіпедію, серед академій наук різних країн, членом яких був Б. Патон, між АН Мотдови і НАН України значиться… ЦК КПРС. А ще:

«Член ЦК КПУ (1960—1991). Кандидат у члени ЦК КПРС (1961—1966). Член ЦК КПРС (1966—1991). Депутат Верховної Ради СРСР 6—11-го скликань, заступник голови Ради Союзу Верховної Ради СРСР. Народний депутат СРСР (1989—1991). Депутат Верховної Ради УРСР 5—11-го скликань. Член Президії Верховної Ради УРСР 6—9-го скликань».

Борис Євгенович, хай йому буде пухом земля, був ще тим номенклатурником. Отож у силу цієї природи він з розпадом СРСР апріорі не міг трансформувати АН УРСР в українську НАН. Своїм понад півстолітнім сидінням у кріслі президента він законсервував нашу академічну науку у тому вигляді, в якому вона була ще в часи брежнєвського застою. 

Цього не усвідомлював і не хотів усвідомлювати він сам. Але так само не усвідомлювало шкоди від довічного президентства Патона і його середовище — передусім академіки й члени-кореспонденти АН УРСР/НАНУ, які бездумно переобирали його упродовж десятиліть, хоч і належали но молодших поколінь, а з набуттям Україною незалежності — мали б усвідомлювати й важливість системних змін у НАНУ для націєтворення й державотворення.

Цьому є просте пояснення: загрузла в компартійно-радянській традиції АН УРСР під модифікованим брендом продовжує відтворювати саму себе. Ялові, українобайдужі, українобіжні, а то й україноненависні академіки, членкори, еСеНеСи, еМеНеСи та інші науковці годуються за рахунок платників податків, не вдаривши палець об палець для осмислення історичного досвіду, актуальних проблем і перспектив розвитку України. Годі навіть говорити при випрацювання концепцій системних змін і стратеґії розвитку України.

Нещодавно крісло президента НАНУ окупував академік Анатолій Загородній, біографія якого меншою мірою забруднена причетністю до компартійно-радянської номенклатури, хоча досвід роботи за СРСР на номенклатурних посадах (з обов‘язковим членством в КПРС) ученого секретаря та заступника директора інституту і насторожує. З обранням на посаду президента академік Загородній, на жаль, не запропонував стратеґічного бачення трансформації НАНУ й українізації науки в Україні. Схоже не те, що він продовжуватиме політику свого попередника.

Цікаво подивитися, що робиться в галузевих академіях наук України, заснованих за компартійно-радянської влади і також наділених статусом національних.

Звісно, що першою згадаємо тут Національну Академію педагогічних наук України, яка від часу заснування робила і продовжує робити погоду в системі загальної і вищої спеціальної освіти України. Правда, Вікіпедія вам підкаже, що, виявляється, за СРСР АПН УРСР не існувала (були в Україні структури АПН СРСР), і НАПНУ було створено ледве не на порожньому місці указом президента Л. Кравчука 1992 року, тобто за незалежної України.

Вікіпедія ж подає нам повний список п‘ятнадцяти академіків-засновників НАПНУ, біографії яких (досить лише перейти за посиланнями) ставлять педагогічну академію в цілковиту залежність від компартійно-радянської номенклатури. Відкрийте, наприклад, статтю про академіка В. Скопенка, сина героя Радянського Союзу, члена ЦК КПУ і скандального ректора Київського університету імені Т. Шевченка.

Якщо НАПНУ була б створена на порожньому місці, вона напевно замислилася б на проблемами й перспективами розвитку української освіти. Але ж ні! НАПНУ тримається радянської освітньої традиції, як воша кожуха, хоч багатьох її номенклатурних батьків-засновників уже й на світі немає, а в Україні вже змінилися цілі покоління учнів і вчителів. Учені-педагоги тупцюють на місці, Міністерство освіти і науки вигадує безкінечні косметичні реформи, а освіта ніяк не українізується. Чому?

Відповідь на це однослівне запитання банально проста. Її можна знайти в біоґрафії президента НАПНУ і, за сумісництвом, члена президії НАНУ (див. вище), а отже і двічі академіка Василя Кременя, який, до речі, був народним депутатом України від Медведчуківської СДПУ(о) й очолював підкомітет з фахової освіти Комітету з питань науки і освіти, а потім п‘ятим міністром освіти і науки України:

«У 1976 році захистив кандидатську, а в 1991-му — докторську дисертації. 3 1979 по 1986 рік працював у ЦК Компартії України, а в 1986—1991 pp. — у ЦК КПРС, де займався питаннями розвитку освіти і науки. Протягом 1991—1992 років був заступником директора Інституту соціально-політичних досліджень РАН, упродовж 1992—1994 років обіймав посаду заступника директора з наукової роботи та завідувача відділу методології соціально-політичного розвитку Національного інституту стратегічних досліджень України» (Вікіпедія).

Вікіпедія підказує нам, що В. Кремень став президентом Національної академії педагогічних наук України ще 1997 року. А з 1998 року він ще й президент Товариства «Знання» України. На яку трансформацію української системи освіти і просвіти можна сподіватися, якщо її долю визначає людина, яка у розповні своєї кар‘єри керувала науково-освітнім напрямком на рівні ЦК КПРС?

Аналіз складу Національної Академії аграрних наук України (НААН), очевидно, так само пояснить нам, хто з учених і як займається вивченням українських традицій сільського господарства та його сучасних проблем, а також випрацюванням стратеґії його розвитку. Цей аналіз також підкаже, чому Україна із житниці Європи, з найкращими у світі умовами для розвитку сільського господарства перетворилася на країну, яка не може прогодувати саме себе і завозить продукти харчування з інших країн.

І тут треба подивитися, хто стоїть біля керма найбільшої галузевої академії України. Головним ученим-аґрарником України наразі є Ярослав Ґадзало, обраний президентом НААН 2013 року. 

Цікаво, що наш герой починав наукову діяльність в аспірантурі, захистив кандидатську дисертацію й викладав у виші, де став навіть заступником декана факультету. Горбачовська перебудова покликала його назад у село, де він став заступником голови колгоспу (номенклатурна посада). Відтак ударився в політику й урядування…

Докторську дисертацію Я. Ґадзало захищав, обіймаючи посаду першого заступника голови Львівської облдержадміністраці. Тема докторської підказує мені як наукознавцеві, що ця дисертація була розширеним і поглибленим варіантом кандидатської. Отож можна припустити, що її захист був обумовлений лише формальною потребою одержати докторський диплом, але аж ніяк не прагненням започаткувати новий напрямок аґрарної науки і створити свою наукову школу. 

Справді-бо, чи обов‘язково мати докторський ступінь, щоб обійняти посаду голови обласної ради, першого заступника голови Державного комітету України з водного господарства чи навіть заступника Міністра аграрної політики України? Зовсім, ні. Отже, дисертацію було захищено заради престижу.

І от цей аграрний політик 2013 року став президентом НААН України. Чим же він уславився як головний учений-аграрник? Скандалом!

«Київський апеляційний суд 28 квітня за клопотанням слідчого поліції відсторонив від посади очільника Національної академії аграрних наук (НААН) Ярослава Гадзала, якого підозрюють у хабарництві. <…>

За даними поліції, Гадзало сприяв призначенню на посаду керівника одного з державних підприємств, які входять у структуру НААН. Зі свого боку новопризначений керівник мав не перешкоджати укладанню договорів про спільну діяльність між державним підприємством і конкретно визначеними суб’єктами господарської діяльності. 

Також правоохоронці встановили, що підозрюваний сприяв зарахуванню цього посадовця до списку претендентів на заміщення вакансій академіків і подальшій передачі відповідних матеріалів на розгляд Президії НААН. За свою допомогу президент Академії отримав «подяку» — елітний позашляховик».

Можна лише уявити, що робиться в українській аґрарній науці, якщо академіки і члени-кореспонденти НААН обирають на президента такого-от ученого, який не є навіть дійсним членом академії.

Національна академія правових наук України — вища галузева наукова установа України (з 1993 р.). До 1993 р. академія діяла в статусі громадської організації.

Дійсними членами-засновниками академії затверджені 17 науковців-правознавців України: Борис Бабій, Федір Бурчак, Анатолій Васильєв, Лідія Воронова, Владлен Гончаренко, Юрій Грошевий, А. Закалюк, М. Костицький, В. Мамутов, Анатолій Рогожин, В. Семчик, Володимир Сташис, В. Цвєтков, Марко Цвік, Юрій Шемшученко, Л. Юзьков. Більшість їх є представниками компартійно-радянської номенклатури вищого рангу. 

Нинішній президент НАПрНУ — Олександр Петришин. Ґуґл видає не так і багато інформації про цього правознавця. Прикметно, що НАЗК стежить за його деклараціями. Впадають в око копії документів, які свідчать, що О. Петришин балотується на посаду судді Конституційного суду України.

Почесним президентом НАПрНУ є ректор Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого професор Василь Тацій. Я особисто познайомився з ним 1993 року, став президентом НАПрНУ. А ректорує він від 1987 року — 34 роки поспіль. Така суто радянська традиція: довічні президенти, ректори й директори, завідувачі кафедр і відділів — ґаранти застою й консервування науки і освіти…

Вікіпедія пише, що Національну Академію медичних наук України було засновано указом президента Л. Кравчука 1993 року на базі відділення проблем медицини АН УРСР. Буцімто Б. Патон привів до Кравчука академіків М. М. АмосоваО. Ф. ВозіановаЮ. І. КундієваО. М. Лук’яновоїВ. В. ФролькісаО. О. Шалімова, і вони у вузькому колі вирішили цю академію заснувати. При цьому навіть не згадано, що в Україні мала свій філіал Академія медичних наук СРСР, які, власне, й стали основою НАМНУ. 

Першим президентом НАМНУ став професор Олександр Возіанов, і це призначення не було випадковим. О. Возіанов доводився молодшим братом Віталія Возіанова, який 17 років пропрацював в ЦК Компартії України: завідував сектором видавництв і поліграфії відділу пропаганди і агітації, а потім і відділом пропаганди і агітації (а в січні 1990 року був моїм суперником на виборах голови Київської орґанізації Спілки журналістів України, які я виграв з рахунком 85:15).

Від 2016 року НАМНУ очолює професор нейрохірургії Віталій Цимбалюк — можливо, єдиний справжній учений, який не належав до компартійно-радянської номенклатури.

Я досить пильно відстежував реформи, які більш-менш системно намагалася провести в медичній галузі в.о. міністра охорони здоров‘я Уляна Супрун, і я не пригадую, щоб у контексті цих реформ проявилася НАМНУ я «мозковий центр», запропонувавши стратеґічну візію української медицини. Очевидно, інерція радянської наукової традиції повисла важкими веригами й на ногах української медичної науки. 

Очевидно, цілком закономірним для такого стану освіти й науки є наявність такого ганебного явища, як плаґіат, який став чи не найпомітнішим «досягненням» в історії науки і освіти незалежної України.

Одним із перших у цій царині свого проявився цілий академік НАНУ, доктор історичних наук і професор, відомий чиновник і політик Володимир Литвин. 

Після нього плагіатори вищого ранґу почали появлятися один за одним, як гриби після дощу. Йдеться про цілу низку докторських дисертацій в академічних інститутах та університетах (Дроздовський, Кириленко та ін.).

Ще більше випадків плаґіату виявлено на рівні кандидатських дисертацій. Найпомітнішою в цьому сеґменті була історія з захистом дисертації народним депутатом І. Кивою. 

Списування дипломних і курсових робіт набрало таких обертів, яких воно напевно не набирало за всю попередню історію вищої школи в Україні. Плаґіат тут іде в одній супрязі з заавторством — комерційним виконанням дипломних і курсових робіт на замовлення. 

Таке заавторство поставлено на потік. Свого часу я писав про один із таких «бізнесів», за яким, схоже, стоять не малоімущі студенти, а професори й доценти вишів, які заробляють на такій комерції набагато більше, ніж їм платять університети.

2. 

Друга частина інтелектуальної еліти працює в літературі та мистецтві. Зазвичай цю категорію еліти називають «творчою інтеліґенцією», повніше «трудовою робітничо-селянською інтеліґенцією».

КПРС і радянська влада доклали чимало зусиль, щоб приборкати творчу інтеліґенцію і спонукати її працювати на компартійно-радянську ідею. Для заохочення творчої інтеліґенції було засновано велику кількість премій та почесних звань.

Ці премії й почесні звання справно працювали, ділячи діячів літератури й мистецтва за катеґорії за ступенем вірності комуністичним ідеалам. Міра таланту відігравала другорядну роль. Але коли великий талант вірою і правдою служив режимові, його щедро обдаровували преміями, званнями й статусним положенням. 

У цьому сенсі в радянській Україні особливо обласканим був Олесь Гончар. Такою ж прихильністю партії та уряду за радянської влади користувалися й інші письменники: Іван Драч, Борис Олійник, Дмитро Павличко, Володимир Яворівський та інші.

Прикметно, що з набуттям Україною незалежності О. Гончар став фактично взірцем україноцентричності й українського патріотизму, хоч до виходу із членства в КПРС його спонукала не еволюція чи революційна зміна його переконань, а приклад онуки Лесі, яка стала учасницею акції голодування студентів під час так званої Революції на граніті 1990 року. Олесеві Терентійовичу на той час уже не було чого втрачати в ідеолоґічному чи матеріальному сенсі. Чи був Гончар заанґажований радянськими спецслужбами (КДБ), ми не знаємо, але ми знаємо, що упродовж десятиліть він очолював Український Комітет захисту миру — філію Радянського Комітету захисту миру, одного із інструментів діяльності КДБ на міжнародній арені.

Феномен О. Гончара я багато разів обговорював у статтях і нотатках, які можна знайти у цій збірці (див. статті: Про колаборантство Олеся Гончара; Феномен Олеся Гончара: З приводу “пророцтва” про Донбас;Ще раз про “пророцтво” Олеся Гончара щодо Донбасу). Тут нагадаю, як 1990 року Гончар намірився, було, балотуватися у Верховну Раду України. Зустріч із ним як кандидатом у народні депутати мала відбутися у клубі Ради Міністрів УРСР, і я мав намір піти на ту зустріч, щоб задати Гончареві одно просте, але довге запитання: як воно так виходило, що він був практично постійним членом ЦК КПУ й ЦК КПРС, а також депутатом Верховних Рад СРСР та УРСР, а тепер-от захотів стати ще й народним депутатом України, яка стояла на порозі своєї незалежності? 

Зовсім невипадково ідею створення Народного Руху України за перебудову було посіяно в літературно-мистецькому середовищі. Саме Спілка (радянських) письменників України стала тим місцем, де почав свою роботу Орґанізаційний комітет НРУ, на чолі якого стали згадані вище І. Драч, Д. Павличко, В. Яворівський, а також група літературознавців, які водночас представляли й Інститут літератури АН УРСР, — В’ячеслав Брюховецький, Віталій Дончик, Микола Жулинський та ін. Більшість із згаданих осіб, як відомо, мали зв’язки з КДБ, про це знали більшість засновників Руху; справу Яворівського було навіть злито і оприлюднено.

Отож цілком закономірним було те, що НРУ вибрав для себе не україноцентричну (не обов’язково націоналістичну), а ліберальну ідеолоґію, одним із постулатів якої була теза, озвучена І. Драчем: “Ми побудуємо таку Україну, в якій євреям житиметься краще, ниж в Ізраїлі, росіянам — краще, ніж у Росії…”, — з контексту якої дивним чином випали… українці.

Прикметно, що ні НРУ як громадсько-політична орґанізація, ні будь-який із названий із його лідерів зокрема не запропонували свого бачення системних змін в Україні, не сформулювали навіть концепцію стратеґічного розвитку України як  успішної держави й активного гравця світової політики. Не зробили цього й академічні інституції, очільниками яких були або стали деякі з лідерів Руху (І. Юхновський, М. Жулинський, В. Брюховецький та ін.). Д. Павличко із своєю актуалізацією теми української національної ідеї є винятком.

Юрій Бадзьо (“Національна ідея и національне питання”, Київ, 2000), Іван Дзюба (“Нагнітання мороку”, Київ, 2011), Євген Сверстюк (“Блудні сини України”, Київ, 1993) та інші українські інтелектуали, які проявилися за рамками діяльності НРУ і які активно осмислювали историчний досвід й актуальні проблеми українського націєтворення й державотворення, практично навіть не думали про тривалу перспективу. 

Ю. Бадзьо мав достатньо підстав стверджувати у передмові до збірочки своїх статей “Національна ідея і національне питання”: “На десятому році нової епохи країна усе ще борсається в тумані світоглядного і морального хаосу. Дійсність не опановано інтелектуально, окремі наші аналітичні набутки не знаходять застосування в ідеолоґічній і практичній діяльності політиків, не доходять до свідомості чи стихійних уявлень загалу”. Очевидно, брак саме стратеґічної візії пояснює й промовиста назва цієї передмови: “Іди туди не знаю куди…”

І. Дзюба більше переймався ідеєю “пошуку нової ідентичності” для України й творенням “нового образу України”, боротьбою з русифікаторством та іншими проблемами загалом культуролоґічного плану. Приблизно в цьому ж напрямку працював і Є. Сверстюк, який більшою мірою зосереджував свою увагу на духовних и реліґійних аспектах життя України й українського народу.  

Звісно, це — лише окремі приклади того, як проявлялася українська творча інтеліґенція на час набуття Україною незалежності, а потім і в процесах українського націєтворення та державотворення. І в цьому контексті особливу увагу варто звернути на одну рухівську постать, яка уособлює в собі поєднання наукової й творчої інтеліґенції і яка фактично зіграла визначальну роль у виборі напрямку розвитку України — напрямку, який став фактично матеріалізацією згаданої вище тези І. Драча і, отже, не кращим вибором. Це — В. Брюховецький, відомий на той час літературний критик і літературознавець.

Мені можуть закинути, що я перебільшую роль В. Брюховецького. Збоку глянути — можливо, але, зважте, я стежу за Брюховецьким відтоді, як його ім’я почало появлятися на шпальтах української радянської періодики, і мені траплялося пересікатися з ним по життю безліч разів. Коли Володимир Полохало наполегливо запрошував мене перейти разом з ним на роботу із Шевченкового університету у відновлювану Києво-Могилянську академію, я відмовився від запрошення саме тому, що президентом КМА став Брюховецкий, і я вже був певен, що Могилянка не стане осередком національного відродження України, як того всі сподівалися. 

Університет “Києво-Могилянська академія”, треба віддати належне В. Брюховецькому як президентові, став одним із провідних вишів незалежної України, за багатьма позиціями відтиснувши на другий план Київський національний університет імені Т. Шевченка, який відповідно до своїх історичних традицій і завдяки ретроґрадним ректорам залишився реакційним закладом, і за нинішніх умов залишившись радянським за своєю суттю і обрісши численними корупцийними скандалами.

За президентства В. Брюховецького Києво-Могилянська академія, ясна річ, повернула свій зір на Захід, взяла за основу західні стандарти вищої освіти (що, звичайно, добре) і… зав’язла в болоті західного лібералізму (що, звичайно, погано). Орієнтовані на Захід випускники Могилянки нині займають ключові позиції в багатьох сферах публічного життя України, справляють помітний вплив на політику й урядування, науку і освіту… Саме цим пояснюється й те, що якісно новий науково-освітній заклад КМА, як і всі інші наукові-дослідні (НАНУ, НАПНУ, НААНУ, НАПрНУ) та науково-освітні (університети з формально переведеними у статус університетів педагоґічними та іншими галузевими інститутами) заклади, не спромоглася запропонувати своє бачення української національної ідеї, концепції системних змін для України, не кажучи вже про концепції українізації України, створення україноцентричної системи ЗМІ та ін. 

Повертаючись до НРУ, треба наголосити, що діячі літератури й мистецтва складали значну частину активу Руху як у столиці, так і в областях. Вони масово пішли в народні депутати України під час перших вільних виборів 1990 року, а з набуттям Україною незалежності посіли високи державні посади в уряді: М. Жулинський став заступником глави уряду, І. Дзюба, І. Драч, Б. Ступка та інші стали міністрами, а ціла когорта стала послами України в різних країнах. Цілком природно, така зміна фахових занять далася взнаки. 

“На безриб’ї і рак риба”, — каже українське прислів’я. Політика й урядування в Україні від цього літературно-мистецького аматорства, безумовно, щось виграли. Виграли б набагато більше, якби діячі літератури й мистецтва не стихійно, а осмислено змінили свій фах. Можливо, тоді Україна виграла б більше, і системні зміни відбулися б. Аналітичне мислення, однак, не перемогло образно-асоціативного сприйняття реальності й творення майбутнього. Та й творити його заважала компартійно-радянська традиція, до якої були призвичаєні ці діячі і відірватися від якої їм виявилося не під силу.

Наслідок такого переходу, в свою чергу, позначився і на українському літературно-мистецькому процесі. Справа в тому, що, зосередившись на політичній і державній роботі, діячі літератури й мистецтва оголили значні ділянки на літературній чи мистецькій ниві, оскільки перестали або майже перестали займатися літературною та мистецькою творчістю. Це загальмувало літературно-мистецький процес, утворивши в ньому ніші, які почали займати спритники з посередніми талантами, але з великими амбіціями та жадобою до наживи, і це, звичайно, завдало непоправної шкоди і літературному, і мистецькому процесові. 

Особливо сильного удару зазнали засоби масової информациї в цілому й телебачення та радіо зокрема, естрада, кіно та театр, книговидання, які стали тими дірами, через які в Україну увірвалося справжнє цунамі зросійщення, якого Україна не знала навіть у пікові періоди радянської русифікації. Сказати, що маючи на вершинах влади видатних українських діячів літератури й мистецтва,  держава і українське суспільство в цілому не змогли утримати ситуацію під контролем, означає нічого не сказати. Сповідуючи лібералізм не кращого штибу, не маючи стратеґічної візії перспектив розвитку України, українська інтелектуальна еліта, зокрема наукова й творча інтеліґенція, жила й живе одним (сьогоднішнім) днем. 

Ще бувши прем’єром, Леонід Кучма звертався до депутатів Верховної Ради України із запитанням: «То скажіть мені, яку державу ми маємо будувати? Таку й будуватиму». То був час, коли серед політиків — депутатів ВРУ був чи не найвищий відсоток інтелектуалів, тобто людей розумової праці, інтеліґенції. На жаль, їм не було чого сказати політикові, який сам сів у крісло президента, не маючи жодного уявлення, для чого він обійняв посаду президента. Оскільки ніхто з інтелектуалів з депутатськими мандатами так нічого й не запропонував,  уже як президент Кучма, кажуть, доручив створити кілька тимчасових науково-творчих колективів, перед якими було поставлено завдання випрацювати різні варіанти концепції перспектив розвитку України.

Я давно шукаю сліди цих напрацювань і не можу знайти рукописи тих документів. Олександр Кочетков, один із помічників Кучми, повідомив мені приватним повідомленням, що завдання справді було виконано, але напрацювання не зацікавили Кучму і начебто були повернуті авторам. Кочетков не зміг назвати жодного з учасників того проекту. Не говорить про це й професор Олег Соскін — один із інтелектуалів, який працював в адміністрації Кучми. Не розкриває таємницю своєї групи й професор Ґеорґій Почепцов, якого, за його власним зізнанням, начебто було запрошено на роботу в адміністрацію Кучми спеціально продукувати інтелектуальні ідеї й концепції. Наразі не маємо ні ідей, ні концепцій. 

Що знаємо достеменно, так це дрейф, у який лягла Україна ще від дня проголошення Декларації про державний суверенітет (16 липня 1990 року), і ось уже понад тридцять років країна дрейфує в цьому безмежному морі невизначеності — без руля і без вітрил. І відповідальність за це в першу чергу несе українська інтелектуальна еліта. 

Як не крути, але з-поміж усіх проблем, якими обросла незалежна Україна, найбільною проблемою була, залишається й, мабуть, ще довго буде залишатися українська інтелектуальна еліта. 

Очевидно, що ми навряд чи можемо перевиховати, змінити цю еліту в її старшому та середньому поколіннях, з яких вериги радянської традиції уже не зняти. Що можна й треба зробити, так це негайно усунути з керівних посад в академічних інституціях, у вишах, у творчих спілках, асоціаціях та інших орґанізаціях усіх тих, хто не тільки вірою і правдою служив компартійно-радянській системі, а й обіймав високі посади в КПРС (таких, як той же В. Кремінь, у науці, освіті, літературі й мистецтві ще чимало) та в ВЛКСМ (таких ще більше).

Ще важливішою є системна й систематична робота з молодшим поколінням інтелектуалів, серед яких є багато виучнів згаданих вище номенклатурних учених, і серед яких є багато перспективних, але дезорієнтованих і зневірених в Україні талановитих людей, яких ще можна зробити корисними українській справі.

Але найважливішим для нас є завдання підготовки якісно нової україноцентричної інтелектуальної еліти, яка витисне зі сцени “трудову українську радянську інтеліґенцію” й візьметься за виконання тих завдань, розв’язати які ця інтеліґенція виявилася неспроможною. 

Проф. Др. Володимир Іваненко,
Український Університет,
Український Університетський Клуб

17 жовтня 2021 р. — 23 січня 2022 р. 

МІЙ ФЛЕШМОБ. ПРОШУ ПІДТРИМАТИ!

Флешмоби, флешмоби, флешмоби…

Стрічки соцмереж заповнені флешмобами й закликами, на які ніхто не звертає уваги і які, відтак, не мають ефекту. Такі собі виграшки дорослих людей!

Звичайно, їх можна заспамити телефонними дзвінками й листами на електронні пошти. Чи почують вони ваші голоси і чи вчитаються у ваші заклики? Сумнівно! Поза сумнівом: своїми дзвінками й листами ви можете заблокувати їхню роботу, і вони не зможуть робити навіть те невелике, що вони уже роблять.

«Не туди б‘єш, Іване!» (Олександр Довженко. Земля)

Посольства, консульства, представництва РФ — ось ті місця, куди мають бути спрямовані ваші тривожні дзвінки й листи з обурення.

Ось що показують на флешмобах мої опоненти з виразно нещирими виразами на обличчях — відчудженими/байдужими поглядами чи широко відкритими блискучими зіницями із затишку своїх офісів чи домівок:

Кілька разів на тиждень я проїжджаю повз посольство РФ у Вашинґтоні. Я не бачу там жодних протестів. Припускаю, що немає масових протестів біля дипломатичних місій Кремля в інших столичних і нестоличних містах світу. Чи не так?

А ось із чим стою я, і мені хотілося б, щоб це не тільки прочитали, а й почали діяти:

Російського аґресора світ може зупинити не нікчемними «Мінськими угодами» (точніше — протоколами), а Гельсінки-2 — оновленим Договором про безпеку і співробітництво в Європі (і в світі).

Світове українство може й повинне не псувати папір і чорнило на друкування жалюгідних плакатиків, а ставати рушійною силою системних змін в Україні.

Повна ліквідація авторитарно-тоталітарного радянського суспільного устрою і встановлення в Україні суспільного ладу, заснованого на національних традиціях і звичаях — ось що може стати фундаментом будівництва успішної й могутньої України.

Створення україноцентричної системи ЗМІ в Україні — єдина можливість захисту інформаційного простору й інформаційного суверенітету України.

Українізація України — єдино можливий спосіб трансформації свідомості українського суспільства і перетворення його на силу, якої боятимуться будь-які аґресори.

ТО ХТО З НАС БІЛЬШЕ СТОЇТЬ ЗА УКРАЇНУ?!

Такий флешмоб підтримати слабО?!

З Днем соборності України!

СЛАВА УКРАЇНІ!

Проф. Др. Володимир Іваненко

Україна, Інк

Український Університет

Український Університетський Клуб

Українська Світова Інформаційна Мережа

Організаційний Комітет Руху Світового Українства

РИБА ГНИЄ З ГОЛОВИ

Лідерська криза в СКУ: причини і наслідки

У зв‘язку з публікацією Заяви Українського Університетського Клубу «Про кризу у Світовому Конгресі Українців та нагальність формування Руху Світового Українства» нас запитують: «Про які факти корупції йдеться мова?» (Mykola Vorotylenko), «What concrete evidence can you provide?» (Mark Rachkevych)…

Користуюся нагодою обговорити докладніше ситуацію, що склалася в СКУ і невколо нього, і заодно відповісти на запитання. Одразу хочу попередити: те, що ви прочитаєте нижче, не є розслідуванням — ні юридичним, ні журналістським. Це — мій погляд (моя опінія), мої роздуми, моє публіцистичне осмислення очевидних фактів і подій, які яскраво проявляють СКУ та його лідерів як характерне явище світового українства.

* * *

Колись, студіюючи періодичну пресу українського зарубіжжя, я багато читав про Світовий Конґрес Вільних Українців (СКВУ). Наприкінці 1990 року, бувши гостьовим професором і вченим Мічіґанського університету, я мав нагоду зустрітися на тривалу розмову з одним із засновників і віце-президентів СКВУ професором Євгеном Рослицьким. Він спеціально приїхав із Канади на зустріч зі мною… Отже, я знаю, як і для чого засновувався СКВУ і яку місію він виконував.

Вікіпедія підказує нам, що після набуття Україною незалежності на шостому Конґресі СКВУ (1993 р., Торонто, Канада) назва «Світовий Конґрес Вільних Українців» була змінена на «Світовий Конґрес Українців», тобто із назви Конґресу випало слово «Вільних». Не знаю, хто був ініціатором відмови від, либонь, найважливішої частини спадку, але та особа напевно була провидцем: за наступні три десятиліття СКУ потроху розтрусив дух вільного світу… Сумно, але так воно є!

Процес цього розпаду почався на рік раніше, у серпні 1992 року в Києві з першим Всесвітнім форумом українців, приуроченим до першої річниці проголошення незалежності України. На цьому форумі було створено Українську Всесвітню Координаційну Раду (УВКР). Ця Рада фактично стала правонаступником Республіканського товариства зв‘язків з українцями за кордоном, яке в народі називали «товариством для боротьби з українським буржуазним націоналізмом за кордоном» (бо, власне, таку функцію воно й виконувало). З набуттям Україною незалежності це Товариство зазнало незначної трансформації — почало називатися Товариством «Україна-Світ», і його очолив співголова НРУ Іван Драч, який відтак став і першим головою УВКР. Пізніше УВКР очолювали Михайло Горинь та Дмитро Павличко, а від 2011 року її головою є Михайло Ратушний. Названі вище діячі не потребують пояснень, кому ж цікаво довідатися про них більше — Ґуґл вам у поміч.

* * *

Окремо треба сказати, що від часу заснування (1960) Товариства культурних зв’язків з українцями за кордоном на базі республіканського відділу радянського Комітету «За повернення на Батьківщину» діячі літератури й мистецтва (Левко Ревуцький, Юрій Смолич та ін.) були лише номінальними головами й ніколи не визначали політику Товариства. Фактично Товариством керував перший заступник голови, який був кадровим офіцером КДБ, зазвичай — з ученим ступенем кандидата наук. Офіцери КДБ очолювали відділи, в кімнати яких журналістам газет «Вісті з України» та «News from Ukraine» було заборонено навіть заходити. Думаю, що й після розпаду СРСР уже Служба безпеки України тримала Товариство «Україна—Світ» під своєю опікою. Цим, мабуть, і можна пояснити, що зв‘язки України з діаспорою — царина, інформаційний простір якої ретельно підчищений і підредагований. Ви зараз не знайдете того, що можна було знайти раніше.

Отож не дивно, що здумавши себе націонал-демократами, учорашні компартійно-радянські номенклатурники в Україні підім’яли СКУ під себе і, за радянською традицією, з колись вільних українців за межами України випестували «номенклатурну діаспору» (тільки й відмінності — випало з ужитку поняття «проґресивна діаспора»). От і вийшло, що у людей (литовців, поляків та ін.) діаспора справляє позитивний державотворчий вплив на відповідні країни, а у нас навпаки — діаспора потрапила під неґативний вплив колишньої компартійно-радянської номенклатури, що трансформувалася в оліґархію. Очевидно, це й спричинило тертя між УВКР та СКУ, але діло було зроблено. До речі, декілька років тому М. Ратушний обіцяв мені написати листа з якимись поясненнями, але так і не сподобився.

* * *

Нагадаю, що я займаюся українською діаспорою, починаючи із студентських років, як журналіст (зокрема, завідував відділом культури в газеті «News from Ukraine») і як учений (на першому конґресі Міжнародної Асоціації Україністів 1989 року я був єдиним, хто присвятив свою доповідь теоретико-методологічним і орґанізаційним проблемам дослідження української діаспори). Особливо багато пишу про проблеми діаспори й діаспорних орґанізацій в останні двадцять п‘ять років, відколи живу і працюю в США. Мої статті й нотатки на цю тематику 2020 року були об‘єднані у збірці «Світове українство — рушійна системних змін в Україні» (Вашинґтон, 2020. — 309 с.).

У низці статей, які увійшли до цієї збірки, неодноразово йдеться про діяльність СКУ та його керівництва. Цікаво, що СКУ й орґанізації української діаспори в США й Канаді, які до нього входять, відбувалися мовчанкою, тобто ніяк не реаґували на серйозні претензії до них, висловлені в моїх статтях. Мовчання, як відомо, є знаком згоди.

Що важливіше, у статтях, які увійшли до цієї збірки, —запропоновано концепцію оновлення орґанізованого життя світового українства. Це оновлення уможливить активізацію взаємозв‘язків зарубіжних українців з українським суспільством, перетворить світове українство у рушійну силу системних змін в Україні й стимулюватиме розбудову України як успішної держави. Але ж ці речі не були і не є пріоритетом для самовпевнених і марнославних очільників СКУ. Тому СКУ так і не звернув на цю концепцію увагу.

СКУ, КУК, УККА та інші орґанізації української діаспори ніяк не зреаґували й на ініціативу Будапештського формату, оголошену 2017 року. Мої статті й нотатки на цю тему також об‘єднані в окрему збірку «Будапештський формат» (Вашинґтон, 2020. — 294 с.).

Якби СКУ підтримав ініціативу Будапештського формату, ми змогли б ще на початку аґресії РФ проти України спонукати країн-підписантів Будапештського меморандуму зібратися на саміт, щоб не тільки остудити гарячу голову Путіна, а й запустити процес оновлення Договору про безпеку і співробітництво в Європі (Гелсінки-2). Ці речі також не були і не є пріоритетом для самовпевнених і марнославних очільників СКУ.

Шістсот сторінок текстів в обох збірках стосуються надзвичайно серйозних проблем захисту України від російської аґресії, її взаємин із світом, зокрема — з діаспорою. СКУ та його очільники зважили за необхідне сховати голови в пісок і не реаґувати на нові ідеї й численні закиди на їх адресу за неправедні дії і вчинки або на просто злочинну пасивність.

* * *

Розслідування Ігоря Бокого, який поставив перед СКУ та його керівництвом конкретне запитання: яким чином на посаду виконавчого директора СКУ потрапила особа з оточення В. Януковича, — так само залишається без реакції. Це — ситуація, яка мусила б викликати якийсь відгук: створення комісії для перевірки претензій І. Бокого, неґайне звільнення М. Купріянової або ж переконливу заяву проводу СКУ на захист свого виконавчого директора. (див.: СКУ, ПАРТІЯ РЕҐІОНІВ, РФ – УСІМ | UWIN, а також СКУ, ПАРТІЯ РЕҐІОНІВ, РФ — 2 – УСІМ | UWIN).

Знову спрацьовує правило: мовчання — знак згоди? Бо як можна заперечити неспростовні факти: М. Купріянова щойно після закінчення університету (у червні закінчила, а у вересні 2006 року вже) стала головним (sic!) спеціалістом секретаріату Кабінету Міністрів України у щойно сформованому (4 серпня) уряді В. Януковича, потім працювала штатною помічницею (першим номером!) народного депутата України від Партії реґіонів Леоніда Кожари і разом з ним перейшла на роботу в Міністерство закордонних справ України, була пов‘язана з іншим політиком-реґіоналом Владиславом Каськівим і раптом опинилася в Канаді, де попрацювала декілька місяців у якійсь освітній фундації і перемогла у конкурсі на посаду виконавчого директора СКУ? 

Прикметно, що всі три згадані вище політики обросли корупційними скандалами й кримінальними історіями (аж до вбивства). Ґуґл вам у поміч.

Зараховуючи М. Купріянову на посаду виконавчого директора, керівництво СКУ нас переконувало, що вона перемогла в чесному конкурсі, через який проходило багато достойних кандидатів, а І. Бокий має докази, що новообраний президент СКУ Павло Ґрод тричі ламав через коліно конкурсну комісію, щоб провести на посаду саме Купріянову, і таки домігся свого. З власної ініціативи чи на чиєсь прохання або й на чиюсь вимогу?

Наше джерело в СКУ повідомило, що М. Купріяновій встановлено зарплату у сумі 100 тисяч (хай і канадських) доларів на рік. Це — середня зарплата повного професора приватного американського вишу. Із сайту СКУ довідуємося, що СКУ функціонує виключно за пожертви. Так-от, щоб утримувати лише виконавчого директора СКУ, потрібні пожертви дванадцяти ґродів (пан Ґрод жертвує на СКУ $10К) або майже півтисячі воротиленків (М. Воротиленко жертвує на СКУ до $499, ми ділимо цю суму на два — $250). Недешево, правда? Виконавчий директор — посада важливіша, ніж президент з усіма його віце-президентами. Ці витрати поверталися б сторицею, якби людина була україноцентричною (жоден «реґіонал», на жаль, не проявив себе україноцентристом), належним чином підготовлена (знання історії і сучасних проблем, бачення перспектив розвитку діаспори та її співпраці з Україною) і працювала з повною віддачею, а не обмежувалася лише участю в імпрезах та протиранням спідниці в директорському кріслі…

* * *

Подейкують, що згаданий вище В. Каськів є кумом П. Ґрода. Не знаю, бо не був присутній на хрещенні того з дітей пана Ґрода, чиїм хрещеним батьком став сумнозвісний Каськів. Цікаво, що Ґуґл саме у зв’язці з Каськівим видає прізвище Купріянов, один із них — якийсь одесит, причетний до виборчого процесу (функціонер окружної виборчої комісії), а другий — прессекретар… Ґазпрому. Такий-от випадковий збіг. Не буде несподіванкою, якщо десь вигулькнуть і вуха «Россотруднічества», зв‘язки з яким у певної частини української діаспори в Європі помітили мої колеґи.

Тут доречно буде сказати, що І. Бокий звертає увагу на те, що біоґрафічні відомості про М. Купріянову чомусь засекречені. Додам: не тільки засекречені, а й свідомо зачищені (Ґуґл часом видає відповідь на пошук «file deleted»). Хіба не цікаво?

Якщо вчорашню студентку зараховують на посаду головного чи провідного спеціаліста щойно сформованого Уряду України, напевно їй дають такий крутий зліт не просто так. Зазвичай при такій нагоді вирішальним чинником є батьки. В біографічних відомостях про свою директорку СКУ скромно мовчить про її походження, хоч у діаспорі прийнято наголошувати, чиїх батьків ми діти.

* * *

Батька М. Купріянової, за даними Кабміну й Верховної Ради України, звуть Олександром. Але Олександра Купріянова як особи, яка була б досить впливовою в оточенні Януковича, Кожари чи Каськіва (візьми, мовляв, мою дочку на роботу — не пошкодуєш), виявити не вдається.

Всезнайко Ґуґл привертає нашу увагу до декларації про доходи одного О. Купріянова, які відстежує НАЗК (Національний комітет запобігання корупції) України. У цій декларації згадується й ім‘я його дочки — Марія Олександрівна Купріянова. Ми не можемо стверджувати, що це — саме «наша» Купріянова, але це — наразі єдине джерело, в якому проявляється теоретично можливий родинний зв‘язок, яким можна було б пояснити карколомний кар‘єрний зліт простої дівчини з далекої від столиці української глибинки.

Кажу «простої дівчини з далекої від столиці української глибинки», бо згаданий О. Купріянов — скромний майстер лісу у невеличкому містечку на Волині. Але чому тоді його декларації потрапили під окуляр мікроскопа НАЗК? Невже НАЗК відстежує доходи усіх лісівників України? Та ні! Запитайте краще у Ґугла, що таке Маневичі, де, власне, й працює майстром лісу «наш» О. Купріянов, у декларації якого значиться дочка на ім’я Марія (див.: Маневичі / Маневицький район / Волинська область / бурштин – Google Search).

Виявляється, Маневичі з лісом, що його щодня обходить О. Купріянов, «прославилися» тим, що в тих лісах почалася нашуміла історія з незаконним видобутком бурштину, яка згодом перекинулася на все українське Полісся і з якою пов‘язані численні кримінальні історії міліціонерів/поліцейських, чиновників різних рівнів, урядовців і політиків України високого рангу. Подробиці добування бурштину біля Маневичів та пов‘язані з ними імена, які нас можуть цікавити, на жаль, уже недоступні: замулені пізнішими і яскравішими історіями або завбачливо вичищені з інтернету.

Отож у нас, на жаль, немає доказів, що бурштин з Маневичів міг бути тією пропозицією, від якої не могли відмовитися люди, які виштовхували М. Купріянову на самгору. Щоб розвіяти наші підозри, «наша» Купріянова зробила б добру справу, показавши, що вона походить з пристойної української родини, жодним чином не причетної до будь-яких корупційних та інших «оборудок» і що вона потрапила в оточення Януковича й Кожари, ну, зовсім випадково.

Поки М. Купріянова буде готуватися до виходу на люди із своїми поясненнями чи спростуваннями, ми повернемося до провідників СКУ, які формально займають вищі позиції, тобто до президентів і віце-президентів, і визначають політику СКУ, виступають від імені СКУ у стосунках з урядами країн компактного проживання української діаспори і, звичайно ж, із президентом та урядом України.

В українській діаспорі мені довелося не раз чути про те, що справжній СКУ з його традиціями ще від СКВУ закінчився на Адріанові Лозинському, який справді був дуже успішним, принциповим і авторитетним президентом СКУ. Я цілком поділяю цю думку, оскільки знаю про його відкритість і принциповість не з чуток, а з неодноразового особистого спілкування.

Особливо я потішився тим, що мої погляди збіглися з поглядами Лозинського, коли прочитав його статтю з нагоди завершення дипломатичної місії в США Юрія Щербака, у якій Лозинський закидав Щербакові прагнення «очолити українську діаспору». Справді, у Щербака була така ідея-фікс. Він не раз обговорював її у розмовах зі мною, і я відмовляв його від цього, наголошуючи, що діаспора дасть собі раду і без нас. Здається, мені це вдалося, хоча за Щербакових наступників владі України таки вдалося встановити контроль над діаспорою в США і напевно так само в інших країнах. Схоже, що інструментом і став СКУ на чолі з людьми, які прийшли після Лозинського.

* * *

Можу пояснити це тим, що у Лозинського було концептуальне бачення місії і завдань СКУ, чого не можу сказати ні про Євгена Чолія, ні про Павла Ґрода. Мені не вдалося знайти бодай один публічний документ, з якого можна було б скласти уявлення про їхнє стратеґічне бачення проблем і перспектив СКУ. Усе озвучене ними якесь обтічне, безлике, безпринципне. Та й біоґрафії цих діячів рясніють білими плямами, що, звісно, спричинюють усякі підозри, припущення, спекуляції, як і з тією ж Купріяновою. Але вони живуть з цим хоч би що.

* * *

Мене особливо вражає принципова безконтактність і Чолія, і Ґрода. Звичайно, можна подумати, що вони — надзвичайно зайняті люди. Але ж при цьому вони постійно присутні в соцмережах, особливо — у Фейсбуці. Поки я мав профілі у Фейсбуці, а вони були серед моїх друзів, я часто звертався і до одного, і до другого з якимись повідомленнями, постійно скидав їм у приват посилання на публікації, які стосувалися СКУ або їх особисто. Жодної відповіді, жодної реакції бодай у безсловесний спосіб від них не було. Зараз цим панам пересилають посилання на мої публікації про СКУ афілійовані зі мною структури, і так само немає ніякої реакції.

Звісно, таку закритість можна пояснити звичайнісінькою пихою. Аякже! Один — відомий у Канаді адвокат. Другий — не тільки правник, а ще й бізнесмен, власник успішної енерґетичної компанії (такого собі канадського Ґазпрому), «один із найвпливовіших у Канаді людей», як сказано про нього на одному із сайтів. Справді, подивіться, як по-панібратському він обіймає за плечі прем‘єра країни, відтиснувши своїм грубим тулубом тендітну віце-прем‘єрку (мені аж шкода Христю).

Пиха пихою, але, мабуть, є й інші причини не спілкуватися з людьми, які насмілюються сказати і вказати тобі на неправедні вчинки. Адже довести протилежне неможливо, а визнати правду бракує сміливості, хоч ти й найвпливовіший в усій Канаді чи хоча б лише у СКУ. Чи можна в такому разі говорити про концептуальність позиції СКУ і принциповість у її відстоюванні при спілкуванні, наприклад, з високопосадовцями України чи країни, українська діаспора в якій потребує пильної уваги і рішучого захисту?

* * *

Зав‘язаний на владні інститути України, а не на українське суспільство, СКУ з афілійованими з ним діаспорними орґанізаціями зайняв вичікувальну позицію, коли почався Помаранчевий майдан, а через дев‘ять років і Євромайдан.

Щодо Помаранчевого майдану стверджую це як тодішній голова Міжнародної асоціації громадян України (МАГУ), який підтримав ініціативу активістів асоціації виставити пікет на підтримку Майдану біля посольства України у Вашинґтоні через півтори години після того, як той Майдан постав у Києві. Того ж дня наші пікети появилися біля українських дипломатичних установ в інших містах США та в Канаді, а згодом і в інших країнах світу, започаткувавши масову ґлобальну підтримку діаспорою Майдану.

МАГУ цікава ще й тим, що змусила українську владу виконувати одну із найважливіших функцій консулатів України — заміну й видачу паспортів громадянам України, які живуть і працюють за кордоном (чого консульства тоді просто не хотіли робити, а тепер роблять), а також налагодити нормальний виборчий процес у закордонному виборчому окрузі (раніше правом голосувати на виборах президента чи Верховної Ради України, і тим більше — працювати на виборчих дільницях користувалися лише працівники дипломатичних установ, а тепер цим правом користуються усі громадяни України за кордоном). Можна ще додати тут, що за дуже короткий строк МАГУ зібрала й переказала в Україну 250 тисяч доларів США цільового призначення — на підтримку приватних підприємців і родинних бізнесів.

Хоча МАГУ не була конкурентом щодо будь-якої діаспорної орґанізації, саме останні, афілійовані із СКУ, зробили все, щоб МАГУ не відбулася, і вже за мого наступника діяльність МАГУ припинилася.

2013–2024 роки… Євромайдан, Революція гідності, російська аґресія щодо України (окупація Криму, руйнівна війна на Донбасі)… Чим зайняті СКУ та афілійовані з ним орґанізації? Вичікуванням, висловлюванням стурбованості і т. ін. У цей час за межами України виникають нові орґанізації, що налагоджують допомогу українським волонтерам і добровольцям: це — групи Razom for Ukraine (я консультував ініціативну групу цієї орґанізації; збереглося листування), United Help Ukraine та ін. Саме вони влаштовують масові заходи на підтримку Майдану й України.

* * *

СКУ з його афілійованими орґанізаціями та зв‘язками на рівні президентів і урядів країн чомусь не використовує свої можливості мобілізувати на підтримку України і на протести проти Росії як аґресора увесь світ, а продовжує висловлювати стурбованість. Мало того, що не підняли на захист України світ, так ще й зробили ведмежу послугу українському суспільству.

Біда в тому, що ще радянська влада заклала в підсвідомість людей неґативне ставлення до української діаспори. Це ставлення постійно підживлюється московською пропаґандою. Пасивність СКУ з його нікчемними акціями типу «Скажи ‘НІ!‘ Путіну!» замість потужних реальних справ у час таких важких випробувань нічого, крім ненависті до українців зарубіжжя, не посіяла.

З «легкої руки» СКУ і нам дістається на горіхи від громадських активістів в Україні, попри те, що ми — чи не єдиний мозковий центр в усьому світовому українстві (з українським суспільством включно), який власним коштом і дуже скромними пожертвами наших прихильників випрацював україноцентричну концепцію системних змін для України, яка складається з декількох ініціатив.

Поіменовані в цій статті очільники СКУ та афілійованих з ним орґанізацій не сподобилися підтримати цю концепцію бодай уподобаннями в соцмережах. Хіба не промовисто?!

Так само вони «підтримали» й ґрандіозні спортивні почини І. Бокого, про що краще розповість вам він сам. До речі, саме зневага керівництва СКУ до світових діаспорних чемпіонатів підштовхнула його до розслідування фактів корупції в СКУ. Очевидно, ще проявляться й інші випадки такого характеру.

* * *

Активна частина української діаспори, отже, проявилася за сферами впливу СКУ та афілійованих з ним орґанізацій, як ми вже добре знаємо, контрольованих владними структурами України. Така самодіяльність не могла не занепокоїти тих, хто прийшли до влади в Україні на хвилі Євромайдану й Революції гідності. П. Порошенко був тим президентом України, який, за перевіреними даними, наказав «глушити активну діаспору». Зрозуміло, що від цього «глушіння» СКУ, КУК, УККА та інші аж ніяк не постраждали. Більше того — їхні очільники й активісти були нагороджені орденами й медалями України.

Ця «пасивна діаспора» добре постаралася 2019 року, забезпечивши П. Порошенкові перемогу в закордонному виборчому окрузі й дуже розчарувавши, ба навіть розсердивши переможця тих президентських перегонів В. Зеленського. Але нічого, минуло зовсім небагато часу, і СКУ з усією «номенклатурною діаспорою», переорієнтувався на Зє, його очільники подалися в Україну запевнити нового президента у своїй вірності, гарно загостили його під час візитів до США та інших країн, і ось за другим разом уже Зеленський роздає їм ордени та медалі.

Тут до речі було б з‘ясувати, чому укази президентів України про нагородження українців зарубіжжя залишаються неоприлюдненими, а їхні номери ми бачимо лише на фотокопіях нагородних посвідчень, що їх самі марнославні нагороджені необачно (?!) викладають на своїх сторінках у соцмережах, щоб похвалитися не так своїми заслугами перед Україною і українським суспільством, як прихильністю до них з боку високопосадовців України. Ще більшою таємницею залишається, хто їх представляє до нагород, за які заслуги і на яких підставах. Таке враження, ніби для президента України вони — співробітники спецслужб, себто резиденти розвідки або аґенти впливу.

* * *

Що особливо вражає у цьому контексті, так це нерозбірливість очільників СКУ у зв‘язках, які вони встановлюють і підтримують з політиками й урядовцями в Україні, свідомо чи несвідомо заводячи знайомства, дружбу або й кумівство з людьми, для яких Україна й українська справа є ніщо інше, як місце і спосіб самозбагачення й марнославства. Отож і закрадається підозра, а чи щирі у своїх словах і намірах люди, які беруться очолювати СКУ, УККА, КУК та інші «старі» орґанізації української діаспори, що, можливо, уже й вичерпали себе, раз перетворюються на банальні бюрократичні структури, які продовжують жити переважно імпрезами та нікчемними акціями.

По цьому слові, давайте подивимося, з ким і як мають справу очільники СКУ в Україні та інших країнах.

Ось пресове повідомлення СКУ 2011 року:

«26 серпня 2011 р. в Києві відбулась офіційна зустріч Президента Світового Конгресу Українців (СКУ) Евгена Чолія з Президентом України Віктором Януковичем. У зустрічі також узяли участь Глава Адміністрації Президента Сергій Льовочкін, Перший заступник міністра закордонних справ Руслан Демченко і Голова комітету з економічних реформ Владислав Каськів та Президент Конгресу Українців Канади Павло Ґрод і Голова Об’єднання Українців Росії Тарас Дудко.

Президент СКУ акцентував на важливості інтеграції України до Європейського Союзу та повідомив про звернення СКУ з цього питання до високих європейських інституцій. Він наголосив, що порушення людських прав в Україні, а зокрема тиск на опозицію та невиправданий арешт екс-Прем’єр-міністра Юлії Тимошенко можуть пошкодити цьому процесу, а також закликав до дотримання Україною європейської візії, що базується на принципах демократії.

Відтак Евген Чолій звернув увагу на потребу відповіді від владних структур на Меморандум СКУ про важливі питання, що стосуються України та української діаспори.

Окрім того, Президент СКУ прокоментував розпорядження Кабінету Міністрів України “Про схвалення концепції Державної програми співпраці із закордонними українцями на період до 2015 р.” та рекомендував створити дорадчу комісію щодо виконання цієї програми, яка б включала представників СКУ.

Рівнож Евген Чолій закликав владні структури України стати на захист української громади в Росії, зокрема у питанні судових розправ, спрямованих на ліквідацію Федеральної національно-культурної автономії українців Росії та Об’єднання українців Росії.

Зі свого боку Президент Віктор Янукович закликав українську діаспору до співпраці для кращого майбутнього України.

В кінці зустрічі Президент СКУ передав Президенту Віктору Януковичу фільм канадського кінорежисера Юрія Лугового “Окрадена земля”, що присвячений темі Голодомору як геноциду українського народу».

Два нюанси впадають в око у цьому повідомленні. Перший: скільки запобігливості й підлещування у словах президента СКУ Є. Чолія, і це, зауважте, ув офіційному викладі. Цікаво було б послухати аудіо, а то й подивитися відеозапис, щоб мати більш-менш повне уявлення про характер цієї зустрічі.

Другий: склад учасників зустрічі. З українського боку — В. Янукович, С. Льовочкін, Р. Демченко і В. Каськів. З боку СКУ — Є. Чолій, П. Ґрод і Т. Дудко. Навіть з тодішнього (2011 рік) погляду уже було зрозуміло, що являють собою Янукович і Ко і з ким мають справу досвідчені канадські правники (російський Дудко хай поки що посиде тихо). Але канадські українці уподобилися усім іншим українцям і таки сіли з цими людьми за один стіл.

Після «харківських угод» з РФ 2010 року розправи Януковича з опозицією та арешт Тимошенко були виграшками. Уже відраховував свій час годинник, який наближав ще більшу здачу інтересів України Москві. І тривожним дзвіночком були переслідування організацій та установ української громади в Росії. Чолій і Ґрод тому й привели на зустріч із Януковичем голову ОУР Дудка із сподіваннями на те, що Янукович допоможе залагодити цю проблему на найвищому рівні. Хотілося б думати, що бодай тепер очільники СКУ усвідомили марність своїх тодішніх сподівань, коли розмовляли з аґентами впливу Кремля (а одного з них уже публічно називають резидентом російської розвідки).

* * *

Втім, моє припущення навряд чи має підґрунтя. Про це можна судити з того, як і з ким вони самі стояли в обороні українських орґанізацій в РФ. У Москві й Петербурзі є чимало дуже порядних і досвідчених правників українського походження, а також росіян, які розуміють суть аґресії Москви як щодо України, так і щодо українців у Росії. Адвокатом ОУР став Сергій Винник — не просто член путінської партії «Єдіная Россія», а її функціонер, який, навіть розсварившись із партією, залишився прихильником Путіна і який водночас навіть очолював українську громаду «Сірий клин». Винник — мій земляк із Сумщини (у наших краях є навіть село Винники), судячи з його сторінки у Фейсбуці, у своїй сибірській далечі він ностальгує за Україною, у нього є якийсь, сказати б, розважальний інтерес (перепощує відповідні посилання), мабуть, небайдужий до горілки й сала. Я не знайшов його записів, з яких можна було б зробити висновок про його громадянську позицію: україноцентризм, уболівання за Україну й українську справу, ставлення до аґресії РФ щодо України… Такий собі типовий малорос.

Лідія Білоус (Близнова), яка багато пише на цю тему, називає Винника «найліпшим товаришем Ґрода». Воістину, скажи мені, хто твій друг… Цікаво, де, коли і на якому підгрунті розпочалося це товаришування?

* * *

Застановлюся на ще одному вельми важливому чинникові, який досі залишався за межами моєї уваги у цій статті і про який треба бодай згадати. Це — бізнес, точніше бізнесові інтереси очільників СКУ та афілійованих з ним орґанізацій. Звичайно, я не маю нічого проти того, що громадські активісти українського зарубіжжя займаються бізнесом, пов‘язаним з Україною або іншими країнами компактного проживання української діаспори. Я й сам працюю в цій царині…

Проблема починається там, де у такому бізнесі починається конфлікт інтересів і виникає корупційна складова. У мене немає підстав підозрювати П. Ґрода як одного з найвпливовіших бізнесменів української діаспори в Канаді. Дай Боже, щоб за його енерґетичним велетом не показалися тіні Ґазпрому, Роснєфті, Нафтогазу України…

Деякі очільники СКУ (не буду називати імен), як відомо, займаються консалтинґом саме на українському напрямі. Консультант без достатніх знань (ну, якими знаннями про Україну й українські справи володіє випускник американського вишу, який не спеціалізувався з українознавства, а має знання, одержані з родинних балачок та в суботній школі?) і досвіду тривалої роботи в Україні навряд чи може надати кваліфіковану допомогу діловій людині, фундації чи урядовій аґенції в США. Але під виглядом консалтинґових послуг, маючи в Україні контакти на рівні президента, політиків і урядовців найвищого рівня, і під прикриттям СКУ чи УККА такий «консультант» напевно виступає в ролі лобіста (якщо уникнути вживання точнішого слова — «рішала»), тим більше, що в Україні немає законодавства про лобізм. А це вже очевидний конфлікт інтересів.

Пишу про це не тому, що боюся конкуренції в царині консалтинґу, а тому, що такий «консалтинґ» і таке «лобіювання» завдають непоправної шкоди Україні та її зв‘язкам із зарубіжжям, бо є підживлювальним складником корупції в Україні.

Насамкінець розповім вам характерну і повчальну історію, пов‘язану з поїздкою одного активіста діаспорних орґанізацій в Україну, що її колись розказав мені сам її учасник — Федір Федоренко (той, хто брат Євгена Федоренка). Поїхав він в Україну, і приймали його там дуже гостинно і на досить високому рівні. Пан Федоренко з захопленням розказував мені, як цілий начальник управління Кабінету Міністрів опікувався ним і як він на цілих два тижні відірвався від чиновницької роботи й на службовій машині повіз гостя із області в область по всій Україні… Звісно, за сніданки, обіди й вечері розплачувався із своєї приватної кишені Ф. Федоренко.

Коли пан Федоренко хвалився мені цією мандрівкою, йому навіть на думку не спадало, що той, хто гостив його в Україні, зловживав службовим становищем, за що у Федоренкових Сполучених Штатах чиновник не тільки втратив би високу посаду, не тільки мусив би відшкодувати завдані державі збитки, а й надовго переселився б у в‘язницю.

Мені достеменно відомо, що таке практикується в Україні й досі. Цікаво було б довідатися, чи усвідомлює корупційність такого гостювання в Україні «номенклатурна діаспора» бодай у тій частині, яка має дипломи правників і любить розказувати громадянам України про верховенство права…

* * *

…Не знаю, чи я задоволив цікавість Миколи Воротиленка, Марка Рахкевича та їм подібних. Мій текст, повторюю, — не розслідування, а роздуми над очевидними фактами, які свідчать про те, скільки підстав дають нам очільники СКУ для того, щоб запідозрити їх у явно корупційних діяннях. Зрештою, вони самі знають про свої неправедні дії краще за нас.

Та я й пишу про це все не як правник, а як публіцист. Тим більше, що тут більшої ваги набирають не так юридичні, як морально-етичні чинники, де стримуючим фактором є не меч мирського правосуддя чи Божий суд, а докори сумління (совісті). Отож у мене немає наміру чинити суд над керівництвом СКУ. Хай це зроблять члени СКУ уже на найближчому конґресі, який відбудеться у серпні цього року. Ці роздуми не спрямовані й на те, щоб зманити цих діячів на свій бік. Доля дала їм шанс бути україноцентристами, але їх потягло на співпрацю з руйнівниками України й української справи. То чи можна бути певним, що перейшовши на наш бік, ці люди не стануть попутниками, щоб зрадити за першим же поворотом.

Моє завдання — привернути увагу громадськості до ситуації в СКУ й навколо СКУ, до тієї шкоди, якої це все завдає стосункам між українською діаспорою та Україною і наскільки гострою є проблема оновлення орґанізованого життя світового українства. Останнє — проблема оновлення орґанізованого життя світового українства — якраз і було ключовим у Заяві Українського Університетського Клубу. Про це ми поговоримо докладніше у наступній статті.

Проф. Др. Володимир Іваненко,Президент Українського Університетського Клубу, Голова Орґкомітету Руху Світового Українства

7–14 січня 2022 р.

ІНАКОДУМСТВО НА СУМЩИНІ

Володимир Садівничий виклав на сайті Academia.edu збірник «Інакодумство на Сумщині».

У збірнику подано документи, що висвітлюють історію протестних настроїв та проявів інакодумства комуністичному авторитарному режимові на території Сумщини, починаючи з часів хрущовської «відлиги» до періоду пізньої «перестройки». Документи стосуються найважливіших форм «антисовєтських проявів» вільнодумства.

У збірнику я знайшов імена й фотографії людей, з якими я спілкувався ще підлітком у шкільні роки і які справили на мене помітний вплив. Серед них Микола Данько, Євгенія Кузнецова (Савчук) та інші.

Це спілкування не пройшло поза увагою КДБ, і з ним пов‘язані напевно унікальні випадки, коли до школяра-старшокласника приставляли спеціальних аґентів спецслужб. Про це я вже писав, зокрема — у нотатках «Про зо нагадав автоінспекторський жезл». Ось кілька фрагментів із цих нотаток:

«Перший раз — коли я навчався у восьмому чи дев’ятому класі. Об’явився тоді у нас новий учитель фізкультури на ім’я Іван Васильович Решетняк. Замість фізичних вправ, півурока він любив розказувати про те, як він служив у прикордонних військах і що він є “громадський автоінспектор”. І була у нього ота заповітна палочка, якою можна було зупинити будь-яку автомашину і шофер повезе тебе куди скажеш. Іван Васильович не випускав той жезл із рук навіть на уроках фізкультури, використовуючи його як указку. Цим і запам’ятався. А яка була його місія в селі, один Бог знає.

Удруге автоінспекторський жезл я побачив зблизька у руках іншого вчителя, цим разом — історії, Олександра Михайловича Горобця. Він з’явився у нашій школі в останній рік мого навчання. І став він на квартиру у тієї ж баби Діденчихи, в якої я жив з осені по весну, коли не можна було їздити до школи з дому на мотоциклі чи велосипеді. Мені довелося поступитися йому цілою окремою кімнатою.

Який із Олександра Михайловича був історик — не скажу, бо мені він історію не викладав і, живучи зі мною під одним дахом, розмов на історичні теми не вів. Був мовчазний. Але не раз згадував про те, як він служив у… прикордонних військах. Щастило мені на прикордонників! Так-от, цей Горобець також був “громадським автоінспектором”, і я не раз бачив, як він зупиняв своїм жезлом вантажівку, що йшла на район, гордовито сідав у кабіну до водія і відбував куди йому було треба.

Учителювання О. Горобця у Василівці збіглося у часі з початком мого спілкування з дисидентами. Зіновій Антонюк регулярно надсилав мені україномовний місячник “Дружно вперед!” із Пряшева, а Микола Щирба — україномовну газету “Наше слово” та “Український календар” із Варшави. Пізніше я почну друкуватися в цих виданнях. Тоді ж я ковтав їхні публікації, як свіже повітря.

Прикметно, що О. Горобець завершив свою учительську кар’єру водночас із моїм закінченням школи. Через тиждень після того, як я поїхав вступати до університету, колишній прикордонник, “учитель історії” й “громадський автоінспектор” Горобець у званні капітана обійняв посаду заступника начальника Лебединського райвідділу внутрішніх справ. 

З часом я довідався, що оскільки КДБ не мав офіційних підрозділів на рівні районів, з часів НКВС кадрові особісти рядилися у міліцейську форму. В Лебедині ж моєму “учителеві історії” роботи було хоч відбавляй: активізувався один талановитий історик-краєзнавець, редактором райгазети щойно став молодий і тямущий, національно свідомий жуналіст…

Зрештою, життя й кар’єра О. Горобця трагічно обірвалися разом із життями тих, до кого він був приставлений. Фактично — нещасний випадок на пікніку. Формально — не виключаю, при виконанні службових обов’язків».

ПЕРЕДМОВА АВТОРА ДО ЗБІРКИ “БУДАПЕШТСЬКИЙ ФОРМАТ”

У зв‘язку з широко обговорюваною у світових ЗМІ темою можливого широкомасштабного вторгнення в Україну збройних сил РФ вважаю за необхідне нагадати про нашу ініціативу Будапештського формату. Ця ініціатива передбачає не тільки і не стільки заміну Нормандського формату на Будапештський, скільки підводить до ідеї перегляду і оновлення Договору про безпеку і співробітництво в Європі, відомого також як Гельсинські домовленості. Адже Росія, вдавшись 2014 року до аґресії проти України, попрала не так Будапештський меморандум, як Гельсинські домовленості, які є основоположними для безпеки в Європі та й в усьому світі. На превеликий жаль, цю тему навіть не обговорюють.

Ця збірка статей і нотаток появилася у процесі просування в суспільство міжнародної ініціативи Будапештського формату для України. Від анексії Криму й початку війни на Донбасі я дивувався: агресію проти України здійснила одна із країн-підписантів Будапештського Меморандуму, але Україна в особі президента, уряду чи Верховної Ради не ініціювала скликання самміту країн-підписантів. Упродовж певного часу я намагався спонукати українських політиків бодай заговорити на цю тему. Нічого з того не вийшло.

Тим часом Україну було втягнуто в переговори у Нормандському форматі за участю Німеччини, Франції та Росії, на яких тон задала країна-агресор, а переговорний процес зосередився на посиденьках тристоронньої переговорної групи у Мінську, учасниками якої стали представники України, ОБСЄ (Організація з безпеки та співробітництва в Європі) та… ОРДЛО (окремі райони Донецької та Луганської областей). Маючи досить високий статус (підгрупу від України складають політики високого рангу на чолі з екс-президентом Л. Кучмою), українська підгрупа має шукати компроміси й домовлятися з представниками ОРДЛО, які не мають відповідного статусу й не є самостійними у своїх рішеннях, але за спиною яких у ролі спостерігача стоїть представник РФ. Досягнуті в Мінську домовленості, оформлені протоколами, зводяться до припинення вогню та розведення військ у зоні бойових дій, а також до обміну полоненими й заручниками. Ці домовленості, за окремим винятками, практично не виконуються і, отже, не відкривають перспектив для припинення того, що взагалі не є предметом переговорів у Мінську, — припинення агресії Росії щодо України.

Симптоматично, що західноєвропейські учасники Нормандського формату (Німеччина та Франція) знаходяться під помітним впливом Кремля, і їхні дії зазвичай суперечать проукраїнській риториці їхніх глав держав, міністрів закордонних справ та ін. Тому вони наполягають на виконанні мінських домовленостей, вимагаючи додержання цих “угод” від України, але практично не висуваючи претензій до Рорсії та її маріонеток на окупованій частині Донбасу. Анексія Росією Криму на посиденьках у Мінську навіть не обговорюється. Місія ОБСЄ на Донбасі складається із значної кількості представників РФ, але не має у своєму складі представників від України. Очевидно, цим внутрішнім фактором цієї місії можна пояснити те, що ОБСЄ працює на окупованій території Донбасу неефективно. Зокрема, зауважено, що ця місія ніколи не перевіряє, що завозять на ОРДЛО і що вивозять з ОРДЛО “гуманітарні конвої” Міністерства надзвичайних ситуацій Росії.

Переконавшись у тому, що Україна не має наміру ініціювати скликання самміту країн-підписантів Будапештського Меморандуму й вимагати переведення переговорів у формат цього меморандуму, 2017 року ми виступили з ініціативою силами української й світової громадськості (передусім Великої Британії, США, Франції) спонукати уряди країн-підписантів Будапештського Меморандуму сісти за стіл переговорів у Будапештському форматі й повести серйозну розмову з Росією як агресором щодо України.

Ініціатива Будапештського формату виходить з того, що анексія Криму й війна на Донбасі є не тільки і не стільки порушенням запевнень (якщо не гарантій), даних Україні 1994 року за її відмову від третього за величиною ядерного озброєння, скільки порушенням Росією Договору про безпеку і співробітництво в Європі, підписаного 1974 року в Гельсінки. Підписанням цього договору Москва в особі СРСР, спадкоємцем якого деюре і дефакто вважає себе РФ, визнала непорушність кордонів, які склалися за наслідками Другої Світової війни (1939 — 1945).

Переведення переговорів про агресію Росії проти України у Будапештський формат ми розглядаємо як можливість перетворення Будапештського Меморандуму на повноцінну багатосторонню міжнародну угоду, яка гарантувала б Україні її безпеку й територі- альну цілісність. Разом з тим, ми вбачаємо в цьому також і перспективу перегляду згаданого вище Договору про безпеку і співробітництво в Європі, який, безперечно, потребує оновлення з урахуванням сучасних загроз і викликів. Йдеться не тільки про агресивні дії Росії по відношенню до України, яку Москва не хоче випускати із своєї орбіти, але й про втручання Кремля у внутрішні справи інших країн Європи і світу в цілому — мілітарними діями, пропагандою, втручанням у виборчі процеси та ін.

За два з лишком роки існування ініціативи Будапештського формату для України нам, на жаль, не вдалося активізувати ініціативу громадськості в Україні, Великій Британії, Франції та США. Але те, що нас підтримали експерти і що політики в Україні нарешті хоча б заговорили про нагальність Будапештського формату, вселяє надію — наші дворічні зусилля таки не були марними. Отож я сподіваюся, що з появою цієї збірки моїх статей і нотаток, коло прихильників ініціативи Будапештського формату розшириться, і Нормандський формат передасть справу безпеки й територіальної цілісності України і Європи в цілому в руки Будапештського формату. Відтак Будапешт-2 стане кроком і до Гельсінки-2.

Ця збірка включає, крім моїх статей і нотаток, пов’язаних з ініці- ативою Будапештського формату, ще й додатки — матеріал із вільної енциклопедії Вікіпедії та повний текст праці Ігоря Лоссовського “Міжнародно-правовий статус Будапештського Меморандуму” (Київ, 2015), яку було видано мізерним накладом і яку я вважаю найкращою фаховою публікацією за темою. Користуючись нагодою, дякую Українській Асоціації Зовнішньої Політики за дозвіл на включення праці І. Лоссовського до цієї збірки, а також усім, хто так чи інакше спричинився до появи моєї книжки.

25 жовтня 2019 р.

Електронна версія збірки моїх статей і нотаток «БУДАПЕШТСЬКИЙ ФОРМАТ» (Вашинґтон, 2019) є у вільному доступі на сайтах Українського Університету та Academia.edu.

ПРЕСКОНФЕРЕНЦІЯ. ЖУРНАЛІСТИ. ПРЕЗИДЕНТ

Післямова до «пресмарафону» Володимира Зеленського

ПРЕСКОНФЕРЕНЦІЯ

Стандартний тип президентської пресконференції: прессекретар оголошує, з якої нагоди або якій темі присвячено захід, президент виступає з коротким вступним словом, в якому окреслює коло питань, на яких він воліє зосередитися, і далі журналісти по черзі задають чітко сформульовані запитання, на які їм хотілося б почути відповідь. Такою є практика проведення пресконференцій в усьому цивілізованому світі. Якою банальною не була б ця форма, але вона працює й цілком задовольняє засоби масової інформації, а відтак і суспільство.

Нічого поганого немає в тому, що Володимир Зеленський вирішив відійти від стандарту і вже не вперше удався до, як йому здається, ориґінальної форми, яку означили як пресмарафон. Ця ориґінальність обернулася тим, що кількість журналістів, яким дозволено наблизитися до тіла президента, різко обмежилася. За стіл з президентом журналісти сідали групами в декілька (п‘ять-шість) осіб і, за задумом орґанізаторів заходу, мали задати одно запитання (тридцять відібраних журналістів мали задати тридцять запитань).

Так, як було задумано, однак, не вийшло: деякі журналісти використовували нагоду перебування за одним столом із президентом, щоб висловити йому якісь думки з якогось приводу, а вже потім задати не одно, а цілу низку запитань. Президент і його прессекретар, який скромно сидів збоку поряд із журналістами, дозволили пресконференції чи пресмарафонові збитися на «спілкування», на чому головний герой заходу не раз наголошував.

Намагаючись бути креативним у формі заходу, В. Зеленський виявився неориґінальним за своїм ідейно-тематичним спрямуванням, тобто змістом і риторикою, що дало деяким експертам підставу прирівняти цей захід до спілкування з пресою… президента РФ Владіміра Путіна.

Відмінність між київським та московським заходами, безумовно, була помітною. Зал у Москві чи в іншому місці Росії зазвичай нагадує якщо не традиційну пресконференцію, то узвичаєну ще в СРСР форму спілкування керівників КПРС з «вірними підручними партії» (працівниками преси, радіо й телебачення) або «інженерами людських душ» (письменниками), коли головна дійова особа заходу вдавалася до монолоґу, під час якого присутнім дозволено було задавати якісь запитання.

Хоч пресмарафон чинного президента України й було винесено за межі місця постійного перебування першої особи держави, щоб імітувати свого роду вихід у люди, загальний план відеозвітів з місця проведення пресмарафонів свідчить, що головною метою орґанізаторів заходу була особиста безпека В. Зеленського. Тому стіл, за яким він розмовляв із журналістами, посьорбуючи каву, мав вигляд жалюгідного острівця в порожньому приміщенні Мистецького Арсеналу, по віддалених кутках якого бовваніють характерні постаті офіцерів державної охорони, яких було набагато більше, ніж власне журналістів, медіаменеджерів, телеоператорів та інших представників ЗМІ.

ЖУРНАЛІСТИ

У пресмарафоні брали участь ретельно відібрані представники ЗМІ. Якщо ці люди являють собою цвіт української журналістики, тоді залишається сказати одно: бідна українська журналістика!

Не треба бути ґенієм журналістики, щоб усвідомлювати особливості президентської пресконференції (чи пресмарафону) і не використовувати можливості наближення до вищої посадової особи для вступання в суперечку і перетворення пресконференції на балаган.

Наприклад, чого тільки варта суперечка Юрія Бутусова з президентом, і це при тому, що учасники діалогу варті один одного. Та й Михайло Ткач із «Української правди» чи Савік Шустер не були на висоті… Рівень загальної культури й фаховоіої етики журналістів, безумовно, залишає бажати кращого. Жоден представник ЗМІ не став на пресмарафоні Зеленського взірцем журналістської гідності. Жоден із тридцяти!

Завдання журналіста на пресконференції — поставити перед президентом одно або два чи максимум три взаємопов‘язаних запитання. Чітко сформульовані, і сформульовані так, щоб відповідати на ці запитання загальниками або нестримним потоком свідомості було просто неможливо.

Більшість же журналістів починають з преамбули, яка часом перетворюється на вступну промову, якою журналіст провокує співрозмовника на цілу дискусію, а вже потім задає своє запитання, що, за великим рахунком, уже не має сенсу. Дискусія також не виходить, оскільки господар заходу застосовує свої переваги й видає низку безглуздих (особливо з огляду на статус президента) тирад або довгий, але безпредметний монолоґ (ми ж, мовляв, тут просто спілкуємося).

Деякі журналісти приходять на пресконференцію з єдиною метою — вилити в очі президента наболіле, про що вони вже писали у своїх текстах чи говорили на своїх теле- чи радіоефірах, вимагаючи реакції або навіть звіту. Часом такі випадки відгонять прокурорським наїздом або явним бажанням просто «випендритися». Відтак відомий, шанований значною частиною суспільства журналіст проявляє себе як звичайнісінька базарна баба.

Тридцять журналістів — учасників пресмарафону президента України — продемонстрували все, чим «багата» сучасна журналістика України, але аж ніяк не високий рівень журналістської майстерності, національної свідомості й громадянської зрілості. Вони засвідчили, що в Україні відсутні україноцентрична журналістика, україноцентричні ЗМІ, україноцентрична «четверта влада» як інструмент формування і вираження громадської думки в українському суспільстві.

(Більше про стан і проблеми сучасної української журналістики тут: Україноцентризм, журналістика і система ЗМІ: Збірка статей і нотаток. — Вашинґтон, 2020. — 449 с.).

ПРЕЗИДЕНТ

Очевидним є факт, що на межень свого президентства В. Зеленський вийшов із певними досягненнями, і, мабуть, найбільшим із цих досягнень є майстерність у риториці (так і хочеться сказати: насобачився), якою дорівнявся до декого із своїх попередників, і передусім — до ненависного йому Петра Порошенка.

Йдеться передусім про видавання бажаного за дійсне (я багато писав про ці «чесноти» П. Порошенка — див., напр., мої статті «Слово і чин президента Порошенка» у збірці Системні зміни — перспектива для України: Збірка статей і нотаток. — Вашинґтон, 2020. — 393 с.), яке відрізняється від риторики попередника хіба що разючою недорікуватістю й набагато більшим словоблуддям.

Словоблуддя завжди було, є і буде способом приховати некомпетентність, а то й невігластво, як загального характеру (освіченості, ерудиції, культури особистості), так і конкретно важливого для посади президента усвідомлення своєї місії (розуміння процесів націєтворення й державотворення, урядування й взаємодії із суспільством).

В. Зеленський продемонстрував, що за два з половиною роки своєї каденції він «поднаторєл» у жонглюванні цифрами та назвами «великих проектів», але в своїй освіченості так і залишився на рівні випускника периферійного вишу з ерудицією достатньою хіба що для КВН («клуба вєсьолих і находчівих»).

Президентство, правда, вимило з нашого героя «вєсьолость», якою він уславився у своєму «Кварталі» та кіносеріалах типу «Слуги народу», а «находчівость» спрямувало у пошуки шляхів і можливостей видавання бажаного за дійсне, обставляння себе декораціями, які створювали б враження народної любові до нього й, зокрема, поваги до нього як до верховного головнокомандувача підпорядкованих йому збройних сил. Саме тому він десятки разів всує нагадує собі ж, що він — президент України й верховний головнокомандувач ЗСУ.

Пресмарафон засвідчує ізольованість головного «слуги народу» від українського суспільства в цілому і — в обговорюваному випадку — від журналістської спільноти зокрема. У президента України немає навіть групи лояльних до нього журналістів, у колі яких він почувався б вільно й невимушено, а в суспільстві в цілому немає тієї групи прихильників і симпатиків, які годилися б для «масовки», що створювала б бодай враження його єдності з народом, який обрав його неймовірно високою кількістю голосів на посаду президента. Мабуть, така ж повага насправді є і в середовищі збройних сил, які в силу своєї специфіки та обставин (війна з РФ) не можуть виказувати своє справжнє ставлення до президента, який, із свого боку, не підбирає слів для негативної характеристики не найгірших генералів і офіцерів.

У різних обговореннях зауважують, що Зеленський оточив себе некомпетентними, примітивними, жалюгідними людьми, з-поміж яких, мовляв, вивищується розумний Андрій Єрмак. Можливо, по-своєму й розумний, напевно й розумніший та освіченіший за самого, але й виступи Єрмака не засвідчують його високого рівня національної свідомості й громадянської зрілості.

А. Єрмак — особлива любов Зеленського. За два з половиною роки він проявився кількома вчинками й діями, за які мав би бути негайно увільнений з посади, а то й відданий під суд. Але ж ні! Єрмак лише зміцнює свої позиції, і відтак складається враження, що саме Єрмак є тіньовим диктатором, а Зеленський є виконавцем його планів і намірів.

Про це намагаються говорити опозиційні журналісти й громадські активісти, але обговорюють вони це ситуативно, без навіть спроби заглянути в суть не тільки особистих взаємин цих двох осіб, а і в ширшому контексті оточення Зеленського, його історичних коренів та політичних традицій.

Привертає до себе увагу переважання явно невластивих для України прізвищ, які дають підстави підозрювати, що маємо справу з цілим сонмом онуків і правнуків колишніх енкаведистів і кадебістів, двадцятип‘ятитисячників та інших компартійно-радянських працівників, що їх Москва засилала в Україну для утвердження радянської влади, для створення голодоморів, для боротьби з «українськими буржуазними націоналістами» та дисидентами інших переконань.

В. Зеленський не раз і не два у процесі свого пресмарафону вдавався до катеґорії совісті й підкреслював, що він вважає себе совісною людиною. Таке лукавство очевидне: совісна людина ніколи не б‘є себе в груди, наголошуючи на своїй совісності. Сумління не дозволяє. Коли ж людина постійно нагадує про совість як свою чесноту, це однозначно засвідчує протилежне.

Ще більше: совісна людина зазвичай свідома своїх таланту, здібностей, освіти та досвіду й ніколи та ні за яких обставин не візьме на себе ношу, яка їй не по силі. У першу чергу якраз і йдеться про виборні посади, а особливо — такого високого рівня, як президентська. Якщо за жодним критерієм людина явно не тягне на таку посаду, але все одно туди вибирається (як водії, сторожі-охоронці, прибиральниці, куховарки, коханки та їм подібні пруть у Верховну Раду України), це означає, що в цієї людини є очевидні проблеми із совістю. Якщо вона, совість, взагалі будь-коли до них навідувалася…

Тут до речі буде зауважити, як багато критиків, зокрема — із тих, хто ще вчора були його союзниками, говорять про брехливість і безсовісність президента Зеленського. А. Богдан, О. Данилюк, Д. Разумков і ряд інших людей, які допомогли Зеленському обратися на президента й закріпитися на Банковій, — це лише вершки з-поміж тих, хто звертають увагу на ці «чесноту» у винуватця обговорюваної події.

Свою неширість у спілкуванні з журналістами зокрема і з народом узагалі В. Зеленський видає навіть своїми рухами, жестами, мімікою, недоречним сміхом та ін. Гримасування, доведене до мавпування тривалою сценічною діяльністю провінційного штибу, не сходить з обличчя президента, який, за деякими висловлюваннями доброзичливців і злостивців, здумує себе «найвеличнішим лідером сучасності». Звісно ж, манія величі, megalomania, є характерною ознакою дрібних і ницих людей.

Характерною особливістю поведінки такої особи є злостивість, що проявляється у помсті по відношенню до нелояльних осіб. Я назвав поіменно пару журнаоістів у відповідному розділі цих нотаток якраз у той момент , коли на мій смартфон прийшло повідомлення про твіт А. Авакова: «порушення ДБР кримінальної справи проти Юрія Бутусова — це ідіотизм». Із пісні справді слово не викинеш. Є як є.

І останнє. Не рахував, скільки разів за п‘ять з половиною годин чинний президент України вжив «моя стратеґія». У кожному випадку йшлося про якісь окремішні, ситуативні рішення, ініціативи чи проекти, які оточення або й сам суб‘єкт пов‘язує з іменем Зеленського.

Стратеґії розвитку України навіть у вигляді концепції чи тез не було в передвиборній проґрамі кандидата на президента Зеленського, про що я писав у двох чи трьох своїх статтях ще 2019 року (див. мої статті: «Владімір Зєлєнскій і перспективи “обнулювання” та “перезавантаження”»«”Слуга народа” як феномен»«Програні вибори як останній урок ддя України»).

Незважаючи на те, що новообраному президентові багато хто (не тільки я) закидав брак стратеґічної візії, бачення перспектив розвитку України, за два з половиною роки свого Зеленський так і не навчився мислити стратеґчно, і переконливим підтвердженням цього є цей пресмарафон.

Вимушено перейшовши на сяке-таке спілкування українською мовою (правда, раз у раз перемикаючись на ламану і просто жахливу російську), президент України Зеленський за два з половиною роки не визначився і як україноцентричний політичний діяч. Зверніть увагу, як у своїх балачках під час пресмарафону він раз у раз зауважує, а що подумають в Анкарі, Берліні, Парижі, Вашингтоні і, звичайно ж, у Москві. І це є переконливим доказом того, що Зеленський не переймався, не переймається і не буде перейматися українськими справами, а втілюватиме в життя плани, що їх мають для України сили, зацікавлені в тому, щоб стерти Україну з лиця землі.

Єрмак виконує при ньому функції прораба («проізводітєля работ»), і політична партія Зеленського зовсім невипадково називається «Слуга народу», нагадуючи нам про Сталіна, а кістяк її складають онуки і правнуки тих, хто найбільшою мірою зацікавлений у збереженні радянського суспільного устрою, традицій і звичаїв компартійно-радянської номенклатури, а отже — і забезпечення свого майбутнього та майбутнього своїх дітей і онуків. До речі, про це також Зеленський не раз нагадував під час спілкування з журналістами.

Що ж, якщо ти аж надто скучаєш за своїми дітьми саме через те, що тебе тяготить ноша президентських обов‘язків, не варто було рипатися на цю посаду, тим більше, що твоя дружина і мати твоїх дітей цього не хотіла. Але якщо вже взявся за гуж, не кажи, що недуж. Або ж вивільни місце для людей достойніших.

Володимир Іваненко

27–28 листопада 2021 р.

НА РІЧНИЦЮ ЗАСНУВАННЯ УКРАЇНСЬКОГО УНІВЕРСИТЕТУ

Виповнюється шість років від часу реєстрації Українського Університету як неприбуткового науково-дослідного й освітньо-просвітницького закладу. Багатьом напевно здається, що за ці роки мало що зроблено, ба навіть нічого не зроблено.

Мушу визнати, що склалося зовсім не так, як ми сподівалися. Наші досягнення скромні, але і втрати наші незначні.

Отже, чого ми досягли?

Перше: ми чітко визначилися з напрямами наукових досліджень. Ось ці напрями у двох словах: українознавство й діаспорознавство. Деталізацію цих маґістральних напрямів можна знайти на сайті Українського Університету.

Загальне враження про них можна скласти за збірками моїх статей і нотаток, які вже доступні до використання або які будуть боижчим часом оприлюднені.

Наступним етапом буде підготовка конкретних наукових досліджень. Окремі проекти уже оформлені у плани-проспекти.

Друге. В міру наших можливостей ми починаємо займатися й освітньо-просвітницькою діяльністю, яка більшою мірою зосереджена на просвітницькому напрямі.

Чого ми не змогли зробити?

Перш за все, ми не змогли обрости інтелектуальним активом, на який можна було б опертися в розбудові Українського Університету. Чому? Відповідь на це запитання можна знайти у моїх публікаціях, присвячених українській інтелектуальній еліті, які найближчим часом побачать світ у збірці статей і нотаток «Українська інтелектуальна еліта як проблема».

У зв‘язку цим окремо скажу, що за ці роки ми не змогли сформувати науково-освітню раду Українського Університету. У переліку кандидатів я мав з дюжину першорядних (якщо не сказати — видатних) інтелектуалів України й української діаспори.

Більшість із них я знаю особисто упродовж десятків років. Вони є незаперечними авторитетами в царинах своїх щанять і знані як моральні авторитети. З-поміж цих людей ми мали вибрати п‘ять— сім осіб, які повністю відповідали б нашим критеріям і які погодилися б увійти до складу ради.

Упродовж кількох років ми вивчали зроблене цими діячами, їхню афілійованість з науковими, освітніми й громадськими орґанізаціями, а також придивлялися до їхнього ставлення до явищ і подій в українському суспільстві та в діаспорі. Нічого, крім розчарування, ми не винесли з цього.

Найслабшим місцем усіх потенційних кандидатів на мозок, серце і совість Українського Університету виявилося марнославство. Жадоба до премій, орденів та медалей, байдуже, хто ними нагороджує, застувала щирість у служінні Україні й українській справі.

Ця ситуація спонукає нас висунути на перший план завдання підготовки української інтелектуальної еліти і виконання інших завдань поставити в залежність від виконання цього надважливого завдання.

Хай у нас поки що немає потрібних матеріально-технічної бази, фінансів і ліцензованого статусу, але ми маємо значно важливіше для старту — чітко визначені мету, принципи й методолоґію.

Останніх достатньо для того, щоб для початку навколо нас почали гуртуватися україноцентричні, доброчесні й добросовісні науковці й викладачі вишів, докторанти й аспіранти, студенти і стажисти, ба навіть старшокласники загальноосвітніх шкіл України й діаспори, які поділяють наші цінності.

Ми допоможемо утвердитися у цих принципах, оволодіти методами й орґанізаційно-управлінськими навичками системних змін для України.

Відтак давайте помріємо про перспективи розвитку Українського Університету.

Перш за все ми хочемо створити науково-дослідні центри й осередки за напрямами досліджень як в Україні (на рівні областей, великих міст і районів), так і в країнах компактного проживання української діаспори.

Навколо цих центрів та осередків ми хочемо сформувати просвітницькі мережі, які включали б українознавчі інститути, школи, студії, лекторії, семінари тощо.

На основі найуспішніших і найпотужніших просвітницьких центрів у перспективі виникнуть повноцінні освітні заклади, які зможуть ліцензуватися й офіційно надавати відповідного рівня освіту. Так Український Університет зможе добути визнання як провідний заклад підготовки україноцентричної інтелектуальної еліти, здатної забезпечити наукове й кадрове втілення в життя ідеї системних змін, а відтак і побудови успішної й квітучої України.

***

Отже, ставайте учасниками наших науково-дослідних проектів, записуйтеся на наші курси, підтримайте нас пожертвою (це можна зробити тут) або хоча б поширенням цього тексту.

25 листопада 2021 р.

ЗАЧАРУВАННЯ Й РОЗЧАРУВАННЯ ОЛЕКСАНДРА ДАНИЛЮКА

Олександр Данилюк на своїй сторінці в мережах оприлюднив своєрідну заяву:

«Ми були не просто частиною команди Зеленського. Ми цю команду формували. Розробляли стратегію, організовували міжнародну співпрацю, зустрічі з іноземними лідерами тощо. Для нас всіх, для тих людей, хто був тоді поруч, Зеленський був шансом на зміни в країні, це нас всіх об’єднувало.

Але Зеленський дуже швидко звернув із цього шляху змін. Все те, про що ми з ним особисто домовлялися на початку нашої роботи, він порушив. Це співпраця з Коломойським, співпраця з адміністрацією Трампа, яка втягла Україну в їхні внутрішні конфлікти тощо.

Можна довго говорити про провали Зеленського, але я не бачу в цьому сенсу. Зеленський – це вже минуле. Нічого нового від них ми не дочекаємося. Якщо нам потрібні ті зміни в країні, які нам, на жаль, так і не вдалося реалізувати, – потрібно говорити про країну, яка буде після Зеленського, і про те, як ми будемо її відбудовувати.

Як ми налагодимо вщент зруйновану співпрацю з міжнародними партнерами, як ми повернемо у країну інвестиції, дамо лад судовій системі, яку зараз замінили фарсом з РНБО, і головне – як ми залучимо до державної служби професійних та фахових людей, які будуть це все робити».

Нічого, окрім сум‘яття почуттів, немає у цій заяві. А з-поміж почуттів домінує… розчарування. Що ж, не треба було зачаровуватися — не довелося б розчаровуватися. 

Владімір Зєлєнскій не вистрибнув із табакерки. Упродовж двох десятків років він був не просто публічною — сценічно-екранною фігурою, в якій чітко проявлялася суть не тільки створених ним образів, але і його самого як особистості. Треба було бути зовсім засліпленим сподіваннями, щоб не бачити й не розуміти очевидного.

Те, про що я особисто написав у статті «Владімір Зєлєнскій і перспективи «обнулювання» та «перезавантаження», не примарилося мені в день, коли її було закінчено.

Так само було і з статтею «”Слуга народа” як феномен»: ідеолоґічну суть партії Зеленського було визначено ще замолоду його діда, коли товариш Сталін сподобився на метонімію «слуга народу».

Є у мене ще одна цікава стаття — «Програні вибори як останній урок для України», в якій я піддав зіставному аналізові президентські проґрами В. Зеленського та П. Порошенка.

На час написання останньої я не надавав значення, хто, власне, доклав зусиль до продукування тієї, з дозволу сказати, проґрами. З процитованого вище тексту випливає, що з-за тієї «проґрами» стирчать вуха і пана Данилюка. 

9 квітня 2019 року ми зверталися до кандидата на президента України В. Зеленського з листом такого змісту:

«Шановний пане Зєлєнскій!

У контексті наших студій у царині системних змін для України я готую статтю, приурочену до другого туру президентських виборів в Україні.

У зв‘язку з цим для нас було б важливим одержати більш-менш докладно аргументовані відповіді на наступні запитання:

1. Як Ви бачите українську національну ідею?

2. Яку ідеологію Ви сповідуєте і якою мірою ця ідеологія відображає українські національні традиції і звичаї, а відтак сподівання українського народу?

3. Як Ви бачите стратегію розвитку українського суспільства та української держави? Куди Ви хочете привести Україну через десять, двадцять, п‘ятдесят років?

4. Чи замислюєтеся Ви над питанням зміни соціального устрою в Україні, тобто переходу від устрою, нав’язаного російсько-імперським та радянським пануванням, до устрою, який базувався б на українських національних традиціях і звичаях?

5. Чи замислюєтеся Ви над питанням зміни системи урядування в Україні, тобто переходу від старої радянської системи до нової, яка базувалася б на українських національних традиціях і звичаях?

6. Чи думаєте Ви над проблемами українізації України, причому не в плані банального поширення української мови, а в плані українізації сутнісної через повернення до національних традицій і звичаїв, які включають і певні морально-етичні норми, одна із яких – жити по совісті?

7. Яку позицію Ви займаєте щодо агресії Росії проти України і яку стратегію ПЕРЕМОГИ Ви пропонуєте?

Сподіваюся, що цей наш запит не буде проігнорований, і ми одержимо очікувані відповіді.

У разі Вашої перемоги на виборах ми сподіааємося повернутися до докладнішої розмови з Вами».

Звісно, що не сам Зеленський, а один із данилюків мав відповісти на наші цілком резонні й, безумовно, важливі для самого кандидата запитання. Ніхто не відповів. Навіть корткою фразою. 

Я не думаю, що українські «мозкові центри» в діаспорі (скільки їх?) так завалила Зе-штаб запитами, що наш лист можна було не помітити.

От проіґнорувати можна було. Такий висновок можна зробити з того, з якою пихою і «слуги народа» поводилися під час президентських, потім парламентських перегонів, а ще більшою мірою — дірвавшись до влади,

Проте найбільша біда в іншому. Навіть найсвітлішим головам в оточенні кандидата на президента, не кажучи вже про самого Зе, не було чого сказати у відповідь на поставлені нами запитання. Не було чого сказати тоді, немає чого сказати й тепер.

Відправивши ще два роки тому обожнювану персону Зеленського на смітник історії, але не покаявшись у власному гріхопадінні, Олександр Данилюк приміряється до третього старту й говорить про «відбудову країни після Зеленського». 

Що ж, благі наміри. Та перечитайте останній абзац гучної заяви Данилюка. Загляньте на ресурси, створені паном Данилюком у співпраці з Клімкіним та Рябошапкою. Пошукайте там відповіді на наші запитання, адресовані В. Зеленському, а за пару років перед тим — і П. Порошенкові.

Немає там відповідей. І не буде. Народжені мислити ситуативно нічого стретеґічного створити не можуть. Руїна, до якої вони довели Україну, не надається для косметичних ремонтів.

10 листопада 2021 р.

ПАМ’ЯТІ КОЛІНА ПАУЕЛЛА | IN MEMORY OF COLIN POWELL

UA|EN

У віці 84 років відійшов у вічність генерал Колін Пауелл, видатний американський військовий і державний діяч. Маючи хворобу Паркінсона, він помер від ускладнень, спричинених Covid-19.

Учасник війни у В‘єтнамі, він вважав себе солдатом, навіть коли став радником з національної безпеки, потім головою начальників штабів Збройних Сил США за президентства Джорджа Буша-старшого, а потім і першим чорношкірим державним секретарем США за Джорджа Буша-молодшого. Його участь у кількох республіканських та демократичних адміністраціях допомогла сформувати американську зовнішню політику останні років 20-го століття та в перші роки 21-го століття. Його популярність уможливлювала для нього гарантовану перемогу на поезидентських виборах 2000-го року, але він утримався від участі у виборах як кандидат на президента, підтримавши Дж. Буша-молодшого.

Генерал Пауелл не був прибічником вторгнення США в Ірак, але як солдат і державний чиновник він виконав волю президента Буша, захистивши перед Радою безпеки ООН намір США змістити режим Саддама Хусейна. Пізніше він усвідомив свою помилку, означивши її як «криваву пляму» на його біографії, зрезиґнував з посади державного секретаря й відтак став на бік Демократичної партії, підтримавши обрання Б. Обами на президента, а під час виборів 2016 року голосував за Г. Клінтон.

* * *

Мені трапилося кілька разів пересікатися з Коліном Пауеллом, коли після відставки з посади державного секретаря він співпрацював із Світовою асоціацією промовців (http://speakersassociation.org/). Він був надзвичайно привітний, з першої зустрічі запам‘ятав моє ім‘я і потім, вітаючись або прощаючись, пробував сказати мені щось російською. Більшість українців напевно були б вражені його скромним будинком, обнесеним невисоким парканом з металевого пруття: він жив життям пересічного американця.

К. Пауелл прихильно ставився до України. “Ні Сполучені Штати в цілому, ні Держдепартамент, ні американські військові зокрема не можуть зробити для України те, що мають зробити українці самі, Володимире”, – сказав він, поклавши мені руку на плече.

18 жовтня 2021 р.

IN MEMORY OF COLIN POWEL

At the age of 84, General Colin Powell, a prominent American military leader and statesman, passed away. Having Parkinson’s and other diseases, he could not survive complications from Covid-19.

A Vietnam War veteran, he considered himself a soldier, even when he became a national security adviser, then a Chairman of chiefs of staff of the US Armed Forces under George H. W. Bush presidency, and then the first black US secretary of state under George W. Bush. His participation in several Republican and Democratic administrations helped to shape American foreign policy in the last years of the 20th century and in the first years of the 21st century. His popularity allowed him a guaranteed victory in the 2000 presidential election, but he refrained from running as president, backing George W. Bush.

General Powell was not a supporter of the US invasion of Iraq, but as a soldier and government official supported in the UN Security Council President Bush’s intention to change Saddam Hussein’s regime. He later realized his mistake, marking it as a “blood stain” on his biography, resigned as secretary of state and switched to the Democratic side, supporting the election of President Obama and voted in the 2016 election for H. Clinton.

I met Colin Powell a few times when, after resigning as Secretary of State, he worked with the World Speakers Association (http://speakersassociation.org/). He was very friendly, remembered my name from the first meeting and then, greeting or saying goodbye, tried to say something to me in Russian. Most Ukrainians would probably be impressed by his modest house, surrounded by a low metal fence: he lived the life of an average American.

C. Powell was sympathetic to Ukraine. “Neither the United States as a whole, nor the State Department, nor the US military in particular can do for Ukraine what Ukrainians have to do themselves, Vladimir,” he said, putting his hand on my shoulder.

October 18, 2021