ІСТОРИЧНА МІСІЯ СВІТОВОГО УКРАЇНСТВА

Відозва Українського Університетського Клубу

Україна переступила тридцятирічний рубіж після відновлення своєї незалежності. Ювілейні публікації на україноцентричних ресурсах відзначали численні здобути українського націєтворення й державотворення, а особливо — успіхи соціально-економічного характеру у зіставленні нинішніх показників із статистичними даними УРСР до розпаду Радянського Союзу. Аґресія РФ проти України, окупація Криму й частини Донбасу сприймаються і в Україні, і в діаспорі як траґічна історія, якій не видно кінця.

Тридцятиріччя незалежності України було відзначено ґрандіозним військовим парадом, вибірковим нагородженням лояльних до чинної влади громадян, демонстрацією підредагованої історії України та національно-визвольних змагань українців.

За тридцять років незалежності в Україні так і не відбулися устроєві зміни, Україна продовжує жити в радянській системі координат, визначеній сто років тому більшовиками, а рівень національної свідомості й громадянської зрілості українського суспільства знижується навіть у порівнянні з часом відновлення незалежності. За цих умов компартійно-радянська номенклатура трансформувалася в оліґархію, корупція пронизала усі верстви суспільства, а діяльність владної верхівки зводиться до ситуативних та позірних реформ, які лише погіршують ситуацію й сприяють розкраданню національних багатств і зубожінню населення України.

Жоден президент, жоден склад Верховної Ради, жодна політична сила, жодна громадська орґанізація чи група інтелектуалів за всі ці роки не запропонували своєї візії української національної ідеї, концепції системних змін і стратеґії розвитку України на тривалу перспективу.

Представники Світового Конґресу Українців з президентом України Володимиром Зеленським.

Взаємодія і співпраця між Україною та діаспорою упродовж останніх тридцяти з лишком років має тенденцію до згасання, хоч упродовж зазначеного часу й були спалахи пасіонарного піднесення (1989–1991, 2004–2005, 2013–2014 роки). Владні іституції України зуміли взяти контроль над діаспорними орґанізаціями через підтримку й підкуп лояльних лідерів та цілеспрямовано приборкуючи й придушуючи активну частину українського зарубіжжя.

Звернення Проводу
україноцентричних сил України та діаспори
від 21 квітня 2019 року, яким було запропоновано концепцію системних змін для України, хоч і було прочитане кількома сотнями тисяч українців в Україні й за кордоном, на жаль, не знайшло підтримки в емоційно наснаженому українському суспільстві, зате викликало нищівну реакцію українських властей: тематичні сторінки окремих проектів та ініціатив були знищені професійними гакерами.

З огляду на цей досвід ми вважаємо за необхідне внести корективи до запропонованої концепції системних змін для України, переглянувши пріоритети й підходи до просування в суспільство та втілення в життя ідеї системних змін для України.

На перше місце ми виводимо ініціативу створення потужного Руху Світового Українства, який перетворив би світове українство на рушійну силу системних змін в Україні, справляючи ефективний вплив на українське суспільство в цілому та на державні й політичні інститути України зокрема. На превеликий жаль, чинні діаспорні орґанізації, зокрема Світовий Конґрес Українців, не спроможні виконувати ці завдання.

Цей Рух має стати такою потугою, яка кардинально зміцнить україноцентричні сили в Україні й українському зарубіжжі, змінить вектори співпраці й посилить взаємодію українського суспільства й діаспори, консолідує процеси націєтворення й державотворення, розбудови справді суверенної, незалежної, успішної й квітучої України як потужного гравця світової політики.

Друге — створення україноцентричної системи ЗМІ в Україні. Оскільки Україна за тридцять років не змогла створити таку систему ЗМІ, ми вважаємо, що ініціативу має перебрати на себе українське зарубіжжя. Тривкою основою для формування україноцентричної системи ЗМІ в Україні має стати Українська Світова Інформаційна Мережа, базована в діаспорі, яка зможе об‘єднати під одним крилом україноцентричні ЗМІ та блоґи за межами України, забезпечити підтримку україноцентричних ЗМІ та блоґів в Україні і таким чином творити україноцентричну систему ЗМІ в Україні.

Моніторинґ світових ЗМІ для відстежування й протидії дезінформації про Україну, безумовно, добра справа. Але набагато важливіше творити потужну мережу україноцентричних засобів масової інформації та блоґів, яка домінуватиме в світовому інформаційному просторі, подаючи правдиву інформацію про Україну, захищатиме інформаційний суверенітет і забезпечуватиме інформаційну безпеку України.

Третє: особливої уваги потребує українізація України, в якій важливу роль мають відіграти освіта й просвіта. З огляду на те, що система освіти в Україні залишається радянською і тому деґрадує, а просвітницькі орґанізації (товариства «Просвіта» й «Знання») також не виконують цього завдання, ми вважаємо за необхідне ініціювати створення Українського Університету як якісно нової освітньо-просвітницької мережі з можливостями онлайнового навчання підлітків і дорослих, підвищення кваліфікації науковців та освітян, політиків і громадських активістів в Україні, а також освітньо-просвітницької роботи за межами України — як серед діаспори, так і в цілому серед населення країн компактного проживання українців.

Українізація України — це відродження національних традицій і звичаїв, трансформація свідомості українського суспільства та піднесення рівня його національної самосвідомості й громадянської зрілості. На наше переконання, інструментом для втілення в життя цієї ідеї може стати Рух за Українізацію України.

З початком аґресії РФ щодо України президент, уряд чи Верховна Рада України, як ми тепер знаємо, свідомо не ініціювали скликання саміту країн-підписантів Будапештського меморандуму, фактично змирившись із окупацією Росією Криму та частини Донбасу. На наше переконання, скликання саміту залишається актуальним, і тому ми виступили з Ініціативою Будапештського Формату.

Ніколи не пізно ініціювати скликання саміту країн — підписантів Будапештського меморандуму, незважаючи на те, що чимало експертів і громадська думка сприймають цей документ як нікчемний, який не має юридичної сили. Завданням Ініціативи Будапештського Формату є не тільки виведення на чисту воду тих сил, які за допомогою Будапештського меморандуму підставили Україну, а й показати світові, якої шкоди було завдано безпеці й співробітництву в Європі, а відтак і в цілому світі.

Ініціатива Будапештського Формату може й повинна стати стартовим майданчиком для перегляду й осучаснення Гельсінських угод, а можливо й випрацювання якісно нових засад світової політики, ґарантій безпеки і співробітництва у цілому світі. Це — унікальна можливість для України заявити про свою суб‘єктність у світовому співтоваристві й стати активним гравцем світової політики.

Ця ініціатива не входить у суперечність з проектами культурної дипломатії, з якими Україна виходить на світові обшири через Український Інститут. Ці проекти мають стати дієвою підмогою у просуванні Ініціативи Будапештського Формату.

Ми розраховуємо на широку й активну підтримку й дієву участь у втіленні в життя заявлених вище ініціатив з боку Світового Конгресу Українців, інших діаспорних орґанізацій, Українського Інституту, інших орґанізацій та установ в Україні, а також українських інтелектуалів і громадських активістів як в Україні, так і за її межами.

Будь-яка установа чи орґанізація в Україні, будь-який громадянин України, будь-яка діаспорна орґанізація, будь-який українець за межами України може підтримати це Звернення в один із таких способів: (1) підключившись до безпосередньої участі в одному або кількох із наших проектів; (2) поширенням цього Звернення або інформації про наші ініціативи й проекти, залученням своїх друзів до наших ініціатив і проектів; (3) спонсорським внеском або пожертвою, які можна відтягувати з податків (докладнішу інформацію можна знайти на відповідних сторінках сайтів).

Голос на підтримку цієї Відозви можна додати, надіславши інформацію про юридичну або фізичну особу на адресу: ukrainainternational@gmail.com. Перелік цих юридичних і фізичних осіб буде розміщено під цим текстом.

Разом ми сила! Слава Україні! Героям слава!

Проф. Др. Володимир Іваненко,

президент Українського Університетського Клубу.

27 серпня 2021 р.

ДОДАТОК:

Збірки статей і нотаток, в яких можна знайти докладнішу інформацію про згадані у Зверненні ініціативи й проекти, а також про концепцію системних змін та стратеґії розвитку України:

Світове українство — рушійна системних змін в Україні: Збірка статей і нотаток. — Вашинґтон, 2020. — 309 с.

Українізація України як факт і фактор системних змін: Збірка статей і нотаток. — Вашинґтон, 2019. — 230 с.

Україноцентризм, журналістика і система ЗМІ: Збірка статей і нотаток. — Вашинґтон, 2020. — 449 с.

Системні зміни — перспектива для України: Збірка статей і нотаток. — Вашинґтон, 2020. — 393 с.

В‘ячеслав Чорновіл як феномен української історії й політики: Збірка статей і нотаток. — Вашинґтон, 2019. — 201 с.

Будапештський формат: Збірка статей і нотаток. — Вашинґтон, 2020. — 294 с.

Книжки можна завантажити із персонального сайту автора, а також із сайту Українського Університету.

ЧИТАЙТЕ, ДУМАЙТЕ, ДІЙТЕ!

ДЯКУЄМО Й ЩАСТИ УСІМ, ХТО З НАМИ!

Вітаючи усіх українців з переходом тридцятирічного рубежу Української Незалежності, користуюся нагодою, щоб перш за все подякувати тим, хто був з нами і підтримував нас у попередні роки, й запросити до підтримки наших науково-освітніх й інформаційно-просвітницьких проектів та громадських ініціатив.

Ви можете зробити це в один із таких способів: (1) підключившись до безпосередньої участі в одному або кількох із наших проектів; (2) поширенням інформації про наші проекти, залученням своїх друзів до наших груп та ін.; (3) спонсорським внеском або пожертвою, які можна відтягувати з податків (докладнішу інформацію можна знайти на відповідних сторінках сайтів).

Ми — можливо, єдиний український мозковий центр за межами України, який не має фінансової підтримки від олігархів та ґрантодавців, і напевно єдиний мозковий центр, який працює над проектами системних змін в Україні.

Нас не лякає те, що наші опоненти, які живуть за рахунок неправедних коштів олігархів або марнують кошти довірливих ґрантодавців, вважають нас фейковими і неспроможними. Нас справді дуже мало, але ми сильні нашою упевненістю у вірності вибраного шляху, а також нульовою толерантністю до подвійних стандартів і подвійної моралі. Нами рухає совісне і чесне служіння Україні й світовому українству.

Тому ми повільно нарощуємо м‘язи і знаємо, що майбутнє України — в руках тих, хто об‘єднується навколо наших ідей, концепцій та ініціатив.

Щасти нам усім у розбудові успішної й квітучої України!

Слава Україні!

Володимир Іваненко,

Український Університет,

Український Університетський Клуб,

Українська Світова Інформаційна Мережа,

Журнал «Україна»,

Україна, Інк

24 серпня 2021 року

IMPRESSIONS FROM UKRAINE’S INDEPENDENCE ANNIVERSARY CELEBRATION

On the eve of Ukraine’s Independence Day, numerous publications came to light about how the lives of Ukraine and individual Ukrainians changed after the collapse of the USSR and with the acquisition or restoration of independence. The authors mainly compared the cost of living and prices for real estate, household goods and, of course, food. Some authors, however, still compared freedom – movement, speech, and others.

To my remark that there is a fascination with secondary successes, and more important issues are not even discussed, the author of one article, a journalist, agreed with me, but remained with his opinion: this is how we get small steps and then get to fundamental things.

Of course, they write about the fight against the oligarchy and corruption, about civil society and so on. At the same time, they do not want to notice that society has degraded and that it is precisely this society is responsible for what has happened and is happening in Ukraine and with Ukraine.

And here is Independence Day. Beautiful military parade on Khreshchatyk. Against the background of this parade, the presentation of state awards on a dividing lane of an empty street looks miserable: standing on one side of a dividing lane, the president pokes something into the hands of people who approach from the other side, take a box and disappear from a deserted street. No solemnity of the merits moment of recognition, nocturnal ritual of the act of rewarding. Routine…

We listen to the speech of the President Zelenskyy and watch a video of a first-grader wandering through the pages of Ukrainian history, and then run to her father, a soldier who is about to march at the head of a military parade. Some kind of schooling …

President’s speech definitely is about Ukrainian leadership doing its best to regain Ukrainian history by reminding Ukrainian people that their history is much deeper than thirty years of independence, and this is a good sign.

What is not good, it’s selectiveness: paying attention at secondary historical facts and events and completely ignoring not just more — very important stuff. In the history overview Mazepa, Petlyura and Bandera were not mentioned despite their significance in Ukrainian history. You may dislike them and not accept them, but these three politicians gave birth to rare phenomenas: generations of Mazepyntsi (Mazepians), Petlyurivtsi (Petlyurians) and Banderivtsi (Banderians).

President Volodymyr Zelenskyy in his remarks speaking about Ukraine’s demographic provided “full list” of nationalities living in the country but at the same time he didn’t bother to mention… Ukrainians — 85% of population making Ukraine a mono-ethnic country.

No doubt that there are Ukrainocentric citizens and true patriots among ethnic minorities in Ukraine. It’s hard to say how big anti-Ukrainian part of minorities population. But it’s clear that the most aggressive segments of ethnic minorities (especially Russian minority) form so called “fifth column” causing major internal problems in Ukraine.

The Ukraine’s president doesn’t think about this when calling for all-Ukrainian unity of “multi ethnic Ukrainian nation”.

What’s in this? A Soviet style internationalism? The desire to elevate minorities and humiliate the majority in a mono-ethnic (by definition) country?

What completely missing from celebration, it’s Ukrainian diaspora. No single word was said by V. Zelenskyy about diaspora’s role in gaining or regaining Ukraine’s independence. Previous presidents used to give orders and medals to loyal activists. This one didn’t give a medal even to his own adviser on diaspora affairs. This is a sign that the current Ukraine’s leadership tries to cut diaspora off Ukrainian nation and state building.

This means that Ukrainian diaspora organizations have to review their approach in regard to Ukrainian nation and state building participation. It’s very important to form an Ukrainian Worldwide Movement that ought to become a driving force in Ukraine’s systemic changes. Ukrainian diaspora is the one and only power that can bring national consciousness and civic responsibility of Ukrainian society to the level at which this society will be able to build a successful and prosperous Ukraine.

Flirting with those in power in Ukraine, collecting orders and medals, etc. has not brought, does not bring and will not bring any benefit to Ukraine and the Ukrainian cause. Let our reward be systemic changes in Ukraine and its transformation into a powerful player in world politics.

August 24th, 2021.

ЗАГУБЛЕНА В ІСТОРІЇ

Як Ханська Україна стала Новоросією і чому цього не бачить українська історіоґрафія

Я чекав пізнішої нагоди для оприлюднення своїх нотаток, написаних декілька днів тому, аж тут добрі люди підказали мені, що це треба зробити уже сьогодні, на Маковія.

Пише Валерій Джигун:

«Нѣтъ теперь болѣе Сѣчи Запорожской въ политическомъ ея уродствѣ» ?З маніфесту Катерини II про ліквідацію Запорозької Січі)

14 серпня (за новим стилем) 1775 p. Катериною II був виданий маніфест, у якому офіційно сповіщалось про ліквідацію Запорозької Січі. Саму Січ було знищено двома місяцями раніше.

Стотисячне військо під командуванням генерал-поручника Петра Текелія, повертаючись після завершенні війни з Османською імперією, обступило Січ, де на той час було пару тисяч козаків. Вони могли чинити опір, проте Кошовий Отаман Петро Калнишевський з гуманних мотивів вирішив піти на примирення і здати фортецю без бою. Узявши хліб і сіль, почепивши орден «Андрія Первозваного», який дала йому цариця, рушив до своїх колишніх «побратимів» у боротьбі з турками. Лише невеликий загін характерників (своєрідний козацький спецназ) зумів водою пройти через облогу, забравши з собою образ Богородиці, скарбницю, зброю, та втекти на Дунай.

Увірвавшись до фортеці, російські війська трощили все навколо. Сумним фактом було й те що у знищені Січі прийняли активну участь донські козаки. Вони не знали жодного жалю до українських “побратимів”. Кошового Отамана Петра Калнишевського разом із старшинами у кайданах відправили до Москви, а потім на каторгу.

Калнишевського довічно заслали на Соловки. Посадили у підземелля під вежею монастиря. Там він провів наступні 25 років свого життя, аж поки у 1801 р. молодий імператор Олександр І «дарував» йому прощення. Петро Калнишевський вирішив прийняти чернецтво і залишився у монастирі, де й помер у 1803 р., на 113 році життя.

І на завершення. У той час, коли «побратими» нищили українців, їх колишній ворог – турецький султан Мустафа III виділив козакам землі за Дунаєм, видав клейноди – булаву, бунчук, печатку та висвячену Константинопольським патріархом хоругву, в знак того, що не має нічого проти їх православної віри.

РОБИМО ВИСНОВКИ!»

А тепер запрошую вас до мого тексту:

ХАНСЬКА УКРАЇНА VS «НОВОРОСІЯ»

«Новоросія» була, є і напевно залишатиметься наративом російського історичного міфу. До повного розпаду РФ як імперії й відновлення у статусі Московського царства.

Експансія Московії на південь на сампочатку мала на меті лише вихід до моря. Хоч цей вихід прорубували уздовж Дону через українські етнічні землі — Воронежчину, Білогородщину й Ростовщину (ареал розселення русів), мова ще не йшла про захоплення земель, що їх пізніше назвуть Новоросією. Навіть Росії тоді ще й у проекті не було. А Москва справно платила данину кримському ханові.

Зрештою, найсхідніші фронтири Русі Московія таки відкусила і вийшла на берег Азовського моря.

Після того почалося окучування частин Лівобережної України, яка була під контролем Запорозької Січі й намагалася утвердитися як держава з республіканським устроєм на засадах козацької вольниці. На жаль, звичаї й етнічні традиції не стали засадничими для козацького державотворення.

На ті часи державотворчим був реліґійний фактор, і слабкі державні утворення шукали опіки і підтримки з боку суверенів-одновірців. Отож протистояння християнства й мусульманства, а також протистояння між східним та західним обрядами всередині самого християнства обумовлювало вибір політичного вектору.

Більшість запорозьких гетьманів належали до тієї частини української шляхти, яка так чи інакше була пов‘язана з Польщею (Річчю Посполитою) і, отже, мала відповідний політичний досвід, повний болю і розчарувань через неможливість повної реалізації при польському королівському дворі (і Богдан Хмельницький та Іван Мазепа — найкращі приклади). Це гнало їх на Запорожжя, де їхні болі й розчарування знаходили розуміння, а знання й досвід — належне поцінування й застосування.

Москва дуже швидко втямила важливість саме реліґійного фактору й почала експлуатувати його у протистоянні з Польщею та для експансії на захід й приборкання і загарбання Лівобережної України. На це й купився Б. Хмельницький, а пізніше — й І. Мазепа, який, як відомо, дуже довго був прихильнішим до Москви, ніж його попередники.

Історія московського «православ‘я» і його роль у втіленні в життя імперських амбіцій Москви — тема окремої розмови. Тут буде досить сказати, що зачаття імперії відбулося з одруженням московського царя з візантійською принцесою Софією Палеолоґ.

Війни Московії з Польщею фактично були війнами реліґійними, тобто війнами «православ‘я» московського розливу з Римом. Тому Москва особливо ненавиділа й ненавидить уніатів, греко-католиків, тобто християн східного обряду, які внаслідок кризи у християнстві візантійського обряду перейшли під омофор Папи Римського, діставши право додержувати православних традицій.

Варто зауважити, що православні південної України, Молдавії, Волощини, Румунії, які потрапили під зверхність Османської імперії, не зазнали помусульманення. Османи, особливо — від часу, коли вони почали одружуватися з українками, виявилися толерантнішими до православ‘я взагалі й до українського православ‘я зокрема, ніж «православні» московити. Останні, підминаючи під себе терени Гетьманщини, перш за все вилучали з церков українські богослужебні книги і жорстко впроваджували своє «православ‘я». Московська церква була й залишається головним інструментом розкладання українського менталітету й української ідентичності, зросійщення й реалізації російської (московської) імперської ідеї.

Гетьманство Івана Скоропадського й Павла Полуботка було сходинками вниз у розвитку Гетьманщини, а гетьманство хваленого українською історіографією Разумовського стало початком повного краху ідеї українського автономного державотворення під протекторатом «православного» московського царату.

Творення російського (московського) історичного міфу за активної участі президента Російської академії наук Разумовського не зводилося лише до переписування української історії на московський лад. Вогонь і меч продовжували робити своє діло на теренах України.

Звісно, усі знають про ліквідацію Запорозької Січі, ініційовану царицею Єкатєріною ІІ. Та операція була не єдиною і не найбільшою воєнною акцією у поневоленні України наприкінці 18-го століття.

Услід за російською історіографією українські історики з дивовижною впертістю обминають українську складову цілого ряду російсько-турецьких війн 18-го й 19-го століть. А даремно. Це були війни не тільки і не стільки за вивільнення від данини на користь кримського хана та заради закріплення на Чорному морі. Це були й війни за вичищення південних українських земель і стирання України з карти Європи.

Згадайте тепер кампанії московських військ, зокрема — походи Суворова. Де точилися найзапекліші бої і де московити були найжорстокішими? Акерман (Білгород-Дністровський), Ізмаїл, Хаджибей, Очаків… Відстежте, куди відійшли запорозькі козаки після ліквідації Запорозької та інших січей. Згадайте, де часом гетьманували козацькі старшини з Гетьманщини (зокрема, син Б. Хмельницького). Це — Ханська Україна.

Ханською Україною називалася південна частина нинішньої території України й Молдови, яка ще за Святослава входила до складу Русі, потім була частиною Великого Князівства Литовського, а потім упродовж тривалого часу перебувала під протекторатом кримського хана і входила до складу Османської імперії.

Знову ж таки, офіційна українська історична наука услід за російсько-радянсько-російською історіоґрафією розглядає цю територію як власне терени Кримського Ханства попри те, що кримські татари були там етнічною меншиною, більшість же населення складали українці, які мали свій гетьманат, тобто користувалися автономією.

Московити зруйнували все, що змогли, попалили чи вивезли до Москви й Петербурґа архіви, витиснули з нажитих місць нелояльне до них населення. Козаки розповзалися хто куди. Значній частині було дозволено переселитися на Кубань…

Спустошену акціями етноциду територію й було названо Новоросією. На родючі землі Таврійських степів було запрошено амішів та меннонітів — пацифістів за реліґійними переконаннями з Центральної та Західної Європи, які потерпали від тривалих європейських реліґійних війн. Наївні європейські «старообрядці» купилися на обіцянки московитів не втягувати їх у воєнні конфлікти, навіть не підозрюючи, що насправді їх використовують як живий щит між двома імперіями, які перебували у тривалій війні.

Амішам і меннонітам пішли роки й десятиліття, щоб зрозуміти підступність московитів і почати пошук виходу із становища, в якому вони опинилися. Відтак аміші й менноніти масово потяглися на еміґрацію до Америки, де вони нарешті й знайшли собі спокій. Про їхнє переселення до США розповідають численні анґломовні книжки і музей у містечку Шіпшевана (штат Індіана).

Шевченкове «…І на Січі мудрий німець Картопельку садить, А ви її купуєте, Їсте на здоров’я Та славите Запорожжя. А чиєю кров’ю. Ота земля напоєна» спонукало журналіста й доктора історичних наук Володимира Сергійчука написати книжку «Німці в Україні», в якій справжня суть «німецької колонізації» залишилася нерозкритою.

Історики українського козацтва час від часу згадують гетьманів Ханської України. Більше у прив‘язці до міст, де були їхні осідки, або до їхньої участі у стосунках власне Гетьманщини з кримськими ханами чи Османською імперією, тобто у ролі таких собі зв‘язкових, але аж ніяк не самодостатніх політичних і військових діячів.

У цьому відношенні найбільше вражає історія з відступом гетьмана Івана Мазепи та шведського короля Карла ХІІ після поразки у так званій Полтавській битві до Бендерів (нині Молдова), де сталася ціла низка знакових подій: смерть Мазепи, обрання на гетьмана Пилипа Орлика, поява Конституції Орлика та ін.

Як розглядають ці події сучасні українські історики? В описах загального характеру фігурують Османська імперія, Молдавія і Румунія, а також конкретно — міста Бендери і Яси. Пишуть, яким гостинним був турецький султан, надавши прихисток Мазепі та Карлу. Далі бачимо суху інформацію про смерть і похорон Мазепи. З пафосом пишуть про обрання на гетьмана Орлика, а особливо — про роботу Орлика над Конституцією… Все.

Жодної згадки про те, що події відбувалися на теренах Ханської України, що пояснювало б, чому Мазепа й Карл відходили саме в тому напрямку, а не, скажімо, на Польщу.

Не пишуть історики, чому, власне, Мазепа й Карл надовго зупинилися саме в Бендерах, а не попрямували далі, в Яси, де знаходився осідок молдавського господаря. Поміж тим, давно відомо, що якраз у Бендерах був осідок гетьмана Ханської України Петра Іваненка (Петрика). Хіба не цікаво замислитися над тим, чому Мазепа з Карлом подалися саме до Петрика?

Либонь, найдокладніше дослідження про П. Іваненка (Петрика) створив Олександр Оглоблин. Ще у 1920-х роках молодим ученим він написав велику розвідку про «повстання Петрика» (проти Мазепи), хоч у тій же праці висловлює думку, що те «повстання» могло бути тим же Мазепою й інспіроване.

Наразі ми не знаємо реальних взаємин між Мазепою і Петриком, який за два десятки років перед тим обіймав високу посаду у генеральному писарстві при Мазепі. О. Оглоблин висловлює думку, що Петрик розійшовся з Мазепою у поглядах на співпрацю з Москвою. Мазепа тоді ще був щирим прихильником московського царя, а Петрик уже на переломі 1680-х — 1690-х років висловлював ідею повної незалежності України.

У цьому контексті і за відповідних обставин Мазепа міг нарешті належним чином оцінити прозірливість Петрика і, можливо, саме тому подався в Бендери.

Другий цікавий момент. У нещодавно перевиданих працях Оглоблина «Гетьман Іван Мазепа та його доба» привертає на себе увагу теза про те, що Орлик був не єдиним автором Конституції. Своє припущення учений підтверджує тим, що в Конституцію потрапили ідеї, які були частиною документів, укладених Петриком ще на початку 1690-х років.

Отже, напрошується висновок, що Петрик був співавтором Конституції, знаної тепер як «Конституція Орлика».

На жаль, маючи більший, ніж до того мав Оглоблин, масив документів у своєму розпорядженні, сучасні історики не поглибили дослідження свого попередника, але й не спростували його висновки.

Складається враження, що у ставленні до наукової спадщини професора Оглоблина сучасні козакознавці залишаються прихильниками радянської традиції не помічати цього вченого.

На відміну від Оглоблина, сучасні історики виказують принизливе ставлення до Петрика, називаючи його «канцеляристом», сиріч «писарчуком». При цьому, схоже, забувають, що генеральний писар у Гетьманаті був, по-сучасному кажучи, державним секретарем або міністром закордонних справ, а писарі виконували важливі дипломатичні функції. З контексту студій Оглоблина випливає, що Петрик був у Мазепи, якщо — знову ж — по-сучасному, послом з особливих доручень.

Звичайно, ми надто мало знаємо про Петрика: ні дати й місця народження, ні дати смерті й місця поховання, ні освіти… Не знайдений або й не зберігся його архів…

Як представник роду Іваненків, я назбирав низку опосередкованих доказів своєї причетності до засновників роду, які гетьманували в Ханській Україні й мали осідки в Дубосарах (Іван Богатий) та Бендерах (П. Іваненко/Петрик). У друкованих джерелах можна знайти також відомості, що Іваненки були родичами молдавського господаря Мушати…

Зараз я маю ще більше підстав довести вам, що Петрик в принципі не міг бути якимось писарчуком-канцеляристом, бо мав соціальний статус рівня Мазепи і відтак мав займати в оточенні Мазепи дуже високе становище.

Навесні цього року я вирішив скористатися послугами пов’язаного з Гарвардом інституту генетичних досліджень і відважився «здати аналізи». Два місяці пішло інститутові, щоб відстежити мою ДНК на 56 поколінь у глибину століть, ба навіть тисячоліть і назвати імена тих знаменитостей, які мають таку ж формулу ДНК, як у мене.

Це дослідження не тільки підтвердило мою приналежність до гетьманського роду Іваненків, але підказало напрямки подальших пошуків при студіюванні історії Ханської України взагалі й роду Іваненків (і не тільки) зокрема.

Так-от, на першому місці з-поміж тих, хто має таку ж ДНК, стоїть династія Османів. Це означає, що Іванкнки, які гетьманували у Ханській Україні були близькими родичами турецького султана. Далі робіть висновки чи припущення про статус Петрика в оточенні Мазепи, чому Мазепа з Карлом попрямували саме в Ханську Україну, хто забезпечував гостинність від імені султана і т.ін.

Сподіваюся, хтось із українських тюркологів займеться пошуком матеріалів про П. Іваненка в турецьких архівах…

На цьому сенсаційність не вичерпується. ДНК також виводить нас на кілька європейських королівських родів. З-поміж них назву Миколая «Рудого» Радзивила (Радивила). Тут напрошується два припущення. Перше: можливо, Роксолана була з дому Радзивила, а не дочкою якоюсь там попівною. Друге: можливо, Іваненки були пов‘язані з Радзивилами окремою гілкою.

Із сучасних королів моїм родичем є король Нідерландів Вілем-Александер, представник династії Орендж-Нассау. Тут також напрошується два припущення, близькі до названих вище, але не тотожні їм.

Є в переліку моїх генетичних родичів і інші знакові імена. В іншому місці і з іншої нагоди я назву і їх. Сказаного вище досить для того, щоб зацікавити істориків пошуком архівних матеріалів про Петра Іваненка (Петрика) як явища в історії українського козацтва, а також про Ханську Україну, яка була третьою частиною історичного українського світу, але залишалася й залишається невивченою і непоцінованою.

Разом з цим, викладене вище актуалізує переконливу арґументацію для розвінчування московського історичного міфу про «Новоросію» як «ісконно руССкіє зємлі». Скористайтеся цими арґументами.

9–10 серпня 2021 р.

Післяслово

Ще до написання цих нотаток я думав над тим, як учинити з інформацією, що відкрилася мені завдяки «зданим аналізам» з ґенетики. Тому вирішив попередньо обговорити цю тему у приватному спілкуванні з українськими істориками.

Оскільки на даний час я не маю профілю на Фейсбуці, а в ЛінктІні історики відсутні, я попросив одного із тутешніх фейсбуківців написати в приват головному козакознавцеві України про моє прохання зв‘язатися зі мною електронною поштою. Цей історик у своїх працях, мабуть, найближче підступив до обговорюваної тут теми.

«Нахрін мені його листи», — відповів він.

Мене здивувала така «чемність» доктора історичних наук у відношенні до незнайомої людини в діаспорі, хоч і знав, що така емоційна наснаженість властива багатьом науковцям у сучасній Україні.

Особисто з академічним науковцем я не знайомий (хоча знав його батька), але упродовж тривалого часу ми були фейсбучними друзями, я розміщував безліч його постів на наших козакознавчих сторінках і в групах, час від часу обмінювався з ним короткими приватними повідомленнями. Жодних непорозумінь, жодної напруги, жодного неґативу…

Пригадується, правда, один момент із нашого спілкування. Я поцікавився, чому раптом академічний Інститут козацтва названо іменем Степана Бандери. Колеґа відбувся жартом: а шо, мовляв, Бандера був ще той козак. Я подякував за відповідь і не став ініціювати обговорення такого незвичайного поєднання багатої на славні імена царини української історичної науки з сучасністю. Ім‘я Тараса Бульби-Боровця, мабуть, було б доречнішим у назві інституту, не кажучи вже про активно обговорюваного тепер Павла Скоропадського.

До речі, академічний козакознавець подякував за надіслане йому посилання на мою статтю про Скоропадського, але не взяв участі в її обговоренні. Так само він уникав обговорення й наших публікацій та ініціатив щодо актуалізації козацької проблематики в сучасному українському націєтворенні й державотворенні.

Очевидно, цю публікаціяю чекає таке ж сприйняття. Мене, однак, це не печалить. Прийде час, коли українська історіоґрафія нарешті поверне свої взори на частину української історії в цілому й козацької зокрема, яку досі, за давньою російсько-радянсько-російською традицією, воліють не помічати.

14 серпня 2021 р.

ПРАВО НА ПОРАДИ

Текст, що його ви прочитаєте нижче, – вступна стаття до міні-блоґу “Не майте гніву до моїх порад”, який я мав на Фейсбуці, поки гакери не знищили мій профіль, а з ним і сторінки, пов’язані з цим блоґом. Я перепощую цю статтю тут, оскільки вона багато додає до розуміння мене як особистості, моїх учителів та навчителів, а відтак і того, чим я займався й займаюся як журналіст і науковець.

* * *

Ідея мого блоґу «Не майте гніву до моїх порад» народилася як наслідок моїх численних записів на ФБ з приводу дискусій на теми мови і мовлення. І от мені подумалося, що зібрані докупи в одному місці мої записи можуть бути цікаві й корисні кожному користувачеві мови (а це – ми всі), особливо ж – журналістам, літераторам, блоґерам, учителям.

На відкриття мого блогу, назвою для якого я взяв рядок із вірша Максима Рильського про мову, хотілося б пояснити, за яким правом я беруся давати поради з питань культури мовлення, практичної стилістики, редакторської й перекладацької майстерності. Хто мені дав це право?

Я – не мовознавець, не лінгвіст, і я не збираюся тут учити людей писати правильно, тобто відповідно до правил і без помилок. Я виходжу з того, що кожен, хто закінчив середню школу, повинен уміти це робити. Тим більше це стосується людей з філологічною освітою. Хоча, на жаль, усі ми – далекі від ідеалу: я знав одного професора, доктора філологічних наук, декана філологічного факультету, який у доповідній записці в півтори сторінки від руки на ім’я ректора умудрився зробити понад дюжину граматичних помилок.

Отже, я – не мовознавець, але мова й мовлення є наріжним каменем моєї фахової підготовки, і я пройшов такий вишкіл у цій царині, що дай Боже кожному. Найвищою нагородою для мене було визнання пріоритету моїх знань і вмінь з боку моїх учителів, яким я безмежно вдячний за науку, за те, що подарували мені можливість стати на їхні плечі, й вибутися на статус словознавця. У свою чергу, я радію успіхам моїх учнів, які пішли далі й піднялися вище за мене.

Отже, дозвольте мені відрекомендувати вам моїх учителів.

Українська мова – моя рідна, материнська мова, і відтак у першу чергу мені належить подякувати за науку моїй матері Антоніні Федорівні, з молоком якої я всотав любов до української мови, і ця мова була й залишається для мене першою навіть тоді, коли я жив у Москві, чи тепер, коли я живу у Вашинґтоні. Мати моя мала неповносередню освіту, але мова її була соковитою й колоритною. Пригадую, як мій друг і прекрасний знавець української мови Анатолій Погрібний після розмов з моєю матір’ю довго смакував почуте від неї слово “підшанувати” (“підшанували теля”, здається, вона сказала у розмові з ним, маючи на увазі “підгодували”).

Другим моїм учителем азів української, безумовно, була моя баба Настя (Анастасія Денисівна), яка нарозказувала мені напевно сотні казок. Набувши досвід у фольклористиці, я пробував розшукати варіанти її казок серед опублікованих записів і не знайшов нічого навіть подібного. Шкода, на той час бабина пам’ять уже не могла відтворити бодай дещиці з тих казок.

Що я зумів зробити, так це записати з голосу баби й матері понад сотню народних пісень. Тексти їх збереглися в моєму архіві, а от фонозаписи, на жаль, загублено в Кабінеті музичної фольклористики Київської консерваторії, де їх мали перевести на ноти для публікації. Варіанти цих пісень я знайшов лише серед записів з Поділля, що підтверджує краєзнавчі висновки про заселення Слобожанщини переселенцями з Правобережної України. До речі, туди ж, на південне Поділля тягнеться своїм корінням і старовинний старшинський козацький рід Іваненків.

І тут якраз упору сказати про роль мого батька Григорія Васильовича. Мій батько був учителем, і в роки, коли закладалися мої мовні пріоритети, він викладав… російську мову. Пригадую, як через чиєсь головотяпство у наше глухе й стовідсотково україномовне село завезли підручники, які виявилися не тільки з чорно-білими ілюстраціями, а й… російськомовними. Поїхав тоді батько в район сваритися. Для всього класу потрібних підручників не добув, але вибив один – україномовний і з кольоровим друком. Так по тому моєму підручнику цілий рік наш клас і вчився. Дуже принциповим був мій батько у виборі мови.

Опосередковано, але має відношення до мого й мовного вишколу, переписування шкільних зошитів. Батько мій був, як тепер сказали б, перфекціоністом, і з мене ліпив такого ж. Відтак примушував мене переписувати цілий зошит, якщо я зробив якусь помилку або поставив кляксу на передостанній сторінці.

Цю батькову учительську жорстокість я по-справжньому оцінив уже дорослим, коли зрозумів, наскільки важливим для вигострення пера є переписування текстів. Будь-яких текстів, особливо ж – класичних. Пригадуєте Шевченкове: “…та й списую Сковороду”? Не було б Кобзаря без того списування.

Пощастило мені й на шкільних учителів з мов, які були вельми грамотні й вимогливі, хоч і дали мені менше, ніж дав мені батько як учитель.

Але найважливішу для мене школу з української мови я пройшов під час виробничих практик та роботи у відділі публіцистики редакції газети “Літературна Україна”, де моїми навчителями були завідувач відділу Олексій Дмитренко та літературні працівники Іван Білик і Микола Шудря (усі вони, до речі, згодом стали лауреатами Шевченківської премії).

Тут я мав можливість спостерігати три відмінних методики редагування авторських рукописів: від просто виправлення помилок, щоб “дурість автора було видно” (І. Білик) до по суті переписування тексту на свій лад (О. Дмитренко). Я став прибічником вдумливого аналізу й оцінки рукопису, на основі якого потім робилися найпростіші виправлення або, коли треба, переписування окремих частин твору. Цей підхід сповідував М. Шудря, якого призначено було опікуватися мною як практикантом.

Микола Архипович був дуже вимогливим учителем. Перший нарис він примусив мене переписувати двадцять два рази! В “Літературній Україні” я захопився словниками Бориса Грінченка й Володимира Даля. Там же… Коли мене запитували, в якому університеті я навчався, у присутності одного із згаданих вище старших колег, мене випереджали з відповіддю: “В “Літературній Україні”!” І це була правда.

Втім, формальну вищу освіту я здобував на факультеті журналістики Московського університету імені М. Ломоносова, і моїм найважливішим учителем у відношенні до обговорюваної теми був професор Дітмар Ельяшевич Розенталь – найавторитетніший фахівець у царині стилістики російської мови. Якщо сказати: усіх часів, – це не буде перебільшенням.

Професор Розенталь, можна навіть сказати, визначив мою долю на старті мого професійного життя. Поїхавши вступати до МДУ, я по суті вперше в житті мав говорити російською мовою, та ще й складати з неї вступний іспит. Можете собі уявити, як я хвилювався, хоч теоретично й знав російську мову цілком достатньо. 

Іспит приймали у мене дві жінки-викладачки, тепер я сказав би, молодшого віку. Під час моєї відповіді в аудиторію зайшов невисокого зросту, худорлявий і дуже скромний у рухах чоловік старшого віку. Мої екзаменаторки попідскакували зі своїх місць, вітаючи явно дуже впливову особу. Прибулець сів на звільнене для нього очільне місце й попросив продовжувати. “Допит” тривав…

По кількох хвилинах дідок тихим голосом запитав ув екзаменаторок, що вони про мене думають. Наче змовившись, з обох боків прозвучало в унісон, що мої відповіді тягнуть на тверду “трійку”. “Ну, что вы, коллеги, этот молодой человек вполне заслуживает хорошей оценки”, – сказав старий. Та одиничка й дозволила мені подолати вступний рубіж.

Пізніше я довідався, що вершителем моєї абітурієнтської долі й був знаменитий професор Розенталь – либонь, найшанованіша особистість на всьому великому факультеті.

Там же, в МДУ, мені пощастило на вчителів і з англійської мови. Хоч я англійську в школі не вивчав, на першому курсі мені трапилося брати уроки у викладачки, завдяки яким через рік я пройшов відбір у спецгрупу в якій зібралися випускники спецшкіл з посиленим вивченням англійської і досвідом проживання в англомовних країнах. А в тій спецгрупі заняття вела Олександра Георгіївна Єлисєєва, в самій Великобританії визнана одним із кращих знавців англійської, тобто – свого роду Розенталь у цій царині.

Після закінчення університету мені довелося кілька місяців попрацювати в газеті “Радянська Україна”, де я зіткнувся з дуже повчальним для мене досвідом негативного характеру. Здавши до друку свій матеріал, я поїхав у відрядження, а після повернення був дуже розчарований тим, як обійшлися з моїм текстом. Я поцікавився у завідувача відділу, чому від мого тексту залишилися лише ріжки та ніжки. Він сказав мені, що мій текст йому сподобався і він віддав його до друку практично без змін, претензії ж треба висувати до… мовностилістичного відділу.

Мовностилістичним відділом у “Радянці” завідував дехто по імені Всеволод Дашкевич, солідності й авторитету якому додавало звання… члена-кореспондента АН України (дуже цікавий персонаж). Отож я підійшов до майже академіка й попросив хоча б пояснити його маніпуляції з моїм текстом. “А я не бачив, щоб так було де-небудь написано, і тому виправив текст”, – з наївною простотою пояснив стилістичний начальник головної компартійної газети республіки. Я зрозумів, що завідувач відділу з ученими регаліями нічого, крім своєї газети, не читає, далі свого стола не бачить, ну, і мислить відповідно.

Зате згодом я продовжив добру науку в редакції журналу “Народна творчість та етнографія”, де заступником головного редактора був Юрій Григорович Костюк – вихованець школи, сказати б, класичної української мови, спаплюженої пізніше кількома реформами, спрямованими на зближення з російською. А поряд зі мною на аналогічній посаді редактора відділу працював надзвичайно скромний і безмежно ерудований поцінувач мови Іван Маркович Власенко.

А потім мені запропонували очолити відділ культури англомовної газети “News from Ukraine”, де мені пощастило кілька років попрацювати ще з одним знавцем уже англійської мови Ґледіс Еванс – чудовим стилістом й талановитою перекладачкою української поезії на англійську. 

Знання із стилістики російської та англійської мов допомогло мені осягнути глибини й багатство української мови.

І ось на цьому етапі мого фахового зростання доля привела мене на кафедру стилістики факультету журналістики Київського університету імені Т. Шевченка. Спочатку мене попросили підготувати для студентів курс теорії і практики перекладу, а потім мені передали й курс “Літературне редагування”, який я докорінно реформував. Останнє змусило мене серйозно відстудіювати ще й логіку, яку я “проходив” під час навчання в університеті, мав нагоду навіть бачити “наживо” зубра радянської логіки Валентина Фердинандовича Асмуса, але аж тепер я осягнув її настільки, що й сам міг би викладати.

Робота на кафедрі стилістики на десять років звела мене з професором Аллою Петрівною Коваль – сказати б, українським аналогом професора Розенталя, – у якої я також дуже багато чому навчився і завдяки якій почав нарощувати й свої власні м’язи, свій авторитет у галузі. Особливо приємно й знаково було почути визнання з боку самої Алли Петрівни, яка й до сьогодні – після відходу у кращий світ – залишається авторитетом над авторитетами галузі.

Пригадую такий випадок: А. Коваль попросила мене скласти якийсь документ, що його мусила б підготувати сама, але не знала, з якого боку підступитися. Я їй: “Алло Петрівно, ви ж – автор книжки з культури ділового мовлення. То хіба ви не можете?” А. П. примружила в усмішці очі: “Так то ж теорія! А на практиці краще, ніж у вас, ні в кого не виходить”.

Відтак пішло… Виступаю з лекціями й оглядами перед журналістами й письменниками, виступаю з доповідями й повідомленнями на конференціях… Мені телефонують колеги з інших міст – порадитися…

Завдяки якраз знанням і досвідові у цій галузі мені вдалося здійснити дослідження справді комплексного характеру: “Майстерність і новаторство Лесі Українки як літературного критика і публіциста” (1983), “Критика перекладу: Теорія, методологія, майстерність”(1979), “Журналістикознавство: Теорія, методологія, організація наукових досліджень” (1989), – та, зрештою, й усього іншого написаного мною за десятки років творчої й наукової праці (дуже багато залишається неопублікованим, але доступним для дослідників у моєму архіві в ЦДАМЛМ України).

Думаю, мої вчителі й мій досвід і є запорукою мого права давати поради, навчати і… повчати.

Як би там не було, я укупі з моїми порадами не є істиною в останній інстанції. Тим більше, що стилістика, редакторський аналіз і оцінка тексту, та й перекладознавство не є нормативними дисциплінами. Вони не встановлюють правил. Вони мають рекомендаційну природу.

Отже, якщо ви можете запропонувати вдаліші, доречніші, точніші слова, фрази, вирази, – дерзайте!

8 жовтня 2015 р.

ФУТБОЛ, КНИЖКИ І «ПОЧУТТЯ ГУМОРУ»

У мене зараз немає персонального профілю на Фейсбуці, але я використовую інші можливості, щоб стежити за тим, що відбувається в українському сеґменті цієї соцмережі.

Зараз цікаво спостерігати за тим, скільки суто базарного лементу спричинив чемпіонат Європи з футболу. Одна історія «взаємин» Лариси Ніцой і футболіста Артема Довбика чого варта.

Сьогодні виникла суперечка навколо провокативного запису письменника Андрія Кокотюхи, який вважає, буцімто українська збірна програла анґлійцям тому, що українські футболісти не читають книжок.

Андрій Кокотюха

«Вони програли, бо не читали і не читають книжок», — безапеляційно заявив А. Кокотюха.

Причинно-наслідкова залежність успіху в спорті від читання книжок цілком імовірна. Можливо, такою ж мірою, як залежність урожайності зернових від кількості старих дів.

Старі діви, як відомо, люблять котів. Отже, чим більше маємо старих дів, тим більше маємо котів. У свою чергу, коти люблять ловити мишей. Отже, більше котів — більше зловлених мишей. Більше зловлених мишей — менші втрати збіжжя, що його так люблять гризуни.

Це — давній радянський анекдот, на прикладі якого викладачі логіки дохідливо пояснювали механізм причинно-наслідкових зв‘язків.

Таким же анекдотичним є і запис Андрія Кокотюхи, який вважає, що спортивні досягнення України на світовій арені ніщо у порівнянні з тими втратами, що їх зазнає українське суспільство через те, що мало читає українських книжок.

Звичайно, він має рацію щодо нехтування книжками, а от стосовно міжнародного значення спортивних успіхів українців глибоко помиляється. Цими днями мені довелося підслухати розмову двох молодих американців, які обговорювали футбольну перемогу української збірної над шведами. А позавчора трапилося розговоритися з простим і малоосвіченим афро-американцем, який із захватом говорив про братів Кличків, про Ломаченка та Усика. «They are my favorite boys», — казав він.

За інших умов ці люди навряд чи й знали б бодай щось про Україну. Отже, спорт робить добру справу для України на світовій арені, і більшість у зарубіжному світі не мають уявлення про те, які внутрішні збурення породжує поведінка чи манера спілкування окремих спортовців.

Мій текст, однак, про інше.

Повернімося до запису Кокотюхи, під яким розгорнулася гаряча дискусія з дотепними й не дуже жартами, з яких простодушний Андрій Кокотюха як автор запису зробив шокуючий для себе висновок про… подвійні стандарти дискутантів.

«Що мені подобається в цих коментах, так це подвійні стандарти. Ніби ніхто не заперечує важливість читання. Але щойно заходить про футболістів чи загалом спортсменів – їм пробачають невігластво. Всім важливо читати. Але футболістам можна не читати», — написав він.

Юрій Луканов з цього приводу пожартував: «Британці перечитали всього Кокотюху».

Юрій Луканов

Кокотюху це образило, зачепило за живе, і він зреагував так: «Я на Луканова настільки не реагую, що він здивується, дізнавшись глибину мого пофігізму до його дописів».

І тут спілкування між двома моїми колишніми студентами перейшло в те річище, в яке зазвичай і переходять суперечки, коли принаймні одному з дискутантів бракує відчуття гумору.

Мене як їхнього викладача з журналістської й редакторської майстерності заскочило, що і одному, і другому бракує відчуття слова. Так, наче вони і не слухали лекцій з практичної стилістики, не читали текстів визнаних письменників-стилістів, не гортали тлумачних словників.

Луканов відповів Кокотюсі: «Дякую, що повідомив. Тепер знатиму, що ти не реагуєш. Я на тебе реагую з великим задоволенням. Але от почуття гумору іноді краще застосовувати».

Кокотюху це обурило: «Подерв’янський мені колись сказав мудру фразу: “Я не люблю, коли люді шутят. Мене це бісить, коли люди думають, що в них є почуття гумору”».

Схоже, що до Кокотюхи не дійшло, і тоді Луканов перемкнув реґістр: «Луканов про себе:

Його книжусі справжня кака.

Навколо фільмів — повна тиша.

Отож, як заздрісник усякий,

на інших пасквілі він пише.

Книжка “Козюльки”.

Якби запитали мене, яка головна риса здорової психічно людини, я би відповів: самоіронія».

Це змусило А. Кокотюху замовкнути, але навряд чи усвідомив він свій промах. Що ж, такий характер у одного з найвідоміших нині українських письменників, який свідомо вибрав собі шлях, за його власним визначенням, ремісника. Літературного ремісника чи ремісника від літератури — наразі не має й значення.

Ремісництво, на жаль, створює й проблеми, пов‘язані з гумором, іронією та іншими засобами цього ряду. Пригадую, як один мій студент (типу Кокотюхи) якось видав такий плаский жарт: «Телефонний стовп — це добре відредаговане дерево». Ці проблеми, до речі, пояснюють і шлейфи образ на колишніх учителів, що тягнуться за окремими журналістами й письменниками усе їхнє життя. Кокотюха — один із таких…

І все чому? Та тому, що відчуття гумору і відчуття слова є визначальними для формування й почуттів, що їх ми проявляємо у своєму житті. Але почуття і відчуття — не тотожні поняття, не слова-синоніми. Почуття — це специфічні людські, узагальнені переживання, задоволення або незадоволення яких викликає позитивні або негативні емоції — радість, любов, гордість або сум, гнів, сором тощо. Відчуття ж — це здатність відчувати, сприймати явища навколишнього світу, усвідомлення, розуміння чого-небудь (гумору зокрема). Це — приблизно те саме, як плутати уяву та уявлення, про що я, до речі, писав у своїх спогадах про Дмитра Прилюка.

4 липня 2021 р.

НАВКОЛО СИТУАЦІЙНОЇ КІМНАТИ

Топовою новиною стало зникнення модерного комп‘ютерного обладнання з т.з. ситуаційної кімнати.

Хтось має привід для зловтіхи. Хтось має нагоду посипати голову попелом. Хтось лає адміністрацію попереднього президента. А хтось висуває претензії уже до нинішньої…

Парадоксальність ситуації в тому, що зникнення виявили (чи про нього надумали повідомити?) на десятий день після вступу на посаду нового президента – Зє. 

Отже, таке враження, що упродовж цілої декади у ту надзвичайно важливу для оборони і безпеки кімнату (війна ж!) ніхто не заходив. Турчинов пішов, Данилюк ще не прийшов…

Тим часом зникнення стратегічно важливого (і це – не сарказм) обладнання обростає легендами (чи плітками?). Експрезидент По стверджує, що він його позичив і мусив віддати власникові. 

Турчинов стверджує, що те нещасне обладнання нікуди не поділося і що воно в надійних руках. Я вірю. І навіть можу висловити підозру щодо того, до якого ОЦ воно могло потрапити. 

Данилюк у розпачі. Його бос Зє з цього приводу мовчить (поки що?). Хоч йому можна поспівчувати: мусив чоловік терміново вилітати в зону бойових дій і так поспішав, що офісну сорочку на обов‘язковий (Польовий статут зобов‘язує) камуфляж не мав часу поміняти. За належним чином налагодженої роботи преЗЄдент країни у стані війни мав би щонайменше раз на день заглядати до тієї кімнати. Не заглядав. Не цікавився?

Ситуаційна кімната – приміщення, в яке доступ обмежений. Не знаю, як зараз, а в 60-ті роки в США навіть віце-президент (друга особа в державі!) не мав туди доступу. Про це писав у своїх спогадах Л. Джонсон, який після вбивства Кеннеді перебрав на себе повноваження президента і перше, що він зробив після повернення з Техасу до Вашингтону, – попросив, щоб йому показали ситуативну кімнату, до якої допіру він не був вхожий.

До чого я веду? Та до того, наскільки серйозно годилося б ставитися до таких, повторюю, стратегічно важливих речей.

На жаль, в Україні з цим повний бардак, що є свідченням аматорства і безвідповідальності будь-якої влади. Це аматорство й безвідповідальність відомі мені особисто відтоді, як ЦК КПУ стало АПУ.

Було так. Петро Рубан, мій американський бізнес-партнер, привіз мені із США для налагодження видавничої справи комп‘ютер, українізований іншим моїм партнером Юрієм Блонаровичем. І був він у моєму повному розпорядженні. 

Під час чергового приїзду до Києва П. Рубан розпорядився, щоб комп‘ютер був задіяний в одному з проектів АН України, і перевіз його в академічний інститут в районі ВДНГ, куди й мусила їздити моя співробітниця для виконання наших робіт. Відповідальним за комп‘ютер став чоловік на прізвище Ткачук.

Після обрання на президента Л. Кравчука Ткачук перейшов з АН на роботу в АП і прихопив з собою наш комп‘ютер. Мене запевнили, що доступ до комп‘ютера не зазнає обмежень. Кілька разів так воно й було, а потім наш комп‘ютер надійно забарикадували в АП.

Оскільки ввезення комп‘ютера в Україну висіло на моїй шиї, я мусив вирішувати формальності з митницею. Лише після спілкування з тодішнім головою митної служби, який зрозумів мою ситуацію, митниця зняла з мене той тягар. Подальша доля того нещасного комп‘ютера мені невідома. Як невідома й доля згаданого Ткачука.

Очевидно, таких випадків із технічним забезпеченням діяльності президента України ви можете згадати тисячі.

На пам‘яті в мене також інформація про те, що комп’ютери АПУ завжди працювали й напевно продовжують працювати на піратському, тобто краденому, програмному забезпеченні.

Був серед персоналу президента Порошенка спец на прізвище Шимків – перед тим повноважний представник самого Б. Ґейтца в Україні. Чим тільки він не займався, а от навести порядок у технологічному забезпеченні АП так і не спромігся. З того, як він прокоментував обговорювану тему (див. посилання в коментарях), в АП нічого не змінилося за чверть століття після історії з моїм комп‘ютером.

Зараз у ЗєКоманді активність проявляє молодший і енергійніший, ніж Шимків, молодик. Поживемо – побачимо, що народять його амбіції: його увага прикута до технологічного забезпечення не АП, а до цілої України. Дивним чином його діяльність синхронізована уже не з Майкрософтом, а з диджителізацією РФ та СНГ.

Втім, відсунемо вбік комп‘ютерні технології й звернімо увагу на технології соціально-політичні, державотворчі. Маю на увазі технологію передачі владних повноважень від одного президента до іншого, тобто банальну процедуру передачі справ.

Україна залишається вірною «славній радянській традиції», коли зміна керівництва нагадує ураган або війну, що зносить усе на своєму шляху, залишаючи після себе руїну, на якій переможець вибудовує щось своє, тимчасове. Тому орендоване, позичене цілком уписується в таку «доктрину». 

Є, звісно, диваки, які власним коштом роблять «євроремонт» у своєму офісі, щоб відчувати себе там, як удома, і сподіватися, що залишатимуться там пожиттєво. Згадайте, наприклад, офіс Клюєва, «успадкований» спочатку Парубієм, потім Турчиновим (саме він нам його показав), а тепер Данилюком. Попередник Данилюка, треба сподіватися, звідти нічого не прихопив.

Завдяки відеохроніці ми були свідками першого захОду Зє в кабінет президента України (досі репортажних зйомок, здається, з цього кабінету не було – були тільки аудіозаписи Микола Мельниченко). Отож ми бачимо, що По, схоже, залишив усе як було. 

На пам‘яті у більшості з нас інше – обіцянка По, що він чи не вперше в історії України цивілізовано передасть владу своєму наступникові, і стенання ЗєКоманди й самого Зє стосовно затягування інавгурації.

Зволікання з визначенням дати інавгурації ще два тижні тому було такою ж топовою темою, як оце тепер зникнення комп’ютерів із ситуативної кімнати. 

А уявіть собі, якби замість базару з датою інавгурації належним чином було організовано роботу transition team, тобто перехідної команди, то напевно не сталося б того, що сталося, і передача справ не була б таким посміховиськом, яке спостерігаємо тепер.

Оце хіба не доказ того, наскільки важливими для України є системні зміни?

29 травня 2019 р.

ЧОМУ МИ ПРОГРАЄМО?

Мене завжди дратує, коли наші журналісти й політологи хапаються обговорювати тактичні дії урядів інших країн, і особливо – тих, які хотіли б бачити Україну у сфері свого впливу. Я не бачу тут негативу. Тим більше, коли ці наміри не приховуються.

По-перше, це означає, що ми того варті, бо ми і як країна (територія), і як народ (людські ресурси) є ласим шматком, з якого зацікавлені суб’єкти хочуть поживитися. Адже вільних земель уже давно немає – усе захоплено, і тепер мова може йти лише про перерозподіл.

Якщо так, то нам треба пишатися з того, що Бог віддав нам те, що приберігав для себе (пригадуєте анекдот?). Справді, Україна багата на все! Біда тільки в тому, що ми не можемо розпорядитися ні своїми матеріальнимм, ні своїми інтелектуальними цінностями.

І це, між іншим, – одна із причин споконвічного інтересу до нас з боку чужинців.

Є над чим замислитися?

По-друге, у мене особисто кожна “нова тактика Кремля” викликає захоплення. Мені не подобається, що і як робить той же Путін, його образ викликає в мене огиду, але я дуже поважаю його як супротивника. У нього є стратегія розбудови Росії як імперії, він володіє стратегічним мисленням, і кожна “нова тактика Кремля” ефективно працює на реалізацію цієї стратегії.

Інакше кажучи, Путін дбає про інтереси своєї країни і докладає до цього усі свої сили. Хіба за це він не заслуговує поваги? Звичайно, ви хотіли б, щоб він поставив інтереси України над чи перед інтересами очолюваної ним країни? З якої статі?!

Так само чинять стратегічно мислячі лідери будь-якої потужної держави – США, Німеччини, Великобританії… Це – їхній обов’язок. За це вони давали клятву, вступаючи на посаду. Отже, з якої речі у стосунках з тією ж Україною вони повинні перейматися нашими інтересами в ущерб своїм?

Їхнє завдання, їхній обов’язок полягає в тому, щоб у стосунках з Україною набути максимум для своєї країни. У цьому є щось погане і за це їх треба зневажати й ненавидіти? Не думаю. Вони ж не нападають на нас зненацька з усіх кінців (ще чого б?), а сідають за стіл переговорів і намагаються переконати нас у вигодах співпраці. Зрештою, формально таке ж відбувається навіть тоді, коли український президент чи прм’єр їде до Москви, Берліна чи Вашингтона.

Звичайно, на переговорах буває, як і на війні. Тільки кулі не свистять. Але більше виграє на переговорах не той, у кого фізичні переваги, а той є, у кого наміри і аргументи сильніші.

І от тепер варто замислитися, чому Україна, як правило (язик не повертається сказати – завжди), програє – більше втрачає, ніж набуває, у взаєминах з іншими державами, особоиво – такими потужними, як Росія, США та ін. Потім це дає підстави не тільки обивателям, а й серйозним фахівцям та політикам високого рангу посипати голови попелом і лаяти та звинувачувати інші країни за їхню агресивність по відношенню до України, за їхню грабіжницьку природу тощо.

Ви не замислювалися над тим, що у такий спосіб ми не просто визнаємо свою поразку – ми по суті розписуємося у власній неспроможності, у нашій слабості, у нашій безпомічності? Авжеж, так воно насправді і є.

У чому ж тоді проблема?

А проблема в тому, що ми шукаємо причини нашої бідності й наших поразок не у себе, ба навіть не в собі, а зовні: так просто зручніше списати на когось свої невдачі.

У цьому ми такі не одні. Ця “хвороба” точить і потужніші країни. Та ж Росія, як ви напевно, зауважили ніяк не може спокійно жити й розвиватися без образу ворога на покуті: вічно їм хтось заважає, вічно на них хтось зазіхає, і ворог номер один для них – “американський імперіалізм”, хоч імперіалізм “гніє” собі, мало уваги звертаючи на Росію (в усякому разі, в американських ЗМІ немає такої істерії щодо Росії, як це спостерігаємо в російських проти США).

До речі, й Америка також час від часу пускає сльозу: ну, чому їх то там, то там не люблять? Хоча, зрештою, чому хтось когось повинен любити? Якщо хлопець любить дівчину, а вона його – ні,чи це її вина? Це проблема хлопця – змінися так, щоб вона тебе полюбила.

Втім, повернімося до наших баранів – до причин наших програшів у співпраці з партнерами, з сусідами. Тут, звичайно, є зачароване коло. Чому ми такі бідні? Бо дурні. Чому ми такі дурні? Бо бідні. Так то воно так, але і не так. Якби ми були справді бідні й дурні, ми не були б ласим шматком і ніхто б не зазіхав ні на наші землі, ні на наші людські ресурси. Отже, причина в чомусь іншому.

Зараз я розкрию вам цей секрет. Він очевидний, він у нас перед носом – аж волає до нас. Тому ми його й не бачимо. Не здогадалися? Тоді я мушу вдарити вас фейсом об стіл, потовкти писком у ту шкоду, яку ми завдаємо самі собі і своїй країні.

За приклад буду використовувати ту ж Росію, той же Кремль, бо заідти нам найбільше шкоди, звідти нам найбільше заважають, вони роблять усе, щоб не випустити Україну з лабет своїх інтересів.

Усі ми знаємо, навіщо Україна потрібна Росії. Звісно ж, Росія хоче зберегти себе як імперію, і без України ця імперія просто неможлива. І не в просторах тут діло – Росія й без України є за територією найбільшою країною світу. Без України до 1723 року навіть назви такої – Росія – не було. Петрові І спочатку треба було згноїти в казематі Петро-Павлівської фортеці останнього легітимного гетьмана України Павла Полуботка (зверніть увагу на збіг імен), а потім уже видати указ з проголошенням відомої тепер усьому світові назви – Росія, Російська імперія.

Мало кому відомо, що у такий спосіб відбулося рейдерське захоплення нашої назви. О, ні, я не маю на увазі назву “Русь”. Русь – то було і є набагато ширше поняття. То – ціла древня цивілізація, традиції якої йдуть у глибину навіть не століть, а тисячоліть, аж у Гіперборею. І Русь була не одна. Була Русь Новгородська (тепер – Біла Русь, Бєларусь). Була Русь Червона (тепер це на території Польщі). І була Русь Київська, знана за давніми документами як Рутенія або… Русія. Київські князі розширили свій вплив далеко на північний схід, де виникали то Володимиро-Суздальське, то Московське, то інші князівства, які могли прибирати й іншу назву. Наприклад, Московська Русь, і нічого в тому поганого й не було. Історії лише бракувало.

Отож, щоб закласти в підмурки нової імперії історичну тяглість і вдихнути в неї сакральне єство, потрібне було щось на зразок такого, як апостольська традиція рукоположення при висвяченні єпископа. Хоч як не вмовляв Петро І Павла Полуботка на таке рукоположення, а той уперся: “Бог розсудить Петра і Павла”. З відходом Полуботка руки в Петра були розв’язані: “Русія” дісталася йому. Русія трансформувалася в Росію, хоча в іноземних мовах так і залишилося по-нашому: Russia.

19 серпня 1991 року почала розпадатися створена Петром І імперія. Україна стала незалежною державою. Білорусія – Біла Русія – Бєларусь закріпила за собою прадавню назву. Без претензій на традиції Великого Новгорода. Це, зрештою, проблеми білоусів.

А от що стосується нас, України, мусимо замислитися. Навіть правильне написання іноземними мовами нашої сучасної назви залишилося законодавчо не закріплене, і по світу гуляє, спотворене колись німцями: Ukraine, хоч мало б бути Ukraina, ба навіть Ukraïna. Чому ми не скористалися моментом і не відновили історичну справедливість і повернули собі свою ж історичну назву – Русь чи Русія? Чому не домоглися, щоб Росія передала нам вивезені свого часу в Москву та Петербург козацькі клейноди та інші не просто національні, а й сакральні символи (чи не найважливіший із них – “шапка Мономаха”)?

Знаю, скажете: та хіба ж Росія віддала б?!

Це вже питання другого порядку. В першу чергу, ніхто цю тему навіть не порушував: ні Верховна Рада, ні президент Кравчук, ні еліта (наукова громадськість)..

От і маємо першу складову відповіді на наше ключове запитання: чому ми програємо? І відповідь ця проста – БЕЗІНІЦІАТИВНІСТЬ влади, еліти, суспільства. Інакше кажучи, Україна просто проморгала розгляд такого надзвичайно важливого питання. Звичайно, його ніколи не пізно порушити, але і гострота моменту, і обставини уже не ті. Про це треба було починати розмову ще 1991 року у Бєловежскій пущі. Тоді шанси для успіху були дуже високі.

Зрештою, як сказав тодішній президент, маємо те, що маємо. Задоволені?

Другий важливий нюанс, який заважає Україні відстоювати свої інтереси, – брак стратегічної мети й національної ідеї. У нас кожен президент веде країну в інший бік: Кучма запам’ятався як багатовекторний лідер. Ющенко – орієнтований на захід, Янукович – на схід, а Кравчук – умінням пройти між краплями дощу і не намокнути (очевидно, це якийсь особливий різновид векторноств або щось на зразок того, як на шаховій дошці паресувається королева). Тобто ми не знаємо, куди ми йдемо, чого ми прагнемо і яку країну будуємо. Чому так?

Загалом відповідь можна прочитати вище. Справді, яку ідентичність може мати суб’єкт, який не переймається справжньою історичною традицією, а всю енергію витрачає на суто декоративні атрибути у вигляді вишиванок і шароварів чи борщу з варениками й галушками, вивітривши з них сакральний смисл? Легковажачи в цьому, ми даємо привід для того, щоб над нами іронізували й насміхалися. А хто розбишак-козарлюг, які окрім “Гопака” нічого не можуть, буде сприймати як серйозних партнерів у політиці чи бізнесі, а їхню країну як серйозного гравця на міжнародній арені? Та нас же затюкати – раз плюнути!

От, наприклад, дістався нам у спадок від СРСР ядерний потенціал третьої чи четвертої потуги в світі. Пообіцявши нам золоті гори з гарантіями, нам запропонували роззброїтися. Недовго думаючи (власне, взагалі не думаючи), ми взяли і роззброїлися. А можна ж було хоча б поторгуватися – щось би виторгували. А так – ні золотих гір, ні гарантій.

Безумовно, Україні треба було націоналізувати Чорноморський флот (бази на території України), але це не було зроблено, і марно. Росія це тоді проковтнула б, і тепер ми не мали б тієї мороки, яку ми маємо в Криму.

Словом, ми розтриньками колосальний мілітарний потенціал, який сам плив нам у руки при розпаді Радянського Союзу.

Чим пояснити таку легковажність і президента, і уряду, і Верховної Ради?

Одна частина відповіді дуже проста, як валянок: браком СТРАТЕГІІ розвитку України, браком СТРАТЕГІЧНОГО мислення у президента. Всі наші президенти керували і керують країною без будь-якого заглядання у майбутнє – вони жили й живуть сьогоднішнім днем, розтринькували й розтринькують націопальні багатства. Замість того, щоб примножувати їх. Це, безумовно, нелегка справа навіть для таких економік, як США. Там було в десять разів більше президентів, ніж в Україні, але тільки один (Клінтон) передав країну наступникові з позитивним балансом. Але ж можна бодай старатися. Але й старання будуть марні, коли не знаєш, куди ідеш і чого шукаєш.

А президент Росії чи США знає, куди і задля чого веде свою країну. Так, вам може не подобатися імперська політика цих президентів, вони дбають про “русский мир” чи “американські цінности”, від цього немає користі й навіть зле стає Україні. Але ж лідери цих держав і не працюють для України, а для своїх країн, і це задовольняє інтереси їхніх народів. Це нас не влаштовує? А чому вони взагалі повинні працювати для нас?

Ми обираємо свого президента й свій парламент, формуємо свій уряд, і їхнє пряме завдання якраз і в полягає в тому, щоб захищати і задовольняти інтереси своєї країни, свого народу, хай навіть і в ущерб інтересам інших народів (нам на їхні інтереси начхати). Яке взагалі нам діло до інтересів далеких і близьких країн, коли наше завдання – щастя свого народу?

Але ж ні! Ми такі добрі, що заради інтересів іншого народу ми ладні поступатися інтересами власного народу.

Назвіть мені, будь ласка, приклад із світової історії усіх часів і всіх континетів, щоб голова уряду якоїсь країни коли-небудь заявляв щось таке: “Ми хочемо, щоб наші російські друзі були у виграші…” і т.д. Навіть не старайтесь – не назвете. А прем’єр-міністр України таке може зморозити і раз, і двічі, і тричі. Так може йому й треба бути прем’єром саме російського уряду, звільнивши крісло голови уряду для людини, яка буде думати про інтереси своїх співвітчизників, а про інтереси сусідів хай клопочеться очільник їхнього уряду?

А подивіться, скільки депутатів з трибуни Верховної Ради відкрито й зухвало захищають інтереси сусідньої держави, хоча формально представляють у парламенті інтереси відповідних територіальних частин України й українського народу. Наголошую: я звертаю увагу на суто формальні, зовнішні ознаки, які вже тягнуть на кримінальні статті. А якщо до цього долати ще лобіювання (тобто проплачену діяльність) на користь іноземної держави і можливу наявніть прихованого громадянства іноземної держави… Втім, це вже тема іншої розмови.

Ми досі говорили про наші поступки на рівні верхнього ешелону влади. Але ми проявляємо непотрібну лояльність до іншої держави й на рівні пересічних громадян.

Наведу нетиповий, але дуже промовистий приклад. Колись мені довелося провести кілька годин у офісі газети “New York Times” із скандально відомим Миколою Мельниченком. Йшлося про предмет його основного і єдиного зацікавлення – записи розмов у кабінеті президента Кучми. Мельниченко селективно демонстрував фрагменти своїх записів. І на якомусь етапі, коли для розуміння контексту мені треба було почути більше, він відмовився розширити фрагмент запису, мотивуючи тим, що там іде мова про секрети… Росії. Така лояльність до іноземної держави навіть у ситуації з бажанням вивести на чисту воду президента своєї країни, звичайно, вражає. Ну, хіба справжній патріот України буде перейматися захистом секретів явно недружньої країни? Складалося таке враження, що Мельниченко має контракт з Росією і давав підписку про нерозголошення російських таємниць. Інакше з якого бодуна так перейматися захистом державних інтересів чужої країни?

Знову ж таки, беру тільки формальну сторону справи. Отже, наше уміння й бажання зробити добре суб’єктові іншої країни або самій цій країні обертається програшем для своєї рідної країни і свого ж роду. Очевидно, що основою основ переможної ходи вперед може і повинне стати послідовне відстоювання інтересів України й українського народу. Усе інше – другорядне.

І останнє. Практично всі, хто вибиваються в лідери дуже погано володіють мовою. Можливо, точніше навіть буде сказати – вони не володіють мовою. В кращому разі спостерігаємо потоки свідомості, коли людина говорить багато і майже “як по писаному”, але в цьому говорінні – одно словоблуддя, один словесний понос. Така людина може заговорити співбесідника, але переконати ніколи. В гіршому разі спостерігаємо нечленороздільне мичання, коли людина не може стулити докупи пару фраз або хоча б одну більш-менш осмислену фразу.

Під володінням мовою я розумію не тільки знання лексики, граматики і синтаксису, не тільки уміння правильно говорити й писати. За знанням мови криється така надзвичайно важлива функція головного мозку, як здатність мислити, а отже і здатність вмикати інші засоби – логіку, інтуїцію та ін.

Замолоду мені довелося кілька років працювати помічником у ректора Київського університету, фізика за фахом, який зробив свою і наукову, і політичну кар’єру (був головою Верховної Ради УРСР) підлабузництвом, завдяки якому затесався навіть в особисті друзі до В. Щербицького. Цей діяч вирізнявся дивовижною недорікуватістю (по-російськи – косноязычием), що жах брав морозом. Хоч його рідною мовою була українська (був він вихідцем із села), але він надавав перевагу у спілкуванні російській (принаймні, він був певний, що спілкується російською). Зрештою, у нього були серйозні проблеми з обома мовами, і на цьому ґрунті у мене з ним були безкінечні недопозуміння (йому б просто покластися на мій професійний досвід і знання).

Одно із таких непорозумінь сталося в присутності півсотні людей, переважно дуже освічених і культурних. Моє тоді було зверху, бо мене підтримав короткою фразою “Він правий!” перший проректор академік П. Богач. Потім, обговорюючи ту ситуацію зі мною, Петро Григорович сказав мені, що як фізіолог багато роздумував над зв’язком фізіології та мовлення у людини й дійшов висновку, що у людини, яка має проблеми з мовою, “така ж каша в голові” з погляду суто фізіологічних процесів.

У світлі щойно прочитаного прислухайтеся, що і як говорять президент, прем’єр-міністр, народні депутати й міністри, лідери партій і громадських організацій, які напрошуються вам у лідери або вже є такими, й робіть висновки. Чи здатні вони з таким рівнем мислення захищати ваші інтереси, інтереси народу, інтереси України? Чи ви хочете, щоб ці люди захищали ваші інтереси, інтереси народу і України?

Якщо ваша відповідь категорична і однозначна – “Ні!”, – тоді чи треба винуватити у наших програшах Путіна, Обаму, Маркель та інших знаних у світі лідерів, які роблять усе можливе для захисту інтересів своїх народів? Чи будуть вони поступливими на переговорах з тими лідерами, яких ви до них посилаєте від свого імені й від імені України?

…Можна собі тільки уявити, якою мовою говорить Путін до Януковича, коли вони зустрічаються наодинці.

Підсумовуємо:
1. Стратегії немає і не передбачається.
2. Стратегічно мислячого лідера немає і не передбачається.
3. Оскільки святе місце порожнім не буває, там і розквартирувалися зовсім випадкові люди.

23 – 24 січня 2014 р. 

МЕЛЬНИЧЕНКО СКАРЖИТЬСЯ НА ЗМОВУ США І ЛИТВИНА ПРОТИ ЙОГО ПЛІВОК

Коментар до публікації

Ну, от! Микола Мельниченко завів уже балачку про змову США (укупі з їхнім ФБР) і Володимира Литвина (треба думати – як колишнього голови апарату президента України) „проти його плівок”.

Свята наївність… США мають досить і своїх власних проблем, щоб відволікатися на такі дрібниці, як проблема аутентичності якихось там фонозаписів у кабінеті президента України – країни, яка перебуває на периферії європейських інтересів США. Можливо, що ФБР давно приглянулося б до тих записів, якби Леонід Кучма та його співрозмовними обговорювали план здійснення якогось терористичного акту на території США.    

Незалежна чи „залежна” еспертиза на аутентичність, про необхідність якої постійно говорять ті, хто повинні, але не хочуть зайнятися розслідуванням і якої так добивається Микола Мельниченко як „герой” так званого „касетного скандалу”, – останнє, що нам потрібне для того, щоб здати справу в архів.

Я усе більше переконуюся в тому, що пан Мельниченко просто спекулює на справі із своїми плівками.  Кілька років тому під час зустрічі з ним у США я радив йому опублікувати розшифровку плівок окремою книжкою (ідеально –  з додатком живих голосів на компакт-диску), як це зробив би кожен сміливий журналіст чи письменник-публіцист, а там уже нехай само суспільство й історія розбираються, що там правда і що фальш, хто прав і хто винуват.

Я більш ніж переконаний, що звичайне оприлюднення записів М. Мельниченка уже давно поставило б усе на свої місця. Публікація записів нарешті розв’язала б язики фігурантам «плівок Мельниченка»: зрештою, вони мусили б якось виправдовуватися або пояснювати свою поведінку. Публікація записів також пролила б світло на особу самого пана Мельниченка. 

М. Мельниченко тоді відповів мені, що не може піти на оприлюднення своїх записів заради „нерозголошення секретів України та Росії”, а також щоб „не травмувати” тодішнього опозиційного лідера Віктора Ющенка, який фігурує на плівках як прем’єр.

Я йому сказав, що його аргумент не є переконливим з однієї простої причини: про які б таємниці України на тих плівках не йшла мова, вони вже давно не є таємницями як в Україні, так і особливо за її межами. Що ж стосується таємниць Росії, то в наших інтересах як патріотів України є оприлюднення будь-яких секретів Росії, надто ж тих, які тією чи іншою мірою зачіпають інтереси України та її громадян (зокрема, й „героїв” цього „касетного скандалу”). 

Що ж стосується В. Ющенка, сказав я тоді М. Мельниченку, то тим більше немає чого боятися за його репутацію. Якщо записи засвідчують його порядність, то це тільки на додасть йому авторитету. Якщо ж записи свідчать про те, що він нічим не вирізняється з-поміж інших фігурантів „касетного скандалу”, то це буде на користь усім нам – суспільству і громадянам України.

Оскільки пан Мельниченко залишився при своїй думці й продовжує нагнітати атмосферу навколо цього „касетного скандалу”, цілком можливо, що саме таку роль відвели йому ті, чию волю виконував і продовжує виконувати колишній майор.

Що М. Мельниченко діє несамостійно – це однозначно. Досить поспілкуватися з ним годину – другу (а я провів у розмовах з ним більше), щоб переконатися, що за освітнім і інтелектуальним рівнем колишній майор явно не тягне на самостійного гравця і є технічно малоосвіченою людиною: йому коштувало чималих зусиль, щоб задіяти комп’ютер для демонстрації того чи іншого фрагмента записів – він просто не вміє достатньою мірою корисуватися звичайним комп’ютером. 

Отже, пан Мельниченко є добре вимуштрованим виконавцем волі значно старших „офіцерів” та „генералів” (не виключено, що й без лапок) і то лише в межах своїх можливостей – увімкнути та вимкнути, коли треба, готовий пристрій. 

Патріотизм і українськість його скоріше є напускними й награними – він явно не той козак, який готовий покласти своє життя за того, кого він був приставлений прикривати своїм тілом, а тим більше за неньку нашу Україну.

Якби він був готовий до такої самопожертви, то пішов би на оприлюднення записів – хай би навіть йому загрожувало тюремне ув’язнення за порушення присяги (переважно в частині підписки про нерозголошення всього, що чує тілоохоронець), бо ним рухав громадянський обов’язок виведення на чисту воду державних службовців найвищого ешелону влади, що погрязли у корупції та інших злочинах. За це з часом суд, а потім і історія виправдали б дії скромного, але відважного майора, і він справді міг би стати національним героєм. 

У зв’язку з цим постає питання про М. Мельниченка як про людину й офіцера. Прикметно, що досі про нього як особистість не сказали свого слова ні його командири й колеги по службі, ні оточення Леоніда Кучми, якого майор Мельниченко був приставлений охороняти, ні шкільні учителі, ні друзі, знайомі чи сусіди… І ця парадоксальність стосовно оцінки такої прикметної постаті нашого сьогодення насторожує: або немає нічого хорошого, що можна було б сказати про Мельниченка, або ніхто просто не хоче (чи й не може?) говорити про нього речі неприємні. 

Зараз уже не йдеться про те, „а чи був хлопчик”, тобто наскільки правдивими є записи Миколи Мельниченка. Про них стільки вже говорено й стільки вже написано! Як би там не було, записи ці є об’єктивною реальністю, тобто історичним фактом, навіть якщо вони й сфальсифіковані.

Втім, проти сфальсифікованості записів свідчить їх великий об’єм – можна сфальсифікувати одну п’яти- чи десятихвилинну розмову, але не можна сфальсифікувати десятки чи й сотні годин діалогів і полілогів різних людей – скільки ж то треба було б задіяти сценаристів, режисерів, акторів для озвучування „ролей” та технічних редакторів для „склеювання” і „переклеювання” плівок! 

Отже, мені бачиться тільки один варіант розв’язання проблеми записів Миколи Мельниченка – невідкладне повне оприлюднення записів у текстовому та фоно версіях з усіма наявними варіантами (якщо такі на сьогодні існують). Хай це буде зроблено лише засобами інтернету (що здешевлює публікацію до мінімуму). Як тільки ці документи стануть доступними широкому загалові, а значить – і фахівцям (експертам із аутентичності записів, юристам, журналістам, психологам та ін.), справа про плівки Мельниченка нарешті знайде своє завершення й спочине на полицях архівів.  

23 липня 2008 р.

ЧИ СТАНУТЬ ЖУРНАЛІСТИКА І ЗМІ В УКРАЇНІ “ЧЕТВЕРТОЮ ВЛАДОЮ”?

Осмислюю вшанування пам’яті Георгія Гонгадзе з нагоди 15-річчя його загибелі й думаю ось про що.

Хоча я знайомий із Мирославою Гонгадзе і часом буваю в її помешканні, я жодного разу не зачіпав тему загибелі її чоловіка: знаю, наскільки це вразлива тема для неї та її дітей. Так само, як і для матері Георгія.

Я стою на тому, шо вкрай неетично з боку ЗМІ у різні способи мусолити цю тему, зачіпаючи родину загиблого, але так і не похованого журналіста. Це ж все одно, що сипати сіль на рани. Замість того, щоб допомогти їм, а заодно й собі, реальними діями. 

Яким чином? Давайте подумаємо разом. 

Звичайно, це добре, що журналісти поминають свого колегу як жертву кучмівського режиму і спонукають до цього суспільство. Акції на Майдані в Києві, по областях і районах, безумовно, зворушують, але ефективність їх залишає бажати кращого. 

Навіть якщо мати на увазі суто просвітницьку та виховну функції. Ну, скажіть, будь ласка, наскільки підвищилася національна й громадянська самосвідомість хоча б самих журналістів (про суспільство взагалі навіть мова не йде) внаслідок цих акцій?

Задаючи це суто риторичне запитання, я зовсім не хочу сказати, що акції пам’яті Г. Гонгадзе не треба проводити і що не треба перевидавати його твори. Більше того, я думаю, що давно на часі видати повне зібрання журеалістського доробку Гонгадзе: його статті – окремою книжкою і його телевізійні сюжети – окремим відеоальбомом. Або чи бодай хтось перейнявся укладанням біо-бібліо-відеографії Г. Гонгадзе? Це ж зовсім неважко зробити.

Понад десять років тому, як у США вперше з’явився Микола Мельниченко і до його записів проявила інтерес New York Times, я мав розмову з Мельниченком у вашингтонському відділенні редакції знаної у світі газети. Я радив йому оприлюднити усі свої записи і в такий спосіб дати можливість суспільству розібратися із ситуацією і навколо смерті Г. Гонгадзе, і того злочинного, що взагалі відбувалося в кабінеті президента України. У Мельниченка чи того, хто за ним стоїть, звичайно, були свої наміри, але аж ніяк не встановлення справедливості. І де тепер Мельниченко?

На моє ж переконання, публікація розшифровок (текстів) записів з додатком аудіозаписів у повному обсязі й максимально можливим накладом було б одним із найкращих пам’ятників Гонгадзе й іншим журналістам, які поклали свої життя за право суспільства знати Правду. Чи ЗМІ й “четверта влада” в Україні бодай спробували добути й оприлюднити “записи Мельниченка” в повному обсязі?

Певен, що колеги покійного журналіста задовольнялися дозованою, підчищеною інформацією, яку їм постачав, поки була потреба, сам Мельниченко.

Поміж тим, “четверта влада” в Україні могла за роки незалежності випростатися й зміцніти настільки, щоб ефективно демонструвати свої м’язи і першій, і другій, і третій владі. 

Маємо, однак, цілком протилежну ситуацію. 

Перша влада (особливо – АП) крутить журналістами, як циган сонцем. І державні, і приватні ЗМІ стогнуть, плачуться, прогинаються, але в єдиний фронт боротьби за піднесення національної й громадянської свідомості, а отже – й проти корупції та інших негативних явищ не єднаються.

Друга влада через свій профільний комітет, наповнений переважно вчорашніми журналістами щось там обговорює, без опертя на наукові дослідження чи бодай здоровий глузд доповнює, переписує й перелицьовує на догоду першій владі закони про свободу слова, інформацію, ЗМІ тощо. Замість того, щоб ухвалити одну-єдину зміну до Конституції України, аналогічну першій поправці до Конституції США, яка гласила б, що “четверта влада” в Україні вільна від будь-якого втручання держави в її функціонування і що законодавець відмовляється ухвалювати будь-які закони, спрямовані на регулювання свободи слова й ЗМІ.

Але, о, диво! Прихильники свободи слова й невтручання в журналістську діяльність, щойно ставши нардепами або чиновниками в уряді чи АП, круто змінюють і вектор своїх власних поглядів.

Те саме стосується і взаємин “четвертої влади” з судовою. Журналістика і ЗМІ активно обговорюють конкретних суддів та конкретні судові вироки, обурюються корупцією в судах та залежнвстю судів від виконавчої влади (особливо – від кожного чергового президента), але практично нічого не роблять для того, щоб наростити власні м’язи, мобілізувати усі свої можливості й зусилля для тотального наступу на систему судочинства в Україні, на зміну самої природи третьої влади.

Зрештою, сильна й самодостатня “четверта влада” спроможна самостійно, без активної участі держави, ефективно захищати інформаційний суверенітет і контролювати інформаційний простір своєї країни. Це видно з досвіду передусім США, де держава по суті практично не переймається цими питаннями, а також інших цивілізованих країн. 

Словом, як не крути, а все в Україні зараз упирається в одно: допоки журналістика і ЗМІ не стануть реальною й потужною “четвертою владою”, поки громадська думка не опиратиметься на високу національну й громадянську свідомість, Україні не бачити тисячу разів обіцяних реформ, і тим більше – зміни Системи, яка засмоктує і державу, і суспільство в невилазиме болото.

Журналістам і ЗМІ зручніше й затишніше почуватися в суспільстві, коли їх називають продажними? Тоді чому ви, колеги, продаєтеся так дешево? Виставляйте вищу ціну. Не продавайтеся за срібняки. Нехай ваші спонсори й інвестори розкошеляться, вивернуть свої кишені. Навіть це піде на користь. 

Кращі журналісти, як і кращі вояки, не віддають свої життя задарма, і доля Георгія Гонгадзе – тому переконливий доказ.

18 вересня 2015 р.