КРИТИКА ПЕРЕКЛАДУ

“КРИТИКА ПЕРЕКЛАДУ: Теорія, методологія, майстерність” була темою моєї дисертації, яку я написав після того, як мені було відмовлено в можливості написання дисертаційного дослідження про життя й діяльність Климента Квітки, а потім про Олену Пчілку як мистецтвознавця і мистецького критика під час моєї роботи в Інституті мистецтвознавства, фольклору та етнографії імені М. Рильського АН УРСР і мене не допустили до навчання в аспірантурі, хоч вступні іспити було складено на “відмінно” і конкурсу не було.

Пізніше, запрошений на викладання курсів з теорії і практики перекладу, а також редагування, як активний і визнаний на той час літературно-мистецький критик загальносоюзного рівня, я побачив цілинну царину для свого чергового дисертаційного дослідження, яка в умовах тогочасної радянської дійсності відкривала перспективу для цілком успішного захисту. На той час у цілому світі існувала лише одна монографічна праця на цю тему, опублікована в Західній Німеччині. Моїм формальним науковим керівником погодився стати відомий український перекладознавець професор В. Коптілов.

Працю було закінчено наприкінці 70-х років, були складені екзамени кандидатського мінімуму у двох царинах науки — теорії літератури (Інститут літератури імені Т. Шевченка АН УРСР) і журналістики (факультет журналістики Київського держуніверситету імені Т. Шевченка). Текст дисертації пройшов прискіпливе обговорення на двох кафедрах названого факультету журналістики та у відділі теорії літератури названого академічного інституту. Роботу було рекомендовано до захисту. І тут почалися проблеми…

Вчені ради із захисту дисертацій з теорії літератури при Інституті літератури імені Т. Шевченка АН УРСР та Інституті світової літератури імені М. Горького АН СРСР, з журналістики при Київському університеті імені Т. Шевченка та Московському університеті імені М. Ломоносова відмовилися прийняти дисертацію до захисту з однозначним формулюванням: брак фахівців, здатних оцінити зміст дисертаційного дослідження. Хтось підказував постукати в двері ради з захисту дисертацій при Тбіліському університеті, зауваживши, що туди треба їхати “з великим могоричем”. Захистити дисертацію за кордоном СРСР можна було лише мріяти.

Рукопис відтак ліг у шухляду. Формально монографія була опублікована шляхом депонування в Інституті наукової інформації з суспільних наук АН СРСР 1984 року (УДК 82.03:82.08. Деп. №17165).

Минули десятки років, і до моєї забутої праці почали проявляти інтерес нові покоління дослідників, а критика перекладу стала предметом численних публікацій (див. Ґугл). Відтак я вирішив витребувати із Москви копію дослідження у форматі .pdf, і 2011 року запропонував для поширення факсимільне видання.

Постало питання про можливості видання окремою книжкою. Звичайно, я хотів би перекласти працю українською мовою, але це — надзвичайно копітка робота, і не так перекладацька, як дослідницька, пов’язана з перевіркою цитат за використаними джерелами. Якби я за це взявся, то мусив би повторити увесь процес. А це, в свою чергу, спонукало б до осучаснення змісту дослідження, а отже — до залучення нових джерел та ін. На жаль, я не можу собі цього дозволити, будучи зайнятим іншими, як на мене, важливішими справами.

Осмисливши всі pro і contra, я дійшов висновку, що хай ця праця залишається такою, як вона є, віддзеркалюючи усі особливості тогочасного наукового процесу. Виставляючи інформацію про неї на цьому сайті, і нагадую, що електронну версію її можна придбати за $25.00 через видавництво України Інк. Якщо набереться бодай сто попередніх замовлень, упродовж короткого часу буде підготовлено й видано цю працю у книжковому вигляді.

Владимира Иваненко. Критика перевода: Актуальные проблемы теории, методологии, мастерства. — Вашингтон: Издательство Украина Инк, 2011. — 222 с.

Описывая критику перевода как целостную систему, автор раскрывает природу и структуру критики перевода, ее взаимодествие с культурной средой. Рассматривая критику перевода как «движущуюся эстетику» перевода, исследователь сосредоточивает внимание на методологии критики перевода, на методике критического анализа и критериях оценки перевода, а также на субъективном начале и функциональных формах критики перевода.

Монография может быть полезной для не только для критиков перевода, но и для историков, теоретиков и практиков перевода, изучающих теорию и практику перевода студентов университетов, а также для всех интересующихся вопросами взаимодействия литератур и культур.

Автор полагает, что читатели с пониманием отнесутся к некоторым политизированным аспектам монографии, которые являются не столько отражением мировоззрения автора, сколько вынужденной уступкой формальным требованиям, предъявлявшимся к такого рода работам в бывшем СССР.

Копии монографии распространяются в ограниченном количестве. Восприятие этого «пробного тиража» монографии подскажет автору целесообразность подготовки современной версии, т.е. переработанного и дополненного издания на русском языке, а в перспективе – возможно, и в переводе на английский язык.

Vladimir Ivanenko. Translation Criticism: Topical Problems of Theory, Methodology and Mastery. – Washington: Ukraina, Inc. Publishing, 2011. – 222 p. – In Russian.

The book represents a facsimile copy of a monograph, prepared by the author in Russia and deposited in 1984 with the Institute of Scientific Information for Social Sciences of the USSR Academy of Science (УДК 82.03:82.09. Dep. №17165).

Describing Translation Criticism as an integral system, the author uncovers the nature and structure of Translation Criticism, its interaction with cultural environment. Examining Translation Criticism as “moving aesthetics” of translation, the researcher focuses his attention to methodology of Translation Criticism, to techniques of critical analysis and criteria of evaluation of translation, as well as to subjective origin and functional forms of Translation Criticism.

The monograph can be useful not only for translation critics, but for historians and theorists of translation, translators, university students studying theory and practice of translation, as well as all those interested in interaction of literatures and cultures in general.

The author expects that readers will accept with understanding some politicized aspects of monograph, much less representing the author’s ideological attitude than obliged formal requirements to be met by such kind of researches in the former USSR.       

IN DEFENSE OF FREEDOM OF SPEECH AND MEDIA

Everyone who reads my posts on social media, especially in Ukrainian segments, knows how critical I am regarding Donald Trump, his political views and his policies.

Now, we came to a point and to issues when I have step in and as an expert in the field to defend Trump’s rights as a citizens of this country and to defend the First Amendment to the Constitution of the United States.

Let me remind you the First Amendment:

“Congress shall make no law respecting an establishment of religion, or prohibiting the free exercise thereof; the freedom of speech, or of the press; or the right of the people peaceably to assemble, and to petition the Government for a redress of grievances”.

The Constitution doesn’t say that any person or any legal entity (corporation) has a right and can limit or prohibit “the freedom of speech, or of the press”. If it doesn’t say it, it means that my and anybody’s rights someone else can limit or prohibit.

For over centuries the First Amendment worked and actually helped to develop a strong American civil society and a great American media system. 

We remember as D. Trump himself after becoming a President was trying to put pressure on the American media and demanded that some media had to be shut down because they were too critical about his political views, his actions as a President and him personally. 

Thanks to the Construction of the United States, it didn’t happen. Fortunately, “the freedom of speech, or of the press” survived despite Trump’s willingness to shut up media he didn’t like or hated.

Now, we are witnessing attempts of American corporations that came into existence and became social media, and an instrument of exercising civil rights for “the freedom of speech, or of the press”, to silence the President of the United States, no matter good or bad, using their ability to ban, suspend or delete his account on their platforms.

This is a type of censorship when corporations take on the role of censors, i.e. bodies of totalitarian state power, using their technological and technical capabilities to limit opportunities of all those who do not suit them with their political views, likes and dislikes, their position, etc.

Trump is a person of such level, whose actions on the part of social media owners are gaining wide publicity. Something like this — deleting individual posts, blocking, suspending and deleting profiles, etc. — happens every day to each of us who is socially active on social networks.

Facebook, Twitter or other social media decide what and how has to be limited or prohibited in exercising our rights for “the freedom of speech, or of the press”. That’s why it our civil duty and responsibility to act respectfully to put our pressure on Facebook, Twitter and other social media and to force them to respect “the freedom of speech, or of the press”. 

We have to remind social media corporations founders and executives that their corporations were founded to provide us a possibility to exercise our rights for “the freedom of speech, or of the press”, and make money and gain profit nobody makes and gains in other business fields.

So, they are gone too far, and we — American society and societies of other free countries— unite to stop this corporate totalitarianism. One of the way to fight for our rights and to defend our freedom of the speech and freedom of the press (including social media) is to file massive class actions. 

January 10, 2021.

It’s my belief that social networks, which in recent years have taken over a lot from the mass media, especially the function of forming public opinion and expression of public opinion, should behave in the society according to the rules established for the media.

Some lawyers remind me that social networks are private companies, and therefore, they say, freedom of speech does not apply to them. This is a wrong position. After all, the media are also private legal entities. A newspaper may not publish your letter to the editor, but a newspaper or magazine, including an online one, allows you to publish texts whose content may not match the position of the owner, publisher, or editorial office, as stated in the publication’s source data. This is how the principle of freedom of speech and freedom of the press works. This is how social media should behave as well.

Of course, not everything can and should be published, but this is not a reason to ban and block the author, who is often ordered to do so by social networks, making it impossible to publish other, even loyal to the resource, texts. So, we have a situation where the owners or management of social networks went too far, establishing totalitarian control over their users, turning from a service provider into a kind of “slave owners” of minds, thoughts and views, which is typical of authoritarian-totalitarian regimes.

This is something that society needs to think about, and the government needs to look at this phenomenon in terms of antitrust law. But this is another topic for discussions.

Prof. Volodymyr Ivanenko,

PhD in Journalism and Mass Media, Master in American studies,

Ukrainian University Club

January 12, 2021.

СИСТЕМНІ ЗМІНИ ТА ІНВЕНТАРИЗАЦІЯ ВЛАСНОСТІ

Останнім часом усе частіше в мережах порушують питання власності. У зв‘язку з цим я вирішив актуалізувати свою статтю, написану майже два роки тому.

Юрій Луканов (Yuriy Lukanov) звернув увагу на явище:

«Останнім часом трапляються мені молоді люди, які думають не про те, як створити бізнес і заробити, і примножити, а як “відновити справедливість”, перерозподілити власність “на користь народу”. На скільки це явище типове для молодих? Просто цікавлюся. чи стануть такі ідеї домінуючими?»

Совковість московського розливу з ментального рівня проникла на рівень генетичний.

Відібрати в одних і віддати (роздати) іншим чи націоналізувати (забрати у власність «народу») – один із засадничих принципів більшовизму з його «диктатурою пролетаріату» (люмпенів), що його було покладено в основу авторитарно-тоталітарного устрою в СРСР.

Адміністративно-командний спосіб урядування через компартійно-радянську освіту та пропаганду, за допомогою «батога й пряника» (жорстоких репресій та вишуканих заохочень) за декілька десятиліть таки спромігся створити «єдину спільність – радянський народ» (по-теперішньому – «совок»).

Тепер ми бачимо, що совок таки здатний до самовідтворення, і він буде самовідтворюватися доти, поки Україна продовжуватиме жити в радянській системі координат. Лише СИСТЕМНІ ЗМІНИ можуть трансформувати суспільну свідомість, зокрема – і через якісно нові освіту та просвіту, а також україноцентричні ЗМІ.

За нового суспільного устрою/ладу не повинно бути місця й для олігархату, у який переродилася компартійно-радянська номенклатура.

Цілком резонним є запитання: як же бути з тими, хто в неправедний спосіб надбав мультимільйонні й мільярдні (у доларах) статки?

Очевидно, було б нерозумним наслідувати приклад більшовиків і вчиняти черговий перерозподіл власності.

Перш за все тому, що це спонукало б перегляд кримінального розслідування порушень прав власності більшовиками, що можливо лише частково, та й те забрало б багато часу, коштів і людських ресурсів.

Отже, хоч я й хотів би повернути собі й своїм дітям те, що більшовики відібрали у моїх дідів-прадідів (а це – десятки й десятки гектарів землі, нерухомість, засоби виробництва, моральні втрати тощо), я розумію, що це просто непосильна робота.

Звичайно, відносно простіше розібратися з олігархатом, якому – як олігархатові – лише три десятиліття. Лише за допомогою Ґуґла можна з‘ясувати, як той чи інший олігарх з «нікого» став «усім», але такі розслідування не спонукають багатіїв добровільно відмовитися від неправедно набутого добра, та й для конфіскацій навряд чи дадуть достатньо підстав.

У чому тут проблема? А в тому, що після розвалу СРСР в Україні ніхто навіть не думав здійснити інвентаризацію усієї власності й належним чином оцінити її. Щось, звичайно, відповідні органи державної влади роздавалося (приватизувалося) контрольованим, але волюнтаристським способом.

Але набагато більше приХватизовувалося, розкрадалося, віджималося, захоплювалося по-рейдерському… При цьому не обходилося без корупційних операцій та бандитських розборок, у яких пролито чимало крові і вчинено чимало убивств.

За великим рахунком, агресія Московії, анексія Криму й війна на Донбасі – це також частини того ж ланцюга.

Отже, частиною підготовки СИСТЕМНИХ ЗМІН має стати й тотальна інвентаризація власності.

Цікавим, як на мене, має бути історичний розділ цієї інвентаризації, який – хай неповною мірою – покаже, що Україна втратила безповоротно.

Головним же завданням цієї інвентаризації буде дослідити процеси переходу власності з рук у руки, способи карколомного збагачення олігархів та наслідки цих процесів.

У ході такої інвентаризації напевно будуть виявлені зловживання й злочини, які стануть предметом кримінальних розслідувань та судових розглядів. Очевидно, що суди матимуть підстави для конфіскації незаконно набутого права власності й повертатимуть конфіскати у власність держави, яка повинна буде виставляти вилучену судами власність на аукціони.

Звісно, що внаслідок такої інвентаризації та судових розглядів «герої» процесів «розподілу» майна УРСР поділяться, за моїми припущеннями, на три групи.

До першої групи відношу тих олігархів, чиє збагачення пов‘язане із убивствами й каліченням людей, шахрайством особливо великих масштабів та іншими кримінальними злочинами, які відкривають лише одні двері – у в‘язницю. На різні терміни ув‘язнення (від пожиттєвого до кількох років) і з повною конфіскацією майна.

Друга група сформується з осіб, які за рішенням суду втратять усе неправедно нажите майно, відбудуться умовними строками або просто переляком і відтак підуть працювати по найму, почавши знову з чистого аркуша.

Ну, а третю групу напевно складуть ті, хто матимуть право взяти участь в аукціоні. Комусь із них, можливо, навіть пощастить викупити те, за що раніше вони не вважали потрібним сплатити належну суму.

Усе це стане можливим я вислід СИСТЕМНИХ ЗМІН. Останні ж здатне буде здійснити українське суспільство з високим рівнем національної свідомості й громадянської зрілості/відповідальності.

Більше тут: ВСЕУКРАЇНСЬКИЙ ФРОНТ СИСТЕМНИХ ЗМІН – єдиний шлях розбудови України (https://www.facebook.com/2194892174170188/posts/2194913770834695/).

Ініціюйте створення Фронту і Рухів, запропонованих нами!

9 лютого 2019 р.

МИКОЛА ЧУБАТИЙ. ОГЛЯД ІСТОРІЇ УКРАЇНСЬКОГО ПРАВА

Український Університет оголошує збір коштів на перевидання книжки професора Миколи ЧУБАТОГО “ОГЛЯД ІСТОРІЇ УКРАЇНСЬКОГО ПРАВА: Огляд джеред та державного права”.

Перше видання було здійснено 1994 року і давно стало раритетом. Як нам відомо, цю книжку використовують виші України у навчальному процесі підготовки майбутніх правників. 

У зв’язку з цим ми сподіваємося, що викладачі юридичних навчальних закладів України стануть першими замовниками книжки, внісши посильну передоплату, а також допоможуть нам поширенням цієї інформації та збором коштів на видання.

Державні виші України, можливо, не зроблять попередніх замовлень на цю книжку для своїх бібліотек у такій кількості, щоб забезпечити попит на неї серед студентів-юристів.

У зв’язку з цим ми розраховуємо на фінансову підтримку успішних україноцентричних юристів-практиків, які стануть спонсорами цього видання і зроблять спонсорські внески та пожертви, які покриють витрати на двадцять-тридцять-сорок-п’ятдесят примірників, які ми надішлемо до бібліотеки того вишу, який вони свого часу закінчили. Повний перелік спонсорів буде оприлюднено у виданні.

Рекомендований мінімальний внесок за один примірник: $10.00—$15.00 (десять-п’ятнадцять доларів США).


Зробити передоплату, спонсорський внесок чи пожертву на видання “Огляду історії українського права” можна, перейшовши за посиланням на сайті Українського Університету: http://ukrainianuniversity.org/support/

Після цього надішліть свої ім‘я-прізвище та вкажіть призначення платежу на електронну пошту: mailto:ukrainianuniversity@yahoo.com.

Вихідні дані першого видання книжки: Чубатий Микола. Огляд історії українського права: Історія джерел та державного права / За редакцією доцента Володимира Іваненка— Мюнхен–Київ, 1994. — 224 с. Її можна знайти в наукових та державних книгозбірнях України. 

ЗБІРКИ СТАТЕЙ ВОЛОДИМИРА ІВАНЕНКА

Український Університет отримав ексклюзивне право на поширення на пільгових умовах електронних версій збірок статей і нотаток Володимира Іваненка:

Володимир ІВАНЕНКО. УКРАЇНІЗАЦІЯ ЯК ФАКТ І ФАКТОР СИСТЕМНИХ ЗМІН: Статті, нотатки. — Вашинґтон, 2019. —230 с.

Володимир ІВАНЕНКО. СВІТОВЕ УКРАЇНСТВО — РУШІЙНА СИЛА СИСТЕМНИХ ЗМІН В УКРАЇНІ: Статті, нотатки. — Вашинґтон, 2020. — 309 с.

Володимир ІВАНЕНКО. УКРАЇНОЦЕНТРИЗМ, ЖУРНАЛІСТИКА І СИСТЕМА ЗМІ: Статті, нотатки. — Вашинґтон, 2020. — 449 с.

Володимир ІВАНЕНКО. СИСТЕМНІ ЗМІНИ — ПЕРСПЕКТИВА ДЛЯ УКРАЇНИ: Статті, нотатки. — Вашинґтон, 2020. — 393 с.

Володимир ІВАНЕНКО. В’ЯЧЕСЛАВ ЧОРНОВІЛ ЯК ЯВИЩЕ УКРАЇНСЬКОЇ ІСТОРІЇ Й ПОЛІТИКИ: Статті, нотатки. — Вашинґтон, 2019. — 196 с.

Володимир ІВАНЕНКО. БУДАПЕШТСЬКИЙ ФОРМАТ: Статті, нотатки. — Вашингтон, 2019. — 290 с.

Володимир ІВАНЕНКО. КОЗАЦТВО ЯК СТАНОВИЙ ХРЕБЕТ УКРАЇНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА: Статті, нотатки. — Вашинґтон, 2020 (буде готова трохи пізніше).

Щоб одержати одну збірку, зробіть пожертву на Український Університет у розмірі $5.00. Усі збірки може отримати той, хто зробить пожертву у розмірі $25.00 або більше.

Щоб зробити пожертву на Український Університет, відкрийте посилання: http://ukrainianuniversity.org/support/.

Файл чи файли будуть надіслані вам упродовж трьох-п‘яти робочих днів.

19 грудня 2020 р.

«СЛУҐА НАРОДА» ЯК ФЕНОМЕН

Статтю «‚Слуга народА‘ як феномен» було опубліковано у червні 2019 року в мережах. Дивним чином та публікація зникла, а отже — зникли і її поширення. Знайти її можна лише на сайтах, які перепубліковували мій текст (напр., на сайті «Хвиля Десни». Зникнення статті із соцмереж засвідчує її актуальність, і тому я перепубліковую її тут.

«Слуга народу» (точніше, за версією Дмитра Разумкова, – «Слуга народА») – це справді «не бренд», хоч упродовж кількох років із нього творили «торгову марку», яка свою першу маркетологічну місію успішно виконала. Чи виконає другу, покаже час.

«Слуга народу» – це образ, авторське право на який викарбуване на скрижалях радянської історії. Авторство належить вождю всіх народів і генералісімусу Йосифу Сталіну. А прив‘язаний цей образ до таких явищ, як «диктатура пролетаріату», «демократичний централізм», «влада рад» і «найдемократичніший у світі радянський лад», який увійшов у світову історію як один із найжорстокіших авторитарно-тоталітарних устроїв, панування якого спричинило тектонічні зсуви в розвитку людської цивілізації, війни, голодомори, загибель сотень мільйонів людей.

Отже, «слуга народу» – це політичний символ, маркер такого ж характеру, як і могили самих «слуг народу» біля чи поблизу бастіонів радянської влади (цвинтар біля кремлівської стіни в Москві або біля Верховної Ради в Києві).

Вибір такої назви для політичної партії в Україні являє собою свідоме або несвідоме декларування вірності «славним революційним традиціям та ідеалам трудящих».

Якщо це був підсвідомий вибір такої символічної назви для модерної політичної сили в незалежній Україні, то це є свідченням того, наскільки важкі ці вериги, наскільки радянськими (совковими) залишаються в Україні освіта, просвіта, інформаційна діяльність ЗМІ, що молоді люди, чиє становлення відбулося в уже незалежній Україні, залишаються зачарованими зловісною символікою страшного минулого.

Це означає, що марними можуть виявитися мрії прихильників Зє і ЗєКоманди про «глибинні зміни», про подолання корупції, про «диґиталізацію» і все інше, над чим намірилися попрацювати сучасні «слуги народу» як «нові обличчя» в українській політиці.

Якщо ж вибір назви-символу був усвідомлений, тоді це справді є світоглядним явищем, і преЗЄдент не помилився у своєму визначенні: «Це – наш світогляд». А от чи допоможе це Україні «встановити іншу систему», – це ще питання. «Слуги народу» запевняють нас, що вони налаштовані «не перезавантажити стару, а встановити нову систему».

Ні Зє, ні ЗєКоманда поки що не розкрили своє тлумачення поняття «система», не деталізували й своє розуміння «глибинних змін». Найкатегоричніше, що ми почули від Д. Разумкова як лідера партії «Слуга народА», так це: «Якщо не ми, то ніхто. Якщо не зараз, то ніколи».

Якщо йдеться про такий рішучий намір глибинної зміни політичної системи, тобто політичних підходів до способу урядування, і при цьому не робиться навіть натяку на зміну суспільного ладу, то це означає, що задумані «Слугою народу» «глибинні зміни» насправді глибинними не є, а от справжньою головною метою партії з такою символічною назвою є збереження «радянської системи», і для синів та дочок компартійно-радянської номенклатури, онуків і правнуків більшовиків, чекістів-енкаведистів-кадебістів – це, можливо, останній шанс, останній бій за збереження радянської влади, радянського устрою.

Хотілося б помилитися, але процес «обнулювання», про який я писав раніше як про можливість, набирає обертів. Перехоплена від нас і підкреслено задекларована під час першого візиту Зє за кордон ідея «системних змін» обіцяє залишитися лише риторикою з черговими реформами.

10 червня 2019 р.

ВІД УКРАЇНСЬКОЇ СВІТОВОЇ ІНФОРМАЦІЙНОЇ МЕРЕЖІ

Нагадуємо українському сегменту соціальних мереж, що Українська Світова Інформаційна Мережа (УСІМ) є оператором таких груп:

— Українська Світова Інформаційна Мережа

— Українська Діаспора: Вчора, Сьогодні, Завтра

— Всеукраїнський Козацький Рух

— Всеукраїнський Фронт Системних Змін

— Рух за Українізацію України

— Рух Світового Українства

— Українська Національна Ідея та Ідеологія Націоналізму

— Budapest Format for Ukraine

— Ukrainian Diaspora in Washington D.C.

— Ukrainian Scholars Association

Просимо мати на увазі, що засновники цих груп у Правилах застерігають, на яких умовах і як можна пропонувати записи або брати участь у дискусіях.

Узагальнено ці правила можна звести до таких вимог:

1. У названих вище групах публікуються лише оригінальні авторські записи за темами, визначеними назвами груп.

2. Тексти записів мають бути фахово написаними і суспільно важливими для українського суспільства й діаспори.

3. Робочою мовою груп є українська, а в діаспорних групах як робоча мова використовується також англійська. З метою додержання культури публікацій записи іншими мовами не допускаються.

Ми нагадуємо про це, щоб ви не витрачали свій час на бездумні механічні перепощування, які ми розглядаємо як засмічування наших груп і марнування часу наших адмінів на видалення з груп сміття.

Разом з тим, ми зацікавлені в тому, щоб створити і згуртувати навколо наших ресурсів якомога більшу кількість кореспондентів і блогерів з різних регіонів України та країн компактного проживання української діаспори.

Для тих, хто хоче оволодіти базовими журналістськими знаннями і навичками, Український Університет пропонує відповідні курси з журналістської й редакторської майстерності:

КУРСИ З ЖУРНАЛІСТИКИ І БЛОҐЕРСТВА – Ukrainian University | Український Університет (http://ukrainianuniversity.org/курси-з-журналістики-і-блоґерства/).

УСІМ відкрита для співпраці на користь Україні й світовому українству (українському суспільству, мешканцям українських етнічних земель за межами України й українській діаспорі).

Дякуємо за розуміння!

Українська Світова Інформаційна Мережа

Сайт: Ukrainainc.Net

Ел.пошта: UkrainaInc@gmail.com

12 серпня, 10 грудня 2020 р.

„ВІЧНА ЗАГАДКА ЛЮБОВІ”

Пам’яті Григора Тютюнника

„Немає загадки таланту. Є вічна загадка Любові”. (Григір Тютюнник. Коріння.)

У ці дні в Україні вшановують пам”ять Григора Тютюнника з нагоди 80-річчя від дня його народження. Йому не судилося дожити три десятиліття до цього віку, але неопалима творчість його живе й житиме – роки й десятиліття.

Не знаю, як кому, а мені здається, що він, Григір Тютюнник, є однією з вершин української літератури ХХ століття, поступаючись хіба що Василеві Стефаникові. Я вірю, прийде той час, коли нашумілі в офіціозі визнань і наглянцьовані свого часу імена українських „інженерів людських душ” другої половини ХХ століття, будуть лише тлом, з якого уже вивищується мені постать цього „непродуктивного” (по кілька оповідань на рік), але вимогливого до слова й відтак скупого на слова майстра слова, образу, характеру…

Це ж із його творчості пізнали ми типаж нашого сучасника, який із села виїхав, а до міста так і не доїхав. Здається,  так ніхто й не замислився над наслідками такої міграції української душі другої половини ХХ століття, але ж саме вона й спричинилася до всіх тих негараздів, які переживає незалежна Україна.

…Комусь Григір Тютюнник запам”ятався, як неговіркий, замкнутий, ба навіть похмурий тип – наче завжди напідпитку. Було, звичайно, – страждав Тютюнник такою пристрастю, і – якби не ця пристрасть – можливо, й не наклав би на себе руки. Це – тільки припущення, бо хто знає, як би воно обернулося, якби… Історія, як відомо, умовного способу не визнає.

Мені й самому, коли я вперше зустрів Григора Тютюнника на порозі редакції газети „Літературна Україна” у другій половині 60-х років, він показався людиною непривітною, принаймні занадто стриманою, коли спостерігав його у спілкуванні із його ж ровесниками чи земляками-полтавцями. Будучи своїм у нашому спільному із Тютюнником оточенні, я досить довго залишався у стосунках із ним на рівні „шапочного знайомства”: вітаємося, перекидаємося словом-другим, а глибші контакти так і не зав”язуються. Навіть брати участь у „водінні кози” за участю Григора мені не довелося…

Аж десь у середині 70-х сталося щось таке, що раптом зблизило нас навдивовижу. Я тоді вже викладав і працював на адміністративній роботі в Київському університеті. Отож пригадую, як спустився бульваром Шевченка до Бесарабки, щоб по Кругло-Університетській дістатися до Будинку літераторів на якийсь із численних заходів, що там проводилися. Не пригадую вже, що то був за захід, та це, зрештою, й не має значення. Як правило, при таких переходах по дорозі ще хтось траплявся, і ми прямували до Спілки письменників удвох, утрьох, а то й більшою групою.   

Того надвечір”я на розі Бесарабської площі й Кругло-Університетської мені в попутники й трапився Григір Тютюнник, який працював тоді у видавництві „Веселка” на вулиці Басейній і який, ясна річ, також чимчикував на вулицю Орджонікідзе, 2. Цікаво, що того разу з ним не було нікого із його колег-товаришів (наприклад, Петра Засенка, з яким я його, як правило, часто бачив на цих перехрестях). Отже, нам випала нагода піднятися узвозом удвох і поспілкуватися – скільки дозволять ті хвилин десять, яких було цілком досить, щоб дістатися до місця нашого походу.

Щойно привітавшись, Григір Тютюнник поцікавився в мене, чи я вже прочитав повість Василя Шукшина „До третіх півнів”, щойно опубліковану, здається, в московському журналі „Наш современник”. Я стежив за цим часописом і читав, як правило, найцікавіше з того, що в ньому публікувалося, з невеликим запізненням, бо користувався примірниками, які надходили передплатою моєму другові й колезі Анатолієві Погрібному. Отже, я знав, що повість уже вийшла друком, але ще не читав. „Ні, ще не читав”, – відповів я Григорові. Тютюнник сказав, що це – просто геніальна річ, і тут же почав переповідати мені зміст повісті Шукшина.

Переповідав він для мене повість Шукшина з такими подробицями, наче читав з пам”яті цілі шматки тексту. Кожних декілька кроків він зупинявся й, жестикулюючи, наче розігрував діалоги з повісті, різними голосами відтворював характери літературних героїв, які оживали під пером Шукшина у нічній тиші бібліотеки. Отак ми й ішли до Будинку літераторів і добулися туди вже на розбір шапок – захід, на який ми „поспішали”, наближався до завершення, коли ми увійшли до зали. Шлях, який зазвичай, як я вже сказав, долався за якихось десять хвили, забрав у нас півтори години.

Відтоді, коли я читав уперше, а потім і перечитував повість „До третіх півнів”, вона так і звучить мені у вухах глухуватим голосом Григора Тютюнника.

Той спільний перехід від Бесарабки до Будинку літераторів став переломним у моїх стосунках із Григором Тютюнником – нас поєднав інтерес до творчості Василя Шукшина. Не пригадую, чи я зізнавався про це Тютюнникові, але я не тільки зачитувався оповіданнями й повістями (кіноповістями) Шукшина, а й брався його перекладати, але сам же й викидав ті переклади – нічого хорошого з того у мене не виходило. При всій моїй теоретичній підготовці.

Залюблений у творчість Тютюнника, з одного боку, і в творчість Шукшина – з другого, я почав замислюватися над їхньою схожістю (Олесь Гончар якось сказав про Тютюнника: „Наш український Шукшин”), а водночас і над тим, що відрізняло одного від іншого. Моє зацікавлення зіставленням творчості цих двох майстрів слова стало відоме у відділі критики одного із товстих київських літературних журналів, і завідувач відділу критики замовив мені статтю, попросивши укластися в обсяг одного друкованого аркуша.

Відтак я засів за роботу над тією статтею, і мої спостереження й думки почали переливатися на папір. Писалося легко, з любові до одного й другого письменника, купка списаних аркушів на моєму письмовому столі зростала, а кінця „статті” так і не було видно. Коли вже вийшли обумовлені строки подання рукопису до редації, я збагнув, що статті немає й напевно не буде: мій рукопис сягнув, здається, за півтори сотні сторінок. Отже, витанцьовувалося монографічне дослідження, на завершення якого у мене тоді просто не було можливостей, – треба було пітніти над черговою дисертацією. Отож роботу над рукописом довелося відкласти, і склалося так, що я вже більше ніколи до нього так і не повернувся. Десь він і лежить тепер у моєму архіві як незакінчена робота…

Коли В. Шукшин помер, Григір Тютюнник, прихопивши з собою кетяг калини, їздив до Москви на попрощатися. Тютюнник не ділився зі мною деталями тієї поїздки – очевидно, занадто великою була для нього ця втрата, і в нього не було натхнення розщедрюватися переді мною цією розповіддю. Комусь із друзів чи приятелів, які були йому ближчими за мене, він, можливо, й розповідав, а мені – на жаль – ні.

Так склалося, що Шукшин і Тютюнник розминулися у своєму житті. Ми всі знаємо, що Григір Тютюнник любив Шукшина й захоплювався його творчістю, відчуваючи свою спорідненість з ним.

На жаль, мало хто знає про те, що й Шукшин мав змогу познайомитися із творчістю Григора Тютюнника й був буквально вражений його талантом. Я був учасником однієї розмови у дуже вузькому колі, коли перекладачка творів українських письменників на російську Ізида Новосельцева розповідала, як вона працювала над перекладами творів Тютюнника в тому ж будинку творчості, де якраз відпочивав і Шукшин. Під час вечері вона передала Шукшину рукопис своїх перекладів оповідань Тютюнника, зауваживши, що йому це буде цікаво прочитати. О другій чи третій годині ночі її розбудив стук у двері її кімнати. Відчинивши двері, вона побачила перед собою буквально шокованого Шукшина, який постав перед нею в одних кальсонах з її рукописом руках і, трясучи ним над головою, вигукнув: „Хто це написав?!”. За її словами, Шукшин відгукнувся про оповідання Тютюнника навіть за перекладами на російську (а Новосельцева не належала до числа найкращих перекладачів) як про сильніші, ніж його власні…

Ця розмова відбулася уже після смерті Григора Тютюнника, і я не знаю, чи Новосельцева розповідала про це самому Тютюнникові, з яким, безумовно, вона була знайома особисто – її переклади здебільшого були авторизованими.

Я знав, що Григір Тютюнник працює над перекладами з Василя Шукшина українською мовою і з нетерпінням чекав виходу книжки, попередивши Тютюнника, що обов”язково напишу статтю про ці переклади, а він обіцяв мені надати для цього один із перших примірників, як тільки видавництво передасть йому авторські.

Коли книжка Тютюнникових перекладів із Шукшина „Калина червона” вийшла друком і надійшла у продаж, я кинувся по книгарнях, щоб купити пару примірників, але не знайшов жодного. Навіть у письменницькій книгарні „Сяйво” українського Шукшина розмели за один день – отаке свідчення „непопулярності”, „недоцільності” й „непотрібності” перекладів з російської на українську!

Я зателефонував до Григора Тютюнника й нагадав йому про обіцяний авторський примірник книжки. Як зазвичай буває, з Григорової пам”яті випала його обіцянка і він уже встиг роздати усі до одного примірники, надані йому видавництвом як авторські. Тютюнник пообіцяв зробити трус у своїй коморі, сказавши мені, що десь має бути один примірник, який він „зіпсував” сп”яну дарчим написом одному із сусідів. І справді, через пару днів він зателефонува до мене, щоб повідомити, що та книжка „знайшлася” (хоча цілком можливо, що він і „конфіскував” її у сусіда), і я домовився з ним про зустріч – забрати книжку.

Зустріч та була швидкоплинна, десь на перехресті наших щоденних доріг. Принаймні, вона зовсім не запам”яталася мені. Просто відбувся момент переходу примірника з одних рук в інші. І дарчий напис для мене уже було зроблено – чи то ще вдома, чи то у видавництві – на аркушеві чистого паперу, наклеєного поверх старого дарчого напису. Я пробував прочитати проти світла той попередній дарчий напис, і розібрати його не спромігся – він справді був написаний явно нетвердою рукою й абсолютно нерозбірливо.

Прочитавши запоєм вибрані твори Василя Шукшина в інтерпретації Григора Тютюнника, зіставивши їх із оригіналами, здійснивши перекладознавчий аналіз та оцінку, буквально за тиждень-другий я написав досить солідну за обсягом статтю про переклади Тютюнника. Україномовну версію статті було опубліковано в одному із товстих українських журналів, а російськомовну – в одному зі товстих російських журналів. Скупий на оцінки, Григір Тютюнник сказав мені потім, що та стаття була однією з найкращих з усього, що писалося про його творчість у тодішній літературній критиці. Цю статтю я вважаю однією із моїх найкращих літературно-критичних і перекладознавчих праць.

Смерть Григора Тютюнника була для мене шокуючою й абсолютно несподіваною. Заплановану на наступний день після смерті Тютюнника лекцію я замінив експромтом, присвяченим вшануванню його пам”яті. Пригадую, мої студенти сиділи на тій лекцій тихо, як ніколи.

Відхід Тютюнника ув інший світ хоч і був простим кінцем, як і будь-який інший кінець, пояснюваний „білою гарячкою”, залишається загадкою, яку ніколи не буде розгадано і навколо якої буде чимало спекуляцій. Однією з таких спекуляцій є спроба пояснити самогубство Григора Тютюнника як свого роду протест проти радянської системи.

Гострий і дотепний на слово, як і будь-який великий талант, Григір Тютюнник, звичайно, не був у пошані у радянської влади й компартійних вождів. Але він не був і дисидентом, як багато із його ровесників і колег по перу. Він просто був неперевершеним майстром слова, який доторкався тих струн душі українського народу, які були недоступні менш чутливим „вухам” офіційно визнаних талантів, лідером з-поміж яких, безумовно, був Олесь Гончар. Його уява не створювала вигадки, тобто фікції (англійською мовою художню творчість так і називають – fiction), – він писав з натури, і прототипами героїв його оповідань і повістей були реальні українські люди. Пояснення цьому можна знайти у його „Корінні”, яке має підзаголовок „Спогади про автора роману „Вир” Григорія Михайловича Тютюнника”, хоча насправді цей твір переходить рамки власне спогадів і відкриває таємницю творчої робітні не тільки його старшого брата, але і його самого. Отже, реалізм і рівень таланту – ось і все, що можна назвати дисидентським у Григора Тютюнника.

Причиною відходу у вічність, як на мене, був глибоко внутрішній конфлікт в самій особистості Григора Тютюнника – конфлікт між його дивовижною скромністю й завищеною самовимогливістю (ось чому він багатьом здавався неговірким, замкнутим і навіть похмурим), з одного боку, й колосальною силою волі, яка нуртувала в його душі (не намагайтеся мене переконати в тому, що якби він, мовляв, справді мав силу волі, то не зловживав би алкоголем) – з другого. Психологи уже не раз довели, що піти на самогубство може лише людина відчайдушна, людина сильної волі.

Два десятиліття йшов Григір Тютюнник до свого визнання. Писав небагато, друкувалося ще менше – по кілька оповідань на рік. Раз на кілька років складалася чергова книжка оповідань і повістей. Писучі й плідні сучасники Григора Тютюнника за такий же час ухитрялися писати й публікувати відповідну кількість досить грубих романів. Їм невтямки було, що величина таланту вимірюється не кількістю, а якістю написаного і опублікованого. Якість написаного і опублікованого Тютюнником перевершує відповідні показники будь-якого із його сучасників. Будь-якого!

На відміну від своїх колег по перу, Григір Тютюнник ніколи навіть не мріяв про офіційне визнання свого таланту, а ознакою цього офіційного визнання за радянської влади було одне – премії. Хоч маленька, але премія. Не кажучи вже про ордени й медалі. На Державну премію УРСР імені Т.Г. Шевченка (Шевченківську премію) талант Григора Тютюнника, ну, ніяк не тіг, бо зображувані ним життєві колізії й характери явно не відповідали засадам “соціалістичного реалізму” та критеріям, окресленим у „Моральному кодексі будівника комунізму” та численних постановах комуністичної партії й радянського уряду про літературу й мистецтво.

Разом з тим, з роками Григір Тютюнник вийшов на той рівень літературної творчості й популярності в Україні та за її межами, що вже не можна було не помічати його присутності в усій радянській літературі. Усі офіційно визнані таланти розуміли, що Тютюнник вивищується над ними, і це вивищення ніяк не можна нівелювати навіть найталановитішими спробами посунути його особистість з першого ряду у другий (згадаймо оте принизливе Гончареве „наш український Шукшин”!), і що з цим вивищенням треба принаймні миритися, а отже – виділяти Тютюнникові бодай якусь із другорядних премій.

Так Григір Тютюнник опинився серед претендентів на літературну премію в галузі літератури для дітей, освячену іменем Лесі Українки. Звичайно ж, ту премію йому було присуджено. Звичайно ж, присудження тієї премії було повною несподіванкою для новоспеченого лауреата, який писав свою геніальну прозу тому, що не міг не писати, а не тому, що розраховував на якісь премії. І тут час наголосити ще раз на уже означених вище дивовижній скромності й завищеній самовимогливості Тютюнника.

Пригадую, як у вузькому оточенні Григора Тютюнника невдовзі після його самогубства, обговорювалося, буцімто напередодні вручення йому премії імені Лесі Українки під час відзначення події за місцем роботи Тютюнника, він висловлювався щось на кшталт того, що він дуже розгублений і навіть не знає, що і як сказати при врученні йому тієї премії. Оця невимовна розгубленість перед необхідністю публічного офіційного виступу як вислід непублічності, інтимності, якщо хочете, Тютюнникового таланту й загнала його в той кут, з якого він бачив тільки один вихід – позбавити себе життя, а отже – й необхідності оголювати на людях свою душу.

Чи справді цей вчинок був проявом соціального чи, тим більше, політичного протесту?

Не думаю. Неговіркий у повсякденному житті, Григір Тютюнник навіть напідпитку умів тримати себе в руках і не розпускати язик чи руки, що переводило б його в категорію політичних противників системи – дисидентів. Як приклад невимушеного дисидентства я міг би назвати вчинок композитора Бориса Буєвського, який, будучи напідпитку, зірвав червоний прапорець і кинув його під ноги (ходили чутки, що він ще й потоптався по ньому). У мене не повертається язик записати Тютюнника навіть у число суто літературних дисидентів, бо він, як і Василь Шукшин в Росії, таким не був. Просто Григір Тютюнник був настільки великим талантом, який не вміщувався в прокрустове ложе “соціалістичного реалізму”, як свого часу не вписувалися в рамки відповідних епох його найвидатніші попередники (Тарас Шевченко, Леся Українка, Іван Франко, Василь Стефаник…) і які – зауважте це! – вирізнялися надзвичайною скромністю.

Як і Тютюнникові, мені не пощастило бачити В. Шукшина живим, але я особисто знав кількох людей з його близького оточення (зокрема, Григорія Буркова), і ці люди у своїх спогадах відначають дивовижну непублічність, ба навіть соромливість Шукшина. Багатьма це буде сприйнято як неправдоподібне, але коли мені трапилося особисто познайомитися й поспілкуватися із Володимиром Висоцьким, що мені одразу впало у вічі, так це його непублічність, сором”язливість і незахищеність. До речі, такою ж непублічністю, сором”язливістю й незахищеністю вразив мене й такий український геній, як Іван Козловський, в дім якого я був вхожий в мої студентскі роки.

Отже, у випадку із Григором Тютюнником маємо ситуацію, коли свою непублічність і сором”язливість він міг захистити лише в один спосіб – відібравши собі життя.

…Улітку 1989 року мені довелося взяти участь в урочистих заходах з нагоди 60-річчя від дня народження Василя Шукшина на Алтаї. Там я виступив із доповіддю про сприйняття творчості Шукшина в Україні, і в тій доповіді найбільше уваги було приділено перекладам Григора Тютюнника.

11 грудня 2011 р.

ВІНГРАНОВСЬКИЙ КРІЗЬ ШКЕЛЬЦЯ «СКЕЛЕТУ.ІНФО»

На захист Миколи Вінграновського

Розслідування «Скелет.інфо» приваблювали мене сміливими пошуками, цікавими й переконливими сюжетами, і мене навіть дивувало, що колеги-журналісти висловлювали до Дениса Бігуса та його «Скелет.інфо» досить серйозні й категоричні претензії, які стосувалися журналістської доброчесності.

Безпосередньо зіткнутися із «Скелет.інфо» мені трапилося після того, як цей ресурс попросився до нашої ФБ-групи «Українська Світова Інформаційна Мережа» й почав щодня буквально завалювати нас своїми постами.

Оскільки ці пости були російськомовні, я написав до «Скелет.інфо» приватне повідомлення з проханням пропонувати нам україномовні тексти, оскільки робочою мовою УСІМ є українська.

Мені відповіли, що україномовних текстів у них немає, оскільки російськомовні тексти приваблюють на порядок ширшу аудиторію. Відповідь була, м‘яко кажучи, неввічливою і свідчила, що україноцентричністю «Скелет.інфо» не вирізняється.

Публікація про А. Вінграновського «Андрей Винграновский: культурный аферист на газовом кране Киева. ЧАСТЬ 1» (SKELET-info
https://skelet.info/andrej-vingranovskij-kulturnyj-aferist-na-gazovom-krane-kieva-chast-1/) підтвердила, що українобайдужість ресурсу іде в одній упряжці з невіглаством, а останнє якраз і спричинює журналістську недоброчесність.

Я немало читав про неправедні діла Андрія Вінграновського. Очевидно, його причетність до різного роду афер, до корупційних оборудок і до організованих кримінальних груп заслуговує і журналістського, і кримінального розслідування. Тому мене не здивувало, що нарешті він потрапив у фокус журналістів «Скелет.інфо».

Здивувало мене інше: як «Скелет.інфо» пов‘язує А. Вінграновського із його батьком — видатним українським поетом Миколою Вінграновським, не вникаючи у суть явища і розглядаючи поета і кінодіяча як радянського пропагандиста, логічним продовженням якого буцімто і є його син Андрій.

Можна бути україноненависником чи українофобом і не йняти міри таланту Миколи Вінграновського, але не так важко зрозуміти його стосунки із компартійно-радянською владою.

Зрештою, неважко вникнути в суть чотиривіршшя, яке не є єдиним проявлм та поясненням світогляду і громадянської позиції поета:

«Я – формаліст? Я наплював на зміст?
Відповідаю вам не фігурально –
Якщо народ мій числиться формально,
Тоді я дійсно дійсний формаліст!»

Я знав М. Вінграновського упродовж десятиліть, і не можу пригадати жодного випадку, який засвідчував би його пристосовництво і прорадянську налаштованість.

На відміну від батька, його син Андрій відкрито демонструє зигзаги своєї кар‘єри. У поворотах долі А. Вінграновського відстежується його колаборація із політичними силами, які однозначно не підтримував і не підтримував би, якби жив довше, його батько.

Я не знаю, чи жив Андрій у тій квартирі М. Вінграновського, в якій мешкав поет в останні роки свого життя і про яку пише «Скелет.інфо». Напевно він навідувався туди до батька багато разів і напевно ж ім‘я батька сприяло кар‘єрному зростанню А. Вінграновського в царині культури за незалежної Україні.

Ресурсові «Скелет.інфо» годилося б глибше зазирнути в біографію А. Вінграновського та в його стосунки з батьком. Тоді журналісти-розслідувачі довідалися б, що Андрій виростав у зовсім іншій квартирі, яку М. Вінграновський одержав від Спілки письменників ще у 60-ті роки, і це була квартира в письменницькому будинку на вулиці Суворова, що на Печерську.

Мені трапилося бувати у М. Вінграновського саме в тому помешканні, де він жив із своєю дружиною Олександрою та сином Андрієм (див.: Володимир Іваненко. Микола Вінграновський. – Журнал Україна: Критика. Публіцистика — http://ukrainainc.org/criticsm-journalism). Андрієві було років вісім чи дев‘ять, коли його батьки розлучилися, і Микола Степанович пішов із сім‘ї, залишивши квартиру дружині й синові.

Пригадую, як десь на початку 70-х я зустрів М. Вінграновського на Майдані, ми пішли випити по склянці вина, і мій старший приятель із сльозами на очах розповідав мені про перешкоди у спілкуванні з сином, що їх чинила синова мати. Припускаю, що розлучення з Олександрою згодом спричинилося до алкоголізму М. Вінграновського, яким він страждав останні півтора десятків років свого життя.

Через розлучення М. Вінграновський втратив свій вплив на виховання сина і на формування його світогляду. Андрій не пішов ні в кіномистецтво, ні в філологію.

Зверніть увагу на те, який фах обрав Андрій Вінграновський і де він здобув вищу освіту. Вибір інституту інженерів цивільної авіації не був випадковим. Він був закономірним «вибором», визначеним впливом матері, яка, здається, працювала стюардесою і напевно мала такі зв‘язки в цивільній авіації, які дали їй змогу прилаштувати сина на навчання саме в цей виш.

Прикметно, що «Скелет.інфо» «не знайшов» інформації про освіту А. Вінграновського (хоча навіть Ґуґл про це знає), наголошуючи:

«Окoнчил ли oн вcё-тaки пoтoм кaкoй-тo вуз или нeт, извecтнo тoлькo eгo ближaйшeму oкружeнию. Удивитeльнo, нo в биoгрaфии Андрeя Вингрaнoвcкoгo нeт ни cлoвa o eгo oбрaзoвaнии! Тaм вooбщe cплoшнoй прoбeл oт мoмeнтa рoждeния и вплoть дo ceрeдины «нулeвыx», никaкиx упoминaний o тoм, гдe oн училcя (ecли училcя), кeм рaбoтaл и чeм вooбщe зaнимaлcя».

Київський інститут інженерів цивільної авіації, ставши університетом за незалежної України, до речі, «уславився» шерегою сумнівних діянь, які, можливо, криють у собі й таємниці, що їх не спромоглися розгадати журналісти-розслідувачі.

Не виключено, що й не хотіли… Звісно ж, набагато легше пояснити перипетії життєвої долі Андрія Вінграновського «пристосовництвом» та пиятикою його знаменитого батька. Заодно, нічтоже сумняшеся обливши його брудом. Наче він виховував і навчав свого сина як батько-одинак.

Сподіваюся, цей текст прочитають мої колеги — літератори й кіномитці, які ближче і краще за мене знали Миколу Степановича і краще були обізнані з перипетіями його взаємин із сином та колишньою дружиною. Було б добре організувати колективний захист доброго імені Миколи Вінграновського від недоброчесного «розслідування» журналістів «Скелет.інфо».

Вашинґтон, США
27 листопада 2020 р,

ПАМ‘ЯТІ ВАСИЛЯ ЦВІРКУНОВА

Згадався мені Василь Васильович Цвіркунов, коли цими днями думав над текстом до дня народження Ліни Костенко, але так і не придумав, як би й про чоловіка її там згадати.

І ось сьогодні такий привід сам приплив у руки – на моїй стрічці новин висвітилося знайоме обличчя із чиїмось записом.

Так, чоловік Ліни Василівни був справжнім українцем, і я можу стверджувати це, бо був з ним краще знайомий особисто, ніж із самою поетесою.

Мої приязні стосунки з Василем Васильовичем зав’язалися, коли він був директором Київської кіностудії імені О. Довженка, а я – кореспондентом відділу літератури та мистецтва в газеті “Вечірній Київ”. Він був моїм найважливішим джерелом кіношної інформації, коментарів і просто порад. Я міг забігати до нього без попереджень…

Поділюся тут одним цікавим спогадом про те, як В. Цвіркунов запросив мене поїхати з ним, а куди – не сказав. “Буде цікаво і для тебе, і для “Вечірки”, – загадково усміхнувся він.

Виявилося, що їду я не тільки з ним, а з цілою групою (режисер, оператор, пару акторів) – повний мікроавтобус. “Рафік” узяв курс на північ від Києва, і через півтори-дві години ми вже були на березі річки, з величезним “полем” чистого піску (як у пустелі), яке прасували бульдозери, екскаватори своїми великими ківшами викопували величезні заглиблення правильної прямокутної форми… Явно готувався майданчик для якогось грандіозного будівництва. То починалося будівництво Чорнобильської атомної електростанції.

Нас радо там привітали, зробили коротеньку екскурсію, а вже звідти ми поїхали до будинку культури в Чорнобилі (місто Прип’ять ще було в стадії будівництва), де відбулася зустріч кіношників з будівельниками та демонстрація привезеного нами фільму.

Після цього заходу розбилися ми на дві чи три групки й пішли погуляти по Чорнобилю. Зайшли ми з Василем Васильовичем до місцевої книгарні, а там такий вибір літератури, про який у Києві й мріяти не можна було.

Я навідкладав собі чималий стосик книжок, а коли підійшов до каси, щоб розрахуватися, виявилося, що у мене бракує декількох карбованців, щоб оплатити усі відібрані книжки. Мусив перебирати свій стосик удруге й утретє, щоб відмовитися від якихось книжок і вкластися в ту суму, що в мене була в кишені, але завдання було надважким…

В. Цвіркунов, ще копаючись у книжках, краєм ока спостерігав за моїми муками і по якійсь миті кинув мені чи касирці: “Скільки там не вистачає? Я доплачу”… Я був радий, що проблема вирішилася так просто.

Наступного тижня, бувши на кіностудії, я зайшов до Василя Васильовича й поклав перед ним гроші. “Це ще що?” – запитав він. “Повертаю вам борг із вдячністю за те, що виручили мене в Чорнобилі”, – сказав я. “Я тобі нічого не позичав”, – сказав Цвіркунов і запхнув мої карбованці у кишеню мого піджака…

Пересікалися ми потім і в Інституті мистецтвознавства, фольклору та етнографії імені М. Рильського АН України: В. Цвіркунов там працював у відділі кінознавства, а я був редактором відділу мистецтвознавства в журналі “Народна творчість та етнографія”.

PS. У коментарях додаю фото В. Цвіркунова, яким він мені найбільше запам’ятався.

22 грудня 2017 р.