АНАТОЛІЙ БАЛАХНІН ЯК ЯВИЩЕ УКРАЇНСЬКОГО ПРОТЕСТНОГО РУХУ

1. Постав дурака Богу молитися, так він і лоб поб’є

Соратники й послідовники «першого народного президента» України Анатолія Балахніна розганяють у соціальних мережах інформацію про те, що влада Туреччини переслідує «громадян українського народу», які направляються «дипломатичною місією» до ООН:

Ми так розуміємо: «дипломатична місія українського народу» у складі Анатолія Балахніна, Миколи Лукашова і Васілія Шелудякова (прізвища — на підбір) завдяки безвізу з ЄС перелетіла з України до Стамбулу. Далі, щоб сісти на літак до Нью-Йорку, треба було мати в паспортах членів «місії» візи на в‘їзд до США. Оскільки таких віз у наших «дипломатів» не було, вони виготували «дипломатичні паспорти українського народу» і з цими «паспортами» намагалися сісти в літак на Нью-Йорк чи Вашингтон, та ще й — на додачу — не мавши щеплення проти ковіду. Тут їх і взяли під білі ручки правоохоронні органи Туреччини. 

Відсутність документів про тестування на ковід і щеплення уже є формальною підставою для недопущення в літак, навіть якщо у вас уже є і віза, і квиток на руках. А тут працівникам аеропорту тицяють «дипломатичні паспорти», на які ті дивилися так, як сказано у Маяковського: «Ето што за ґєоґрафічєскіє новості?» 

Звісно, що ці «новості» явно підпадають під кримінальну статтю про підробку офіційних документів, які, за незначними відмінностями, є в усіх кримінальних кодексах світу. 

У понеділок, 29 березня балахнінці влаштовують пікети біля посольств Туреччини й США в Україні, висуваючи низку вимог сумнівної вартості.

Спливає на поверхню іще одна проблема. Обурюючись нечемністю турецьких властей щодо їхньої «дипломатичної місії», балахнінці взялися підбурювати своїх однодумців на теренах Туреччини, свідомо чи не свідомо вбиваючи клин у стратеґічні партнерські стосунки Туреччини з Україною, що в умовах російсько-української війни можна розглядати як провокацію на користь аґресора.

З другого боку, і затія з «дипломатичною місію» в ООН, і протест біля посольства США в Україні є спробою точкового удару по стратеґічних партнерських стосунках між Україною та США.

Чим у цьому разі є «дипломатична місія» та й увесь рух Балахніна: провокаторами чи корисними ідіотами?

Нас від самого початку вчаровувало суспільно-політичне, юридичне, лоґічне і всяке таке інше невігластво Балахніна, який в українському суспільстві упродовж років мило виконував роль провокатора. Хто, крім його власного марнославства, спонукав його до цього, можна лише гадати: в Україні чимало політичних угрупувань і в ешелонах влади, і в «громадському секторі», які можуть стояти за Балахніним і компанією. 

Виграшки Балахніна дійшли межі. Можливо, спрацювало правило: постав дурня Богу молитися, так він і лоб поб‘є. Але також можливо, що Балахнін з дружками так захопився грою, що й сам «господар» у такий-от несподіваний спосіб вирішив вивести хлопців із гри, підштовхнувши їх у халепу за межами України.

Один із соратників Балахніна, Базилєв, стверджує, що за Балахніним стоїть «Всеукраїнський Національний Конгрес», проведений 21 грудня минулого року. Він не вказує, хто стоїть за «ВНК» — яка всеукраїнська громадсько-політична орґанізація з відділеннями щонайменше в областях, містах і районах України, яка забезпечила б представництво всього українського народу і яка леґалізувала б «ВНК» як всеукраїнський конґрес.

…Упродовж останніх років ми не раз вступали в дискусії з Балахніним. Спраглий до марнославства й позірного лідерства, цей пан не хотів і слухати про освіту й просвіту, перш за все — для самого себе, а відтак — і для затурканого російською пропагандою та проросійськими олігархічними телеканалами українського суспільства, про створення україноцентричної системи ЗМІ та інші інструменти піднесення рівня національної свідомості й громадянської зрілості українського суспільства та підготовки його для втілення в життя ідеї системних змін.

Дніпровський сантехнік із казахстанським корінням, вихідець із рукава політичної шинелі Корбана й виучень якоїсь сумнівної «академії психологічних наук» у колишній північній столиці РФ, якому не поталанило проштовхатися до владного корита через вибори (публікація уже недоступна), здумав себе месією цілого українського народу і вирішив проявитися не в націєтворчій і державотворчій суспільній діяльності, а одразу стати над усім українським народом. 

Очевидно, зовсім невипадково в місцях особливої активності Балахніна його сприймають як «фігуранта ряду кримінальних проваджень та скандально-відомого активіста”, який “проголошує себе то депутатом, то президентом, діючи перевіреними методами, які дуже схожі на «русскую весну». Найпікантніше ж полягає в тому, що Балахнін є «героєм» сайту «Миротворець», на якому його означено як провокатора й антиукраїнського пропагандиста. Як консолідатор джерел інформації про Балахніна, «Миротворець» підказує нам, що «перший народний президент» України й вождь цілого українського народу користується особливою популярністю у російських та проросійських інформаційних ресурсах. Одному із цих ресурсів погодився дати коментар навіть відомий український політолоґ В. Фесенко, голова правління Центру прикладних політичних досліджень «Пента».

Приходько, але він таки вивищив себе над українським народом як «перший народний президент», обраний кількома десятками емоційно наснажених і тому галаснивих людей на збіговиську, яке навіть мітингом не можна назвати, біля пам‘ятника української незалежності на Майдані (див. численні відеоматеріали). І дарма, що був час, коли мільйони (sic!) називали «народним президентом» В. Ющенка, який, обійнявши справжню посаду президента України, істинно народним президентом так і не став.

Втім, у Балахніна є набагато кращий «папєрєднік» — Іван Бубенчик, спраглий до марнославства «герой Майдану», «борець за волю українського народу», висуванець «Першого Національного Українського Конгресу» (ПНУКу), скликаного Рустамом Ташбаєвим у Празі (Чехія). (Де тепер Бубенчик? І де тепер Ташбаєв?)

Балахнін не одразу, можна сказати, перейняв естафету саме від Бубенчика і від ПНУКу. Справа в тому, що невдовзі після празького конґресу ташбаєвці розкололися на два табори. За кілька місяців ташбаєвські «меншовики», керовані уже якимись впливовими силами  (вірогідно, спецслужбами) в Україні, спробували провести свій «ПНУК» у Києві. У них нічого не вийшло — численні текстові й відео матеріали засвідчують, що там не було навіть подоби празького конґресу.

Балахнін якимось боком був причетний до того збіговиська й зумів (чи йому допомогли) перевербувати прихильну до нього частину того «конґресу», згуртувати навколо себе незадоволених владою і емоційно наснажених опозиціонерів і просто опортуністів усіх мастей. Вони купилися на привабливішого для українського бунтаря живця. Прибічники й послідовники Балахніна не можуть не вчаровувати:

Замість ініційованої Ташбаєвим і вельми скоро взятої під контроль та дискредитованої правоохоронними органами і спецслужбами України «Української Народної/Національної Армії», керованої новоявленими «Закордонними частинами УПА», Балахнін зробив ставку на мирні і, на відміну від «УНА», цілком леґальні проекти — організовані територіальні громади, чим підкупив навіть певну частину цілком притомних членів українського суспільства.

Правда, інтерпретація Балахніним ідеї організованих територіальних громад і згуртування навколо цієї ідеї усього українського народу з правом говорити від його імені не до кінця зрозуміла. 

З одного боку, захоплення Балахніна територіальними громадами дуже нагадує підходи до творення цих громад, які свого часу демонстрував «Український вибір» Медведчука і завданням яких було розчленувати українське суспільство на керовані частини, вирвавши їх із загального, хай і дуже млявого, процесу українського націєтворення й державотворення, а значить — допомагаючи Москві руйнувати Україну й українське суспільство.

З другого боку, апріорі не будучи україноцентристом і виразником української національної ідеї, але вдавшись до позірної націоналістичної риторики і пропагуючи щось на кшталт анархо-націоналізму, Балахнін знайшов підтримку в деяких україноцентричних активістів. При цьому він не демонструє жодного уявлення про українські національні традиції і звичаї, не кажучи вже про знання їх на рівні хоча б пересічних активістів української справи, які його вже підтримали.

Після «обрання» «першим народним президентом України» (марнославець навіть виклав у соцмережах фото свого «президентського посвідчення», яке є копією радянських «корочок») Балахнін зациклився на «конституційному процесі» й поїхав по «підпорядкованих» йому територіальних громадах з просвітницькими лекціями. 

З відеомонологів і лекцій, відеозаписи яких ширяться в соцмережах, як допіру ширилися відеомонологи Ташбаєва, ми бачимо, як у тлумаченні Конституції України Балахнін договорився до того, що не лізе в жодні ворота. Елементарна суспільно-політична і юридична неосвіченість і брак здорового ґлузду зрештою привели Балахніна та його однодумців до тієї ситуації, в якій вони зараз опинилися вони і їхній проект.

Ми застановлюємося на цьому так ґрунтовно через те, що таких «ініціатив», як балахнінська, останнім часом в Україні виникає чимало. В різних реґіонах, під різними назвами і з різними ідеями. Десь люди виходять на мітинги, протести й безперестанку лементують про «злочинну владу» і про необхідність її повалення. Десь сільський дядько закликає до створення цілого «Повстанського руху», а потім різко змінює вектор і ініціює створення «Партії народної дії».

Ключовими поняттями, які зазвичай експлуатують ініціатови цих заходів, є «народовладдя», «право народу на повстання» та ін. При цьому вони навіть не думають про те, що народовладдя якраз і є усвідомленням відповідальністі суспільства (народу) за владу. 

У кожному окремо взятому випадку ініціатори навіть не згадують про нагальність піднесення національної свідомості й громадянської зрілості українського суспільства (чи, по-їхньому, народу), про важливість україноцентричної освіти й просвіти, інформаційної роботи через створення україноцентричних ЗМІ тощо. 

Отже, свідомо чи не свідомо ці люди виконують роль корисних ідіотів або провокаторів, уповільнюючи або й руйнуючи процеси консолідації українського суспільства, просування в суспільство усвідомлення його відповідальності за державотворення й —для початку — хоча б популяризації ідеї системних змін.

2. Реєстр українського народу

Уже після закінчення цієї статті, переглядаючи профіль Анатолія Балахніна на Фейсбуці, в одному із його записів у контексті конституційного процесу в Україні на таку надзвичайно цікаву деталь: «Реєстр українського народу! Перший обліковий ресурс такого рівня, де вільні українці є власниками записів про себе та про свою власність! http://runua.id/ Запрошуємо до взаємодії! )».

Коли я перейшов на сайт runua.id, я був шокований тим, що я побачив. Власник сайту закликає відвідувачів реєструвати… об’єкти власного майна.

Як вважає ініціатор, «Реєстр українського народу» – це: (1) «можливість самостійно визначитись через волевиявлення людини та знати, що вже ніхто не зможе спотворити чи вкрасти вашу власність через підробку документів»; (2) «можливість зберегти недоторканними свої права власника та засновника держави українського народу – республіки Україна» і (3) «унікальна можливість усвідомити себе сувереном права на своїй землі».

Тут же пояснено, що проект є: «прикладом застосування, найсучасних технологій внесення, збереження та застосування інформації про людей, їх волевиявлення та їх власність», «зручним та надійним архівом, що непідвладний злочинцям та самому часу», «на відміну від церковних та радянських архівів» цей проект «орієнтується на вас, як на вільну самостійну особистість».

А далі сказано: «Ви самі вносите інформацію на підставі вже наявної документації або свідчень довірениx, раніше зареєстрованих власників і самі передаєте дані на збереження Реєстру. Ви є власником ваших записів і можете самостійно замовити зміни в них. Винятком є зміни пов’язаних записів, як що такі зміни внесені іншим власником».

Вчаровує наступна сторінка сайту, де вам відкрикається «Вхід для українського народу» і де ви можете проявити «Волевиявлення людини» після Affidevit’у: «Я, жива людина, свідомо і урочисто відмовляюсь від будь якого опікунства над собою та заявляю перед іншими живими людьми про наступне»:

Крок перший передбачає занесення в Реєстр: імені, що отримано від народжнення; імені роду, до якого я себе відношу; імені по моєму батькові, яке я ношу з гордістю; місце народження і пояснення обставин проживання в Україні; запевнення приналежності до українського народу й відмова від країни походження… Цікаво, чи не так? Тут пан Балахнін як розробник цього проекту і спалився, видаючи за приклад свою особисту інформацію: «Я народився (наприклад: 20 жовтня 1971 року за місцем депортації родини моєї матері в Середній Азії в Казахстані (проживання мого Роду в Україні в селі, селищі, місті; де мій Рід опинився в силу інших обставин))». І далі:  «Я визначився, як носій української культурно-історичної традиції українського народу і є етнічним українцем. Я не є носієм будь якої іншої культурно-історичної традиції будь якого іншого народу світу».

Крок другий просить вас завантажити на сайт: своє фото і фото свого особистого герба-підпису, а «для прискорення верифікації я особисто надаю скан мого документу в іншій правовій системі» (йдеться про паспорт або інший документ засвідчення особи). Як альтернативну форму, передбачено можливість засвідчення вашої інформації уже зареєстрованими «громадянами українського народу».

Крок третій: (1) «для зв’язку зі мною та друку візитівок я добровільно надаю в Реєстр УН»; (2) «я згодний, щоб мій номер телефону став логіном мого робочого кабінету в Реєстрі УН»; (3) «надаю пароль для входу в мій робочій кабінет»; (4) «надаю мій дозвіл Реєстратору згенерувати унікальний номер запису з моєю інформацією в Реєстрі УН».

На сайті передбачено запитання й відповіді, але не шукайте ні запитань, ні відповідей. Вам лише розкажуть, що таке інтеґрована система електронної ідентифікації, але нічого не скажуть по суті реєстрації, про ваші права «громадянина українського народу» і зобов’язання реєстратора перед вами як перед «громадянином українського народу» та перед самим українським народом.

Треба віддати належне розробникові цього онлайнового реєстратора. Усе зроблено професійно, просто і вишукано. Те, що ми знаємо про Балахніна, дозволяє зробити висновок про те, що сам Балахнін такий сайт створити не міг ні концептуально, ні за змістом, ні за дизайнерським виконанням. На сайтом працював фахівець досить високого класу, а концепція його належить людині, яка добре обізнана з технологіями накопичення і зберігання баз даних. Отже, думайте, хто за цим проектом (відтак і за Балахніним) стоїть чи може стояти, та як і коли занесені в неї відомості буде використано з політичною, комерційною чи якоюсь іншою метою.

Як і треба було сподіватися, обговорюваний сайт не має жодних вихідних даних (навіть приналежності авторського права), не кажучи вже про окремий розділ «Про нас», з якого ми могли б довідатися бодай дещо про авторів і власників проекту. Можете навіть не намагатися шукати інформацію про цей сайт у відповідних системах пошуку інформації про власникі сайтів – ви нічого не знайдете. Оскільки такого роду реєстратори є нелегальними у цивілізованих країнах, можна запідозрити кримінальний характер обговорюваного проекту.

Таким чином, «унікальна можливість усвідомити себе сувереном права на своїй землі» і «можливість самостійно визначитись через волевиявлення людини та знати, що вже ніхто не зможе спотворити чи вкрасти вашу власність через підробку документів», може обернутися непоправною шкодою для кожного «громадянина українського народу», хто занесе (чи вже заніс) інформацію про себе та про «об’єкти власного майна», а також для всього українського народу, «першим народним президентом» якого здумав себе Анатолій Балахнін.

28 березня 2021 р.

УКРАЇНСЬКИЙ ДІМ У США: ДОСВІД І ПРОБЛЕМИ

Новопризначений посол України до США Оксана Маркарова в інтерв’ю «Лєвому бєрєґу» повідомила: 

«…для Вашингтону в мене є мрія, яка вже перетворилася в план – створити постійно діючий Український дім, який буде головним майданчиком для просування українського наративу, місцем зустрічі, обміну ідеями всіх друзів України, місцем дискусій і просування української культури. Український дім працюватиме в синергії з посольством і буде відкритий для усіх. І створенням його ми займемося вже цього року».

Пані Маркарова дала нагоду нагадати, що ідея створення Українського Дому у Вашинґтоні настільки ж давня, як і тутешня українська громада. Українська громада Великого Вашинґтону неодноразово обговорювала ідею створення Українського Дому, але втілення цієї ідеї в життя щоразу впиралися в непорозуміння між греко-католицькою та православною громадами, а Асоціація українців Вашинґтону була настільки слабкою як об’єднуюча структура, що ідея так і вмерла нереалізованою.

Про це я дізнався пізніше, коли приїхав до Вашинґтону й навесні 1996 року почав мусувати питання створення Українського Дому, оскільки вже за рік перед тим, їдучи до США, одним із моїх намірів була ідея створення в США Українського Дому як інформаційного, культурного, наукового й ділового центру України.

Навесні 1995 року з відповідною пропозицією я звернувся до міністра закордонних справ України Геннадія Удовенка. За його розпорядженням зі мною мали розмови керівники управлінь культури та кадрів цього міністерства. Бажаних результатів ці розмови не дали. Міністерські чиновники мене просто не зрозуміли. «Ми вам нічим допомогти не можемо», – сказали вони, переадресовуючи мене до тодішнього посла України в США Юрія Щербака, хоча я не просив ніякої допомоги, а навпаки – сам пропонував допомогу Українській державі. Тоді я відповів їм, що в такому разі я буду займатися цим як приватна особа, і в міру можливостей я зайнявся цим по приїзді до Вашинґтону – створення Українського Дому стало одним із пріоритетних завдань тоді започаткованого мною інформаційно-аналітичного бюлетеня «Українська місія» (вийшло пару випусків) та заснованої корпорації, відомої тепер як Україна, Інк (Ukraїna, Inc).

Займаючись америкознавчими й українознавчими студіями, побувавши практично в усіх департаментах уряду, у Конґресі, у багатьох місцевих органах влади, у численних великих і малих фірмах, у родинах громадян США, я ще більше упевнився в нагальності й доконечній необхідності відкриття й стрімкого розвитку Українського Дому в столиці США Вашинґтоні.

Уже тоді було очевидно, що створення Українського Дому сприятиме: (1) виправленню хибних уявлень про Україну, що, стимульовані вороже наставленими щодо України та її незалежності силами, на жаль, побутують в офіційних колах та серед громадськості США; (2) формуванню позитивного іміджу України в США й у світі; (3) популяризації української ідеї й поширенню знань про Україну в американському суспільстві; (4) розвиткові україно-американських культурних, наукових, ділових та інших контактів; (5) згуртуванню тутешньої української громади й тіснішій її співпраці з Україною і т.ін.

У своєму листі від 14 травня 1997 року на адресу тодішнього президента України Леоніда Кучми я писав з цього приводу таке:

«Ви напевно, як ніхто інший, розумієте, що доля незалежної України вирішальною мірою формується тут, у столиці США Вашинґтоні, яку тут називають найважливішим столичним містом у світі, і це не перебільшення. Відкладати створення Українського Дому в США на невизначене майбутнє означає не тільки гальмувати позитивні устремління цього процесу, а й шкодити справі розбудови незалежної України.

Я цілком свідомий того, який огром роботи лежить на шляху реалізації цієї ідеї і скільки матеріальних, інтелектуальних та моральних витрат не потребує. Але так само невідворотно я наставлений на втілення цієї ідеї у життя і маю у зв’язку з цим цілком конкретні пропозиції, що задля цього треба б зробити Україні, а що можна зробити тут силами української громади та тутешніх підприємців».

У тому ж листі я писав, що з боку України для заснування Українського Дому нам було потрібне лише розпорядження президента України, яке: (1) підтримувало б саму ідею створення Українського Дому в США; (2) доручало б міністерству закордонних справ та посольству України у Вашинґтоні здійснити відповідні дипломатичні заходи; (3) рекомендувало б урядові, міністерствам і відомствам, громадським об’єднанням, підприємствам та діловим людям України посильно сприяти створенню й розвитку Українського Дому в США, надаючи йому відповідні матеріали та інформацію та ін.

Ми повністю брали на себе: (1) усі орґанізаційні клопоти, пов’язані із створенням Українського Дому в США; (2) забезпечення джерел фінансування, винайму приміщення, добору співробітників; (3) розробку програми діяльності Українського Дому та узгодження її з урядом України; (4) налагодження роботи, забезпечення належного функціонування Українського Дому та виконання поставлених перед ним завдань. У листі наголошувалося, що жодних спеціальних матеріальних та фінансових витрат у зв’язку із створенням, налагодженням роботи й функціонуванням Українського Дому Україна нести не буде.

«Насамкінець хочу запевнити Вас, пане Президент, – писав я, – у тому, що до реалізації ідеї Українського Дому в США мене спонукало не бажання робити на ньому гроші – для нього тут і поза цим я маю цілком сприятливі можливості. Мною рухає тільки щире бажання служити Україні, громадянином якої я є і чим пишаюся. До того ж, навряд чи сьогодні Ви знайдете іншу людину, яка ліпше підготовлена для цього професійно, має багатший практичний досвід, глибше усвідомлює важливість і нагальність проблеми і зіркіше бачить шляхи й можливості її розв’язання».

Звісно, я сподівався, що Л. Кучма, ознайомиться із змістом того листа й ухвалить рішення на користь цій надзвичайно важливій справі. Марними були мої сподівання… Як мені стало відомо, в адміністрації президента України, в МЗС та й у посольстві України в США той лист сприйняли як… скаргу – спрацювала стара радянська звичка будь-які листи у верхи розглядати як скарги.

Відповідно до поради начальника управління кадрів МЗС України, звичайно, я приніс ідею заснування Українського Дому до посла України Юрія Щербака, з яким мене пов’язували тривалі й майже приятельські взаємини. Спочатку Ю. Щербак поставився до цієї ідеї так: ви, мовляв, робіть, а ми подивимося. Оскільки ми зустрічалися з ним ледве не щотижня, я зумів переконати його у помилковості його позиції, і тоді пан Щербак попросив мене підготувати пакет проектів документів: (1) Розпорядження Президента України про підтримку ініціативи щодо створення Українського Дому в США; (2) Засновного Договору між урядом України та компанією «Україна, Інк» та (3) Положення про Український Дім. 8 липня 1997 року ці документи було передано Надзвичайному і Повноважному Послу України в США панові Ю. Щербаку.

Невдовзі після цього, але з іншої нагоди, була заснована Асоціація громадян України в США (1999 року вона була зареєстрована під назвою Міжнародна Асоціація Громадян України), і ми почали популяризувати проект Українського Дому. 5 вересня 1997 року в залі при Свято-Андріївському соборі УПЦ в США відбулося перше зібрання, присвячене шостій річниці проголошення незалежності України.

На превеликий жаль, подальша доля переданих у посольство документів залишалася невідомою: я не одержав ні писемного, ані усного повідомлення про те, коли й куди посольство передало проекти засновних документів Українського Дому. Відтак 27 квітня 1998 року пакет проектів удруге було переслано безпосередньо в адміністрацію президента України, і в своєму супровідному листі на ім’я Л. Кучми я, зокрема, писав:

«З метою підвищення ефективності й прискорення роботи над цим проектом я хотів би співпрацювати з якомога вужчим колом позитивно настроєних людей у Вашій адміністрації, МЗС та посольстві України в США; це мають бути особи, яких я добре знаю особисто і з якими можу легко порозумітися. На щастя, я маю повне взаєморозуміння з послом України в США паном Ю. Щербаком, з яким підтримую добрі особисті й ділові стосунки упродовж кількох десятиліть. Ув Адміністрації Президента України та МЗС працює чимало моїх колишніх студентів по Київському університету, яким можна було б доручити роботу над проектом у Києві, і я хотів би знати імена й номери телефонів цих осіб.

Разом з тим, з метою забезпечення гласності й громадського контролю над процесом створення Українського Дому в США я вважаю за доцільне передати проекти усіх підготовлених документів та відповідні інформаційні матеріали у засоби масової інформації України й діаспори. Ласкаво прошу сприймати це у позитивному плані».

Як, очевидно, й треба було сподіватися, відповіді з Києва ми не діждалися. Не тільки через це, але й завдяки накопиченню інформації про попередні спроби української громади Великого Вашинґтону заснувати Український Дім, я трохи охолонув до ідеї заснування Українського Дому, але не відмовився від неї. 

З появою соціальних мереж 2011 року на Фейсбуку було створено групу «UkrainianHouse – Український Дім». Упродовж років група була відкритою, але через те, що сторінку групи завалювали інформаційним сміттям, її довелося перемкнути у режим приватної групи, і в цьому статусі вона продовжує працювати, маючи близько двохсот членів. Ось що можна прочитати в описі цієї групи:

«Завдання групи – обговорення й підтримка ідеї створення Українського Дому у Вашинґтоні, над чим, зокрема, працює компанія Україна, Інк. У цьому відношенні група безпосередньо пов’язана з Україною, Інк і адмініструється компанією.
<…>
Головними темами для обговорення в групі є:
– ідея створення Українського Дому;
– життя української громади Великого Вашинґтону;
– повідомлення про події, які можуть  цікавити місцеву українську громаду, тощо».

Час від часу ми нагадуємо про нагальність створення Українського Дому. Цей Дім ми бачимо його поблизу пам’ятника Тарасові Шевченкові, де час від часу пропонують на винайм або на продаж будинки, які цілком підходять для такого закладу. Особливо мою увагу привертають три тавнгаузи. Років двадцять тому один із них здавали в оренду, і я тоді скористався можливістю ретельно оглянути його й зробити знімки інтер’єру. Нещодавно було виставлено на продаж сусідній тавнгауз, і в листопаді минулого року я виставив на сторінку «Український Вашинґтон» фото із пропозицією до української громади Вашинґтону, США й усього світового українства зібрати кошти на викуп цього будинку (продавець просив $1,700,000 – не такі вже й великі кошти як для столиці США). Прикметно, що ця публікація не викликала сподіваного обговорення. Очевидно, це є свідченням того, як українська спільнота що в Україні, що в діаспорі збайдужіла до українських справ взагалі і такого-от характеру зокрема.

Мені, безумовно, імпонує намір пані Оксани Маркарової на посаді посла України до США зробити створення Українського Дому одним із пріоритетів, і вже цього року зайнятися реалізацією цієї своєї мрії. Поінформовані люди кажуть мені, що вона має ділову хватку, та й чоловік у неї бізнесмен, якому в цій справі і карти в руки. Правда, підказуть мені, що цілком можливо, втілюватимуть вони цей проект як суто діловий і приватний. Дай Боже нашому теляті вовка з’їсти! 

17 березня 2021 р.

МАКСИМ РИЛЬСЬКИЙ ЯК УЧЕНИЙ ТА ОРГАНІЗАТОР НАУКИ

Максим Рильський у молоді свої роки не проявлявся як учений, хоч і успадкував ґени вченого від батька, відомого українського етноґрафа другої половини 19-го ст. Пізніше на нього справили вплив фольклористи Д. Ревуцький та О. Русов. Але як класичним ученим М. Рильський так і не став, продукуючи переважно публіцистичні й рідше науково-публіцистині тексти. Хоча біографи пишуть про наукові праці з мовознавства та літературознавства. Він зробив помітний внесок у розвиток науки, коли став багаторічним директором академічного інституту, який тепер носить його ім‘я.

В одному із своїх листів Климент Квітка (який з акад. А. Лободою та ще кількома вченими ВУАН заклав підвалини майбутнього ІМФЕ) в одному з листів на початку 30-х писав, що 1931 року бачив у камері на Лук‘янівці М. Рильського, і той був дуже переляканий. Квітка був ув‘язнений як підозрюваний у сфабрикованій ГПУ справі «СВУ». Чи Рильський також проходив по цій справі, важко сказати. Його біографи називають причини ув‘язнення, які до «СВУ» відношення не мають.

Як пишуть про цей період біографи поета, уже 1932 року творчість Рильського зазнає змін, і в збірці «Знак терезів» (1932) він проголошує активне сприйняття радянської дійсності, завдяки чому він єдиний з неокласиків урятувався від сталінського терору й був зарахований до числа офіційних радянських поетів.

Той лук‘янівський переляк по суті визначив долю М. Рильського. Невдовзі після Лук‘янівки появився й вірш «Із-за гір, з-за гір високих сизокрил орел летить», який відкривав подарункове видання поетичної антології на честь Сталіна, виданої у середині 30-х років. У Ґеоргія Бурсова є оповідання «Телефончик», з якого довідуємося, що Рильський мав прямий телефон Сталіна і можливістю зателефонувати Вождеві врятував життя А. Малишкові.

Біографи М. Рильського пишуть, що 1943 року його обрано академіком Академії наук УРСР і що у 1944—1964 роках Максим Рильський був директором академічного Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії

Наскільки мені відомо, М. Рильський став директором академічного інституту ще до того, як він став академіком. Перед виборами 1943 року Рильський як директор інституту умовляв К. Квітку балотуватися на члена-кореспондента АН УРСР, завалюючи його телеграмами (вони зберігаються в моєму архіві), але Квітка просто проігнорував те запрошення. В усякому разі жодного свідчення про офіційну відмову Квітки від балотування мені не трапилося. 

Коли 1929 року уже знаний у світі як видатний етномузиколог (його ім’я увійшло в енциклопедії європейських країн), Квітка офіційно відмовився від звання академіка на користь Ф. Колесси, і ВУАН прислухалася до його рекомендації. Так само він міг вчинити й 1943 року, але він цього не зробив. Там не було якоїсь особистої неприязні: у повоєнні роки Квітка співпрацював з очолюваним Рильським інститутом.

На член-кора замість К. Квітки пізніше було обрано В. Дашкевича (див.: Дашкевич Всеволод Якович | Енциклопедія Сучасної України — http://esu.com.ua/search_articles.php?id=23732), який після поранення на фронті прийшов працювати в інститут на посаду завідувача відділу і завдякий цій посаді міг балотуватися на член-кора.

З тим В. Дашкевичем цікава, майже анекдотична сторінка з історії цілої Академії і, звісно, директорства Рильського. Досвідчений літературний редактор газети «Комуніст» і Українського радіокомітету та новоспечений член-кор з етнографії, Дашкевич уклав словник і, здається, 1947 року умудрився видати/надрукувати його в районній друкарні на своїй малій батьківщині (Житомирщина); не знаю, чи зберігся бодай один примірник цього словника.

Виник великий академічний скандал, про який, звісно, у тодішній пресі не повідомлялося і про який навіть в АН УРСР знало дуже обмежене коло людей. Мені про це розповідав Ю. Костюк, мій старший колега періоду моєї роботи в ІМФЕ, близький до О. Корнійчука та М. Рильського. Розповідав уже після розпаду СРСР, в останні роки свого життя, коли я бував у нього на дачі в Плютах. На той час і В. Дашкевича уже не було в живих (ми обидва про це й не знали)…

Справою В. Дашкевича займався особисто перший секретар ЦК КПУ Л. Каганович. Дашкевича увільнили з роботи в інституті. Йшлося також про позбавлення його звання члена-кореспондента АН УРСР. Очевидно, ініціатором цього був малоосвічений Каганович. Очевидно, що академік Рильський і хтось із керівництва АН тицьнув Кагановичеві перед очі Статут Академії, в якому написано, що членство в АН є пожиттєвим, а позбавлення членства не передбачено.

Тоді Каганович вирішив звернутися до найвищої академічної інстанції і зателефонував у Кремль особисто Сталіну. Вождь вислухав доповідь Кагановича і буцімто сказав: «Ми не можемо порушувати академічні свободи через одного дурака». Так В. Дашкевич до скону свого віку залишився членом-кореспондентом АН УРСР. Напевно він одержував і належну йому за статусом академічну стипендію. 

Прикметно, що після звільнення з ІМФЕ, здається, не зазнав інших переслідувань. Більше того, він повернувся на роботу в редакцію головної компартійної газети «Комуніст», яка тепер уже називалася «Радянською Украіною», і впродовж десятиліть і десятиліть завідував там мовностилістичним відділом.

Там, в редакції «Радянки», де після роботи в «Літературній Україні» я тимчасово працював у відділах міжнародної інформації та культури, довелося й мені пересіктися з В. Дашкевичем особисто. Вийшло так, що мене відправили в тривале відрядження на Прикарпаття і Тернопільщину, і за ті дні вийшов друком мій матеріал про Індію. У тій публікації мало що залишилося з мого стилю.

Повернувшись з відрядження, я присікався до мого старшого колеги, який виконував обов‘язки завідувача відділу й готував мій текст до друку. «Ти дуже гарно написав. Я не виправляв жодного слова», — сказав колега і порадив піти в мовностилістичний відділ і поговорити з завідувачем. 

В кабінеті завідувача мовностилістичного відділу я побачив літнього чоловіка в засмальцьованому піджаку, якого я не раз бачив на вулицях Києва в так само заношеному плащі й капелюсі з старим і потертим шкіряним портфеликом. Це й був В. Дашкевич. 

Не піднімаючи голови від машинопису, над яким він працював, головний стиліст «Радянки» поцікавився, хто я і з яким ділом я до нього прийшов. Я виклав суть справи. «А… Пам‘ятаю…» — сказав Дашкевич, підвівши на мене погляд поверх окулярів і продовжив: «Ти гарно написав, але я не бачив, щоб так було надруковано, і тому мусив відредагувати…» Це було сказано так щиро і так категорично, що я зрозумів: дискутувати немає про що.

Пізніше, викладаючи в університеті редакторську й журналістську майстерність, на цьому прикладі я показував, яку силу має авторитет друкованого слова і наскільки ризиковано піддаватися цій силі.

Окрім того, що він визначав мовностилістичні шати «Радянської України», В. Дашкевич відзначився в українській радянській журналістиці тим, що з нагоди різних ювілеїв і пам‘ятних дат писав досить пристойні, хоч і шаблонні, матеріали про видатних українських діячів, про знакові історичні події тощо для РАТАУ (нині Укрінформ). За тодішньою традицією РАТАУ розсилало ці тексти для обов‘язкової публікації в обласних, районних і навіть багатотиражних газетах промислових підприємств. Відтак його тексти читали мільйони, а то й десятки мільйонів читачів періодики.

Оскільки всі тексти були підписані так: «Всеволод Дашкевич, член-кореспондент АН УРСР», — це, з одного боку, підносило статус його публікацій, а з другого — робило його, мабуть, найвідомішим академічної спільноти в Україні, з якої його напевно викинули б, але Сталін не дав. Можливо, й завдяки Рильському.

Пару десятків років тому, уже в Америці, я прочитав публікацію однієї моєї колеги по ІМФЕ, яка відкрила для себе В. Дашкевича як видатного, але несправедливо забутого етнографа. Зокрема, бідкалася вона й тим, що в інституті навіть не знають, коли він помер і де похований. Не знаю, які такі заслуги Дашкевича в українській етноґрафії мала на увазі колеґа, але знаю достеменно: дату й місце упокоєння члена-кореспондента АН УРСР з етноґрафії інститутові могли підказати в Київській організації СЖУ, яка знаходиться буквально через дорогу від ІМФЕ.

***

Коротко згадаю ще деякі цікаві і знакові моменти, пов‘язані з директоруванням М. Рилбського в ІМФЕ і взагалі з його перебуванням в академіках.

За Рильського у відділі етноґрафії ІМФЕ працювала жінка-лікар, здається, гематолог за спеціалізацією, яка займалася студіями над кров‘ю з етноґрафічного погляду. Я ще застав її в інституті. Їй було за сімдесят, і її при першій же нагоді напевно спровадили на пенсію, а дослідження в царині її наукових інтересів просто припинили.

Я згадав про цю дослідницю, щойно довідавшись, що такі дослідження тримають у США й інших країнах. Відтак пробував встановити її ім‘я, але безуспішно.

Ще один епізод пов‘язаний із Правописом. М. Рильський чимало зробив у справі захисту української мови від наближення її до російської. На моє переконання, саме Рильський був стримуючим фактором щодо агресивного наступу І. Білодіда та його прибічників. Думаю, мовознавці скажуть про це більше і докладніше.

Маючи великий авторитет і сміливість з високої трибуни чи сцени сказати з притаманним йому гумором чи саркпзмом усе, що він думає, Рильський часто ставив на місце людей, які демонстрували низький рівень мовної культури або свої антиукраїнські погляди 

Наприклад, ректором Київського університету імені Т. Шевченка був академік з типовим українським прізвищем — Швець. Цей академік завжди підписувався: Швец. На одному велелюдному зібранні Рильський в‘їдливо пожартував: «Я знаю в українській мові два слова, які пишуться без м‘якого знака: поц і Швец. На іншому зібранні Рильський так само саркастично обіграв прізвище  малороса «Кал-южний».

***

З-поміж декількох українських письменників, які завдяки колаборації з сталінізмом, стали академіками (Бажан, Корнійчук, Рильський і Тичина), як організатор науки Рильський, можливо, був найуспішнішим. Директорство Тичини в інституті літератури АН УРСР  менш помітне. УРЕ під керівництвом Бажана серйозною академічною інституцією так і не стала. А Корнійчук, здається, взагалі ні до чого не доклав своїх рук в АН УРСР, і, можливо, це й добре. 

Як відомо, не проявилися в академічній науці й академіки пізнішого часу О. Гончар та Б. Олійник. Ну, раз не дано, то й не дано. З цього треба робити продуктивні висновки: немає чого робити в Академії наук далеким від науки людям. Хай вони собі гуртуються в літературні, музичні, мистецькі та інші академії і справно виконують свої функції у суспільстві. Саме такий висновок напрошується внаслідок осмислення наукового й науково-організаційного досвіду М. Рильського.

29 грудня 2020 р.

НЕВИВЧЕНИЙ УРОК РЕВОЛЮЦІЇ ГІДНОСТІ

Уся сьогоднішня стрічка була присвячена річниці трагічних подій 2014 року на Майдані… Які враження? Та все те ж, що було торік, позаторік, позапозаторік і т.д. Аж до самого 2014 року…

Трагічні події, звичайно, викликають відповідні спогади, і вони, безумовно, болючі для учасників і свідків, а особливо — для рідних і близьких загиблих. Я це розумію.

Розумію я також і тих романтиків, які пишуть з великої літери «Революція Гідності», хоч, за великим рахунком, революції гідності тоді, на жаль, не сталося. І такий висновок підтверджує подальший перебіг подій: підготовка позачергових президентських виборів, президентство П. Порошенка, а потім ще одні вибори і президентство В. Зеленського…

Затінений Революцією Гідності Євромайдан, а потім і сама Революція Гідності були спалахом пасіонарності в українському суспільстві. Лише спалахом.

Революції як кардинальної зміни суспільного ладу чи хоча б способу урядування не відбулося, бо не відбулася трансформація суспільної свідомості. Інакше кажучи, українське суспільство як мало низький рівень національної свідомості й громадянської зрілості, таким воно вийшло і з Євромайдану та Революції Гідності.

Прикметно, що загальний стан українського суспільства практично не змінився. І це неважко зауважити, зіставивши наслідки подій 2013–2014 року з подіями 2004 року, а також із подіями кінця 1980-х — початку 1990-х років.

Найбільш виражено проявилася лише тенденція наростання драматизації подій, вислідом якої стала загибель сотні людей на Майдані, а потім і тисяч — на фронтах україно-російської війни.

Найприкрішим є те, що ні політики, ні інтелектуали не займаються критичним аналізом, осмисленням і переосмисленням цих подій й тенденції їх розвитку.

Немає осмислення історичного досвіду — немає й аналізу актуальних проблем, а отже — немає й спроб заглянути в майбутнє, спрогнозувати перспективи, випрацювати стратегію розвитку України й українського суспільства. Таке враження, що це нікому не потрібне.

З цього напрошується невтішний висновок, що наступання на граблі продовжуватиметься, драматизація подій посилюватиметься. Отож не виключено, що матимуть місце нові події з трагічним складником, хоч як нам цього й не хотілося б.

20 лютого 2021 р.

ЧИ БУДЕ У НАС СВЯТО ВІЛЬНОГО СЛОВА?

Текст Юрія Гончаренка є підтвердженням того, що в Україні є журналісти, які усвідомлюють нагальність і можливість створення україноцентричної системи ЗМІ, починаючи з окремих невеликих проектів, які, об‘єднуючи свої зусилля, можуть створити потугу, яка очистить інформаційний простір і захистить інформаційний суверенітет України від ворожих впливів.

Це — справа, якою я переймаюся упродовж десятиліть і десятиліть, обстоюючи і просуваючи в суспільство ідею створення україноцентричної системи ЗМІ для України (дет. див.:
Володимир ІВАНЕНКО. УКРАЇНОЦЕНТРИЗМ, ЖУРНАЛІСТИКА І СИСТЕМА ЗМІ: Статті, нотатки. — Вашинґтон, 2020. — 449 с.)

НАРОДОВЛАДДЯ ЯК УКРАЇНСЬКА ІДЕЯ-ФІКС

Текст Анатолія Марущака — типова позиція українця як наївного романтика, який мріє про «народовладдя», геть не усвідомлюючи і навіть не намагаючись увімкнути здоровий глузд, щоб зрозуміти, що на омріяне народовладдя, тобто на республіку (спільну справу) спроможне лише суспільство з високим рівнем національної свідомості й громадянської зрілості.

Нічого дивного в тому, що його записи підтримують такі ж наївні романтики, які переконані, що їхню мрію має втілити в життя їхня влада або що хтось іззовні прийде й принесе їм народовладдя на блюдечку із жовтоблакитною облямівкою. Відмінність між коментаторами лише в тому, що одні налаштовані сидіти й чекати, інші ж хочуть тепер і тут.

При цьому вони не хочуть засукати рукави й почати бодай щось робити.

Хочете українську Україну? Об‘єднуйтеся в Рух за українізацію, творіть осередки і спільними зусиллями українізуйте освіту, ідіть з просвітою до тих, хто не усвідомлює себе українцями, створюйте україноцентричну систему ЗМІ, українізуйте владу і т.ін.

Хочете самоврядування? Відновлюйте національні традиції і звичаї, об‘єднуйтеся у Всеукраїнський козацький рух, очищайте себе і Україну від «шароварщини» (етнографізму) й «генеральщини» (російської імперської традиції чинопоклоніння) й творість суспільство самодостатніх вільних і сильних духом людей.

Хочете підтримки з боку зарубіжного українства, діаспори? Об‘єднуйтеся в Рух світового українства, щоб спільними зусиллями творити українську націю і українську державу так, як це роблять євреї, або хоча б так, як це роблять поляки чи литовці.

Повне народовладдя, скільки ви про нього не теревенили б, навіть теоретично неможливе в умовах авторитарно-тоталітарного радянського устрою, в якому продовжують жити українське суспільство і Україна. Поки совок залишатиметься ментальною основою українського суспільства, доти існуватиме і «влада рад» з її «диктатурою пролетаріату» (совків) та «демократичним централізмом» (адміністративно-командним способом урядування).

Реформи й ситуативні намагання щось «покращити» є не більше, ніж косметичний ремонт споруди, в якій прогнили підвалини й каркас (короб). Тому нагальною є зміна суспільного ладу. На зміну радянському устроєві має прийти лад, заснований на національних традиціях і звичаях. Це можливо лише через системні зміни. Ось для чого названі вище й неназвані Рухи мають об‘єднатися у Всеукраїнський Фронт Системних Змін, в надрах якого народяться якісно нові україноцентричні ідеологічні партії, які й очолять ходу до справжнього народовладдя.

Без науково обгрунтованої концепції неможливо випрацювати програми, розписати сценарії й організувати виконання завдань і досягнути мети. Це все коштує зусиль і часу, матеріальних затрат. Українці, на жаль, не цінують чужу працю, обурюються, натикаючись на інформацію про те, що знання через освіту й просвіту чогось коштують.

Тому в сучасному українському суспільстві процвітаж таке характерне явище, як халявність. Люди хочуть усе безоплатно, на халяву. Одним із проявів цього є крадіжки — як матеріальні, так і інтелектуальні. Інтелектуальні крадіжки — плагіат — стали визначальною рисою сучасної пострадянської української інтелігенції. Їм простіше вкрасти чи віджати, ніж визнати пріоритет іншого. І це є великою перешкодою для нашого поступу.

Рейдерство не робить успішною економіку. Інтелектуальне рейдерство тим більше безперспективне: без участі автора ідею чи концепцію неможливо реалізувати. Тому зазвичай використання чужих ідей і концепцій обертається демагонією, базаром та іншими діями, які не дають жодних результатів, а лише шкодять справі.

Не дивно, коли наші вороги вдаються до таких методів для дискредитації нашої спільної справи. Прикро, коли несвідомі, але самовпевнені патріоти своєю пустопорожньою балаканиною фактично підживлюють процес деградації суспільства.

Ось і А. Марущак виступив з ініціативою «в славному місті Василькові створити Всеукраїнську Школу Світоглядної Зрілості», очевидно, згадавши ініціативу понад десятирічної давності (див.: «Червона Калина: Всеукраїнський Рух За Громадянську Зрілість»). Якщо тоді ідеєю не зацікавилися і залишили її нереалізованою, це не означає, що її варто актуалізувати, коли реалії суспільного життя України вимагають інших, вагоміших, системних підходів.

ВСЕУКРАЇНСЬКА АКАДЕМІЯ НАУК: БУТИ ЧИ НЕ БУТИ?

Запис професора Олександра Костенка спонукає нас повернутися до обговорення теми з тих тем, які болять нам від часу проголошення державного суверенітету, а потім і незалежності України. Йдеться про місце і роль українських учених, а отже — й української науки у процесах націєтворення й державотворення. Відповідь на запитання, що його задає О. Костенко проста:

Коли українські вчені з високим рівнем національної свідомості й громадянської відповідальності на засадах україноцентризму й доброчесності об‘єднаються навколо ідеї системних змін і сформують критичну масу інтелектуалів для піднесення національного рівня й громадянської зрілості українського суспільства з метою трансформації й перетворення на справді будівничу силу націєтворення й державотворення, відродять традиції Всеукраїнської Академії Наук (ВУАН), будьте певні: знайдуться й джерела фінансування української науки.

Очевидно, що Національна академія наук України як спадкоємиця АН УРСР навряд чи згадає про традиції ВУАН, на руїнах якої більшовики на початку 30-х років створили АН УРСР як філію АН СРСР, сиріч РАН. Тому так само очевидно, що нагальним стає створення альтернативи НАНУ.

Наприкінці 80-х — на початку 90-х років минулого століття були сподівання, що активізується й візьме активну участь в українському науковому процесі Українська Вільна Академія Наук (УВАН), створена українськими вченими, які опинилися на еміґрації. Прикметно, що Наукове Товариство імені Шевченка (НТШ) з розпадом СРСР активно включилося в наукове життя України, і це, мабуть, це можна пояснити тим, що за радянської влади НТШ в Україні не існувало.

На превеликий жаль, такою активністю УВАН не проявилася. Скорше навпаки — її діяльність стає усе менше й менше помітною. Зрозуміло, що учені, які її створювали й розвивали, поступово зіходили зі сцени. Натомість у члени УВАН почало потрапляти усе менше учених, а все більше — випадкових людей, які готові платити членські внески, щоб пишатися своїм членством у свого часу солідній організації.

Ця криза почалася ще тоді, як дійсні члени й члени-кореспонденти УВАН повернули свої взори на АН УРСР (кінець 80-х років), яка невдовзі стана НАНУ, плекаючи надію, що фінансована урядом України Академія втілить у життя те, про що вони десятиліттями мріяли на чужині. Та й членство в АН УРСР чи НАНУ, звичайно, зваблювало.

Зрештою, вийшло так, як вийшло: НАНУ за тридцять років діяльності в незалежній Україні змінила назву, але по суті так і не трансформувалася в новітню академічну інституцію. А УВАН тим часом втратила те, що мала, а на нові наукові звитяги їй забракло снаги, бо не все в науці вирішують гроші.

Таким чином, українські вчені й українська наука пустилися берега й лягли у тривалий дрейф, який повторює дрейф самої незалежної України.

На переломі 80-х і 90-х років недовго проіснувала Українська Наукова Асоціація (УНА), очолювана академіком Павлом Кислим, яку ми — учасники установчих зборів — розглядали як альтернативу АН УРСР. Пам’ятаючи про УНА, через двадцять років я повернувся до ідеї створення міжнародної асоціації українських вчених. Для обговорення цієї ідеї й було створено відповідні платформи у соціальних мережах.

Була спроба опертися на досвід УНА. З цією метою я вийшов на контакт з академіком П. Кислим, який написав мені у своєму листі, що УНА створювалася з єдиною метою — заради відродження Києво-Могилянської Академії (КМА). Мені ж здається, що сам пан академік відмовився від створення альтернативи АН УРСР, як тільки задоволив свої потреби того часу.

Сторіччя ВУАН (1918–2018), яке фактично не відзначалося належними заходами (проведенням наукової конференції, публікації збірників статей та монографічних досліджень), залишилося практично непомітним навіть самим науковцям. Нам же воно підказало нагальність актуалізації традицій ВУАН, яка заклала організаційні підвалини української науки.

І ось тепер ця ідея проситься до матеріалізації, і ми виносимо на обговорення пропозицію створення чи відновлення діяльності Всеукраїнської Академії Наук як наукової інституції усього світового українства, яка може стати фундаментом для об’єднання перспективного й ефективного потенціалу НАНУ та УВАН і яка стане якісно новою організацією наукового процесу в Україні й українському зарубіжжі.

Звісно, ми не маємо тієї матеріальної бази, яку мають НАНУ чи хоча б УВАН. Матеріальна база, як і фінансування, — справа набувна.

Головним для нас має бути згуртування україноцентричних учених в усіх царинах науки (як суспільних, так і природничих), які зацікавлені в тому, щоб просувати в суспільство ідею системних змін в Україні, втілити цю ідею в життя й перетворити українську науку на живильний грунт для вирощування української інтелектуальної еліти, і відтак ставати авангардом українського націєтворення й державотворення.

У зв’язку з цим ми запрошуємо усіх зацікавлених до активного обговорення порушеної теми, випрацювання засад об’єднання наших зусиль. Український Університет та Український Університетський Клуб беруть на себе координаційні функції. Тематична сторінка й відповідна тематична група в соцмережах — наш підручний майдачик для обговорення, накопичення пропозицій і т.ін.

Володимир Іваненко, Український Університет, Український Університетський Клуб.

21 січня 2021 р.

Walter Gilbert

In 2007, it happened to me to meet professor Walter Gilbert, the 1980 Nobel Prize in Chemistry winner.

By that time, he retired as a Harvard University professor and came to the University of Maryland to attend a grand opening a creative photography exhibition, Points of Transformation, where his works were presented along with works by Craig Schaffer.

Above you can see a catalog of photographs by Wally Gilbert, presented at the Viridian Artists Gallery in 2006, he signed for me.

We had a good conversation during reception followed the opening of the exhibition, and then more talks next day when I took him from his hotel to the airport.

Professor Gilbert told me that his grand father in his early age immigrated to the US from Ukrainian Polissya.

МАЙСТЕРНІСТЬ І НОВАТОРСТВО ЛЕСІ УКРАЇНКИ ЯК ЛІТЕРАТУРНОГО КРИТИКА І ПУБЛІЦИСТА

Дисертаційне дослідження “Майстерність і новаторство Лесі Українки як літературного критика і публіциста” (1983) було, можна сказати, незапланованим і несподіваним результатом мого науково-дослідницького процесу.

Наприкінці 1982 року я зробив останню спробу прилаштувати до захисту мою дисертацію “Критика перекладу: Актуальні проблеми теорії, методології, майстерності”, написану наприкінці 80-х років (докладніше див.: “Критика перекладу”). Рада із захисту дисертацій при факультеті журналістики Московського університетут імені М. Ломоносова, на якому я навчався, була останньою гаванню, до якої я пристав з надією, що мені пощастить захистити дисертацію з критики перекладу. Адже у складі факультету працювала спеціалізована кафедра літературно-мистецької критики, яку очолював відомий літературний критик і публіцист професор А. Бочаров і яка рекомендувала моє дослідження до захисту.

Однак вийшло не так, як сподівалося. Професор Бочаров, повернувшись із засідання вченої ради, на якому він представляв мої документи, із сумом повідомив мене, що вчена рада не прийняла мою дисертацію до захисту за тим же мотивуванням, за яким мені було відмовлено у трьох інших радах. До відходу поїзда “Москва — Київ” було ще кілька годин, і ми сиділи на кафедрі з моїм ще студентським професором і розмовляли на різні теми, час від часу повертаючись і до долі моєї дисертації.

І тут Анатолій Ґеорґійович розказує мені, що аналогічна ситуація склалася із дисертацією його сина, здається, радіофізика за фахом. Навчаючись в аспірантурі в одному із інститутів АН СРСР, його син підготував дисертацію на стику двох чи трьох суміжних наукових дисциплін. Науковий керівник — один із провідних учених у цілій АН СРСР, академік світового рівня. Профільний відділ інституту рекомендує дисертацію до захисту. Але вчена рада із захисту дисертацій при інституті відмовляється прийняти дисертацію до захисту: немає фахівців, здатних оцінити дослідження. На таку ж перешкоду син мого професора наткнувся і в інших академічних інститутах.

В станньому інституті до молодого дисертанта підійшов старий академік і сказав йому: “Молодий чоловіче, не марнуйте свій час на пошуки можливостей прилаштувати до захисту цю дисертацію. Вам же набагато легше написати іншу дисертацію для конкретної вченої ради і під конкретних опонентів, і у вас не буде проблеми із захистом”. Професор Бочаров сказав, що це — либонь, найкращий варіант розв’язання і моєї проблеми.

З тим я й вирушив на Київський вокзал і всю дорогу від Москви до Києва роздумував у поїзді над тим, що із моїх попередніх напрацювань може лягти в основу такої дисертації, про яку ніхто не сказав би, що немає спеціалістів, щоб оцінити її. Мій попередній науково-дослідний досвід був так чи інакше пов’язаний із життям і творчістю Лесі Українки (Климент Квітка, Олена Пчілка, низка студій про саму Лесю Українку), мій попередній практичний досвід і моя викладацька робота так чи інакше були пов’язані з літературною критикою і публіцистикою, редакторським аналізом та оцінкою текстів та ін. І я собі подумав, а чому б мені не написати дисертацію про літературно-критичні уроки Лесі Українки.

Так сформувалася тема “Майстерність і новаторство Лесі Українки як літературного критика і публіциста”. Так об’єктом моєї уваги і предметом дисертаційного дослідження стала літературно-критична й публіцистична спадщина геніальної української поетеси, яку академік А. Кримський вважав і видатним вченим-аналітиком. Методологічну базу дисертації склали методи й методики, застосовувані в редакторському аналізові й оцінці текстів, користуватися якими я навчав своїх студентів у курсі з основ редакторської майстерності. Я склав план-проспект і попросив затвердження на засіданні кафедри.

Завідувачка кафедри, на якій я працював, професор А. Коваль підтримала мою концепцію, і кафедра затвердила тему моєї дисертації. Я дістав підтримку й інших колег, хоч деякі з них висловлювали застереження, що тема публіцистичної спадщини Лесі Українки заїжджена і що на цю тему написано гори літератури. І справді, бібліографія публікацій на цю тему уже на той час перевалювала за сотню найменувань, включаючи цілу низку книжок. Професор П. Федченко, до якого я звернувся з проханням стати формальним науковим керівником моєї дисертації, спочатку також насторожено поставився до мого вибору, а після нашої докладної розмови погодився зі мною, що завжди можна сказати нове слово навіть на заїжджену тему.

Писалося мені легко й швидко. Упродовж року після мого повернення з Москви дисертація була готова, обговорена на кафедрах стилістики, історії журналістики й літератури і нарешті рекомендована до захисту. Вчена рада з журналістики при Київському університеті імені Т. Шевченка прийняла мою дисертацію до захисту, визначила зовнішного рецензента (Одеський університет) і призначила опонентів (одного доктора і одного кандидата наук). Знайшлися, однак, такі “доброзичливці”, хто вважав, що за такий короткий час неможливо написати дисертацію, й увімкнули механізм гальмування.

Хоч я був добре відомий як автор численних статей про Лесю Українку, в яких так чи інакше обговорювалася й тема, що лягла в основу дисертації, “доброзичливці” наголошували на тому, що у дисертанта немає публікацій за окремими розділами дисертації. Прикметно, що серед них були й члени вченої ради із захисту дисертацій, які перед тим ухвалили рішення прийняти дисертацію до захисту. Мене почали умовляти знятися з захисту. Новий декан факультету А. Москаленко порадив мені не зніматися. Тоді вчена рада з захисту ухвалила рішення відкласти захист до опублікування результатів дослідження.

Першим ділом я задепонував дисертаційне дослідження як монографію “Критико-публіцистичні уроки Лесі Українки” в Інституті наукової інформації з суспільних наук АН СРСР (УДК 002.5:8-95:82.09 Л Украинка. Деп. №1490). Окремі розділи дисертації були опубліковані у вигляді статей у журналах “Вітчизна”, “Українська мова і література в школі” та ін. Після цього вчена рада винесла мою дисертацію на розгляд.

Моя дисертація на здобуття вченого ступеня кандидата філолонічних наук розглядалася другою після чиєїсь докторської дисертації, і мій захист був цікавішим в усіх відношеннях, ніж захист докторської, а у виступах учасників дискусії навіть висловлювалися пропозиції щодо кваліфікації моєї роботи як такої, що дає підстави присудження вченого ступеня доктора наук.

Крутий розворот стався під час таємного голосування. Після голосування виникла велика пауза перед оголошенням результатів. Голова вченої ради професор Д. Прилюк кудись телефонував і довго сидів на телефоні. Члени вченої ради поділилися на групки й шушукали по кутках актової зали та в коридорі… Зрештою, вчена рада відновила засідання і було оголошено результати голосування, під час якого п’ять членів ради проголосували проти присудження мені вченого ступеня кандадата наук. Дуже швидко таємне стало відомим: проти голосувала група членів ради, яка включала професора В. Рубана та ще чотирьох його однодумців, які увійшли у змову. Один із учасників цієї групи хвалився потім, що його попросили проголосувати проти, і він це зробив.

Оскільки як заступник декана з наукової роботи я бував у справах у відповідному відділі ВАКу СРСР, під час найближчої поїздки до Москви, я зайшов до начальника профільного відділу ВАКу, щоб порадитися, як бути далі. Знайомий мені упродовж тривалого часу й мудрий чоловік, начальник відділу ВАКу пояснив мені, що існує два варіанти розв’язання проблеми.

Перший варіант полягав у тому, що пошукач подає апеляцію до ВАКу. ВАК створює комісію, яка досліджує обставини захисту (вивчає документи, опитує учасників процесу та ін.) і виносить своє рішення на користь чи не на користь пошукача. Мені було пояснено, що цей процес тривалий, займає кілька років і результати його непедбачувані. Тому начальник відділу ВАКу не радив мені йти цим шляхом.

Другий варіант полягав у тому, що через рік можна вийти на повторний захист тієї ж дисертації. Якщо дисертація якісна, то жодних проблем при повторному захисті не виникне. “Я тобі гарантую, що все буде в порядку”, — втішив мене мудрий осетин.

Я вийшов на повторний захист своєї дисертації через півтора року, змінивши в ній в лише титульну сторінку, хоч суспільні обставини спонукали й до деяких формальних змін. Це ж була п’ятирічка, яку СРСР, як тоді жартували, виконав «за три генсеки». Було опубліковане друге видання автореферату моєї дисертації, в якому було названого нового зовнішнього рецензента і нових офіційних опонентів. Захист пройшов спокійно, без надривів, і члени вченої ради одноголосно ухвалили рішення про присудження мені вченого ступеня кандидата наук.

Мене не здивувало, що на цей раз “група Рубана” не дала жодного голосу проти. Мене здивувало, що за присудження мені вченого ступеня проголосував мій давній супротивник, який через хворобу (інсульт чи інфаркт) не брав участі в попередньому засіданні, який упродовж усієї моєї наукової кар’єри свідомо чинив мені перешкоди і який повинен був проголосувати проти. Його ім’я — професор О. Дей. Він знав мене як дослідника спадщини К. Квітки ще зі студентських років, але не взяв мене на роботу у свій відділ фольклористики в ІМФЕ АН УРСР. Коли мій друг М. Шудря поцікавився в нього, чому він не хоче взяти мене до себе у відділ, професор Дей. відповів: “Так він же не робитиме те, що мені потрібно”. Він терпів мене в редакції журналу “Народна творчість та етнографія”, але не дав мені можливості піти до аспірантури з мистецької критики у відділ образотворчого мистецтва під опіку професора Ю. Турченка. Довідавшись, що я вирішив вступати до аспіратнти, він сказав мені наодинці у вічі: “Я зроблю все, щоб ви в аспірантуру не потрапили”, — і він це зробив. Незважаючи на те, що вступні іспити я склав на “відмінно” і що в мене не було конкурента, мене не взяли в аспірантуру з однієї банальної причини: у моїй справі не виявили характеристики з місця роботи (того ж ІМФЕ, де я працював). Її вилучив, тобто банально вкрав, професор Олексій Іванович Дей, коли як член приймальної комісії знайомився із справами. Отже, він, за визначенням, мав би стати мені на перешкоді й тепер, але після того, як однією ногою побував на тім світі, таки проявив благородство.

Видати монографію окремою книжкою ні тоді, ні пізніше мені не довелося. Останніми роками я почав думати про видання, але гальмівним фактором для мене залишалася та ж причина, через яку я не міг довести до видання й “Критику перекладу”. Мені хотілося б, щоб ця книжка була українською мовою, але підготовка україномовного варіанту передбачає силу-силенну додаткової роботи, яка відбирає багато часу, про що я пишу, презентуючи “Критику перекладу”. Зрештою, я дійшов думки, що й цю працю треба виводити в люди таакою, як вона появилася на початку 80-х років, тобто російською мовою. Тут є один аргумент на користь такого підходу: більшість статей, які я розглядаю у своєму дослідженні, Леся Українка писала російською мовою, оскільки готувала їх до російських видань.

Напередодні 150-річного ювілею Лесі Українки я виставляю тут цей текст. На сайті Українського Університет можна буде замовити електронну версію цієї праці. Якщо ми назбираємо сотню попередніх замовлень на паперову версію, я охоче благословлю паперову версію книжки.

КРИТИКА ПЕРЕКЛАДУ

“КРИТИКА ПЕРЕКЛАДУ: Теорія, методологія, майстерність” була темою моєї дисертації, яку я написав після того, як мені було відмовлено в можливості написання дисертаційного дослідження про життя й діяльність Климента Квітки, а потім про Олену Пчілку як мистецтвознавця і мистецького критика під час моєї роботи в Інституті мистецтвознавства, фольклору та етнографії імені М. Рильського АН УРСР і мене не допустили до навчання в аспірантурі, хоч вступні іспити було складено на “відмінно” і конкурсу не було.

Пізніше, запрошений на викладання курсів з теорії і практики перекладу, а також редагування, як активний і визнаний на той час літературно-мистецький критик загальносоюзного рівня, я побачив цілинну царину для свого чергового дисертаційного дослідження, яка в умовах тогочасної радянської дійсності відкривала перспективу для цілком успішного захисту. На той час у цілому світі існувала лише одна монографічна праця на цю тему, опублікована в Західній Німеччині. Моїм формальним науковим керівником погодився стати відомий український перекладознавець професор В. Коптілов.

Працю було закінчено наприкінці 70-х років, були складені екзамени кандидатського мінімуму у двох царинах науки — теорії літератури (Інститут літератури імені Т. Шевченка АН УРСР) і журналістики (факультет журналістики Київського держуніверситету імені Т. Шевченка). Текст дисертації пройшов прискіпливе обговорення на двох кафедрах названого факультету журналістики та у відділі теорії літератури названого академічного інституту. Роботу було рекомендовано до захисту. І тут почалися проблеми…

Вчені ради із захисту дисертацій з теорії літератури при Інституті літератури імені Т. Шевченка АН УРСР та Інституті світової літератури імені М. Горького АН СРСР, з журналістики при Київському університеті імені Т. Шевченка та Московському університеті імені М. Ломоносова відмовилися прийняти дисертацію до захисту з однозначним формулюванням: брак фахівців, здатних оцінити зміст дисертаційного дослідження. Хтось підказував постукати в двері ради з захисту дисертацій при Тбіліському університеті, зауваживши, що туди треба їхати “з великим могоричем”. Захистити дисертацію за кордоном СРСР можна було лише мріяти.

Рукопис відтак ліг у шухляду. Формально монографія була опублікована шляхом депонування в Інституті наукової інформації з суспільних наук АН СРСР 1984 року (УДК 82.03:82.08. Деп. №17165).

Минули десятки років, і до моєї забутої праці почали проявляти інтерес нові покоління дослідників, а критика перекладу стала предметом численних публікацій (див. Ґугл). Відтак я вирішив витребувати із Москви копію дослідження у форматі .pdf, і 2011 року запропонував для поширення факсимільне видання.

Постало питання про можливості видання окремою книжкою. Звичайно, я хотів би перекласти працю українською мовою, але це — надзвичайно копітка робота, і не так перекладацька, як дослідницька, пов’язана з перевіркою цитат за використаними джерелами. Якби я за це взявся, то мусив би повторити увесь процес. А це, в свою чергу, спонукало б до осучаснення змісту дослідження, а отже — до залучення нових джерел та ін. На жаль, я не можу собі цього дозволити, будучи зайнятим іншими, як на мене, важливішими справами.

Осмисливши всі pro і contra, я дійшов висновку, що хай ця праця залишається такою, як вона є, віддзеркалюючи усі особливості тогочасного наукового процесу. Виставляючи інформацію про неї на цьому сайті, і нагадую, що електронну версію її можна придбати за $25.00 через видавництво України Інк. Якщо набереться бодай сто попередніх замовлень, упродовж короткого часу буде підготовлено й видано цю працю у книжковому вигляді.

Владимира Иваненко. Критика перевода: Актуальные проблемы теории, методологии, мастерства. — Вашингтон: Издательство Украина Инк, 2011. — 222 с.

Описывая критику перевода как целостную систему, автор раскрывает природу и структуру критики перевода, ее взаимодествие с культурной средой. Рассматривая критику перевода как «движущуюся эстетику» перевода, исследователь сосредоточивает внимание на методологии критики перевода, на методике критического анализа и критериях оценки перевода, а также на субъективном начале и функциональных формах критики перевода.

Монография может быть полезной для не только для критиков перевода, но и для историков, теоретиков и практиков перевода, изучающих теорию и практику перевода студентов университетов, а также для всех интересующихся вопросами взаимодействия литератур и культур.

Автор полагает, что читатели с пониманием отнесутся к некоторым политизированным аспектам монографии, которые являются не столько отражением мировоззрения автора, сколько вынужденной уступкой формальным требованиям, предъявлявшимся к такого рода работам в бывшем СССР.

Копии монографии распространяются в ограниченном количестве. Восприятие этого «пробного тиража» монографии подскажет автору целесообразность подготовки современной версии, т.е. переработанного и дополненного издания на русском языке, а в перспективе – возможно, и в переводе на английский язык.

Vladimir Ivanenko. Translation Criticism: Topical Problems of Theory, Methodology and Mastery. – Washington: Ukraina, Inc. Publishing, 2011. – 222 p. – In Russian.

The book represents a facsimile copy of a monograph, prepared by the author in Russia and deposited in 1984 with the Institute of Scientific Information for Social Sciences of the USSR Academy of Science (УДК 82.03:82.09. Dep. №17165).

Describing Translation Criticism as an integral system, the author uncovers the nature and structure of Translation Criticism, its interaction with cultural environment. Examining Translation Criticism as “moving aesthetics” of translation, the researcher focuses his attention to methodology of Translation Criticism, to techniques of critical analysis and criteria of evaluation of translation, as well as to subjective origin and functional forms of Translation Criticism.

The monograph can be useful not only for translation critics, but for historians and theorists of translation, translators, university students studying theory and practice of translation, as well as all those interested in interaction of literatures and cultures in general.

The author expects that readers will accept with understanding some politicized aspects of monograph, much less representing the author’s ideological attitude than obliged formal requirements to be met by such kind of researches in the former USSR.