ВОЖДИЗМ ЯК ТРАДИЦІЯ І ЯК З ЦИМ БОРОТИСЯ

Є в українській політиці “поющій ректор”. Тепер-от появився ще й “поющій лідєр” політичної партії (на відео не сходить с картинки відповідний напис). А в коментарях хтось написав:

“Пам’ятаю в Чернігові, коли приїздили на 9 травня, цю пісню співали. Великий Вождь – Великої країни” (https://www.facebook.com/O.Liashko/posts/1402641003137826).

Цей епізод навіює роздуми про вождизм у політиці… І як з цим боротися.

* * *

Я не історик політичних партій і рухів. Мій набір знань у цій царині початки цього явища пов’язує з іменем Леніна, якого почали називати вождем. Як більшовиків (радикального крила російських соціал-демократів та їхніх союзників), так всього світового пролетаріату. Саме цей вождизм опоетизував В. Маяковський у поемі про Леніна: “Партія і Лєнін – блізнєци-братья”…

Другим спливає на поверхню Муссоліні, який, як і Ленін, розчарувався в традиційній європейській соціал-демократії, відтак підхопив і втілив у життя ідеї Ґабріеле д’Аннунціо (про нього, до речі, писала наша Леся Українка), створивши й очоливши фашистську партію.

Третє місце цілком заслужено діляють між собою Сталін (про якого говорили, що він – “Лєнін сєгодня”, і який сам себе, за свідченням О. Довженка, любив називати вождем) і Гітлер – засновник і фюрер (вождь, значить) націонал-соціалістичної партії Німеччини.

Потім у світовій практиці були й інші прояви і назви вождизму, і поняття “кормчий” (Мао) – серед них. Хтось мені нагадає про Кастро та інших латиноамериканців. Та й азіатів.

Московія із своїм вождизмом вивищується над усіма. Жоден генсек не мав щеплення проти цієї хвороби (навіть “прораб пєрєстройкі” Горбачов). Про Єльцина, а особливо про Путіна може бути навіть окрема розмова.

Вождизм, як свідчить досвід Північної Кореї, може бути спадковим, що споріднює його з монархією – причому, з абсолютною формою монархії.

Аналогічний випадок накльовується в Азербайджані, де син успадкував пост президента від батька, а потім ще й дружину возніс у статус віце-президента.

Хоч вождизм є, очевидно, найпоширенішою формою урядування в тоталітарно-авторитарних сусаільствах, я не став би його плутати з диктатурою.

Більшість вождів, безумовно, є диктаторами. Але не всі диктатори набувають образу вождів. Наприклад, іспанський Франко був диктатором, але вождем так і не став. Так само й чілійський диктатор Піночет не сподобився стати вождем.

Що відрізняє вождів від диктаторів? Диктатор спокійно наводить порядок, використовуючи на це скільки треба часу, і спокійно самостійно сходить з політичної сцени.

Вожді схильні до слави, до культу особи, а відтак без піару й самопіару вони обійтися не можуть. Кінохроніка й відеозаписи виступів вождів дають нам силу-силенну прикладів. Рідко який вождь не демонструє епатажності.

Ну, чим закінчують вожді, також неважко відстежити…

З відходом тоталітарно-авторитарного суспільного устрою в історію, вождизм дрібнішає, маліє. У перехідних суспільствах, як і наше українське, вождизм проявляє себе в олігархічних, персоніфікованих партійках і рухах, коли навіть ім’я вождя, чи то пак лідера, є частиною назви самої партії: БЮТ, БПП, УДАР Кличка, РП Ляшка і т.ін.

Чим небезпечні й шкідливі модерні вождистські (лідерські) партії?

Перш за все, тим, що одразу впадає в око. Це – безмежний піар і самопіар вождя (лідера) і, звичайно, надмірний популізм. Вождь, ясна річ, не може не видавати бажане за дійсне.

Друге, що проявляється невдовзі після зазвичай успішної (завдяки першому) виборчої кампанії, – жадоба до влади. Для вождя головне – дорватися до влади, а відтак заспокоїтися й спочити на лаврах або ж скористатися владою для самозбагачення.

Третє – те, до чого виборець (суспільство) з локшиною на вухах (перед виборами) й зливами обурень і проклять (після виборів) ніколи не додумується навіть докопатися. Це – те, з чим вождь напрошується суспільствові в керманичі.

Кількість “кроків назустріч людям”, перелік заходів на перші тижні ув офісі та інші подібні обіцянки можуть бути ефективними під час передвибочої кампанії, але коли ти уже на посаді… Це стає розчаруванням для суспільства й головним болем для самого вождя.

І тут ще раз повернуся до феномену диктатора. На відміну від вождя, диктатор не стане напускати туману в вічі суспільству своїми обіцянками-цяцянками. Він просто бере на себе усю повноту влади (і відповідальності) і твердою рукою наводить порядок відповідно до своїх уявлень про справедливість для суспільства і спрямовує державу до сприятливих умов для встановлення та формування демократичного устрою.

ФрАнкові в Іспанії треба було кілька десятиліть для того, щоб підготувати підгрунтя для повернення демократичної монархії. Піночет передав владу демократично обраному президентові за кілька років…

Вождизм, особливо з претензією на спадковість, для України чужий. Руси навіть князів обирали і могли скинути з престолу за рішенням віча. Те саме було і з гетьманством. Випадки, коли сина обирали на гетьмана після батька, не є аргументом на користь монархізму, як хочеться тим, хто хотів звести на “престол” онука (!) гетьмана Скоропадського.

Україна – країна з найдавнішими традиціями устрою вічового, демократично-республіканського.

Отже, маючи належні для урядування на національному рівні лідерські чесноти і бажання самовіддано зробити для суспільства і держави добре діло, політик з амбіціями має перш за все винести на всенародне обговорення не якісь нікчемні обіцянки, а свою концепцію стратегічних перспектив розвитку України.

Користуючись нагодою, хочу нагадати (я про це писав уже), що лідер політичної партії як кандидат на президента України, на моє переконання, має запропонувати українському суспільству своє бачення:

– національної ідеї;

– ідеології націєтворення й українізації України;

– ідеології державотворення й розбудови успішної держави;

– стратегії розвитку України на далеку перспективу (на 25 – 50 років);

– тактичних перспектив реалізації стратегічного плану;

– засад урядування та взаємодії усіх гілок влади;

– концепції інформаційного суверенітету України й засад функціонування ЗМІ як “четвертої влади” і фактора формування громадської думки й об’єднання суспільства.

Якщо кандидат не спроможний зробити це власними силами (в ідеалі) або хоча б за допомогою групи експертів, йому немає чого й рипатися на посаду очільника держави.

Гріш ціна в базарний день і політконсультантам та політтехнологам, які навіть не додумуються підказувати ці обов’язнові речі своїм політклієнтам.

Високий рівень національної свідомості й громадянської відповідальності суспільства є запорукою того, що найвищою посадовою особою в державі стане особистість, яка гідна цієї посади, яка знає дорогу і яка не схибить на цьому шляху.

Володимир Іваненко

Український Університет

17 серпня 2017 р.

ЩЕ РАЗ ПРО ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ УКРАЇНСЬКИХ УЧЕНИХ

Пан О. Крамаренко провокує мене темою, яка для мене є однією з ключових і пріоритетних.

Цілком поділяючи його обурення неадекватними діями влади і його занепокоєння долею української науки (і вищої освіти), дозволю собі сказати тут таке, що може бути надто дражливим для декого з моїх колег науковців-професорів-доцентів в Україні.

Можливо, що такий неадекватний (чи несиметричний?) крок влади є свого роду «платою» українській науці та вищій освіті за її низький рівень національної свідомості й громадянської відповідальності, за її науково-освітню відданість традиціям радянської науки і освіти, за її інертність і пасивність упродовж цілої чверті століття незалежності України.

Українська наука й вища освіта, здавалося б, мала стати ініціатором і авангардом системних перетворень в Україні ще на початку 90-х років минулого століття, обгрунтувавши необхідність і нагальність зміни суспільного устрою, зміни системи урядування та широкомасштабної українізації України.

Українське суспільство було готове до таких перетворень. Економічне становище України як однієї із світових потуг (здається, дев‘яте місце у світі) було тривкою базою для таких перетворень…

На превеликий жаль, вирощена й випестувана в умовах авторитарно-тоталітарного устрою й керована командно-адміністративною системою урядування, українська наука й вища школа виявилася денаціоналізованою, деморалізованою й дезорганізованою в умовах, коли сама історія давала їй свободу для злету думки.

Завмерши в очікуванні директив згори, українська наука й вища школа упала в летаргічний сон, і все ніяк не може прокинутися й усвідомити свою місію.

* * *

Розумію, з яким гнівом насипляться на мене ті, кого зачепило сказане мною.

Постривайте. Я сприйму ваш гнів як праведний, коли замість емоційних заперечень мені у коментарях ви будете подавати повні вихідні дані монографічних видань і збірок наукових статей та розвідок (письменницьку публіцистику не пропонувати) за такими темами:

> українська національна ідея;

> українська національна ідеологія (зокрема, націоналізм);

> україноцентризм як основа націєтворення;

> суспільний устрій (лад) для розбудови успішної України;

> система урядування як фактор українського державотворення;

> стратегія розвитку України;

> українізація як повернення до національних традицій і звичаїв;

> шляхи й можливості українізації освіти;

> захист інформаційного суверенітету, українізація інформаційного простору, розбудова україноцентричної системи ЗМІ;

> шляхи й можливості створення української помісної церкви, викриття підривної, антиукраїнської ролі чужинських впливів;

> природа корупції в Україні та шляхи й можливості подолання цього явища тощо.

Я вже не кажу про те, що за чверть століття НАНУ та галузеві академійки, об‘єднавши зусилля, могли б (і повинні були) розвінчати історичні міфи й захистити українську історичну спадщину від ворожих зазіхань.

Цей перелік можна продовжувати. Але марно сподіватися на те, що ми укладемо тут пристойний бібліографічний довідник україноцентричних наукових студій.

Навіть найвідоміші українські вчені, які могли б проявитися у перелічених царинах, продовжують тирлуватися в російському інформаційному полі, залишаються апологетами радянської ідеології й методології або ж займаються якимись дріб‘язковими темами.

Тема Голодоморів залишається предметом уваги зацікавлення ентузіастів. Декомунізація звелася до знесення пам‘ятників та перейменування населених пунктів і вулиць.

Українознавча освіта і просвіта не виходить із приміщень декількох інституцій не тільки у широкі народні маси, а навіть у середовище учителів, викладачів вишів, журналістів та бодай лідерів політичних партій і рухів.

Російськомовний сегмент українського суспільства, здається, взагалі відданий на відкуп «русскому міру».

Одна із останніх дискусій, у яку мені довелося втягнутися, засвідчує, що українським інтелектуалам усе ще дуже подобається усвідомлювати «трудовою радянською інтелігенцією» (див.: https://www.facebook.com/volodymyr.ivanenko/posts/1962938207052844).

Філософ Сергій Секундант сказав газеті «День», що інтелігенція є найреакційнішою частиною українського суспільства (http://m.day.kyiv.ua/uk/article/den-planety/shlyah-filosofiyi-zdorovogo-gluzdu)

Очевидно, саме ця «робітничо-селянська інтелігенція» й не задоволена тим, що влада зухвало обійшла науковців та професуру, піднявши заробітну плату вчителям.

Я не здивуюся, якщо невдоволені зберуться на науково-професорський Майдан.

* * *

Тим часом нагадую запрошення до співпраці тим науковцям і викладачам вишів, які щиро уболівають за майбутнє України і готові пристати до нашого коша.

Володимир Іваненко

Український Унівеоситет

11 січня 2018 р.

ІНТЕЛІГЕНЦІЯ VS ІНТЕЛЕКТУАЛИ

Не плутайте інтелігенцію (явище суто російське, народжене у 19-му столітті, а потім за СРСР переформатоване в «рабочє-крєстьянскую інтелігєнцію») з інтелектуальною елітою нації. Це – не тільки відмінні поняття. Це – різні вагові категорії (https://www.facebook.com/volodymyr.ivanenko/posts/1962938207052844).

Зважте на те, що В. Стус писав про інтелігенцію в умовах радянської дійсності, коли іншого розуміння не могло й бути.

* * *

Якщо перейдете за посиланням до запису Дмитро Снєгирьов‘а (https://www.facebook.com/pravasprava/posts/1671475599576215), звернете увагу на нашу з ним суперечку. Мій опонент затявся доводити мені, хто першим застосував поняття інтелігенція (хоч слово появилося ще в давній латині), а потім звинуватив мене в прихильності до російських міфів.

Прикметно, що в цій суперечці мене ще й дуже інтелігентно дураком обізвали: в інтелігентів так заведено, коли вичерпуються аргументи.

Проблема, зрештою, не в походженні поняття і не в самому понятті (хай воно собі живе).

Проблема в тому, що поняття «інтелігенція» надто міцно прив‘язане до суто російсько-радянського явища, яке визначало й продовжує визначати стан інтелектуальної еліти українського суспільства, і, судячи з затятості мого опонента, нема на те ради.

Зрештою, кожен український інтелігент вільний думати що хоче, і якщо йому приносить задоволення належність до «трудової (чи робітничо-селянської) радянської інтелігенції», то ради на те немає.

Залишається відкритим лише питання про те, чи можна усю українську пострадянську інтелігенцію вважати інтелектуалами.

*

Філософ Сергій Секундант сказав газеті «День», що інтелігенція є найреакційнішою частиною українського суспільства (див.: http://m.day.kyiv.ua/uk/article/den-planety/shlyah-filosofiyi-zdorovogo-gluzdu).

Володимир Іваненко

Український Університет

6, 12 січня 2018 р.

ЩЕ РАЗ ПРО НАЦІОНАЛЬНУ ЕЛІТУ

Пан Олександр Крамаренко на цей раз просто «палить». А коментатори ведуться… Побачив лише пару притомних коментарів. (https://www.facebook.com/permalink.php?story_fbid=1980566228860089&id=100007201930824)

Національна еліта, як я вже писав, у нас є, хай і не настільки сильна, як хотілося б, але все ж…

Як я вже також писав, ви в більшості своїй дивитеся.

Якби ви – українське суспільство – ще на переломі 80-х – 90-х років не піддалися перефарбованій компартійно-радянській номенклатурі і не витратили енергію на пар у свисток на мітингах Народного руху, а довірилися справжній національній еліті, ви напевно жили б ув іншій Україні, і сьогодні оце питання навіть не обговорювалося б.

А такі можливості були. Кажу вам про це як учасник тодішнього процесу, який не був заангажований комуністами, але реалістично оцінював позитиви й негативи націонал-демократів.

За чверть століття практично нічого не змінилося. Хіба що номенклатура олігархувалася й ще більше криміналізувалася, а гарячі голови її опонентів стали емоційнішими.

Як і тоді, здорового глузду не дослухаються ні одні, ні другі. Одні здумали себе елітою, другі – тими, хто цю «еліту» кляне, на чім світ стоїть, але не хочуть охолонути і взяти відповідальність за стан справ у суспільстві й державі на себе.

Обговорення запису пана Крамаренка і є одним із прикладів саме такого характеру.

А тепер кажіть, що я не маю рації.

*

Що стосується перевороту. Він можливий і необхідний. Але не в тому варіанті, про який говорить О. Крамаренко. Переворот необхідний у СВІДОМОСТІ УКРАЇНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА В ЦІЛОМУ ТА КОЖНОГО ЙОГО ЧЛЕНА ЗОКРЕМА.

Володимир Іваненко

Український Університет

27 жовтня 2017 р.

ЩО ЗА БЛОКОМ ПЕТРА ПОРОШЕНКА «СОЛІДАРНІСТЬ»?

Одіозний проросійський ресурс «Страна» влучив момент навісити на чинного президента України ярлик «шестьорка», привертаючи увагу своїх читачіа до шостого місця Петра Порошенка у переліку осіб, яких виокремили соціологи як учасників уявних президентських перегонів станом на ці дні (https://strana.ua/news/138146-cheho-ukraintsy-khotjat-ot-novoho-prezidenta-rezultaty-oprosa.html). Симптоматично?

Соціологи оперують результатами опитування громадської думки, яка навряд чи взагалі відображає реальний стан речей, а однозначно не відображає можливого ефекту адміністративного ресурсу, політичних технологій та Божого промислу. Хоч дехто вважає що ці проби соціологів заслуговують на довіру.

Мене часом зараховують до сонму порохоботів, правда, знічев‘я – не ознайомившись із моїм баченням ситуації в Україні та ставленням до постаті П. Порошенка, з яким понад півтора десятка років тому трапилося коротко поспілкуватися особисто, причому за вельми приватних обставин. Незабутнім враженням від тієї зустрічі є спогад про те, як одно з найбагатших подружжів України вирішило зекономити в Америці аж п‘ятдесят баксів.

У мене ніколи не було ілюзій щодо пана Порошенка, але під час президентських виборів 2014 року я розглядав його кандидатуру як ОПТИМАЛЬНИЙ ВАРІАНТ для України, про що я тоді відверто писав, накликавши на себе гнів декого з моїх друзів і симпатиків (можете заглянути на мою сторінку того періоду).

Я щиро сподівався, що підприємницький розум, пристойна освіта й багатовекторний політичний досвід допоможуть П. Порошенкові повести мудру політику згуртування українського суспільства у протистоянні російській агресії.

Він справді, за бажання, міг би українофобів та україноненависників (переважно із Партії регіонів) зробити якщо не україноцентристами, то хоча б українотолерантними, а ліваків-радикалів, які ідентифікують себе націоналістами й правими, спонукати до поміркованості та служіння національним традиціям і звичаям.

«Україна понад усе!» мало б стати об‘єднавчим гаслом націєтворення та державотворення, а ще й ідеєю опору російській агресії.

На жаль, нічого такого не сталося. Бізнесові інтереси, помножені на принцип поділяй і володарюй, укупі з лукавством (заявляти про підтримку свободи слова й тут же на ділі обмежувати її) та іншими деструктивними фактами, подіями і явищами стали домінантними у Порошенковому президентстві. А чого варте хлоп‘яцтво з такою витівкою: надати одному із своїх найкращих студентських друзів громадянство, щоб тут же й відібрати, як тільки друг запримітив недобре в його поведінці…

Відтак у моду ввійшло видавати бажане за дійсне. Президент часто виголошує розумні, часом навіть мудрі промови, щоб відрапортувати про досягнення недосягнутої мети або розчарувати суспільство діями, які кардинально розходяться з обіцянками або намірами.

Хіба за таких умов можливо утримати високий рейтинг?

Он бізнесмен Дональд Трамп поводиться в політиці, як слон у крамниці для посуду, робить дуже непопулярні речі, а рейтинг його стрімко йде вгору.

До перемоги на президентських виборах П. Порошенко був серед моїх ФБ друзів. Пішов, уже ставши президентом. Отже, читав мої записи, поки їхній зміст не став для нього дражливим. Припускаю, він і зараз заглядає в мої тексти. Дуже важливо, щоб він прочитав і ці нотатки.

Блок Петра Порошенка «Солідарність» я розглядаю як одну з приватних, персоналізованих політичних сил, хоч і складається він із різних партійок, уламків колишніх партій та «незалежних» членів. Тому говоритиму про нього як про єдиний суб‘єкт політичного процесу.

На час виникнення БПП «Солідарність», очевидно, не випадало говорити про його ідеологічну платформу, про стратегію й тактику і про все таке інше. Адже блок створювався заради розв‘язання ситуативних завдань, метою яких була перемога в першому турі на виборах президента.

Мету було досягнуто. Уже потім ми похопилися: а з чим, власне, П. Порошенко прийшов на посаду президента? Україна купилася на обіцянці, що АТО на Донбасі буде завершено упродовж двох тижнів. Доля уже анексованого Росією Криму тоді навіть не обговорювалася.

Ну, і, за уже чвертьстолітньою традицією, суспільству було абсолютно байдуже, що переможцеві перегонів та його суперникам, як і усім їхнім попередникам, бракувало стратегічної візії розвитку України. Це якщо не брати за стратегію непомірну жадобу до самозбагачення кожного, хто стремить на найвищі щаблі влади.

Чотири роки на посаді президента – час більше, ніж достатній не тільки для того, щоб зупинитися, оговтатися, відчути й усвідомити свою відповідальність за долю народу й держави, а й подумати над тим, що ти залишиш після себе у разі одного строку перебування на посаді, з чим підеш на другий строк, який «заділ» передаси наступникові, яку інерцію задаси поступові суспільства і держави, яку віддалену мету визначиш як прийнятну для прийдешніх поколінь твоїх співвітчизників тощо.

За час перебування на посаді президента тобі треба сподобитися на пам‘ятник(и), присвоєння твого імені вулицям, аеропортові, університетові, населеному пунктові та ін. Ану, скажіть мені, котрий із п‘яти українських президентів заслужив такої шани?

Перемога в першому турі 2014-го й однозначний відсоток підтримки за рік до завершення каденції – це ж як треба «постаратися»! Замість того, щоб «посадити трьох своїх друзів» і показати приклад реальної й успішної боротьби з корупцією, проводити реальні реформи (якщо бракує кебети на системні зміни) і т.ін., спостерігаємо тенденцію, яка у висліді може дати невтішний результат: твого імені не удостояться навіть твої ж приватні «Ленінська кузня» чи «Рошен».

Роздуми над цими речами й спонукають мене нагадати тут перелік моїх стандартних запитань, відповіді на які допоможуть нам оцінити першу президентську каденцію П. Порошенка та блоку його імені «Солідарність» (до речі, це – єдине, що носить його ім‘я).

Напевно марні наші сподівання одержати відповіді на наступні запитання з перших рук. Дуже very busy Петро Олексійович, щоб заглиблюватися в суть таких нікчемних запитань. Тим більше, що навіть ті, хто дихав йому в потилицю чотири роки тому, а тепер обскакали його в рейтингу, також не спромоглися на відповіді.

Правда, на відміну від лідерів політичних партій та вокально-інструментальних і інших розважальних параполітичних сил, у розпорядженні чинного президента є декілька сотень активних «багнетів», яким з бюджету України, тобто за рахунок платників податків, видають високі зарплати якраз за те, щоб вони готували для президента відповіді саме на ці запитання, нагадували про забуте й зневажене, підказували, освічували й просвічували за обставин, коли Сам не доганяє, не дотягує, не до… Ну, ви розумієте…

Отже, переходимо до запитань на засипку. З певних причин я свідомо розмежовую особистість П. Порошенка, політичну силу його імені та посаду президента, хоч часом їх можна й ототожнювати.

1. Як П. Порошенко, БПП «Солідарність» і президент України бачать українську національну ідею?

2. Яку ідеологію сповідує П. Порошенко, БПП «Солідарність» і президент України і якою мірою ця ідеологія відображає українські національні традиції і звичаї, а відтак сподівання українського народу?

3. Як П. Порошенко, БПП «Солідарність» і президент України бачить стратегію розвитку українського суспільства та української держави? Куди цей «непорушний блок» та його лідер хочуть привести Україну через десять, двадцять, п‘ятдесят років?

4. Чи замислюється П. Порошенко, БПП «Солідарність» і президент України (або хоча б інтелектуальна еліта його блоку) над питанням зміни соціального устрою в Україні, тобто переходу від устрою, нав’язаного російсько-імперським та радянським пануванням, до устрою, який базувався б на українських національних традиціях і звичаях?

5. Чи замислюється П. Порошенко, БПП «Солідарність» і президент України (або хоча б прихильна до нього інтелектуальна еліта) над питанням зміни системи урядування в Україні, тобто переходу від старої радянської системи до нової, яка базувалася б на українських національних традиціях і звичаях?

6. Чи думає П. Порошенко, БПП «Солідарність» і президент України над проблемами українізації України, причому не в плані банального поширення української мови, а в плані українізації сутнісної через повернення до національних традицій і звичаїв, які включають і певні морально-етичні норми, одна із яких – жити по совісті?

7. Яку позицію займає П. Порошенко, БПП «Солідарність» і президент України щодо агресії Росії проти України, чи має намір ініціювати скликання самміту країн – підписантів Будапештського меморандуму й заміни Нормандського (Мінського) формату переговорів на Будапештський формат? Це – далеко не останнє запитання, на яке має шукати відповідь кожен, хто збирається йти голосувати саме за цього кандидата на президента, народних депутатів чи депутатів місцевих рад.

Нарешті варто також поцікавитися, якою мірою П. Порошенко, БПП «Солідарність» і президент України стараються підносити рівень національної свідомості й громадянської відповідальності українського суспільства, що є надзвичайно важливим для втілення в життя ідей, закладених у перелічені вище запитання.

Думаю, відповіді будуть цікавими для всіх.

Володимир Іваненко

Український Університет

27 квітня 2018 р.

«КВІТНЕВІ ТЕЗИ» СВЯТОСЛАВА СТЕЦЕНКА Сім запитань до незалежного кандидата на президента

Мій фейсбучний друг Святослав Стеценко вирішив узяти участь у змаганні за посаду президента України на чергових президентських перегонах. Можна було б побажати йому успіхів та перемоги на фініші.

Перечитаймо доданий текст пана Стеценка і зважмо на те, з чим, власне, наш кандидат має намір вийти на старт, пробігти виборчу дистанцію й перемогти на фініші (https://www.facebook.com/sostecenko/posts/1951813391559155).

С. Стеценко вірить у те, що «скоро відбудуться великі зрушення, які приведуть нас до великих змін». Він переконаний:

«Ми створимо на нашій землі нову країну, країну вільних людей, і житимемо в новій Україні.

Змістом економіки буде реалізація підприємницьких можливостей активних громадян – підприємців і створення достатніх умов для добробуту всіх громадян.

Змістом освіти буде розкриття талантів і здібностей кожної людини.

Ми житимемо в здоровому суспільстві і в здоровій природі.

В Україну приїжджатимуть не ті, хто шукає роботу, а ті, хто прагне самореалізації в бізнесі і в творчості, ті, хто прагне волі і готовий брати на себе відповідальність.

Я не хочу писати, якими будуть податки, наука, медицина, галузі господарства, соціальне забезпечення. В нас достатньо фахівців, які зроблять це краще за мене».

Треба думати, що наступні «фундаментальні підвалини» і є тими декількома гаслами, на яких зосереджується наш кандидат:

«1. Відповідальність громадянина і право громадянина захищати себе, свою родину і свою країну починається з права на збройний самозахист, яке буде закріплене конституційно.

2. Ми мусимо або бути мілітарним суспільством, або нас не буде. Воєнна загроза залишатиметься десятиріччями. Без гарантованого збройного захисту країна і суспільство розвиватися не зможуть.Кожен громадянин – захисник країни! – це наше гасло. Хто не спроможний захищати зброєю, допомагає захищати в інший спосіб. Кожен отримує для цього належну підготовку і засоби.

3. Повна люстрація трьох вищих ланок державного управління, всієї правопохоронної системи.

4. Виборні судді і суди присяжних, виборні шерифи. Без цього нам не здолати нинішнє болото.

5. Максимально сприятливі умови для чесного бізнесу – дрібного, середнього, великого, зокрема податкові і митні. Кращі, ніж в усіх сусідніх країнах. Вкладати гроші в бізнес має бути вигідно всім – і внутрішнім, і зовнішнім інвесторам».

Пан Стеценко упевнений, що «досягнення цих п’яти завдань є необхідною умовою для будь-яких інших позитивних змін». У цьому він бачить запоруку Перемоги і для цього й має намір «брати владу», оскільки «лише влада дає можливість втілити зміни».

С. Стеценко апелює до притомних сил в українському суспільстві й розраховує на їхню підтримку. При цьому він «готовий особисто брати на себе відповідальність», але ця відповідальність чомусь має свою межу: «за написане».

Звичайно, найпростішим було б закинути авторові, що його передвиборна платформа відмінна від передвиборних обіцянок інших кандидатів лише риторикою.

Сказалося так, як сказалося: десь у підсвідомості автор цих «квітневих тез» сумнівається в реальності своїх пропозицій, а то й не ризикує брати на себе повну відповідальність за ризики та можливі негативні наслідки втілення в життя своїх ідей.

Оскільки я багато в чому поділяю визначене в тезах пана Стеценка, хотілося б замислитися над суттю озвученого в контексті співвідношення бажаного й можливого.

Повернімося до перших двох тез, ключовою думкою яких є «швейцарська модель», а власне повернення до козацької традиції. Я є прибічником такої ідеї, але, на відміну від пана Стеценка, я не бачу можливостей для її реалізації. Принаймні дві проблеми стають тут на перешкоді.

Перша з них – інфантильність українського суспільства. Тут мало сказати про низький рівень національної свідомості й громадянської зрілості/відповідальності. Йдеться про рівень культури й мінімальної відповідальності взагалі.

Ризик громадянської війни був би неминучий, і то ще, даруйте за цинічність, півбіди: громадянська війна допомогла б нарешті визначитися тим, кого ми називаємо «какаяразніца».

Справжня біда була б у тому, що з перепою чи просто здуру українці перестріляли б один одного, застосовуючи зброю для розв‘язання громадських, ділових, родинних і всяких інших проблем. Прикладів цього – сила-силенна.

Друга проблема: авторитарно-тоталітарний устрій та адміністратично-командна система урядування апріорі виключають можливість озброєння суспільства, щоб воно раптом не здумало змінювати суспільний устрій і систему урядування збройним способом

Збройна зміна устрою та влади, можливо, також була б благом, але це неможливо з огляду на першу проблему – низький рівень національної свідомості й громадянської зрілості українського суспільства.

Тому мрія С. Стеценка про «швейцарську модель» нв сьогодні є fata morgana, хоч у віддаленій перспективі – на другому етапі системних змін – цілком можлива і необхідна.

Наступні дві тези нашого кандидата стосуються «повної люстрації трьох вищих ланок державного управління, всієї правопохоронної системи», а також виборності «суддів і судів присяжних» та «виборних шерифів».

Нагадаю вам, що спроби люстрації у тих же правоохоронних органах уже були і формально вони, здається, й тривають. Два Майдани, останній із яких навіть заюшився кров‘ю, не спричинилися до реальної люстрації.

Навіть декомунізація, яку формально було зведено до фізичного знесення символів авторитаризму-тоталітаризму та заміни топоніміки, яка нагадувала про авторитарно-тоталітарний устрій, практично не змінила рівня національної свідомості й громадянської зрілості українського суспільства.

Якщо внаслідок цього в менталітеті українців і відбудуться якісь зміни, то лише у віддаленій перспективі, система ж координат, яку успадкувала Україна від УРСР/СРСР, залишилася й залишатиметься незмінною.

За цих умов будь-які реформи правоохоронних органів, а тим більше виборність судів, присяжних, шерифів чи кого там ще не матимуть перспективи.

Авторитарно-тоталітарний устрій та адміністративно-командне урядування запрограмовані таким чином, що будь-які реформи перетворюються на косметичні ремонти, а вибори – на таку собі формальність. Згадайте їхнє правило: важливо не як голосують на виборах, а як підраховують голоси.

Отже, пан Стеценко обіцяє ситуативні розв‘язання проблем, які мають системний характер і які, звісно, поза системними змінами розв‘язати просто неможливо.

І останнє. С. Стеценко обіцяє створити умови для вільного розвитку бізнесу. Як прибічник «швейцарської моделі», і в цьому відношенні я узяв би за взірець Швейцарію й перетворив би Україну на офшорну зону, про що, до речі, я не раз писав. Але!

Ми знаємо, що корупція в Україні має тотальний характер і охоплює всі прошарки українського суспільства, але боротьбу з нею ведуть лише на визому рівні, і то вибірково, ситуативно, безсистемно.

Здавалося б, формально в Україні багато чого робиться для подолання копупції: настворювали спеціальних органів (уже є усілякі комітети й комісії, САП та НАБУ), тепер он іде боротьба за створення антикорупційних судів.

Марні справи! Іде боротьба з наслідками, але ніхто навіть не замислюється над причинами, над природою корупції в Україні.

А природа тотальної корупції в Україні в тому, що вона є породженням ще авторитарно-тоталітарного устрою й адміністративно-командного урядування, коріння якого заглибнене в абсолютистську традицію російського монархізму, а потім компартійно-радянського «демократичного централізму», функціонування яких було можливим лише на основі корупційної складової.

Отже, подолання корупції й створення сприятливих умов для вільного розвитку підприємництва можливе лише за умови зміни суспільного устрою та системи урядування, що їх успадкувала Україна від УРСР/СРСР.

І тут зринає питання про те, який суспільний устрій і яка система урядування були б природними й продуктивними для України й українського суспільства.

Очевидно, що такими для українського суспільства можуть бути такий устрій та така система урядування, які відповідають історичним традиціям і звичаям українського народу.

Системні зміни уможливлять і вибір конкретних моделей націотворення й державотворення.

У зв‘язку із сказаним вище й виникає потреба поставити перед Святославом Стеценком ряд запитань, відповіді на які нам і покажуть його готовність кандидувати на президента України.

1. Як С. Стеценко бачить українську національну ідею?

2. Яку ідеологію сповідує С. Стеценко і якою мірою ця ідеологія відображає українські національні традиції і звичаї, а відтак сподівання українського народу?

3. Як С. Стеценко бачить стратегію розвитку українського суспільства та української держави? Куди він хоче привести Україну через десять, двадцять, п‘ятдесят років?

4. Чи замислюється С. Стеценко над питанням зміни соціального устрою в Україні, тобто переходу від устрою, нав’язаного російсько-імперським та радянським пануванням, до устрою, який базувався б на українських національних традиціях і звичаях?

5. Чи замислюється С. Стеценко над питання зміни системи урядування в Україні, тобто переходу від старої радянської системи до нової, яка базувалася б на українських національних традиціях і звичаях?

6. Чи думає С. Стеценко над проблемами українізації України, причому не в плані банального поширення української мови, а в плані українізації сутнісної через повернення до національних традицій і звичаїв, які включають і певні морально-етичні норми, одна із яких – жити по совісті?

7. Яку позицію займає С. Стеценко щодо агресії Росії проти України? Це – далеко не останнє запитання, на яке має шукати відповідь кожен, хто збирається йти вибори президента, народних депутатів чи депутатів місцевих рад.

Нарешті цікаво також було б довідатися, якою що С. Стеценко робить для того, щоб піднести рівень національної свідомості й громадянської відповідальності українського суспільства.

Конкретні, докладні й добре аргументовані відповіді на поставлені вище запитання складуть тривку програму С. Стеценка як кандидата на президента і стануть тією благою звісткою, яку справді треба поширювати.

Володимир Іваненко

Український Університет

23 квітня 2018 р.

ЩО ЗА РАДИКАЛЬНОЮ ПАРТІЄЮ ЛЯШКА?

Дійшла таки у мене черга й до «Радикальної партії Олега Ляшка» (беру назва в лапки, щоб підкреслити повну офіційну назву цієї, ні для кого не секрет, приватної політичної сили.

Олег Ляшко сьогодні заявив:

«Національний інтерес для мене на першому місці. У мене є стратегічне бачення та план розвитку країни. І я готовий його втілити» (https://www.facebook.com/O.Liashko/posts/1634214603313797).

Скажіть мені: от хто Ляшка тягнув за язик і примушував озвучувати адресовані уже прямо йому незручні для кожного лідера політичної сили запитання?!

Парадокс ситуації в тому, що ці запитання головний радикал України уже читав у моїх нотатках про феномен М. Саакашвілі та Рух Нових Сил, де згадано було і його партію, і написав мені в приват:

«Бачив. Правильно! Хоча є з чим посперечатися щодо РПЛ».

Про РПЛ (РПЛ – Радикальна партія Ляшка) «посперечатися» тоді так і не довелося. Пан Олег пообіцяв і забув, а я не наполягав.

Тепер-от є нагода приперти чоловіка, який уже (!!!) здумав себе наступним президентом України, до стінки: де ж «стратегічне бачення та план розвитку країни»???

Отже, настав час для нотаток «Що за Радикальною партією Ляшка?»

Олег Ляшко має журналістський хист: стежу за Олегом відтоді, як зіткнувся з ним на приступку журналістики улітку 1990-го, коли він приходив до мене найматися на роботу (ану, чи є тут хтось, хто знає Ляшка раніше?). Отже, він напевно може сісти й написати або надиктувати якщо не стратегію розвитку України та супутні тексти, а бодай відповіді на мої стандартні запитання:

1. Як Радикальна партія Олега Ляшка бачить українську національну ідею?

2. Яку ідеологію сповідує Радикальна партія Олега Ляшка і якою мірою ця ідеологія відображає українські національні традиції і звичаї, а відтак сподівання українського народу?

3. Як Радикальна партія Олега Ляшка бачить стратегію розвитку українського суспільства та української держави? Куди партія та її лідер хочуть привести Україну через десять, двадцять, п‘ятдесят років?

4. Чи замислюється Радикальна партія Олега Ляшка (або хоча б інтелектуальна еліта партії) над питанням зміни соціального устрою в Україні, тобто переходу від устрою, нав’язаного російсько-імперським та радянським пануванням, до устрою, який базувався б на українських національних традиціях і звичаях?

5. Чи замислюється Радикальна партія Олега Ляшка (або хоча б інтелектуальна еліта) над питання зміни системи урядування в Україні, тобто переходу від старої радянської системи до нової, яка базувалася б на українських національних традиціях і звичаях?

6. Чи думає Радикальна партія Олега Ляшка над проблемами українізації України, причому не в плані банального поширення української мови, а в плані українізації сутнісної через повернення до національних традицій і звичаїв, які включають і певні морально-етичні норми, одна із яких – жити по совісті?

7. Яку позицію займає Радикальна партія Олега Ляшка та її лідер щодо агресії Росії проти України? Це – далеко не останнє запитання, на яке має шукати відповідь кожен, хто збирається йти вибори президента, народних депутатів чи депутатів місцевих рад.

Нарешті цікаво також було б довідатися, якою мірою ця політична сила робить для того, щоб радикально піднести рівень національної свідомості й громадянської відповідальності українського суспільства.

Не будемо дражнити лідера українських радикалів чи радикалів України (не знаю, яке означення тут доречніше) запитаннями про Льовочкіна та інших особистостей. Це все нікчемне у контексті поставлених вище запитань.

Думаю, відповіді будуть цікавими для всіх.

Володимир Іваненко

Український Університет

20 квітня 2018 р.

ЩО ЗА «ГРОМАДЯНСЬКОЮ ПОЗИЦІЄЮ»?

Нєкто Андрєй Кравчєнко зробив кольоровий запис у групу «Міхаіл Саакашвілі – наш прєзідєнт» (див. фото).

На жаль, я заблокований від коментування в групах, опції поширення там немає.

Залишилося одно: зробити скрін і прокоментувати поширенням на доступних мені сторінках.

Ось що я хотів би сказати:

«Цікаво було б почути відповідь самого Гриценка, у який спосіб може перемагати нація, яка посуговується чужою мовою. Чи, можливо, йдеться саме про ту націю, мовою якої написано цей текст?»

Не певен, що А. Гриценко відповість на моє запитання.

Очевидно, настав час для нотаток «Що за “Громадянською позицією”?»

На відміну від лідерів інших партій і рухів, пан Гриценко є доцентом «Могилянки» і відтак апріорі спроможний буде відповісти на мої стандартні запитання:

1. Як «Громадянська позиція» бачить українську національну ідею?

2. Яку ідеологію сповідує «Громадянська позиція» і якою мірою ця ідеологія відображає українські національні традиції і звичаї, а відтак сподівання українського народу?

3. Як «Громадянська позиція» бачить стратегію розвитку українського суспільства та української держави? Куди партія та її лідер хочуть привести Україну через десять, двадцять, п‘ятдесят років?

4. Чи замислюється «Громадянська позиція» (або хоча б інтелектуальна еліта партії) над питанням зміни соціального устрою в Україні, тобто переходу від устрою, нав’язаного російсько-імперським та радянським пануванням, до устрою, який базувався б на українських національних традиціях і звичаях?

5. Чи замислюється «Громадянська позиція» (або хоча б інтелектуальна еліта) над питання зміни системи урядування в Україні, тобто переходу від старої радянської системи до нової, яка базувалася б на українських національних традиціях і звичаях?

6. Чи думає «Громадянська позиція» над проблемами українізації України, причому не в плані банального поширення української мови, а в плані українізації сутнісної через повернення до національних традицій і звичаїв, які включають і певні морально-етичні норми, одна із яких – жити по совісті?

7. Яку позицію займає «Громадянська позиція» та її лідер щодо агресії Росії проти України? Це – далеко не останнє запитання, на яке має шукати відповідь кожен, хто збирається йти вибори президента, народних депутатів чи депутатів місцевих рад.

Сама назва партії – «Громадянська позиція» – спонукає нас поцікавитися також, якою мірою ця політична сила старається підносити рівень національної свідомості й громадянської відповідальності українського суспільства.

Нагадаю тут, що кілька років тому під час Майдану я похвалив пана полковника за озвучену ним тоді тактику виходу з політичної кризи, але водночас вказав і на брак стратегічного бачення перспективи.

Внаслідок останнього «Громадянська позиція» не потрапила до Верховної Ради, а пан Гриценко став доцентом «Могилянки».

Частиною обов‘язків доцента є науково-дослідна робота. Сподіваюся, доцент Гриценко не марнував часу і має чим відповісти на перелічені вище запитання.

Думаю, відповіді будуть цікавими для всіх.

Володимир Іваненко

Український Університет

18 квітня 2018 р.

ЩО ЗА УКРОПом?

Письменник Василь Шкляр переконаний, що УКРОП мусить повернути людям віру у зміни та чесну політику (дет. тут: http://www.ukrop.com.ua/uk/news/central/8768-vasil-shklyar-ukrop-musit-povernuti-lyudyam-viru-u-zmini-ta-chesnu-politiku).

УКРОП – Українське Об‘єднання Патріотів – одна з наймолодших політичних сил України.

Я нічого не маю проти цієї політичної сили, хоч мене й коробить використання в її назві просторічне слово, сленг, та ще й принесений із-за порєбріка тими, хто прийшов в Україну з війною.

Але якщо вже така незугарна назва влаштовує навіть високоосвічених і чутливих до слова членів цієї партії, то хай уже буде.

Як і у відношенні до інших політичних партій та рухів, мене цікавить, наскільки україноцентричною (і справді патріотичною) є ця організація та що вона пропонує українському суспільству.

Для цього у мене є стандартний набір прямих запитань як до членів партії УКРОП, так і до симпатиків партії та лідера:

1. Як УКРОП бачить українську національну ідею?

2. Яку ідеологію сповідує УКРОП і якою мірою ця ідеологія відображає українські національні традиції і звичаї, а відтак сподівання українського народу?

3. Як УКРОП бачить стратегію розвитку українського суспільства та української держави? Куди партія та її лідер хочуть привести Україну через десять, двадцять, п‘ятдесят років?

4. Чи замислюється УКРОП (або хоча б інтелектуальна еліта партії) над питанням зміни соціального устрою в Україні, тобто переходу від устрою, нав’язаного російсько-імперським та радянським пануванням, до устрою, який базувався б на українських національних традиціях і звичаях?

5. Чи замислюється УКРРА (або хоча б інтелектуальна еліта) над питання зміни системи урядування в Україні, тобто переходу від старої радянської системи до нової, яка базувалася б на українських національних традиціях і звичаях?

6. Чи думає УКРОП над проблемами українізації України, причому не в плані банального поширення української мови, а в плані українізації сутнісної через повернення до національних традицій і звичаїв, які включають і певні морально-етичні норми, одна із яких – жити по совісті?

7. Яку позицію займає УКРОП та її лідер щодо агресії Росії проти України? Це – далеко не останнє запитання, на яке має шукати відповідь кожен, хто збирається йти вибори президента, народних депутатів чи депутатів місцевих рад.

В Україні звикли так: з-поміж двох зол вибирати менше. Замість того, щоб відразу безпомильно налаштовуватися на добро. При цьому рішуче й категорично відмежовуватися від чужого і чуждого.

Розмову про те, яких змін потребує Україна, ведемо тут: https://m.facebook.com/Ukraine-System-Change-%D0%A3%D0%BA%D1%80%D0%B0%D1%97%D0%BD%D0%B0-%D0%97%D0%BC%D1%96%D0%BD%D0%B0-%D0%A1%D0%B8%D1%81%D1%82%D0%B5%D0%BC%D0%B8-135393920538991/. Запрошуємо до участі!

Володимир Іваненко

Український Університет

17 квітня 2018 р.

ЩО КРИЄТЬСЯ ЗА РАДИКАЛІЗМОМ ОЛЕГА ЛЯШКА?

Формально Олег Ляшко має рацію. Біда тільки в тому, що по суті усе це є агресивна популістська риторика.

В Україні ще так багато людей, які вірять у Ляшка, вибачають йому гріхи (навіть не намагаючись вникнути у їхню суть), вірять його персонізованій Радикальній партії Олега Ляшка (не заглядаючи в її програму) і т.ін.

Запитання, винесене в заголовок, я вже задавав щодо партій «Свобода», «Батьківщина», «Самопоміч», Руху Нових Сил… Сказане там однаковою мірою стосується і О. Ляшка та його Радикальної партії.

Деякі тези з цих та інших нотаток, очевидно, тут варто нагадати у формі прямих запитань як до членів Радикальної партії, так і до симпатиків партії та лідера:

1. Як Радикальна партія бачить українську національну ідею?

2. Яку ідеологію сповідує Радикальна партія і якою мірою ця ідеологія відображає українські національні традиції і звичаї, а відтак сподівання українського народу?

3. Як Радикальна партія бачить стратегію розвитку українського суспільства та української держави? Куди партія та її лідер хочуть привести Україну через десять, двадцять, п‘ятдесят років?

4. Чи замислюється Радикальна партія (або хоча б її інтелектуальна еліта) над питанням зміни соціального устрою в Україні, тобто переходу від устрою, нав’язаного російсько-імперським та радянським пануванням, до устрою, який базувався б на українських національних традиціях і звичаях?

5. Чи замислюється Радикальна партія (або хоча б її інтелектуальна еліта) над питання зміни системи урядування в Україні, тобто переходу від старої радянської системи до нової, яка базувалася б на українських національних традиціях і звичаях?

6. Чи думає Радикальна партія над проблемами українізації України, причому не в плані банального поширення української мови, а в плані українізації сутнісної через повернення до національних традицій і звичаїв, які включають і певні морально-етичні норми, одна із яких – жити по совісті?

7. Яку позицію займає Радикальна партія та її лідер щодо агресії Росії проти України? Це – далеко не останнє запитання, на яке має шукати відповідь кожен, хто збирається йти вибори президента, народних депутатів чи депутатів місцевих рад.

В Україні звикли так: з-поміж двох зол вибирати менше. Замість того, щоб відразу безпомильно налаштовуватися на добро. При цьому рішуче й категорично відмежовуватися від чужого і чуждого.

Розмову про те, яких змін потребує Україна, ведемо тут: https://m.facebook.com/Ukraine-System-Change-%D0%A3%D0%BA%D1%80%D0%B0%D1%97%D0%BD%D0%B0-%D0%97%D0%BC%D1%96%D0%BD%D0%B0-%D0%A1%D0%B8%D1%81%D1%82%D0%B5%D0%BC%D0%B8-135393920538991/. Запрошуємо до участі!

Володимир Іваненко

Український Університет

18 грудня 2017 р.

https://www.facebook.com/volodymyr.ivanenko/posts/1941528305860501

ЩО ЗА «НАЦІОНАЛЬНИМ КОРПУСОМ»?

Інтерв‘ю Соні Кошкіної з Андрієм Білецьким обговорено багато як загальних, так і окремих питань діяльності самого нардепа, його проектів – полку «Азов», «Національних дружин», політичної сили «Національний корпус», а також взаємин з іншими націоналістичними організаціями, зокрема – з об‘єднаннями «Свобода» й «Правий сектор» (див.: https://lb.ua/news/2018/02/21/390730_andriy_biletskiy_parlament_treba.html).

Основну увагу в цій розмові зосереджено на перезавантажуванні парламенту, яке А. Білецький вважає найактуальнішим.

С. Кошкінам нагадала співрозмовникові програмні засади Маніфесту націоналістичних сил, в яких перетрушування ВРУ не згадується, зате говориться про створення Балто-Чорноморського союзу, повернення ядерного статусу, вільне володіння зброєю для населення та створення єдиної помісної церкви.

А. Білецький пояснив, як йому уявляється відновлення ядерного потенціалу України та створення єдиної помісної церкви.

Деталізації зачеплених в інтерв’ю окремих тем досить, щоб зрозуміти, наскільки несистемно, ба навіть фрагментарно-ситуативно дивиться молодий політик на перспективи України і наскільки нетривка його ідеологія, яку він визначає як націоналістичну, будучи щиро переконаним у тому, ні його політична сила, ні «Свобода» та «Правий сектор» не вдаються до суто лівацьких радикальних дій і вчинків.

Це при тому, що один тільки полк «Азов» не раз уславився радикалізмом явно не традиціоналістського штибу, а марш «Національних дружин» є класичним проявом лівацтва, яке в кращому разі нагадує компартійно-комсомольські «народні дружини», а в гіршому – бойові загони націонал-соціалістів (прикметно, що ні одні, ні другі не були націоналістичними).

Я вже не раз писав про те, що Всеукраїнське об‘єднання «Свобода» так само позиціонує себе як націоналістичну політичну силу. ЗМІ також сформували в українському суспільстві уявлення про «Свободу» як радикальну націоналістичну партію. «Свободівці» активно послуговуються іменем Степана Бандери, червоно-чорним прапором та іншими атрибутами націоналістичного характеру. Своїми деклараціями і своїми діями «Свобода» демонструє лівацькі, ліво-радикальні настрої, які з націоналізмом мають спільне тільки одно – риторику.

У такий же спосіб проявився в українському суспільстві й «Правий сектор».

Отже, «Національний корпус», який, як і «Свобода» та «Правий сектор», вдається до націоналістичної риторики, посилається на імена Д. Донцова, Ю. Липи, М. Сціборського чи С. Бандери, з великою натяжкою можна віднести до справді націоналістичних, справді консервативних і справді традиціоналістстких політичних рухів.

Націоналізм – ідеологічна течія консервативного, традиціоналістського спрямування. Відтак і спектр політичних рухів так чи інакше має базуватися передусім на національних традиціоналістських підходах. Хай це буде націоналізм правого (консервативний націоналізм), націоналізм лівого (соціально орієнтований націоналізм) чи націоналізм центристського (поміркований націоналізм) спрямування.

Як і «Свобода», «Національний корпус» – політична сила з ліво-радикальними настроями, і тому він не вписується навіть у націоналізм соціально орієнтованого спрямування.

У Соні Кошкіної була можливість допомогти нам розібратися в політичній орієнтації народного депутата А. Білецького і його «Національного корпусу». Але вона цього не зробила.

Тим часом варто було б це зробити, спробувавши дістати від пана Білецького відповіді на наступні запитання:

1. Як він і «Національний корпус» бачить українську національну ідею?

2. Яку ідеологію сповідує «Національний корпус» і якою мірою ця ідеологія відображає українські національні традиції і звичаї, а відтак сподівання українського народу?

3. Як «Національний корпус» бачить стратегію розвитку українського суспільства та української держави? Куди партія та її лідер хочуть привести Україну через десять, двадцять, п‘ятдесят років?

4. Чи замислюється «Національний корпус» (або хоча б його інтелектуальна еліта) над питанням зміни соціального устрою в Україні, тобто переходу від устрою, нав’язаного російсько-імперським та радянським пануванням, до устрою, який базувався б на українських національних традиціях і звичаях?

5. Чи замислюється «Національний корпус» (або хоча б його інтелектуальна еліта) над питання зміни системи урядування в Україні, тобто переходу від старої радянської системи до нової, яка базувалася б на українських національних традиціях і звичаях?

6. Чи думає «Національний корпус» над проблемами українізації України, причому не в плані банального поширення української мови, а в плані українізації сутнісної через повернення до національних традицій і звичаїв, які включають і певні морально-етичні норми, одна із яких – жити по совісті?

Цих запитань було б досить, щоб побачити, наскільки україноцентричним є А. Білецький, а відтак і його новий політичний проект – партія «Національний корпус». Це також теми, які мали б бути висвітлені на сайті «Національного корпусу» (див.:

http://nationalcorps.org/).

В Україні звикли так: з-поміж двох зол вибирати менше. Замість того, щоб відразу безпомильно налаштовуватися на добро. При цьому рішуче й категорично відмежовуватися від чужого і чуждого.

Розмову про те, яких змін потребує Україна, ведемо тут: https://m.facebook.com/Ukraine-System-Change-%D0%A3%D0%BA%D1%80%D0%B0%D1%97%D0%BD%D0%B0-%D0%97%D0%BC%D1%96%D0%BD%D0%B0-%D0%A1%D0%B8%D1%81%D1%82%D0%B5%D0%BC%D0%B8-135393920538991/. Запрошуємо до участі!

Володимир Іваненко

Український Університет

22 лютого 2018 р.

ЩО ЗА «САМОПОМІЧЧЮ»?

Всеукраїнське об‘єднання «Свобода» позиціонує себе як націоналістична політична сила. ЗМІ також сформували в українському суспільстві уявлення про «Свободу» як радикальну націоналістичну партію. «Свободівці» активно послуговуються іменем Степана Бандери, червоно-чорним прапором та іншими атрибутами націоналістичного характеру.

У своїх статтях я не раз звертав увагу на те, що «Свобода» і своїми деклараціями, і своїми діями демонструє лівацькі, ліво-радикальні настрої, які з націоналізмом мають спільне тільки одно – риторику.

Націоналізм – ідеологічна течія консервативного спрямування. Відтак і спектр політичних рухів так чи інакше має базуватися передусім на національних традиціоналістських підходах. Хай це буде націоналізм правого (консервативний націоналізм), націоналізм лівого (соціально орієнтований націоналізм) чи націоналізм центристського (поміркований націоналізм) спрямування.

Як політична сила з ліво-радикальними настроями, «Свобода», однак, не вписується навіть у націоналізм лівого, соціально орієнтованого спрямування.

Осмислення декларацій і дій Руху Нових Сил спонукало мене скласти невеликий запитальник для тестування політичних партій і рухів в Україні на предмет їхньої відповідності сподіванням українського суспільства.

Учора-позавчора ці запитання я поставив перед членами й прихильниками партії «Баттківщина».

Один свободівець своїм коментарем спонукав мене перефразувати ці ж запитання членам та симпатикам всеукраїнського об‘єднання «Свобода».

1. Як «Свобода» бачить українську національну ідею?

2. Яку ідеологію сповідує «Свобода» і якою мірою ця ідеологія відображає українські національні традиції і звичаї, а відтак сподівання українського народу?

3. Як «Свобода» бачить стратегію розвитку українського суспільства та української держави? Куди партія та її лідер хочуть привести Україну через десять, двадцять, п‘ятдесят років? (Історія «Свободи» досить тривала – чверть століття, – щоб простежити, як наміри партії втілюються в життя і яких результатів домагається.)

4. Чи замислюється «Свобода» (або хоча б її інтелектуальна еліта) над питанням зміни соціального устрою в Україні, тобто переходу від устрою, нав’язаного російсько-імперським та радянським пануванням, до устрою, який базувався б на українських національних традиціях і звичаях?

5. Чи замислюється «Свобода» (або хоча б її інтелектуальна еліта) над питання зміни системи урядування в Україні, тобто переходу від старої радянської системи до нової, яка базувалася б на українських національних традиціях і звичаях?

6. Чи думає «Свобода» над проблемами українізації України, причому не в плані банального поширення української мови, а в плані українізації сутнісної через повернення до національних традицій і звичаїв, які включають і певні морально-етичні норми, одна із яких – жити по совісті?

7. Яку позицію займає «Свобода» та її лідер щодо агресії Росії проти України? Це – далеко не останнє запитання, на яке має шукати відповідь кожен, хто збирається йти вибори президента, народних депутатів чи депутатів місцевих рад.

В Україні звикли так: з-поміж двох зол вибирати менше. Замість того, щоб відразу безпомильно налаштовуватися на добро. При цьому рішуче й категорично відмежовуватися від чужого і чуждого.

Розмову про те, яких змін потребує Україна, ведемо тут: https://m.facebook.com/Ukraine-System-Change-%D0%A3%D0%BA%D1%80%D0%B0%D1%97%D0%BD%D0%B0-%D0%97%D0%BC%D1%96%D0%BD%D0%B0-%D0%A1%D0%B8%D1%81%D1%82%D0%B5%D0%BC%D0%B8-135393920538991/. Запрошуємо до участі!

Володимир Іваненко

Український Університет

15 жовтня 2017 р.

ЩО ЗА «СВОБОДОЮ»?

Всеукраїнське об‘єднання «Свобода» позиціонує себе як націоналістична політична сила. ЗМІ також сформували в українському суспільстві уявлення про «Свободу» як радикальну націоналістичну партію. «Свободівці» активно послуговуються іменем Степана Бандери, червоно-чорним прапором та іншими атрибутами націоналістичного характеру.

У своїх статтях я не раз звертав увагу на те, що «Свобода» і своїми деклараціями, і своїми діями демонструє лівацькі, ліво-радикальні настрої, які з націоналізмом мають спільне тільки одно – риторику.

Націоналізм – ідеологічна течія консервативного спрямування. Відтак і спектр політичних рухів так чи інакше має базуватися передусім на національних традиціоналістських підходах. Хай це буде націоналізм правого (консервативний націоналізм), націоналізм лівого (соціально орієнтований націоналізм) чи націоналізм центристського (поміркований націоналізм) спрямування.

Як політична сила з ліво-радикальними настроями, «Свобода», однак, не вписується навіть у націоналізм лівого, соціально орієнтованого спрямування.

Осмислення декларацій і дій Руху Нових Сил спонукало мене скласти невеликий запитальник для тестування політичних партій і рухів в Україні на предмет їхньої відповідності сподіванням українського суспільства.

Учора-позавчора ці запитання я поставив перед членами й прихильниками партії «Баттківщина».

Один свободівець своїм коментарем спонукав мене перефразувати ці ж запитання членам та симпатикам всеукраїнського об‘єднання «Свобода».

1. Як «Свобода» бачить українську національну ідею?

2. Яку ідеологію сповідує «Свобода» і якою мірою ця ідеологія відображає українські національні традиції і звичаї, а відтак сподівання українського народу?

3. Як «Свобода» бачить стратегію розвитку українського суспільства та української держави? Куди партія та її лідер хочуть привести Україну через десять, двадцять, п‘ятдесят років? (Історія «Свободи» досить тривала – чверть століття, – щоб простежити, як наміри партії втілюються в життя і яких результатів домагається.)

4. Чи замислюється «Свобода» (або хоча б її інтелектуальна еліта) над питанням зміни соціального устрою в Україні, тобто переходу від устрою, нав’язаного російсько-імперським та радянським пануванням, до устрою, який базувався б на українських національних традиціях і звичаях?

5. Чи замислюється «Свобода» (або хоча б її інтелектуальна еліта) над питання зміни системи урядування в Україні, тобто переходу від старої радянської системи до нової, яка базувалася б на українських національних традиціях і звичаях?

6. Чи думає «Свобода» над проблемами українізації України, причому не в плані банального поширення української мови, а в плані українізації сутнісної через повернення до національних традицій і звичаїв, які включають і певні морально-етичні норми, одна із яких – жити по совісті?

7. Яку позицію займає «Свобода» та її лідер щодо агресії Росії проти України? Це – далеко не останнє запитання, на яке має шукати відповідь кожен, хто збирається йти вибори президента, народних депутатів чи депутатів місцевих рад.

В Україні звикли так: з-поміж двох зол вибирати менше. Замість того, щоб відразу безпомильно налаштовуватися на добро. При цьому рішуче й категорично відмежовуватися від чужого і чуждого.

Розмову про те, яких змін потребує Україна, ведемо тут: https://m.facebook.com/Ukraine-System-Change-%D0%A3%D0%BA%D1%80%D0%B0%D1%97%D0%BD%D0%B0-%D0%97%D0%BC%D1%96%D0%BD%D0%B0-%D0%A1%D0%B8%D1%81%D1%82%D0%B5%D0%BC%D0%B8-135393920538991/. Запрошуємо до участі!

Володимир Іваненко

Український Університет

15 жовтня 2017 р.

ЩО ЗА «БАТЬКІВЩИНОЮ»?

В Україні ще так багато людей, які вірять у Юлію Тимошенко, вибачають їй гріхи (навіть не намагаючись вникнути у їхню суть), вірять її партії «Батьківщина» (не заглядаючи в її програму) і т.ін.

Свідченням такої віри в ЮВТ є позиція очільника «Батьківщини» в Києві пана В. Бондаренка (https://www.facebook.com/V.D.Bondarenko/posts/908011906022853).

Я відстежую активність ЮВТ відтоді, коли вона ще займалася популярним свого часу відеобізнесом (з демонстрацією в відеосалонах порнофільмів). Відтоді й дотепер у кар‘єрі нашої героїні є чимало «світлих» сторінок, над якими мало хто бодай пробує замислитися…

Ґуґл вам у поміч – тепер усе в нетрях світової павутини доступне кожному, хто може набирати на клавіатурі компа чи смартфону відповідні імена, назви, ключові слова…

Але не обов‘язково заглиблюватися аж так далеко. Є сайт політичної сили під назвою «Батьківщина», і на тому сайті – програмні документи приватної партії ЮВТ. Відділивши зерно (чин) від полови (обіцянки), можна доволі легко розібратися, що до чого і хто є who.

Я не певен, чи писатиму про це окрему статтю, але є у мене публікації, які так чи інакше згадують партію «Батьківщина» та її (партії) амбіції.

Нижче, після цього запису на цій же сторінці перепощено мої нотатки про М. Саакашвілі та його Рух Нових Сил. Сказане там однаковою мірою стосується і Ю. Тимошенко та її партії «Батьківщина».

Деякі тези з цих та інших нотаток, очевидно, тут варто нагадати у формі прямих запитань як до членів партії «Батьківщина», так і до симпатиків партії та лідера:

1. Як «Батьківщина» бачить українську національну ідею?

2. Яку ідеологію сповідує «Батьківщина» і якою мірою ця ідеологія відображає українські національні традиції і звичаї, а відтак сподівання українського народу?

3. Як «Батьківщина» бачить стратегію розвитку українського суспільства та української держави? Куди партія та її лідер хочуть привести Україну через десять, двадцять, п‘ятдесят років? (Історія «Батьківщини» досить тривала, щоб простежити, як наміри партії втілюються в життя і яких результатів домагається.)

4. Чи замислюється «Батьківщина» (або хоча б її інтелектуальна еліта) над питанням зміни соціального устрою в Україні, тобто переходу від устрою, нав’язаного російсько-імперським та радянським пануванням, до устрою, який базувався б на українських національних традиціях і звичаях?

5. Чи замислюється «Батьківщина» (або хоча б її інтелектуальна еліта) над питання зміни системи урядування в Україні, тобто переходу від старої радянської системи до нової, яка базувалася б на українських національних традиціях і звичаях?

6. Чи думає «Батьківщина» над проблемами українізації України, причому не в плані банального поширення української мови, а в плані українізації сутнісної через повернення до національних традицій і звичаїв, які включають і певні морально-етичні норми, одна із яких – жити по совісті?

7. Яку позицію займає «Батьківщина» та її лідер щодо агресії Росії проти України? Це – далеко не останнє запитання, на яке має шукати відповідь кожен, хто збирається йти вибори президента, народних депутатів чи депутатів місцевих рад.

В Україні звикли так: з-поміж двох зол вибирати менше. Замість того, щоб відразу безпомильно налаштовуватися на добро. При цьому рішуче й категорично відмежовуватися від чужого і чуждого.

Розмову про те, яких змін потребує Україна, ведемо тут: https://m.facebook.com/Ukraine-System-Change-%D0%A3%D0%BA%D1%80%D0%B0%D1%97%D0%BD%D0%B0-%D0%97%D0%BC%D1%96%D0%BD%D0%B0-%D0%A1%D0%B8%D1%81%D1%82%D0%B5%D0%BC%D0%B8-135393920538991/. Запрошуємо до участі!

Володимир Іваненко

Український Університет

15 жовтня 2017 р.

ФЕНОМЕН МІХО СААКАШВІЛІ Й УКРАЇНСЬКІ ПОЛІТИЧНІ РЕАЛІЇ

Найбільший в американскій історії ураган “Ірма” натворив лиха та й пішов собі далі, зменшуючи до нуля свою міць.

Курява ж, піднята черевиками політичних прихильників і політичних же противників Міхо Саакашвілі, ніяк не спадає, хоч сподіваного урагану, обіцяного Рухом Нових Сил на осінь, здається, уже не буде.

І все, мабуть, тому, що обидві сторони перестаралися на старті, витративши аж надто багато зусиль спочатку на очікування переходу (“Ти надто ждеш. Не треба ждати надто. Як не вбива – знесилює ждання”, – писала колись поетеса), а потім – на сам перехід.

Гора народила мишу. Можна навіть сказати, що дві гори народили одну мишу. Чи одного Мишу?

Два політики, які здумали себе великими, насправді продемонстрували свою політичну незрілість, своє хлоп’яцтво і зрештою – свою ницість.

Я нічого тут не буду говорити про президента України, хоч мені і є що про нього сказати. З часом, можливо, висловлю своє бачення П. Порошенка як явища української історії і політики.

Зараз мені видається цікавішим феномен Саакашвілі в українському контексті, оскільки він цікавий не тільки сам собою, але і як дзеркало українського суспільства взагалі та українського політикуму зокрема (з президентом Порошенком включно).

М. Саакашвілі для України – приходько, чужинець, хоч значна частина його життя і була пов’язана з Україною. Від початку його статус в Україні був непевний.

Одні стверджують, що він приїхав в Україну на запрошення президента Порошенка. Інші подейкують, що він з’явився на берегах Дніпра за намовою американського керівництва. Ну, а хтось вважає його політичним біженцем…

Очевидно, є й інші версії. Але з якого боку не глянь, Саакашвілі явно не надається ні на роль Слави Стецько (яка повернулася в Україну, щоб утверджувати її незалежність), ні навіть на Романа Зварича (поклик предків якого був спонукою до пошуку можливостей кращої самореалізації, ніж у себе на батьківщині в США).

Саакашвілі явився Україні як особистість, яка вже реалізувалася, яка набула помітної ваги й авторитету на світовому рівні і яка справді могла бути вельми корисною як дорадник, посередник і навіть спецпредставник президента України.

У такий спосіб екс-президент Грузії не тільки зберіг би своє добре ім’я, але й примножив би свої чесноти. Але сталося не так, як гадалося…

Жага влади, схильність до популізму і ще якісь глибинно-сутнісні речі відігралися на панові Саакашвілі повною мірою.

Йому б не треба було йти на посаду очільника Одеської обласної адміністрації. Кожен випускник “київського КДУ” має розуміти: не можна змінити підсистему, не змінюючи усієї системи, тобто побороти корупцію в окремо взятій частині дуже корумпованого цілого.

Він же пішов. Щоб спалитися без очевидного позитивного результату. Хіба що Божий промисел був у тому, щоб Саакашвілі й Порошенко упевнилися в щирості й надійності своєї дружби. Що ж, кожен із них пізнав, наскільки міцною була їхня дружба. Ошуканими виявилися обоє. Правда, кожен по-своєму…

На цьому можна було поставити крапку. Взагалі. Або перевести протистояння з учорашнім другом в іншу площину. Наприклад, виступаючи в ролі радника тих сил, які мають більше можливостей, щоб змінити на краще і колишнього друга, і Україну.

М. Саакашвілі укупі з групою так само зневажених своїх земляків-грузинів вирішив кинутися у вир української політики і заснував свою політичну партію – Рух Нових Сил.

Сам він стверджує, що жодних політичних амбіцій у нього немає і що він просто хоче допомогти постати, проявитися й зрештою прийти до влади в Україні “новим силам”.

Чудовий намір. Але навіщо тоді самому очолювати цей РНС? Чи не розумніше поставити на його чолі представників отих “нових сил”?

На жаль, ці запитання – риторичні. Немає ніяких “нових сил”, і це видно неозброєним оком навіть з Америки. Ну, які “нові сили” з тих грузинів та українців, хто посидів у чиновницьких кріслах урядових структур і кого витиснули з тих крісел сильніші прибічники Системи?

Тим більше, до “нових сил” явно не віднесеш хай і переважно молодих, але чинних народних депутатів Заліщук, Лещенка, Найєма, Слободяника, Чумака та ін., не кажучи вже про Садового та Тимошенко, які також примкнули до РНС, які є плоттю від плоті чинної влади і які просто стали в позу щодо останньої.

Збоку глянути, так РНС є ніщо інше, як спосіб перегрупування сил для боротьби за владу. В чинній Системі. Навіть без зміни її “координат”. Для тих, хто зараз знаходиться на борту владної яхти (човен для них не надається), оця вся котовасія з Рухом Нових Сил, безумовно, є “розхитуванням ситуації”. Навіть якби й війни не було…

Парадокс тут тепер ще й у тому, що на чолі РНС як політичної сили країни стоїть, як за великим рахунком – іноземець, як за малим – особа без громадянства, що є щонайменше нонсенсом. Навіть будучи громадянином України (із щойно набутим громадянством), з погляду здорового глузду, навряд чи є сенс влазити в політику країни, яка не є твоєю природною батьківщиною (тим більше – Батьківщиною).

Щонайменше дві причини мали б стримати Саакашвілі (а також інших таких, як він, – того ж Найєма).

Перша й головна – знання традицій і звичаїв. Просто не уявляю собі, ЯК можна набиватися в політичні лідери у суспільстві, традиції й звичаї якого не є частиною твого єства і про які ти не маєш навіть рожевого уявлення. Тим більше, коли ти ставиш перед собою за мету зміну системи урядування.

Другою я назвав би морально-етичну причину. Тут передусім ідеться про те, гоже чи негоже лізти із своїм уставом в чужий монастир. Ми ж не рипаємося до сусіда наводити порядок у його родині. Навіть у хаті брата чи сестри ми почуваємося все-таки гістьми, а не господарями.

Я свідомий того, що політика – царина, в якій мораль та етика, а відтак знання й досвід, відсуваються на задній план. Але все ж таки бодай якісь гальма мають спрацьовувати!

І отут до речі переключити регістр і перейти на розмову про українське суспільство як факт (об’єкт) і фактор (умова) для такого феномену, як Саакашвілі (або Найєм, або ще хтось із приходьків).

Українське суспільство має таку природу, що воно чомусь просто не хоче (чи й не здатне?) самоорганізовуватися й самоурядуватися. Ну, не може воно без “варягів”. Традиція запрошення чужинців до урядування, очевидно, й спричинилася до вироблення у нашій ментальності синдрому меншовартості, а відтак і недовіри до власних лідерських талантів.

Не бажаючи брати на себе відповідальність за долю суспільства й України, ми ладні віддати владу над собою чужинцям, аби тільки вона не дісталася своїм. У цьому є одна перевага: у разі прорахунків влади, ми легко звалюємо всю вину на євреїв, росіян, поляків, грузинів та інших інородців і волаємо про засилля чужинців у владі та про те, що влада не дбає про наші інтереси.

Ясна річ, чому приходькам не скористатися дарованою можливістю для реалізації своїх інтересів? Приходять і беруть усе, що погано лежить.

М. Саакашвілі запевнює, що він хоче для України й українців лише добра. У програмі Руху Нових Сил він написав, що буде зроблено за перші сімдесят днів після приходу РНС до влади. А що буде з Україною й українцями через сімдесят років, його програма замовчує. Так само, як замовчує саму потребу збереження національних традицій і звичаїв, не кажучи вже про ідеологію, яка надихатиме на подвиги його колаборантів переважно з числа малоросів та таких же приходьків, як і він сам.

Інфантильно-ревниве й знервоване негараздами українське суспільство, принаймні значна його частина, з надією дивиться на тих, хто обіцяє добробут і щастя. Тут і зараз. Імпортоване з землі обіцяної, з Кавказьких гір чи з “тайожного союзу”. Аби тільки не свого.

Є попит – буде й пропозиція. “Я прийшов дати вам волю!” – каже Саакашвілі, і значна частина українського суспільства, якій з різних причин не по дорозі з Порошенком чи Ляшком, тут же дружно: “Міхо, ми з тобою!”

…В українському сегменті ФБ пошук дає пару дюжин груп, в які згуртовуються симпатики грузинського екс-президента, завбачивши в ньому ледве не месію й спасителя. Одні бачать у нім майбутнього прем’єра, інші – навіть президента, дарма що він не може претендувати на цю посаду.

Отже, хоч сам Міхо й повторює, що ні на що не претендує і що робить все лише для блага України й українського народу, але ж спокуса сама проситься йому в руки. І якщо знедолених українців добре нагріти, то й виборів не треба чекати – благо, майданні технології відпрацьовані до досконалості, а влада й радикали лише готові підлити олії в полум’я чергової революції.

* * *

Накльовується ще один розділ до моїх нотаток, хоч і пов’язаний із М. Саакашвілі, але стосується виключно стану українського суспільства.

Цікаво, чи відстежують це явище соціологи. Опитування 112-го каналу, гостем якого був Саакашвілі, показало, що його підтримують 84% аудиторії цього каналу. Цифра ситуативна, але промовиста.

Те, що я скажу, грунтується на приблизно такій же вибірці, але на цей раз уже з моєї сирічки, і цифр у мене немає.

Впадає в око дуже потужна підтримка Саакашвілі з боку російськомовних українців, і це мало б занепокоїти суспільство. Думаю, що першу скрипку тут грають “какаяразніци” завдяки популізмові політика.

Хоч моя стрічка переважно україномовна, зауважу, що підтримка Саакашвілі з боку моїх ФБ друзів є, і вона досить потужна, але не вирішальна.

Очевидно, ці україномовні також належать до категорії “какаяразніца”, оскільки їм байдуже, що в тому, що пропонує і що активно просуває на політичний ринок Саакашвілі Україна існує лише формально – у іменах та назвах.

Як заявив Саакашвілі на телеканалі, його мета завести у ВРУ “триста спартанців”, які конституційною більшістю зможуть крутити Україною, як циган сонцем. Оскільки по суті України в програмі РНС немає, то “трьомастами спартанцями” можуть стати й добре замасковані під російськомовних патріотів та дуже небажані елементи.

І тут є над чим подумати україномовним громадянам України, і передусім україномовним прихильникам Саакашвілі. А україноцентричним політологам варто було б увійти в РНС, щоб справити бодай якийсь вплив на політичне орієнтування його лідера на українську справи.

* * *

Мені роблять закиди навіть україномовні українці, які горою стоять за М. Саакашвілі, що я помиляюся і що відтак автоматично стаю на бік української влади.

Я нічого не маю проти Саакашвілі як особистості і як політика: він є таким, як він є. І дай Бог, щоб він виправдав сподівання тих, хто покладає на нього надії.

Є однак нюанси, які насторожують і примушують замислитися.

Перший: в інтернеті мусується припущення, що все пов’язане із Саакашвілі є не більше, ніж гра, добре зрежисована П. Порошенко та ним. Вони ж то були дуже близькими друзями, але навіть розійшовшись по різні сторони барикад, не стали лютими ворогами. Інакше Саакашвілі було б арештовано і ув’язнено під будь-яким формальним приводом, а приводів – достатньо. Це повинно бодай насторожити тих, хто бачить в особі Саакашвілі спасителя України.

Другий: Д. Гордон стверджує, що Саакашвілі використовують в Україні американці як таран для руйнування кланово-олігархічної системи й приборкання корупції. Це також цілком можливо, і президент України напевно в курсі. Ясна річ, що в цьому випадку Саакашвілі на повну силу використовує свій популістський талант і реалізує ліберальну програму. Якщо це так, тоді україноцентричні сили можуть і повинні підіграти йому для досягнення мети. Але це має бути усвідомлений вибір. У цьому разі Саакашвілі стає дуже вигідним попутником.

Третє: ні перше, ні друге не робить колишнього грузинського президента україноцентричним політиком. М. Саакашвілі міг би таким стати, якби він:

– спирався на україноцентричні сили в українському суспільстві;

– формував Рух Нових Сил як україноцентричну політичну силу;

– ініціював випрацювання україноцентричної ідеології РНС;

– шукав, вирощував і підтримував не абстрактних “триста спартанців”, а україноцентричних козаків;

– узяв курс на українізацію України і т.ін.

Нічого цього у Саакашвілі немає. Усе, що пропонує нашій увазі його сімдестиденна (!!!) програма, так це захоплення влади у бариг, але не має навіть натяку на стратегію і тактику розбудови України на роки й десятиліття вперед.

Так, Саакашвілі не є етнічним українцем. Ну, і що? Родини Косачів і Драгоманових не мали українського етнічного коріння, а он як прислужилися Україні й українській справі. В’ячеслав Петр і Анатангел Кримський також не були етнічними українцями, але закінчили свій шлях як українські націоналісти. Зрештою, прикладом для Саакашвілі мав би стати один із найвидатніших українців усіх часів – Іван Кавалерідзе.

* * *

Де ж та сила, яка нагадає українцям, що вони – українці, про їхні славні традиції й звичаї, про те, що лише через піднесення власної національної свідомості й громадянської відповідальності можна змінити і себе, і Україну?

Володимир Іваненко

Український Університет

12 – 13 вересня 2017 р.

* * *

ТАК ЧИ ЗМІНИТЬ УКРАЇНУ М. СААКАШВІЛІ ТА ЙОГО РУХ НОВИХ СИЛ?

Перепетії з поверненням Михеїла Саакашвілі в Україну збурили справжній ураган емоцій в українському суспільстві, сподівану реакцію по обидва боки політичних барикад…

У цьому лементі переважно ярмаркового характеру практично не прозвучало бодай чогось схожого на здоровий глузд. Лише кілька моїх ФБешних френдів відбулися короткими репліками. Навіть знані й поважані журналісти, схоже, пережживають сум’яття почуттів. Феномен М. Саакашвілі запудрив мізки навіть українській еліті. Ніхто не хоче подивитися на це явище системно.

Рівень національної свідомості й громадянської відповідальності суспільства в цілому і кожного його члена зокрема, а отже – і політиків та урядовців (і президента також), знаходяться у прямо пропорціональній залежності від рівня національної свідомості й громадянської відповідальності системи ЗМІ, усього журналістського корпусу й кожного журналіста зокрема.

Спостерігаю, як одні відомі політики прилаштовуються хто у фарватер Руху Нових Сил Саакашвілі, щоб його вітер підхопив і їхні пошарпані попередніми політичними штормами вітрила, а інші – згуртовуються не так для наступу, як до кругової оборони від бурі, яка зворохоблю суспільство, набирає сил і створює їм серйозну загрозу.

З обох боків барикад лунають вигуки “Слава Україні!” й “Героям Слава!”, але сама Україна залишається зневаженою й забутою.

Тим часом не втрачають своєї актуальності нотатки, якими я хотів би докричатися до українського суспільства або хоча б до його інтелектуальної еліти:

Не хотілося б спостерігати чергові танці глухарів.

* * *

Обговорення ситуації post-factum проявляє більше здорового глузду й народжує численні пропозиції, але…

Практично ніхто навіть не згадує про жахливий стан українського суспільства, про низький рівень його національної свідомості й цілковиту громадянську безвідповідальність.

Відтак бракує пропозицій якраз щодо того, ЩО і ЯК годилося б робити і зробити, або ситуація в Україні поліпшувалася.

* * *

Популярність оцих моїх нотаток, звичайно, радує, але водночас наштовхує й на невтішні думки. Люди надто поверхово читають написане мною і зовсім не застановлюються на порушених мною проблемах.

Лідер однієї з політичних партій написав мені в приват: “Правильно! Хоча є з чим посперечатися щодо”, ясна річ, очолюваної ним політсили.

Тим часом мене задоволили б такі аргументи: ось моє й моєї партії бачення національної ідеї, ось – стратегії розвитку України на півстоліття наперед, а ось – проект програми українізації України.

На жаль, таких аргументів немає. Тоді “з чим сперечатися”?

Зрештою, мені більше болить не так позиція того чи іншого політика, як стан українського суспільства, на перелогах якого ці політики проростають, виростають і стають відстоєм, а люди все одно готові давати їм шанс, бо ж “він не святий” чи “вона не свята”.

Авжеж, не святі й горшки ліплять. Але чомусь не всі підряд беруться ліпити горшки. У політику ж лізуть усі, кому не лінь, і в першу чергу – чомусь це люди несовісні, нещирі й нечисті на руку. І якраз суспільство мало б відфільтровувати їх. Не відфільтровує…

Володимир Іваненко

Український Університет

10 – 12 вересня 2017 р.

ПАМ‘ЯТІ ПЕТРА ОСАДЧУКА

Вічная пам‘ять! У молоді літа я радий був бути з Петром Осадчуком у приятельських відносинах. Він був одним із небагатьох, хто по-дружньому підтримував мене. З розумінням.

Згадаю тут один епізод. Ходив я якийсь час без роботи. Коли Петро довідався про це, запросив зайти до нього в ЦК комсомолу (він там сектором преси завідував).

Приходжу. Петро заштовхує мене в кабінет до секретаря з ідеології Г. Максименка: «Я вже говорив з ним про тебе. Він хоче з тобою поспілкуватися. Закінчиш – зайди відзвітуй».

Розмова з Максименком була досить тривалою. Назадававши мені запитань, він запропонував мені досить високу посаду в газеті «Комсомольскоє знамя» й малював привабливі перспективи. Я сказав йому, що подумаю…

«Ну, як?» – запитав мене Петро. «Максименку я сказав, що подумаю, хоч тут і думати нічого. В «Молодь» я пішов би, а в «КоЗу» – ні за які гроші!» Осадчук усміхнувся: «Я так і знав. Тримайся. Дам тобі знати, як буде щось підходяще…»

Тим часом мене взяли у «Весірку». А Петро якось при нагоді сказав: «Максименко дорікнув мені, що ти довго думаєш». Не так багато було бажаючих працювати в «КоЗі».

1 грудня 2017 р.

ЯК ПОДОЛАТИ АГРЕСИВНЕ НЕВІГЛАСТВО

За великим рахунком, Vitaly Portnikov, безумовно, має рацію. Біда тільки в тому, що він киває на невігластво окремих особистостей, зокрема й автора «Сватів». Проблема ж у низькому рівні освіченості й поінформованості суспільства в цілому.

За чверть століття незалежності українське суспільство так і не вирвалося з тенет совкового мислення й прищепленої йому ненависті до «класових ворогів».

Освіта й просвіта так і залишаються в радянській системі координат. І хоч історія КПРС та марксизм-ленінізм залишили шкільні класи й вишівські аудиторії, ідеологія й методологія освіти й просвіти залишаються незмінними.

Усе було б інакше, якби освіта й просвіта перейшли сутнісну українізацію, а українознавчі дисципліни замінили названі вище компартійно-радянські предмети.

Натомість реформу освіти зведено виключно до мови викладання. Та й учителі та професори залишилися такими ж, як і були за СРСР, відтворюючись у середовищі «кримінального хаосу».

Друга складова – журналістика і система ЗМІ – справляє ще гнітючіше враження. Тут править бал совок у тозі «русского міра». Інформаційний простір монополізований Московією, і ЗМІ роблять усе можливе й неможливе для дезорієнтації споживачів свого продукту, і «Свати» – не єдиний приклад.

Навіть україномовні ЗМІ, за окремими винятками, ідеологічно й методологічно не є україноцентричними.

На який наслідок у суспільному поступі можна сподіватися від такої інформаційної сфери.

Третє середовище, яке сприяє принаймні вихованню любові до ближнього, – церква. В Україні продовжує діяти РПЦ під «ніком» УПЦ МП, яка виховує лише ненависть до тих, хто не є «своїм», «русскоміровскім» (якраз у дусі сьогоднішньої Євангелії). Але чи тільки УПЦ МП каламутить воду в духовному житті українського суспільства і сіє ненависть до всього українського?

Отже, відповідальність за все, про що пише сьогодні колега Портников, несе не так влада й політична псевдоеліта, як інтелектуальна, творча й духовна еліта України.

Нам би об‘єднувати зусилля, позбуватися прихованих агентів ворожого впливу й робити все можливе для українізації суспільства, піднесення його національної свідомості й громадянської відповідальності.

Здійснивши ці завдання, ми підготуємо суспільство до виконання наступних завдань – заміни старих совкових суспільного устрою й системи урядування новими україноцентричними суспільним ладом та системою урядування, які є питомими для українських традицій і звичаїв.

Володимир Іваненко

Український Університет

26 листопада 2017 р.

https://www.facebook.com/permalink.php?story_fbid=1943185309280845&id=1921232904809419

ЩЕ РАЗ ПРО ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ УКРАЇНСЬКИХ УЧЕНИХ

Пан О. Крамаренко провокує мене темою, яка для мене є однією з ключових і пріоритетних.

Цілком поділяючи його обурення неадекватними діями влади і його занепокоєння долею української науки (і вищої освіти), дозволю собі сказати тут таке, що може бути надто дражливим для декого з моїх колег науковців-професорів-доцентів в Україні.

Можливо, що такий неадекватний (чи несиметричний?) крок влади є свого роду «платою» українській науці та вищій освіті за її низький рівень національної свідомості й громадянської відповідальності, за її науково-освітню відданість традиціям радянської науки і освіти, за її інертність і пасивність упродовж цілої чверті століття незалежності України.

Українська наука й вища освіта, здавалося б, мала стати ініціатором і авангардом системних перетворень в Україні ще на початку 90-х років минулого століття, обгрунтувавши необхідність і нагальність зміни суспільного устрою, зміни системи урядування та широкомасштабної українізації України.

Українське суспільство було готове до таких перетворень. Економічне становище України як однієї із світових потуг (здається, дев‘яте місце у світі) було тривкою базою для таких перетворень…

На превеликий жаль, вирощена й випестувана в умовах авторитарно-тоталітарного устрою й керована командно-адміністративною системою урядування, українська наука й вища школа виявилася денаціоналізованою, деморалізованою й дезорганізованою в умовах, коли сама історія давала їй свободу для злету думки.

Завмерши в очікуванні директив згори, українська наука й вища школа упала в летаргічний сон, і все ніяк не може прокинутися й усвідомити свою місію.

* * *

Розумію, з яким гнівом насипляться на мене ті, кого зачепило сказане мною.

Постривайте. Я сприйму ваш гнів як праведний, коли замість емоційних заперечень мені у коментарях ви будете подавати повні вихідні дані монографічних видань і збірок наукових статей та розвідок (письменницьку публіцистику не пропонувати) за такими темами:

> українська національна ідея;

> українська національна ідеологія (зокрема, націоналізм);

> україноцентризм як основа націєтворення;

> суспільний устрій (лад) для розбудови успішної України;

> система урядування як фактор українського державотворення;

> стратегія розвитку України;

> українізація як повернення до національних традицій і звичаїв;

> шляхи й можливості українізації освіти;

> захист інформаційного суверенітету, українізація інформаційного простору, розбудова україноцентричної системи ЗМІ;

> шляхи й можливості створення української помісної церкви, викриття підривної, антиукраїнської ролі чужинських впливів;

> природа корупції в Україні та шляхи й можливості подолання цього явища тощо.

Я вже не кажу про те, що за чверть століття НАНУ та галузеві академійки, об‘єднавши зусилля, могли б (і повинні були) розвінчати історичні міфи й захистити українську історичну спадщину від ворожих зазіхань.

Цей перелік можна продовжувати. Але марно сподіватися на те, що ми укладемо тут пристойний бібліографічний довідник україноцентричних наукових студій.

Навіть найвідоміші українські вчені, які могли б проявитися у перелічених царинах, продовжують тирлуватися в російському інформаційному полі, залишаються апологетами радянської ідеології й методології або ж займаються якимись дріб‘язковими темами.

Тема Голодоморів залишається предметом уваги зацікавлення ентузіастів. Декомунізація звелася до знесення пам‘ятників та перейменування населених пунктів і вулиць.

Українознавча освіта і просвіта не виходить із приміщень декількох інституцій не тільки у широкі народні маси, а навіть у середовище учителів, викладачів вишів, журналістів та бодай лідерів політичних партій і рухів.

Російськомовний сегмент українського суспільства, здається, взагалі відданий на відкуп «русскому міру».

Одна із останніх дискусій, у яку мені довелося втягнутися, засвідчує, що українським інтелектуалам усе ще дуже подобається усвідомлювати «трудовою радянською інтелігенцією» (див.: https://www.facebook.com/volodymyr.ivanenko/posts/1962938207052844).

Філософ Сергій Секундант сказав газеті «День», що інтелігенція є найреакційнішою частиною українського суспільства (http://m.day.kyiv.ua/uk/article/den-planety/shlyah-filosofiyi-zdorovogo-gluzdu)

Очевидно, саме ця «робітничо-селянська інтелігенція» й не задоволена тим, що влада зухвало обійшла науковців та професуру, піднявши заробітну плату вчителям.

Я не здивуюся, якщо невдоволені зберуться на науково-професорський Майдан.

* * *

Тим часом нагадую запрошення до співпраці тим науковцям і викладачам вишів, які щиро уболівають за майбутнє України і готові пристати до нашого коша.

Володимир Іваненко

Український Унівеоситет

11 січня 2018 р.

https://www.facebook.com/permalink.php?story_fbid=1963422303923812&id=1921232904809419

ПЕЧАЛЬНІ НОТАТКИ З ПРИВОДУ СТОРІЧЧЯ УКРАЇНСЬКОЇ РЕВОЛЮЦІЇ

Це – єдине, чим сучасне українське суспільство згадує століття революції?!. (https://www.facebook.com/volodymyr.viatrovych/posts/10211045658356870).

Знайдуться, звичайно, такі, що стверджуватимуть: добре, що хоча б це.

Ясна річ: добре! Але ж мало б бути інакше.

Мали б бути масові заходи на офіційному державному рівні.

Мали б бути масові заходи на громадському рівні.

Мали б бути масові заходи на рівні науково-освітніх інституцій:

– наукові конференції за всіма науковими напрямками діяльності НАНУ;

– наукові конференції в університетах;

– освітні заходи в школах;

– просвітницькі заходи громадських організацій…

Мали б бути масові культурні заходи в системі міністерства культури:

– музеї;

– бібліотеки;

– естрада…

Це ж скільки втрачають можливостей нагадати українцям про своє минуле, про досягнення і втрати, про уроки історії, про візію сучасного й майбутнього у контексті історії…

* * *

Прикметно, що аналогічну ситуацію спостерігаємо і в діаспорі, хоч ще лише одно покоління назад усе було б інакше…

Мовчить УВАН, мовчить НТШ… Не чути про те, щоб планували бодай якісь заходи громадські організації діаспори…

* * *

Завдяки ініціативі діаспорі вшанування жертв Голодомору 1932 – 1933 років стало традицією і в Україні, хай й надто формалізованою.

Нинішній ювілей міг би стати доброю нагодою усвідомити, що ГолодоморИ 1921, 1932 – 1933 та 1946 – 1947 років були на-слід-ком поразки української революції, століття якої відзначаємо.

Перебіг революційних подій, перемоги й поразки, причини і наслідки того, що відбувалося сто років тому, що з того вийшло і на що треба сподіватися у майбутньому і т.ін., – ось над чим мають замислитися сучасні покоління.

Тим більше, що йде війна, якп значною мірою повторює події столітньої давності.

Наглість, зухвалість агресора стає усе витонченішою. Історі волає нам, що не можна програти у цій війні, інакше наслідки поразки будуть значно тяжчими й невідворотними.

* * *

Втім, що ви хочете, коли 80-річчя В. Чорновола не стало приводом для пошанування людини, яка стала символом сучасної боротьби за незалежність України, а відтак і для серйозного осмислення та обговорення сучасних досягнень і втрат…

Сумно…

Подивимося, як НАНУ відзначатиме сторіччя від заснування ВУАН, без якої просто не було б НАНУ.

Подивимося, як відзначатимуть сторіччя українізації і багато чого іншого та визначального для нас теперішніх.

* * *

Сумно констатувати, але це і є наслідок того, що українська інтелектуальна еліта, пардон – робітничо-селянська інтелігенція, виявилася найреакційнішим прошарком українського суспільства.

PS. Застереження для тих коментаторів, які будуть нагадувати мені про важке життя населення в Україні, про низькі зарплати, про високі комунальні платежі, про погані дороги, про олігархів та бариг, про… Що там ще?

КРАЩЕ ПОМОВЧІТЬ! ЦЕ ВСЕ – НАСЛІДКИ ПОРАЗОК МИНУЛОГО Й НЕБАЖАННЯ БРАТИ УРОКИ В ІСТОРІЇ.

Володимир Іваненко

Український Університет

19 січня 2018 р.

https://www.facebook.com/permalink.php?story_fbid=1966619663604076&id=1921232904809419

СИСТЕМНІСТЬ ЯК ФАКТОР СУТНІСНОЇ УКРАЇНІЗАЦІЇ

Фізик (зараз це суттєво) Андрій Карбівничий запропонував перепостити у нашій групі свій запис (https://www.facebook.com/permalink.php?story_fbid=398500650595706&id=100013073223394). Дозволяючи перепост, я не мав би змоги написати необхідне у даному випадку застереження. Тому я перепощую його запис сам. Суть цього запису – мовне питання й нагальність запровадження української мови в усіх сферах життя України. І про це говорить нам, наголошую, ФІЗИК.

У чому тут проблема? Учора ми активно обговорювали позицію мовознавця за фахом, і не просто мовознавця, а доктора наук і професора ІринФаріон, яка бачить українізацію виключно через шкельця агресивного, сиріч примусового поширення української мови на всі сфери українського життя. Приблизно так само, як уявляє собі це пан Карбіаничий.

На жаль, конструктивної дискусії не вийшло – вона перетворилася на базар, у якому найбільше лементу наробили свободівці – однопартійці пані Фаріон.

Наголошую ще раз: я ЗА поширення української мови на всі сфери життя українського державного й суспільного життя, за винятком хіба що родинного середовища та меншинних громад. Я про це пишу давно й послідовно. І буду це робити надалі.

Але я ПРОТИ ситуативного, несистемного підходу, коли мовне питання виривають із комплексу системних заходів, розглядають як самоціль і намагаються розв‘язати поза іншими, не менш важливими, сутнісними чинниками, які складають комплекс завдань, що їх можна і треба вирішувати у процесі широкомасшабної українізації.

Зараз я запрошую тих, хто надає перевагу логіці, увімкнути логіку, а тих, хто надає перевагу образно-асоціативному мисленню, – активізувати свою уяву.

Отже, уявіть собі, що ви прислухалися до філолога Фаріон і до фізика Карбівничого й спонукали населення (саме так!) України заговорити вишуканою українською літературною мовою чи верхньонаддністрянським її діалектом. Усе населення, включно з тими неукраїнцями в Україні, що десь там усамітнилися під однією ковдрою.

Уявили? А тепер уявіть собі, що вони слухають і про що говорять. У когось грає Висоцький, а в когось «Мурка». Хтось регоче з витребеньок Зеленського чи Данилка. Хтось як дивився російські серіали, так і дивиться…

Так, вас обслуговують на касі в супермаркеті та за столом у ресторані українською. Українською ж виступають депутати усіх рівнів. І чиновники від президента до секретаря сільради в російськомовному колись Криму чи Донбасі говорять до вас солов‘їною…

Ви задоволені й щасливі від того, що скрізь чуєте українську і що живете нарешті в українській Україні. Аякже! Ефект Фаріон, ефект Карбівничого чи ефект когось іншого (підставте знайоме вам ім‘я) запрацював.

Ви навіть не зауважили, що внутрішній голос виказав вам цю радість голосом ненависного вам українофоба Олега Табакова через кота Леопольда з московського мультфільму: «Заработало!»

(Теоретично це цілком можливе. Якщо до влади в Україні прийде диктатор з поглядами, як у пані Фаріон.)

Звичайно ж, в екстазі задоволення ви навіть не запідозріли, що ввічливий касир подумки побажав вам усього найгіршого, що офіціант тричі плюнув у кожне з принесених вам блюд, що депутат чи чиновник таємно віддав свій голос за погіршення вашого добробуту або зробив усе, щоб вам краще не стало…

Поки ви осмислюєте сказане мною вище, зверну вашу увагу на реальні зміни в суспільному житті України й українського суспільства, уже здійснені з добрими намірами, але які дали частковий (навіть не половинчастий) ефект. За позірною значущістю акції суттєвих змін у суспільстві не спостерігаємо.

Йдеться про декомунізацію, головним героєм якої є Володимир В’ятрович (Volodymyr Viatrovych). Він справді провів грандіозну роботу. Знищено майже всі пам‘ятники тоталітаризму. Перейменовано майже всі населені пункти й вулиці, які несли на собі мітку авторитарно-тоталітарного устрою й адміністративно-командної системи урядування.

Чи принесли ці заходи сутнісні зміни в українське суспільство й українське державотворення? Чи зруйнували вони залишки авторитарно-тоталітарного устрою й адміністративно-командної системи урядування, які успадкувала Україна від УРСР?

Запитання риторичні. Совковість як була, так і залишається становим хребтом українського суспільства й українського державотворення. Система освіти не зазнала сутнісних змін, незважаючи на спроби реформувати її. Система ЗМІ також не зазнала сутнісних змін: український інформаційний простір залишається під монополією Москви. Духовне життя українського суспільства не позбавилося впливу Московського патріархату: «русскій мір» лізе з усіх щілин.

Чому? Дехто вважає, що зосередитися треба було не на декомунізації, а на дерусифікаці чи на розросійщенні (пропонують масу термінів, не замислюючись навіть над їхнім сенсом).

Як це не називай, а декомунізація була й залишається спробою змінити ціле через зміну окремого, ба навіть вплинути на сутнісне через зміну форми, не зачіпаючи навіть нематеріальних – ідеологічних, світоглядних складових. Інакше кажучи, мав місце ситуативний підхід до явища, яке вимагає сутнісних змін – заміни авторитарно-тоталітарного устрою й адміністративно-командної системи урядування новими, питомими для українського суспільства ладом та системою урядування.

Фізики мали б розуміти й усвідомлювати це краще, набагато краще, ніж історики й філологи. Але українські фізики, схоже, заражені фрагментарністю мислення не менше, ніж українські історики й філологи.

Я нікому не нав‘язую свої погляди і свою концепцію. Я хочу спонукати вас замислитися над причинами й наслідками при розв‘язанні тих завдань, які ми ставимо перед собою.

Поширення української мови на всі сфери державного, суспільного й навіть родинного життя, як і реальні декомунізація, дерусифікація, деолігархізація тощо, стане можливим і природним явищем, коли ми будемо просувати її через системні, комплексні сутнісні зміни.

Очевидно, що це можливо й необхідно роботи щонайменше у трьох напрямах водночас і у якнайтіснішому взаємозв‘язку стратегічних і тактичних заходів на кожному з цих напрямів.

Перший напрям – системна українізація усієї системи освіти (від дитсадка до вишу) і просвіти (з тривкою українознавчо-світоглядною основою), і не лише через запровадження української мови як мови навчання, а через українізацію ідеології, методології та інших аспектів ідейно-тематичного спрямування, змісту освіти, завдяки яким українська як мова викладання стає природною функціональною формою усього процесу.

За таких умов, маючи на вході до дитсадка уявних Мішу чи Альону, на виході із середньої школи чи тим більше вишу ми матимемо україноцентричних і стовідсотково україномовних навіть у побуті Михайла чи Олену.

Другий напрям – системна українізація інформаційного простору й створення україноцентричної системи ЗМІ, захист інформаційного суверенітету. Знову ж ідеться не лише про запровадження української як панівної мови телерадіомовлення й текстових (друкованих та віртуальних) ЗМІ. Йдеться про українізацію ідейно-тематичного спрямування усього інформаційного простору, за якої українська мова стане природною і єдино можливою формою функціонування інформації в суспільстві.

За таких умов якісна за змістом і вишукана за формою україноцентрична інформаційна сфера виконуватиме конструктивну націєтворчу, державотворчу та й розважальну функції в українському суспільстві, утримуючи його імунітет до чужинських впливів на належному рівні.

Третій напрям – українізація духовної сфери, що є, можливо, найважчим, найскладнішим із завдань, які постають перед українським суспільством і українською державою. Не стільки тому, що ця сфера є найделікатнішою, скільки тому, що вона вона заполітизована більшою мірою, ніж освіта й інформаційна сфери. Це – фантом якраз того суспільного устрою і тієї системи урядування, що їх Україна зберегла, не позбулася після розпаду СРСР, в якому церкви та інші релігійні об‘єднання були не так формою організації духовного життя людей, як інструментом у руках спецслужб.

За українізацію цієї сфери борються україноцентричні спектри різних традиційних і нетрадиційних релігій. Очевидно, що першочерговим завданням у цій сфері є створення єдиної Української помісної церкви християнського обряду, яка змогла б витиснути з українського духовного простору Московський патріархат з його «русскім міром».

Так само очевидним є і те, що в Україні активізувалися й дохристиянські, рідновірівські та псевдорідновірівські форми організації духовного життя, які в масі своїй не є україноцентричними. Тому й тут особливо важливо відділити зерно від полови.

Як і в інших сферах, тут не можна українізацію зводити до окремих, хай і суттєвих аспектів – того ж мовного питання чи українськості в природі християнства чи рідновірства.

Зрозуміло, що лише україноцентричні освіта, просвіта та інформаційно-роз‘яснювальна робота ЗМІ можуть відіграюти ключову роль в українізації сутності духовної сфери на перших етапах українізації релігійного життя. Але це – не кінцева мета українізації.

Зараз уже заговорили про перспективи виникнення сутнісно нового явища в духовній сфері українського суспільства, яке поєднає науку, філософію і релігію і відтак із часом замінить собою традиційні релігії.

Така «нова релігія» напевно відіграє вирішальну роль у вихованні «нового українця» з високим рівнем національної свідомості й громадянської відповідальності.

Отож українізацію годилося б розглядати як широкомасштабний проект, успішність якого може забезпечити лише системний підхід, який дозволить трансформувати суспільство в цілому і кожного його члена зокрема на ментальному рівні. Тільки тоді ми переможемо совковість і зможемо змінити суспільний устрій та систему урядування на такі форми, які відповідатимуть традиціям і звичаям українського народу і які дадуть усі можливосиі для розбудови України як успішної держави.

Володимир Іваненко

Український Університет

26 січня 2018 р.

https://www.facebook.com/permalink.php?story_fbid=1970415969891112&id=1921232904809419

ПРО ВАЖЛИВІСТЬ УКРАЇНОЦЕНТРИЗМУ В ПОЧАТКОВІЙ ШКОЛІ

Говорячи про філософію освіти в Україні, ні журналістка, ні радниця міністра освіти й науки навіть не згадали про україноцентричність та українознавчу складову початкової освіти.

Україноцентризм має стати засадничим принципом освіти в Україні й основою патріотичного виховання: національно свідомий і громадянськи відповідальний громадянин починається з дошкільного й початкового навчання.

З розмови випливає, що МОН у процесі випрацювання філософії початкової освіти активно вивчав досвід різних країн.

Так-от, щоб ви знали, американоцентричність є основою основ дошкільної й початкової шкільної освіти в США. Дитячі садки й початкова школа закладають дуже тривкий фундамент патріотизму, особливо – в тих випадках, коли цього не роблять батьки (наприклад, зосереджуючись на етнічному вихованні чи через свою байдужість).

Думаю, якби МОН в Україні дбало про це, рівень національної свідомості й громадянської відповідальності українського суспільства був би незрівнянно вищим, а прошарок «какаяразніца» був би маргіналізований.

Для реалізації цього принципу, очевидно, годилося б подбати про українознавчу підготовку вчителів початкових класів, заохочуючи усіма засобами україноцентричних учителів і позбуваючись українобіжних (українофобам та україноненависникам не повинно бути місця у початковій школі).

Володимир Іваненко

Український Університет

13 березня 2018 р.

https://www.facebook.com/permalink.php?story_fbid=1993984357534273&id=1921232904809419

ПАМ‘ЯТІ АНАТОЛІЯ ПОГРІБНОГО

Валерій Ясиновський нагадав мені, що я ще не виконав свого обов‘язку перед пам’яттю Анатолія Погрібного – один час одного з моїх найближчих друзів і багаторічного колеги у науково-педагогічній роботі на факультеті журналістики «Київського КДУ». Треба таки написати, бо є про що.

* * *

Перш за все засвідчу панові Валерієві, що Анатолій Погрібний замолоду писав і вірші. В роки нашої найближчної дружби він читав мені десятка півтора своїх поезій – переважно це була лірика, і його поезія була цілком зрілою.

Щось, здається, появлялося друком у райгазеті (Носівській?), щось трималося в рукописах. Не знаю, що там могло зберегтися в його архіві – час від часу він нещадно чистив шухляди свого столу і, звичайно, міг викинути в макулатуру й свій поетичний доробок. Галина Григорівна, його дружина, думаю, також щось може сказати з цього приводу.

* * *

Наше знайомство почалося заочно, коли А. Погрібний ще працював у редакції газети «Друг читача» і куди я надіслав поштою своє оповідання про перебування Т. Шевченка в моїх рідних краях «Ой по горі роман цвіте», яке й було там опубліковане під рубрикою «Історія одного твору».

Пізніше уже на замовлення редакції (з подачі, до речі, тичинознавця Станіслава Тельнюка) я написав для тієї ж рубрики уже літературно-критичний твір про поему П. Тичини «Похорон друга» (написаний за матеріалами архіву поета та розповідями його вдови Лідії Петрівни)…

Не пригадую, коли і за яких обставин відбулася наша перша особиста зустріч. Пам‘ять зберегла запрошення на захист кандидатської дисертації Анатолія, яку він захищав в один день із Ярославом Боровським.

Коли я був редактором відділу мистецтвознавства в журналі «Народна творчість та етнографія», і відтак був у штаті ІМФЕ імені М. Рильського, довелося мені запізнатися з Ларисою Мороз-Погрібною, але я навіть не підозрював, що то була Анатолієва дружина.

По-справжньому ми заприятелювали з А. Погрібним, коли я прийшов на викладацьку роботу в університет, і він сам знайшов мене на кафедрі стилістики й запропонував дружбу. Думаю, він тоді дуже самотнім почувався на факультеті журналістики, і моя поява дала йому надію на зустріч із спорідненою душею.

І справді, наші приятельські стосунки дуже швидко переросли в дружбу. Я орендував помешкання неподалік від нього на вулиці Бойченка біля станції метро «Комсомольська».

Одного вечора він зайшов до мене і каже: «Нічого тобі тут квартирувати. Лариса від мене пішла, коли я працював у Загребі. Збирай свої пожитки й гайда до мене». Отак якийсь час він і ділив зі мною свою однокімнатну квартирку на Лісовому масиві.

Сюди приїздила вгості моя мати, і Анатолій знайшов у ній цікаву співрозмовницю, про що я згадую у своїх нотатках «Право на поради».

Не раз ми їздили з Погрібним у його рідне Мочалище, і я запізнався з його матір‘ю.

З Анатолієвих країв був начальник тресту цукрових заводів Київщини (не пригадую його прізвище), який став героєм Радянського Союзу як командир партизанського загону на Чернігівщині – єдиного мобільного партизанського угрупування часів Другої Світової. Пригадую, як ми з Погрібним та його земляком-героєм їздили на якісь партизанські урочистості.

Через рік чи два по тому колишнього партизанського командира було позбавлено звання героя. Він справді очолював наймобільніший партизанський загін, який тримав у напрузі німецьку окупаційну владу. Але радянцям знадобилося понад тридцять років, щоб розібратися, що вони дали героя ватажкові не радянських партизанів, а українського національного спротиву.

Коли А. Погрібний одружився удруге, ми навіть покумувалися.

Очевидно, у мої спогади увійдуть чимало цікавих сюжетів із життя факультету журналістики, деканату, окремих кафедр і окремих персонажів.

Зараз я тут зупинюся на одному епізоді, пов‘язаному з науково-дослідною роботою факультету. Працюючи на різних кафедрах і приятелюючи, ми з Анатолієм змагалися за перше та друге місця у цій царині за кількістю публікацій упродовж звітного року.

Обидва активні й продуктивні літературні критики й науковці, ми були далеко попереду усіх інших наших колег не тільки за кількістю, але і за якістю публікацій: Анатолієві та мої статті, розвідки, огляди, рецензії регулярно виходили друком у товстих республіканських і всесоюзних часописах, а також у неперіодичних виданнях.

Звичайно, конкуренції між нами не було, оскільки у кожного з нас була своя сфера творчих і наукових інтересів, які практично не пересікалися. Тому навіть не виникала ідея бодай щось написати у співавторстві…

Тривале перебування на компартійній роботі зазвичай псувало людей. Секретарювання в партбюро факультету упродовж років не могло не позначитися й на Погрібному. Це зауважує у своєму спогаді й В. Ясиновський.

Десь на тому етапі почала спадати й температура нашої з Анатолієм дружби.

У другій половині 80-х, коли горбачовська перебудова була в розповні, Погрібний примкнув до так званої «Демократичної платформи» в КПРС перед тим, як вийти з партії. Потім він був зайнятий у відродженні «Просвіти», у створенні товариства української мови імені Т. Шевченка…

На переломі 80-х – 90-х років, коли добігав кінця час моєї роботи в університеті, і особливо – коли Україна проголосила свій державний суверенітет, була у мене низка розмов з А. Погрібним та іншими колегами, які дружно покинули лави КПРС і так само дружно перелицьовувалися в націонал-демократів.

Мій посил як людини, яка не була в комуністах, був такий: було б добре створити сильну ініціативну групу для просування в суспільство ідеї переконати комуністів добровільно відмовитися від влади, відійти убік і дати дорогу тим, хто своєю кар‘єрою не був пов‘язаний із компартією. Приклад нам показував наш чеський колега Вацлав Ґавел.

В університеті серед учорашніх партійців виявилося лише двоє прихильників моєї ідеї – Б. Черняков та А. Коваль. Більшість поставилася до цього з байдужістю (вислухали, не проявили жодних емоцій і забули).

Анатолій Погрібний був серед тих кількох осіб, у кого моя ідея викликала не просто заперечення, а справжнє обурення. Уперше за роки нашого знайомства він тоді на мене розсердився, якийсь час навіть не розмовляв зі мною…

Ну, а потім було зроблено так, щоб я пішов з університету, і мені таки довелося піти, але ця історія власне до А. Погрібного жодного стосунку не має (у ній уже задіяні з відомих мені С. Гуренко, В. Скопенко, О. Ситник та ін.; «черні» для пліток підкинули відповідний компромат з фотолабораторії факультету).

Як і в подібних ситуаціях із студентами, про що пише В. Ясиновський, мій приятель і колега Погрібний, ні підтримки, ні співчуття мені не виказав.

Уже після розпаду СРСР, коли траплялося нам пересікатися то в Спілці письменників, то на масових літературно-мистецьких заходах, ми обмежувалися суто формальними вітаннями.

* * *

За великим рахунком, безумовно, я щасливий з того, що упродовж доброго десятиріччя Анатолій Погрібний був мені одним із найближчих друзів.

Володимир Іваненко

23 грудня 2017 р.

https://www.facebook.com/UkrainaJournal/posts/134991957194034

ПРО ЗАХИСТ УКРАЇНСЬКОГО ДУХОВНОГО СУВЕРЕНІТЕТУ І ПРОСТОРУ

Фейсбук нагадав про чиюсь ідею щодо ініціювання заборони Московського патріархату. Як ви розумієте, ініціатива ця – суто фейсбучна і, відтак, на фейсбучному цвинтарі й похована. А шкода…

Я давно – ще з початку 90-х років – уявляю ту неділю, коли українці дружно не пішли в церкви УПЦ МП. Але таке не трапляється. Процес, звичайно, іде, і російська агресія його прискорила, але все одно не так швидко, як хотілося б.

Очевидно, прискорити процес витіснення Московського патріархату з теренів України можна було б за допомогою широкого національного громадського руху не так проти УПЦ МП, як за створення єдиної Помісної церкви.

Це має бути не суто релігійний рух, який може лише загострювати протистояння між конфесіями, а загальногромадянський, який охопив би й ті сфери взаємин між церквами та суспільством (або суспільством та церквами), які виходять далеко за межі суто конфесійного життя.

Справа в тому, що йдеться не тільки про те, яку шкоду приносить Україні й українському суспільству Російська православна церква. Йдеться й про інші релігійні організації, які активно працюють в Україні на шкоду українському суспільству.

Я вже писав про те, що “русскій мір” впритул підійшов до захоплення давніших за християнство традицій і звичаїв українського народу. За роки незалежності в Україні постали численні рунвірівські й рідновірівські рухи.

Між цими рухами й християнством мають місце усякого роду тертя. І не тільки суто релігійного характеру, але й політичного.

З одного боку, спостерігаємо, як Московія взалася активно перетягувати рідновірство на себе, видаючи за свої традиції та звичаї, які там навіть не ночували, а також вигадуючи як питомо російські висмоктані з пальця єрідновірські” псевдовчення.

З другого боку, ці рідновірські й панславістичні проекти під різними соусами зайшли в Україну. Судячи з публікацій в інтернеті, ними активно опікуються спецслужби РФ. Деякі з цих проектів вельми успішно пристосувалися до українського життя – настільки успішно, що їх навіть важко запідозрити в неукраїнськості.

Таким чином, маємо два ворожих фронти, стратегічною метою яких є заволодіння душами українців і загальною душею українського народу (суспільства).

Православний фронт вибрав тактику наглого утримання в Україні того, що йому дозволила завоювати колоніальна політика Російської імперії й СРСР.

Рідновірівський фронт вдається до тактики м’якої дії, просочуючись у відповідні українські рунвірівські й рідновірівські організації й потаємно завойовуючи їх ізсередини.

Я не маю готових рецептів щодо того, як налагодити спротив Московії на духовному фронті. З огляду на принцип відокремлення церкви від держави, влада – навіть якби вона була стовідсотково україноцентричною – мало що може зробити в цій сфері. УПЦ МП ще можна прищучити за відверту антиукраїнську діяльність, а от другий фронт…

Найефективнішим поступком держави з цього погляду буде випрацювання й запровадження широкомасшабної Національної програми українізації України.

Однозначно, що головну роль у справі захисту українського духовного простору має взяти на себе українське суспільство через незалежні від держави освітньо-просвітницькі громадські інститути.

Тим часом вітаю усіх, хто святкує, з Різдвом Пресвятої Богородиці.

Володимир Іваненко

Український Університет

21 вересня 2017 р.

ПРО НАГАЛЬНІСТЬ РОЗВІНЧАННЯ РОСІЙСЬКОГО ІСТОРИЧНОГО МІФУ (Нотатки з росієзнавства)

Я написав залучений пост англійською на своїй англомовній сторінці як реакцію на запис одного із моїх ФБ друзів і, до речі, реальних знайомих – генерала Пітера Звека.

Мій текст є не так спростуванням написаного генералом Звеком (до речі, чудовим знавцем Росії, який – знаю з особистих розмов з ним – здатен зрозуміти природу речей), як одну із моїх численних спроб пояснити людям за межами України, що «тисячолітня історія» Росії є не що інше, як міф.

* * *

Моя боротьба на історичному полі почалася понад двадцять років тому як реакція на одну вельми цікаву публікацію журналу «National Geographic» про татаро-монгольське нашестя, у якій історичні, географічні, культурні й інші факти, події та явища було розглядалися з використанням одного-єдиного означення – Russian (російський, російська, російське, російські).

Я написав тоді досить злий лист-спростування до редакції журналу, нагадавши, що теперішня назва Росії появилася в історії «завдяки» Петрові І 1723 року, коли він здумав себе імператором всього, чого зумів на той час пригребти до свого Московського царства і своїм указом проголосив Російську імперію. Йшлося в листі про історію, вкрадену Московією в Русі-України.

Прикметно, що редакція журналу «National Geographic» у листі-відповіді погодилася зі мною щодо «stolen history» (вкраденої історії), але виправдала свою «правоту» тим, що їм так «convenient» (зручно, значить). [Коли я розшукаю цей лист у своєму архіві, я оприлюдню його фотокопію.]

* * *

На превеликий жаль, історики не поспішають розвінчувати російські історичні міфи. Скорше, навпаки підтримують і поширюють їх, зокрема, з легкої руки відомого історика з середовища «російської еміграції» Ґеорґія Вернадського – сина славетного нашого вченого і першого президента Всеукраїнської Академії Наук (ВУАН) Володимира Вернадського.

Не спромігся на це навіть Орест Субтельний, видатний історик в зарубіжжі і автор чи не кращої історії України «Ukraine: A History».

Розвінчування російських історичних міфів стало предметом зацікавлень істориків-аматорів, які завдяки своїм напрацюванням стають авторитетними істориками-фахівцями. Найбільше зробив у цій царині Володимир Білінський, склавши тритомну працю «Країна Моксель, або Московія».

Ми зараз думаємо над тим, ЯК би здійснити переклад цієї праці англійською мовою і зробити її доступною для світу. Це – праця, яка є особливо актуальною у зв‘язку з агресивними амбіціями Росії щодо цілого світу.

Тим часом ми сподівалися, що історики в Україні й історики України та Росії на заході нарешті запропонують популярну працю, в якій було б розвінчано російський історичний міф, який пояснює і прояснює історичну природу сучасної російської агресії щодо цілого світу, а передусім – щодо України, без історичної спадщини (legacy) якої імперські амбіції, й «вєлєчіє» Московії, її претензії на використання історичної назви Русі-України розсипаються на порох.

На жаль, цього не сталося і не стається, хоч я постійно капаю на мізки професійних істориків – особливо в останні роки.

Цим текстом я ще раз звертаюся до істориків підставити свої плечі нашому задумові підготувати й видати компактне популярне видання (на 150 – 200 сторінок) з метою розвінчування й пряснення московського історичного міфу, до творення якого доклали рук і низка корумпованих Москвою українських учених-малоросів. Таке видання може й повинне стати бестселлером.

* * *

Прохання до істориків, які бажають узяти участь у проекті, зголошуватися в приват або на елетронну пошту: dr.volodymyr.ivanenko@gmail.com.

* * *

Тут один «русскоміровскій» історик з Харкова намагався в коментарях до цього тексту придратися неточностей в датах (зрештою, я писав цей текст, посилаючись на дати з пам‘яті) і відтак перевести стрілки з дискусії по суті порушеної мною теми на деталі. (Він уже забарикадувався від мене, але може бути доступним іншим.)

Звертаю на це увагу, щоб нага дискусія не збивалася на деталі й відтак на манівці, а фокусувалася на суті порушеної мною теми – нагальності розвінчування історичного міфу, експлуатованого Росією для свого возвеличення.

МИ НЕ МОЖЕМО ПРОДОВЖУВАТИ ГРАТИ В МОВЧАНКУ.

Володимир Іваненко

Український Університет

27 травня 2018 р.

http://hvilya.com/news/culture/rozvinchannia-rosiiskoho-istorychnoho-mifu.html

HOW FOREIGNERS HELPING RUSSIA TO CLAIM ITS MADE UP ANCIENT HISTORY (Russian studies notes)

This is one of simple examples how people from outside of Russia support and spread around the world a tale about a millennium Russian history made up in Moscow to show the ‘Greatness’ of this country as world power.

Please, be advised that Russia with its current name came into existence in 1721 (exactly!) by the order of Moscow tsar Peter the First (aka Peter the Great), and before that it was widely known as Moscow Kingdom (Tsarstvo).

Historic Velikiy Novgorod used to be a sovereign state Novgorod Rus (read: Roos’) until a Moscow tsar Ivan IV, known as the Terrible, went to the war and annexed it make a part of Moscow Tsarstvo.

Even after that annexation, the name Moscow Tsarstvo remained in existence until Moscow decided to put its eyes on Ukraine. They started with making a union with Ukrainian Cossack Hetman Bogdan Khmelnytsky against Poland (1654), and later on after defeating Ivan Mazepa, a Ukrainian Cossack Hetman (1709, the ‘Poltava battle’ when Peter the First actually did not fight Swedish King Karl XII, but just killed 900 Ukrainian Cossack high ranking officers) and putting in jail one of the next Ukrainian Cossack Hetman Pablo Polubotko (by the way appointed by Peter the First himself), who he still afraid of until his death. After P. Polubotko’s death in Peter and Paul Fortress (St Petersburg, 1724), Moscow tsar Peter the First actually completed annexation of Ukraine and proclaimed Russia as an empire and himself as a Russian emperator (emparor).

Moscow needed Novgorod Rus and Ukraine (Kievan Rus) to claim itself as a millennium empire, because Moscow kingdom (created by the way as a remote colony by one of Great Kievan princes for one of his sons) had no history in those wild woods (forests) when Moscow appeared on the earth in 1147 or even later (some historians suggest that officially Moscow was established in 1272 by… Tataro-Mongols).

Now, let’s go back to Gen. Peter Zwack Facebook entry.

Historic Velikiy Novgorod by the time the Cathedral of Saint Sophia, claimed as ‘the oldest church (1045 AD) in Russia’, was built was a part of the largest and one of the most powerful state in Europe named Rus’ (read: Roos’) with the capital in Kyiv; later on Moscow historians of German origin will name it ‘Kievan Rus’ – to legitimize existence of other kingdoms named also ‘Rus’, including ‘Moscow Rus’.

The Prince Vladimir (Volodymyr) of Rurik (Viking) was a Great Kyiv (Kiev) prince when actually St Sophia cathedral in Novgorod was built to mark Christianization of Rus-Ukraine (988). Founded in 862 AD and now claimed as ‘the first great city of Russia’, Novgorod, as I said, was annexed by Moscow tsar Ivan IV the Terrible (Grozny).

…Because Russia is loosing Ukraine as a part of empire legitimizing Russia as an empire with ancient (millennium) history, after annexation of Crimea in 2014, Moscow privatized the Great Prince Vladimir (Volodymyr) of Kyiv as the one who brought Christianity to… Moscow and started talking about ruins of Khersones, Crimea, where their Christianity is coming from.

Prof. Dr. Vladimir Ivanenko

Ukrainian University

May 27, 2018

ДО ПИТАННЯ ПРО ВЕЛИЧ І УНІКАЛЬНІСТЬ РОСІЙСЬКОЇ КУЛЬТУРИ (Нотатки з росієзнавства)

Трапилося тут мені ув’язатися в дискусію з одним громадянином України, але переконаним і послідовним апологетом “русского міра”.

Мав він нахабство наїхати на “кириленків та нищуків”, які, на його переконання, спричинилися до приниження в Україні великої російської культури й уподібнилися фашистам, які спалювали книжки.

Як найпереконливіший аргумент на користь російської мови в Україні коментатор послався на той факт, що російська є однією з шести робочих мов ООН.

Дуже цікавим вийшов діалог, вартий того, щоб оприлюднити його як окремий запис.

Ось що я йому відповів:

>> Шановний добродію, крім російської, офіційними в ООН визнано ще п’ять мов. Чому на захист і про популяризацію їх у Вас жодного слова? А для нас, українців, російська є і має бути лише ОДНІЄЮ ІЗ ШЕСТИ, але не єдиною, як Вам хочеться.

Про справжню велич російської культури я прочитав би для Вас особисто цілий цикл лекцій. Як фахівець, який, до речі, закінчив Московський університет і мав дуже мудрих професорів.

На превеликий жаль, у своїй позиції Ви мало чим відрізняєтеся від кириленків та нищуків, яких уподібнюєте до фашистів, навіть уявлення не маючи про те, що книги палили нацисти, але аж ніяк не фашисти.

Шкода, що зневага до української у Вас на стопінці аж зашкалює. Що поганого вона Вам особисто зробила?

> Отказываться от русского языка будет величайшей глупостью, равно как и от любого другого! На свій захист скажу лише одне: мене особисто аніхто й ніколи не навчав розмовляти, читати та писати українською. Захочеш – вивчиш, а ні – із кнутом не заставиш.

>> А хто Вас примушує отказиваться? Всякому слово – своє місце. До всякого слова – належна повага. В Московії – до російського. В Америці – до англійського. В Україні – до українського. Легке правило – щоб додержувати. І буде Вам щастя. І люди Вас поважатимуть. І самі себе людиною відчуватимете стільки разів, скільки мов поважаєте. Одномовність російська породжує два споріднених явища – чванство і хамство. У цьому, на жаль, біда і всіх одно(російсько)мовних, і всієї російської культури, і самої вєлікодєржавної імперії.

> Жаль, что МГУ не стал для Вас школой уважения к русской культуре, а жизнь в Москве не открыла сокровища оперного искусства, балета, живописи, характерной архитектуры. Патриот любит свою страну, нацист – ненавидит чужую (А. Стругацкий).

>> Чому Ви думаєте, що у мене немає уваженія до російської культури? У мене, смію думати, поваги до цієї культури значно більше, ніж у Вас. Життя в Москві відкрило мені такі скарбниці, які Вам, можливо, й не снилися.

А от А. Стругацького Ви процитували невпопад. Як патріот, я особисто люблю свою Батьківщину і з повагою ставлюся до інших, за винятком ситуацій, коли ці інші чинять зло моїй Батьківщині.

Ви ж ратуєте за чужу країну й так відверто виказуєте неповагу до своєї. Гидко якось стає від такого дивного сум’яття почуттів у, здавалося б, освіченої людини. Це – все одно, що ходити під себе, і вважати це нормальним.

* * *

Кінець розмови. Прєдставітєль вєлікой культури забанився.

Сподіваюся, цей діалог буде повчальним для тих, хто здатен прокинутися, протерти очі й усвідомити ложність своєї зацикленості на унікальності й величі культури, яка є лише однією не те, що із шести, а із принаймні двохсот культур світу. Не гірша і не краща. Одна з!..

Володимир Іваненко

9 січня 2017 р.

КОМУ ЦЕ ВИГІДНО? (Нотатки з росієзнавства)

Що не кажіть, а мати в друзях представників протилежних політичних поглядів та уподобань – справжній фан.

Убивство російського посла в Туреччині – яскраве підтвердження цього.

Розважливий аналіз того, що сталося, й спроба осмислити можливі наслідки (Vitaly Portnikov) викликала шквал коментарів і поширень. На його переконання, це – початок епохи великого терору.

Прокремлівські уболівальники (Viktor Medvedchuk) висловлюють глибоке співчуття родині загиблого й закликають до посилення боротьби із світовим тероризмом на чолі з… США. Коло їхнє вузьке – це засвідчують лише декілька коментарів.

Серед усього гамору прозвучало навіть припущення, що це убивство є початком (?) цивілізаційної війни між мусульманнським і християнським світами.

Деякі професійні дипломати намагаються відстояти “честь мундира”, наполягаючи на тому, що дипломатів убивати не можна (Bohdan Yaremenko).

Багато коментаторів пророкують убивства й переслідування московитів по всьому світу: “спасайся, кто может”.

Ясна річ, чимало таких, хто висловлює злорадство: так, мовляв, їм і треба.

Хтось один звернув увагу на те, що убитий посол не втратив жодної краплі крові.

Ну, а хтось зауважив, що убивець посла – його ж… охоронець.

У цьому зв’язку згадується один розлогий коментар, складений кимось із цитат: “він потонув”, “його там не було” і т.ін.

Ключове запитання: кому вигідне це убивство?

Коли спаде пилюка пристрастей навколо події, коли аналітики осмислять реакцію офіційних кіл бодай ключових країн світу, ми матимемо відповідь і на це запитання.

Як на мене, цілком вірогідним призвідцем цієї трагічної ситуації може виявитися сам Кремль, а вбивство його ж посла назвуть сакральним.

В усякому разі історія Московії підтверджує саме це. По-перше, історично московити зазвичай не церемонилися з послами, убиваючи як чужих дипломатів, так і своїх. По-друге, Російська імперія – батьківщина індивідуального політичного терору, а СРСР – масового, тотального.

Кому зараз найбільше потрібне убивство окремо взятого московського посла? Америці? Німеччині чи Франції? Ізраїлеві чи Палестині? Самій Туреччині?.. Звичайно ж, ні.

Володимир Іваненко

20 грудня 2016 р.

СНОХАЧЄСТВО В СЕРЕДОВИЩІ РОСІЙСЬКОЇ ІНТЕЛІГЕНЦІЇ: Росієзнавство

Не так давно в мережах широко обговорювалися публікації про снохачєство як явище російського соціального устрою (див.: “Снохачество” on @Wikipedia:

https://ru.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%BD%D0%BE%D1%85%D0%B0%D1%87%D0%B5%D1%81%D1%82%D0%B2%D0%BE?wprov=sfti1. Більше тут: снохачество – Google Search

https://www.google.com/search?q=снохачество&ie=UTF-8&oe=UTF-8&hl=en-us&client=safari).

Роздуми над інтерв‘ю Вячеслава ІвАнова спонукали мене згадати декого із моїх поофесорів з Московського унівеоситету. Відтак спливло на поверхню пам‘яті ім‘я професора Владіміра Алєксандровіча Архіпова (див.: Архипов Владимир Александрович | Летопись Московского университета

http://letopis.msu.ru/peoples/3705, – а також тут: Архипов Владимир Александрович

http://www.hrono.ru/biograf/bio_a/arhipov_va.html; АРХИПОВ Владимир Александрович

http://yourdomain.com/critics/Arxipov.html).

Професор Архіпов читав нам лекції з історії російської літератури середини і другої половини 19-го століття і був одним із найкращих лекторів (див.: Профессор Архипов Владимир Александрович. Воспоминания Игоря Александровича Галкина

http://www.vadimgalkin.pp.ru/papiny_vospominaniya/professor_arhipov_vladimir_aleksandrovich/). Вирізнявся крутим характером і вільнодумством, за яке дев‘ять років провів у сталінських таборах.

Коли я вже був на четвертому курсі й вивчав наступні періоди розвитку російської літератури й журналістики, над професором Архіповим раптом заклубочилися якісь хмари.

Усю кафедру історії російської літератури й журналістики, завідувачем якої він був, щось ворохобило, але до нас, студентів, не діходили навіть плітки. Партком факультету проводив якісь засідання без участі студентів-комуністів.

Через роки, їздивши в Москву уже як викладач київського факультету журналістики, я нарешті довідався, що тоді сталося з В. Архіповим.

…У роки мого студентства професор Архіпов жив в одній квартирі із своїм сином. Закінчивши аспірантуру, Архіпов-молодший одержав призначення на посаду викладача якогось інституту в Казахстані…

З виїздом за розподілом виникла проблема: його дружина, невістка мого професора, категорично відмовлялася їхати з чоловіком до Казахстану.

Коли у неї вичерпалися усі формальні аргументи і далі вже нічим було аргументувати свою вперту відмову, виявилося, що вона була коханкою свого свекра, і цей роман давав їй більше втіхи, ніж життя з чоловіком.

Цей зв‘язок тривав досить довгий час, і я не думаю, що Архіпов-молодший не знав про це. Архіпов був родом з російської глибинки, де напевно побутувало снохачєство.

Я пишу про це на підтвердження того, що снохачєство було поширене не тільки в дєрєвєнському середовищі, а й серед інтелігенції, себто інтелектуальної еліти російського суспільства.

Очевидно, є й інші описані випадки снохачєства в російському елітному середовищі, і рано чи пізно ми матимемо не поодинокі випадки, а статистику.

Володимир Іваненко

Український Університет

8 жовтня 2017 р.

ІДЕЯ-ФІКС М. СААКАШВІЛІ В КОНТЕКСТІ МОЖЛИВОСТЕЙ І РЕАЛІЙ

Мене не перестають дивувати досвідчені (!!!) професійні (!!) політики (!) з дипломами юриста (!!!) кількох (!!) вітчизняних і зарубіжних (!) університетів своїм безумством і невіглаством. [Перепрошую за вибух емоцій.]

Очевидно, що за багатьма критеріями оцінки діяльності як президента Петро Порошенко підпадає під статтю про імпічмент, згадану в Конституції України. Як не крути можливість прямої дії Основного Закону, у цій ситуації стаття про імпічмент залишається лише свистом, оскільки в Конституції не прописана процедура імпічменту, яка має регламентуватися окремим законом.

Отже, уявіть собі, що у ВРУ назбирали необхідну кількість голосів (https://www.pravda.com.ua/rus/news/2018/05/16/7180422/), щоб у порядок денний було внесено питання про імпічмент президента, і це питання вносять у порядок денний.

Що має стати наступним кроком? Правильно! – прискорене ухвалення закону про імпічмент президента. Чинного президента. Який напевно знайде тисячі причин (проволочки не рахуємо), щоб накласти вето на ухвалений закон. ВРУ доведеться долати це вето, якщо буде з ким: половина з тих нардепів, що проголосували за закон з різних причин можуть «змінити свою думку» (який нардеп не має на це права?)…

Справа про імпічмент або зайде в глухий кут, або розтягнеться до безкінечності.

Уявіть навіть собі, що ВРУ подолала вето, ухвалила закон про імпічмент і навіть почала процедуру імпічмену, спеціальний прокурор підготував своє подання і сесійна зала ВРУ перетворилася на зал суду…

Я добре пам‘ятаю імпічмент Біла Клінтона – скільки те забрало часу й наскільки паралізувало роботу Конгресу, щоб потім закінчитися нічим. Можна було й не починати. І це при тому, що в США все було продумано до дрібниць, і президент-демократ (і неолігарх) не заважав процесові…

Навіть за ідеальних умов в Україні втілювати в життя ідею імпічменту на останньому році каденції президента означало б автоматичне продовження його повноважень. Адже поки йде судовий розгляд справи, ви не можете заміщувати посаду, яку обіймає звинувачений, постійним працівником. Хтось може лише тимчасово виконувати обов‘язки. Хто? Голова ВРУ, яка якраз у ролі судової колегії слухає справу про імпічмент президента.

Очевидно, що президентські вибори можуть бути перенесені на невизначений строк. Уявляєте, що скаже на це Путін, який, можливо, й зацікавлений, щоб втягнути Україну у вир цього безумства.

…П. Порошенко – не перший і, боюся, не останній президент України, якого ті ж, хто за нього голосував, тепер ладні заімпічити. І розв’язання проблеми впиралося, впирається і буде впиратися в примітивне невігластво тих політиків (і президенти серед них), які із зрозумілих причин не хотіли, не хочуть і не хотітимуть потрапити під дамоклів меч імпічменту.

Це – головна причина, чому за всі роки незалежності ВРУ такиі не спромоглася випрацювати відповідне законодавство.

Не думайте, що такі закони легко проходять через парламенти демократичних країн, зокрема – через Конгрес США.

Щоб полегшити подолання цього бар‘єру, америкпнські законодавці використовують дуже простий і ефективний прийом – вони не поширюють дію особливо важливого закону на чинного президента та членів чинного складу Конгресу.

Оскільки такий закон спрямований у майбутнє і стосуватиметься нового складу Конгресу, у нинішнього і Палати представників, і Сенату знайдеться більше голосів, щоб ухвалити закон.

Оскільки такий закон спрямований у майбутнє і стосуватиметься нового нового президента, є гарантія того, що чинний президент напевно підпише закон, ба навіть буде активним промоутером закону на стадії його підготовки.

…Якби президент Л. Кравчук був людиною із стратегічним баченням, ще на початках незалежності України він міг і повинен був закласти тривкі підвалини справжнього націєтворення й державотворення. На жаль, усі його наступники чим тільки не займалися, але не націєтворенням і державотворенням.

На превеликий жаль, і українська інтелектуальна еліта була й залишається інертною, продовжуючи «славні традиції» трудової робітничо-селянської радянської інтелігенції і навіть не намагаючись чинити бодай якийсь вплив на політичні й законотворчі процеси, а також на суспільство, яке в масі своїй є інфантильним, з низьким рівнем національної свідомості й громадянської відповідальності.

На цю інертну масу, очевидно, й розраховані оці недолугі в усіх відношеннях акції штибу ідеї імпічмента президента на останньому році його каденції, коли і простіше, і мудріше зосередитися на підготовці до виборів.

* * *

Хто читав мої нотатки про феномен М. Саакашвілі, можливо, пригадує мої версії щодо його ролі в політичній кар‘єрі П. Порошенка. Одно із моїх припущень: конфлікт між цими двома діячами може виявитися добре розіграним спектаклем.

Ця ідея-фікс Михайла Саакашвілі як людини з добротною освітою й досвідченого політика не дає мені змоги відмовитися від цієї, збоку глянути, безглуздої версії.

Володимир Іваненко

Український Університет

16 травня 2018 р.

М. СААКАШВІЛІ В ЕПІСТОЛЯРНОМУ ВИМІРІ

АП оприлюднила лист Mikhail Saakashvili до Петра Порошенка (див. фото). Отож маємо змогу проаналізувати як зміст, так і форму цього епістолярію.

Ідейно-тематичне спрямування листа Саакашвілі засвідчує, що, за великим рахунком, авторові немає чого сказати адресатові по суті.

Диявол криється в деталях, і саме в подробицях проглядається дезорієнтованість і деморалізованість Саакашвілі. Тому він і суперечить сам собі.

Ось він пише: «Нєсмотря на послєдніє собитія, у мєня нєт нікакіх агрессівних намєрєній».

Ну, в листі, звичайно, немає, а от у публічній риториці, у численних виступах…

Далі бачимо, що пана Саакашвілі дуже зачепило звинувачення у співпраці з ФСБ. І тут я погоджуся з тим, що адресат напевно знає, що «ето нє то нє только полний абсурд».

Я також знаю, що радянські студенти факультету міжнародних відносин і міжнародного права не могли не працювати на КДБ. Оскільки ФСБ стала спадкоємцем КДБ, формально є всі підстави підозрювати, що і кореспондент, і адресат відтак можуть підозрюватися у продовженні такої співпраці.

Отож М. Саакашвілі має рацію, коли наголошує, що це (хоч тільки підозра, хоч співпраця) «очєнь радуєт врага Украіни».

Далі йде цікавий пасаж про визнання помилок, ледве не покаяння, а відтак готовність до примирення:

«Конєчно я допускал і допускаю много політічєскіх ошібок, но сєйчас как нікогда увєрєн, что надо деескаліровать і нє допускать дєстабілізаціі сітуаціі».

Приблизно так визнавали свої помилки «вороги народу» під час сталінських репресій.

Остання теза листа звучить, можна сказати, поліфонічно й загадково:

«Готов в любой момент встретіться с полномочним прєдставітєлєм і всьо обговоріть».

Очевидно, що автор листа розраховує передусім на особисту зустріч з адресатом, а вже потім – хоча б із «полномочним прєдставітєлєм».

У цих словах чується мені глибокий підтекст, який переходить у найтаємничіше словосполучення: «і всьо обговоріть».

Ми можемо скільки завгодно фантазувати й спекулювати з приводу «всьо обговоріть», а от адресат напевно знає або здогадується, що оте «всьо» можн означати.

І ось – останній акорд: «С уважєнієм М».

Увесь зміст листа Саакашвілі до Порошенка аж кричить, що заключний акорд мав би бути «мінорнішим». Мені як стилістові тут написалося б: «Іскрєннє» з ініціалом та прізвищем або з повним нерозбірливим автографом.

Автор листа всупереч і змістові листа, і соціально-політичному контекстові двічі (на початку й наприкінці) засвідчує свою повагу до адресата, на якого ще години перед тим вивергав лави образ, інвектив, звинувачень…

А поряд з отим «С уваженієм» тулиться самотня літера «М» – хай і з довгим хвостом, але таки лише ініціал, яким ми зазвичай підписуємо листа або записку близькій для себе людині.

А тепер погляньмо на форму листа.

Його приватність засвідчують не тільки ініціал з хвостиком, а передусім дві найсуттєвіші ознаки. Перша: лист написано від руки. Друга: лист написано російською мовою.

Я переконаний, що офіційне звернення до президента України екс-президент Грузії й екс-голова ОДА знайшов би можливість виконати на комп‘ютері й неодмінно державною мовою.

Фахівець з аналізу почерків напевно витягне з цього листа силу різноманітної корисної інформації.

Я не є дока в аналізові почерків і не бачив інших власноручно написаних текстів від М. Саакашвілі, але можу сказати, що цей лист писано, як сказали б фахівці відповідного профілю, у стані афекту.

Однозначно: автор листа був дуже збуджений і, можливо, навіть «під мухою». Але, запевняю вас, не настільки, щоб він не усвідомлював свої дії.

Хай почерк і жахливий, хай рядки лягають нерівно, хвилями, але стиль листа, його мова цілком відповідає закладеному в листі змісту. Більше того, Саакашвілі зробив лише одну пунктуаційну помилку.

Як не крути, але зміст і форма листа підказують мені, що це був не спонтанний, а виважений і більш-менш добре продуманий крок, який мені особисто говорить про те, що М. Саакашвілі намірився зійти з дистанції й припинити свою «боротьбу».

Відкритим поки що залишається питання, яке можна виразити дилемою: або він відчув утому і усвідомив безперспективність подальших бунтів, які справді можуть обернутися непередбаченими наслідками, або вистава добігає кінця, і скоро на сцену «МіхоМайдану» опуститься завіса з написом «Finita la comedia”.

Володимир Іваненко

19 грудня 2017 р.

*

http://news.liga.net/news/politics/14873135-u_poroshenko_opublikovali_pismo_saakashvili_prezidentu_foto.htm?utm_source=facebook&utm_medium=bot&utm_campaign=messenger

*

ДО ПИТАННЯ ПРО ІДЕЮ УКРАЇНСЬКОЇ ВІЛЬНОЇ ДЕРЖАВИ

Рефлексолог/рефлексотерапевт із Канади Olga Stavroullakis написала в коментарях:

«Ви, пане Іваненко, вживаєте правильні слова і помилкові посили. Це ВИ, шановний, нічого не зрозуміли з того, що відбувається в Україні. А відбувається окупація, олігархізація, русифікація і повне знищення всіх ознак демократії. Про незалежність вже навіть не згадую. І Федоров. і СААКАШВІЛІ прекрасно це розуміють. а ви воду в ступі товчете- вам подавай “етнічних” українців. 26 років носилися з цією тезою- роз*єднали країну, порвали на шматки, майже знищили…. ІДЕЯ УКРАЇНСЬКОЇ ВІЛЬНОЇ ДЕРЖАВИ зараз- найголовніше. Знищити гідру корупції. яка страшніша за зовнішнього ворога. Зрештою, ви ж не чуєте….»

(Див. коментарі до мого запису тут: https://www.facebook.com/volodymyr.ivanenko/posts/1938380032841995).

Ось моя відповідь їй. Думаю, над цим варто замислитися й іншим:

* * *

Час переконає вас у тому, що я маю рацію. Ви самі ж про це потім і скажете, кусаючи лікті.

Я ніде й ніколи не закликаю «подавай “етнічних” українців». Я закликаю до піднесення української національної свідомості (незалежно від етнічного походження).

Класичний приклад вам – родини Косачів і Драгоманових, а ще – В‘ячеслав Петр (чех), Юрій Шевельов (німець), Іван Кавалерідзе (грузин), Дмитро Донцов, Геннадій Коновалов та ін. (росіяни), Ґолдман, Кацнельсон та ін. (євреї)… Прикладів, на кого рівнятися, – маса.

Олігархізація, русифікація, знищення ознак демократії, корупція і все інше – це НАСЛІДКИ, і ви їх ніколи не поборете, не викорінивши причин. А причини-то якраз і лежать у площині саме національної свідомості й громадянської відповідальності.

Ви пишете, що «ІДЕЯ УКРАЇНСЬКОЇ ВІЛЬНОЇ ДЕРЖАВИ зараз – найголовніше» (це й мій головний посил), але заглушені популістською риторикою названих і неназваних осіб, ви не бачите, не чуєте, ба навіть не хочете бачити й чути, що виділеної вами ж ІДЕЇ УКРАЇНСЬКОЇ ВІЛЬНОЇ ДЕРЖАВИ у текстах і виступах цих людей НЕМАЄ.

Знайдіть мені бодай одно посилання, де Саакашвілі згадує про це. Не знайдете! Бо немає УКРАЇНИ ні в душах, ні в серцях, ні навіть у побрехеньках цих людей.

Не виходить із Саакашвілі Кавалерідзе (наш найславетніший грузин), а з Фьодорова – Донцов чи хоча б Коновалов… То яку ІДЕЮ УКРАЇНСЬКОЇ ВІЛЬНОЇ ДЕРЖАВИ можна пов‘язувати з їхніми іменами?!

Україну справді роз‘єднують, але й тут ви не розумієте суті. Хто роз‘єднує? З одного боку «русскій мір» в усіх його прямих проявах (із Саакашвілі в їхньому числі), а з другого – ПСЕВДОнаціоналісти й нацисти (породжені тим же «русскім міром») опосередковано.

Україну справді треба об‘єднувати, і об‘єднувати справді навколо ІДЕЇ УКРАЇНСЬКОЇ ВІЛЬНОЇ ДЕРЖАВИ. Але зробити це можна лише через українізацію, піднесення національної свідомості й громадянської відповідальності українського суспільства, а відтак зміну суспільного устрою та системи урядування.

Про ці речі ваші «герої» не говорять і ніколи не заговорять. Бо немає й не буде у них такого завдання. Ніколи й за жодних обставин.

*

Більше тут:

ФЕНОМЕН МІХО СААКАШВІЛІ Й УКРАЇНСЬКІ ПОЛІТИЧНІ РЕАЛІЇ

М. СААКАШВІЛІ ЯК ДЗЕРКАЛО ПРОБЛЕМ УКРАЇНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА У СВІТОВОМУ ВИМІРІ

«ГРУЗИНСЬКЕ ПИТАННЯ» І УКРАЇНСЬКЕ НАЦІЄТВОРЕННЯ ТА ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ

НАГАЛЬНІСТЬ СИСТЕМНИХ ЗМІН

З ЧОГО І ЯК ПОЧАТИ?

Володимир Іваненко

Український Університет

17 грудня 2017 р.

«ГРУЗИНСЬКЕ ПИТАННЯ» І УКРАЇНСЬКЕ НАЦІЄТВОРЕННЯ

Поки прибічники й симпатики М. Саакашвілі та його Руху Нових Сил відзначають перемогу в суді першої інстанції, а нардепи з РНС за інерцією продовжують поносити генпрокурора й владу, яку самі ж і представляють, ідеодогічні опоненти й відверті вороги Саакашвілі, які також є частиною тієї ж влади, так само по інерції продовжують розкручувати «грузинську тему»…

Таке враження, що вся увага не тільки українського політикуму, а й усього українського суспільства прикута до грузинів та «грузинського питання».

Настільки всі захоплені цією темою, що не звернули навіть увагу на те, що інший суд цього ж дня так само виправдав одного з найвитонченіших корупціонерів (професор же!), а повідомлення п‘ятнадцятирічної давності про набуття одразу двох звань (академіка і професора російського розливу) ще однією особою з політикуму, яка ніяк не визначиться – вона в позі чи в опозиції до влади, а чи вона таки з Саакашвілі…

Під грузинський шумок президент рапортує про успішність невідомо яких реформ, нагадує про незлобливість і доброту як найбільшу національну чесноту українців… Аякже! «Згинуть наші воріженьки, як роса на сонці»…

Ні владі, ні провладним політикам, ні опозиційним політикам, ні Рухові Нових Сил з його грузинським легіоном та російськомовним активом з екс-президентом Грузії й екс-губернатором Одещини на чолі – нікому немає діла до України, до українського суспілтства і, ясна річ, до сподівань українського народу.

Їх усіх цілком влаштовує доброта й непротивлення українського народу, інфантильність українського суспільства, мертвотність совкової системи урядування, неспроможність знекровленої державності…

Ніхто й не думає над тим, як піднести національну свідомість і громадянську відповідальність українського суспільства, як підготувати Україну до зміни суспільного устрою й системи урядування, як випрацювати стратегію розвитку успішної Української Держави на десятиліття вперед.

Розпинаючи Україну й українське суспільство вусібіч, усі вони, на превеликий жаль, одностайні у своєму псевдопатріотичному пориві.

Олег Ляшко Віктор Чумак Сергій Лещенко Хто там ще?!

Володимир Іваненко

Український Університет

11 грудня 2017 р.

Більше на ці ж теми:

ФЕНОМЕН МІХО СААКАШВІЛІ Й УКРАЇНСЬКІ ПОЛІТИЧНІ РЕАЛІЇ

М. СААКАШВІЛІ ЯК ДЗЕРКАЛО ПРОБЛЕМ УКРАЇНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА У СВІТОВОМУ ВИМІРІ

ЧОМУ ІМПІЧМЕНТ ПРЕЗИДЕНТА – ЛИШЕ УТОПІЯ

НАГАЛЬНІСТЬ СИСТЕМНИХ ЗМІН

З ЧОГО ПОЧАТИ?

*

https://www.facebook.com/volodymyr.ivanenko/posts/1934215933258405

М. СААКАШВІЛІ ЯК ДЗЕРКАЛО ПРОБЛЕМ УКРАЇНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА У СВІТОВОМУ ВИМІРІ

Якщо, то… Якщо, то… Так аналітики українського походження за межами України коментують арешт М. Саакашвілі.

Я також часом схиляюся до такого підходу і з приводу попередньої спроби арешту, з-під якого Саакашвілі втік, а генпрокурор Луценко оприлюднив отой знаковий аудіозапис. Я тоді написав: якщо, то…

У своїх нотатках «Феномен Міхо Саакашвілі й українські політичні реалії» (див.: https://www.facebook.com/volodymyr.ivanenko/posts/1838411659505500) ще раніше я висловив і думку про те, що Саакашвілі є «героєм» грандіозної вистави, яка успішно триває, поповнюючись новими актами.

Але мене більшою мірою непокоїть не так Саакашвілі, ба навіть і друг його студентських років, а тепер президент України П. Порошенко, як стан українського суспільства.

Тому що всі проблеми України криються не в стовідсотково корумпованій політичній еліті, про що я почав писати про це ще двадцять років тому (див. тут: http://www.ukrweekly.com/old/archive/1997/119716.shtml), а в тому стані, в якому ось уже чверть століття перебуває українське суспільство, про що я чи не найбільше пишу останнім часом.

Емоційну вразливість українського суспільства, брак у ньому притомних україноцентричних громадсько-політичних організацій, дезорієнтованість і гнітючу пасивність національної інтелектуальної еліти по-чорному використовують антиукраїнські й українобіжні політичні сили, організовані злочинні угрупування та зовнішні вороги України й усього українського.

Українське суспільство перебуває в такому жахливому стані, коли навіть освічені люди не сприймають і не розуміють найпростішу інформацію (див., напр.: https://www.facebook.com/volodymyr.ivanenko/posts/1930513940295271).

В суспільстві, в суспільному устрої України, в системі урядування суто радянського зразка заховані причини усіх бід і нещасть, з якими бореться Україна.

На жаль, цього не розуміють в Україні. Ще більше цього не розуміють за межами України – ні політики, ні фахівці (експерти). Серед останніх, на жаль, дуже багато таких, кого й фахівцями важко назвати.

Найпечальніше ж у тому, що либонь в усіх країнах світу (і в США – особливо) в істеблінтешменті, в мозкових центрах, в університетських аудиторіях домінує якщо не російське, то проросійське бачення всього, що будь-якою мірою стосується України, українського суспільства і всього українського.

Багато з цих фахівців-експертів мають російське походження, а переважна більшість тих, що не мають російських коренів, є продуктом російських або проросійських наукових шкіл, і їхній світогляд не виходить за межі російського інформаційного простору.

Це не означає, що в масі своїй ці люди є носіями ідеологічних поглядів Кремля. Формально вони можуть бути ідеологічними противниками російського імперіалізму або й відвертими ворогами Росії. Фактично ж вони є носіями або ретрансляторами російського менталітету й отже – російського або проросійського бачення України й усього українського.

Нам годилося б якомога активніше виводити Україну, українське суспільство й усе українське з-під такого непродуктивного впливу.

Володимир Іваненко

Український Університет

8 грудня 2017 р.

https://www.facebook.com/volodymyr.ivanenko/posts/1931099126903419

ВІДПОВІДЬ ПРИХИЛЬНИКАМ МИХАЕЛА СААКАШВІЛІ

Мої нотатки про феномен М. Саакашвілі в контексті українських політичних реалій (https://www.facebook.com/volodymyr.ivanenko/posts/1838411659505500), як і треба було сподіватися, не викликають жодної реакції у самого Саакашвілі та його найближчих соратників та прихильників, хоч я знаю – вони мене читають.

Відлуння йде від пересічного люду з-поміж учасників та симпатиків Руху Нових Сил. Вони залишають коментарі, обурюються (часито з матюками), називають мене то порохоботом, то путіноботом…

Найпечальніше те, що вони беззастережно вірять у святість і можливості свого кумира, ніколи не цікавляться, чому, власне, я думаю інакше, ніж вони, і чому я обов‘язково маю бути їхнім ворогом лише через те, що не поділяю їхнього обожнювання Саакашвілі й висловлюю цю думку безсторонньо.

Що це за публіка? Я не пробував скласти якийсь статистичний колективний портрет моїх опонентів, але загальне враження таке.

Україноцентричний читач мене розуміє, цілком

поділяє мої думки й занепокоєння. Не пригадую жодного виразно проукраїнського критичного коментаря.

Серед тих, хто не сприймає мої нотатки, переважає доволі агресивна російськомовна публіка. Ті, хто пише українською, зазвичай мають поофілі з російською транскрипцією в іменах, – очевмидно, маємо справу активною, ба навіть агресивною частиною «какаяразніца».

Автори коментарів створюють подвійне враження про себе. Або це – злі на увесь світ люди, і ненависть застує їм очі й замутнює розум. Або ж це – невігласи і бездумні провокатори, які механічно повторюють запрограмовані сентенції. Ще гірше – якщо має місце бути «два в одному».

Один із таких – білоцерківець на ім’я Виктор Майстренко – своїми коментарями спонукав мене на досить різку відповідь йому та йому подібним:

*

І коли вже наш люд навчиться жити власним розумом?! Звикли жити «під впливом», от і мерещиться їм…

Людина може навести лад і багато чого доброго зробити у своїй окремо взятій національній квартиці… Що Саакашвілі вдалося зробити в Грузії, не факт, що він може бодай дещицю зробити в Україні.

По-перше, Україна – чужа для нього країна. Він її не відчуває ні душею, ні серцем. Він її не знає так, як знає хоча б пересічний украінець, і він її ніколи й не пізнає: не ті таланти.

По-друге, він не знає й не розуміє природу корупції взагалі. Частково корупція в Україні споріднена з корупцією в Грузії. Грузія маленька країна, і пересаджати корупціонерів не було проблемою. Якби Київ та область були окремою державою, це можна було б зробити також на цій окремо взятій території. Україна ж у 15-20 разів більша, та й природа украінської корупції відмінна.

По-третє, Саакашвілі – лише реформатор системи, успадкованої від СРСР, і вдається до тих же совкових методів. Він не розуміє необхідності зміни суспільного устрою та системи урядування. В Україні це можливо за єдиної умови – українізації (йому не треба було «грузинувати» Грузію – вона значно меншою мірою заражена «русскім міром», ніж Украіна).

По-четверте, як і всі президенти Украіни, Саакашвілі – не стратег, ба навіть і з тактикою в нього негаразд. Він – ситуативник і фрагментарник. Тому програма його Руху розрахована лише на 70 днів – час, потрібний для захоплення влади та утвердження. Все. Яку Україну він має намір будувати? Де він бачить Україну через 10-20-50 років?

Він не відповість вам на ці запитання. У нього ж навіть ідеології немає. Ніякої. Тим більше – україноцентричної. Уся його ідеологія – чистої вони популізм, ключовим словом якого є слово «бариги». Боюся, що він не годен навіть пояснити тлумачення цього слова.

Україна, українське суспільство, український світ – це не тільки бариги. Це – цивілізаційна місія. Це – такий огром!..

…Біда України в тому, що інфантильне, задурене московською пропагандою, дезорієнтоване, національно несвідоме й громадянськи безвідповідальне українське суспільство ніяк не усвідомить себе, не відчує свою відповідальність за себе та Україну, а відтак не поверне свій зір на свого, національного лідера, озброєного стратегічною візією і цивілізаційною місією України.

Якщо до вас усіх це не діходить, прапор вам у руки з іменами тих, з ким ви, невігласи, намагаєтеся мене ув‘язати.

*

Не має значення для Українця, де він живе. Важливо, щоб Україна була в його душі й серці. Не вам, українобіжним, оцінювати мої чесноти і мій чин.

Володимир Іваненко

28 листопада 2017 р.

ФЕНОМЕН МІХО СААКАШВІЛІ Й УКРАЇНСЬКІ ПОЛІТИЧНІ РЕАЛІЇ

Найбільший в американскій історії ураган “Ірма” натворив лиха та й пішов собі далі, зменшуючи до нуля свою міць.

Курява ж, піднята черевиками політичних прихильників і політичних же противників Міхо Саакашвілі, ніяк не спадає, хоч сподіваного урагану, обіцяного Рухом Нових Сил на осінь, здається, уже не буде.

І все, мабуть, тому, що обидві сторони перестаралися на старті, витративши аж надто багато зусиль спочатку на очікування переходу (“Ти надто ждеш. Не треба ждати надто. Як не вбива – знесилює ждання”, – писала колись поетеса), а потім – на сам перехід.

Гора народила мишу. Можна навіть сказати, що дві гори народили одну мишу. Чи одного Мишу?

Два політики, які здумали себе великими, насправді продемонстрували свою політичну незрілість, своє хлоп’яцтво і зрештою – свою ницість.

Я нічого тут не буду говорити про президента України, хоч мені і є що про нього сказати. З часом, можливо, висловлю своє бачення П. Порошенка як явища української історії і політики.

Зараз мені видається цікавішим феномен Саакашвілі в українському контексті, оскільки він цікавий не тільки сам собою, але і як дзеркало українського суспільства взагалі та українського політикуму зокрема (з президентом Порошенком включно).

М. Саакашвілі для України – приходько, чужинець, хоч значна частина його життя і була пов’язана з Україною. Від початку його статус в Україні був непевний.

Одні стверджують, що він приїхав в Україну на запрошення президента Порошенка. Інші подейкують, що він з’явився на берегах Дніпра за намовою американського керівництва. Ну, а хтось вважає його політичним біженцем…

Очевидно, є й інші версії. Але з якого боку не глянь, Саакашвілі явно не надається ні на роль Слави Стецько (яка повернулася в Україну, щоб утверджувати її незалежність), ні навіть на Романа Зварича (поклик предків якого був спонукою до пошуку можливостей кращої самореалізації, ніж у себе на батьківщині в США).

Саакашвілі явився Україні як особистість, яка вже реалізувалася, яка набула помітної ваги й авторитету на світовому рівні і яка справді могла бути вельми корисною як дорадник, посередник і навіть спецпредставник президента України.

У такий спосіб екс-президент Грузії не тільки зберіг би своє добре ім’я, але й примножив би свої чесноти. Але сталося не так, як гадалося…

Жага влади, схильність до популізму і ще якісь глибинно-сутнісні речі відігралися на панові Саакашвілі повною мірою.

Йому б не треба було йти на посаду очільника Одеської обласної адміністрації. Кожен випускник “київського КДУ” має розуміти: не можна змінити підсистему, не змінюючи усієї системи, тобто побороти корупцію в окремо взятій частині дуже корумпованого цілого.

Він же пішов. Щоб спалитися без очевидного позитивного результату. Хіба що Божий промисел був у тому, щоб Саакашвілі й Порошенко упевнилися в щирості й надійності своєї дружби. Що ж, кожен із них пізнав, наскільки міцною була їхня дружба. Ошуканими виявилися обоє. Правда, кожен по-своєму…

На цьому можна було поставити крапку. Взагалі. Або перевести протистояння з учорашнім другом в іншу площину. Наприклад, виступаючи в ролі радника тих сил, які мають більше можливостей, щоб змінити на краще і колишнього друга, і Україну.

М. Саакашвілі укупі з групою так само зневажених своїх земляків-грузинів вирішив кинутися у вир української політики і заснував свою політичну партію – Рух Нових Сил.

Сам він стверджує, що жодних політичних амбіцій у нього немає і що він просто хоче допомогти постати, проявитися й зрештою прийти до влади в Україні “новим силам”.

Чудовий намір. Але навіщо тоді самому очолювати цей РНС? Чи не розумніше поставити на його чолі представників отих “нових сил”?

На жаль, ці запитання – риторичні. Немає ніяких “нових сил”, і це видно неозброєним оком навіть з Америки. Ну, які “нові сили” з тих грузинів та українців, хто посидів у чиновницьких кріслах урядових структур і кого витиснули з тих крісел сильніші прибічники Системи?

Тим більше, до “нових сил” явно не віднесеш хай і переважно молодих, але чинних народних депутатів Заліщук, Лещенка, Найєма, Слободяника, Чумака та ін., не кажучи вже про Садового та Тимошенко, які також примкнули до РНС, які є плоттю від плоті чинної влади і які просто стали в позу щодо останньої.

Збоку глянути, так РНС є ніщо інше, як спосіб перегрупування сил для боротьби за владу. В чинній Системі. Навіть без зміни її “координат”. Для тих, хто зараз знаходиться на борту владної яхти (човен для них не надається), оця вся котовасія з Рухом Нових Сил, безумовно, є “розхитуванням ситуації”. Навіть якби й війни не було…

Парадокс тут тепер ще й у тому, що на чолі РНС як політичної сили країни стоїть, як за великим рахунком – іноземець, як за малим – особа без громадянства, що є щонайменше нонсенсом. Навіть будучи громадянином України (із щойно набутим громадянством), з погляду здорового глузду, навряд чи є сенс влазити в політику країни, яка не є твоєю природною батьківщиною (тим більше – Батьківщиною).

Щонайменше дві причини мали б стримати Саакашвілі (а також інших таких, як він, – того ж Найєма).

Перша й головна – знання традицій і звичаїв. Просто не уявляю собі, ЯК можна набиватися в політичні лідери у суспільстві, традиції й звичаї якого не є частиною твого єства і про які ти не маєш навіть рожевого уявлення. Тим більше, коли ти ставиш перед собою за мету зміну системи урядування.

Другою я назвав би морально-етичну причину. Тут передусім ідеться про те, гоже чи негоже лізти із своїм уставом в чужий монастир. Ми ж не рипаємося до сусіда наводити порядок у його родині. Навіть у хаті брата чи сестри ми почуваємося все-таки гістьми, а не господарями.

Я свідомий того, що політика – царина, в якій мораль та етика, а відтак знання й досвід, відсуваються на задній план. Але все ж таки бодай якісь гальма мають спрацьовувати!

І отут до речі переключити регістр і перейти на розмову про українське суспільство як факт (об’єкт) і фактор (умова) для такого феномену, як Саакашвілі (або Найєм, або ще хтось із приходьків).

Українське суспільство має таку природу, що воно чомусь просто не хоче (чи й не здатне?) самоорганізовуватися й самоурядуватися. Ну, не може воно без “варягів”. Традиція запрошення чужинців до урядування, очевидно, й спричинилася до вироблення у нашій ментальності синдрому меншовартості, а відтак і недовіри до власних лідерських талантів.

Не бажаючи брати на себе відповідальність за долю суспільства й України, ми ладні віддати владу над собою чужинцям, аби тільки вона не дісталася своїм. У цьому є одна перевага: у разі прорахунків влади, ми легко звалюємо всю вину на євреїв, росіян, поляків, грузинів та інших інородців і волаємо про засилля чужинців у владі та про те, що влада не дбає про наші інтереси.

Ясна річ, чому приходькам не скористатися дарованою можливістю для реалізації своїх інтересів? Приходять і беруть усе, що погано лежить.

М. Саакашвілі запевнює, що він хоче для України й українців лише добра. У програмі Руху Нових Сил він написав, що буде зроблено за перші сімдесят днів після приходу РНС до влади. А що буде з Україною й українцями через сімдесят років, його програма замовчує. Так само, як замовчує саму потребу збереження національних традицій і звичаїв, не кажучи вже про ідеологію, яка надихатиме на подвиги його колаборантів переважно з числа малоросів та таких же приходьків, як і він сам.

Інфантильно-ревниве й знервоване негараздами українське суспільство, принаймні значна його частина, з надією дивиться на тих, хто обіцяє добробут і щастя. Тут і зараз. Імпортоване з землі обіцяної, з Кавказьких гір чи з “тайожного союзу”. Аби тільки не свого.

Є попит – буде й пропозиція. “Я прийшов дати вам волю!” – каже Саакашвілі, і значна частина українського суспільства, якій з різних причин не по дорозі з Порошенком чи Ляшком, тут же дружно: “Міхо, ми з тобою!”

…В українському сегменті ФБ пошук дає пару дюжин груп, в які згуртовуються симпатики грузинського екс-президента, завбачивши в ньому ледве не месію й спасителя. Одні бачать у нім майбутнього прем’єра, інші – навіть президента, дарма що він не може претендувати на цю посаду.

Отже, хоч сам Міхо й повторює, що ні на що не претендує і що робить все лише для блага України й українського народу, але ж спокуса сама проситься йому в руки. І якщо знедолених українців добре нагріти, то й виборів не треба чекати – благо, майданні технології відпрацьовані до досконалості, а влада й радикали лише готові підлити олії в полум’я чергової революції.

*

Як і варто було сподіватися, політична зоря М. Саакашвілі почала стрімке падіння. Нерозумні вчинки, необачність остудили запал прибічників та симпатиків і розчарували політрартнерів з-поміж нових/ненових опозиційно-неопозиційних політиків – Є. Соболєва, С. Лещенка, С. Заліщук, М. Найєма (https://newsstand.google.com/articles/CAIiENhAYsKfN0smquBZYj37LvcqGQgEKhAIACoHCAowsOyhCTDVmZcCMJe8vgM).

Як політикові, М. Саакашвілі навряд чи вдасться піднятися навіть з допомогою таких пристрасних прихильників, як О. Ксантопулос та Л. Богуцкая.

Що ж тоді далі? Якщо таки відбудеться розмова з П. Порошенком, на яку буцімто напрошується Саакашвілі, то це може означати, що свою місію Саакашвілі виконав, вистава закінчилася і можна опускати завісу.

Якщо ж розмова не відбудеться, це буде означати, що примирення давніх друзів не відбулося: Петро використав Міхо уповні, і останній йому уже не потрібен.

Який подальший життєвий шлях вибере тепер екс-президент Грузії та екс-голова Одещини, уже немає значення.

* * *

Де ж та сила, яка нагадає українцям, що вони – українці, про їхні славні традиції й звичаї, про те, що лише через піднесення власної національної свідомості й громадянської відповідальності можна змінити і себе, і Україну?

Я маю відповідь на те запитання, але не маю аудиторії, яка готова була б почути мою відповідь. Сподіваюся, поки що.

Володимир Іваненко

Український Університет

12 – 13 вересня 2017 р.

* * *

ТАК ЧИ ЗМІНИТЬ УКРАЇНУ М. СААКАШВІЛІ ТА ЙОГО РУХ НОВИХ СИЛ?

Перепетії з поверненням Михеїла Саакашвілі в Україну збурили справжній ураган емоцій в українському суспільстві, сподівану реакцію по обидва боки політичних барикад…

У цьому лементі переважно ярмаркового характеру практично не прозвучало бодай чогось схожого на здоровий глузд. Лише кілька моїх ФБешних френдів відбулися короткими репліками. Навіть знані й поважані журналісти, схоже, пережживають сум’яття почуттів. Феномен М. Саакашвілі запудрив мізки навіть українській еліті. Ніхто не хоче подивитися на це явище системно.

Рівень національної свідомості й громадянської відповідальності суспільства в цілому і кожного його члена зокрема, а отже – і політиків та урядовців (і президента також), знаходяться у прямо пропорціональній залежності від рівня національної свідомості й громадянської відповідальності системи ЗМІ, усього журналістського корпусу й кожного журналіста зокрема.

Спостерігаю, як одні відомі політики прилаштовуються хто у фарватер Руху Нових Сил Саакашвілі, щоб його вітер підхопив і їхні пошарпані попередніми політичними штормами вітрила, а інші – згуртовуються не так для наступу, як до кругової оборони від бурі, яка зворохоблю суспільство, набирає сил і створює їм серйозну загрозу.

З обох боків барикад лунають вигуки “Слава Україні!” й “Героям Слава!”, але сама Україна залишається зневаженою й забутою.

Тим часом не втрачають своєї актуальності нотатки, якими я хотів би докричатися до українського суспільства або хоча б до його інтелектуальної еліти:

Не хотілося б спостерігати чергові танці глухарів.

* * *

Обговорення ситуації post-factum проявляє більше здорового глузду й народжує численні пропозиції, але…

Практично ніхто навіть не згадує про жахливий стан українського суспільства, про низький рівень його національної свідомості й цілковиту громадянську безвідповідальність.

Відтак бракує пропозицій якраз щодо того, ЩО і ЯК годилося б робити і зробити, або ситуація в Україні поліпшувалася.

* * *

Популярність оцих моїх нотаток, звичайно, радує, але водночас наштовхує й на невтішні думки. Люди надто поверхово читають написане мною і зовсім не застановлюються на порушених мною проблемах.

Лідер однієї з політичних партій написав мені в приват: “Правильно! Хоча є з чим посперечатися щодо”, ясна річ, очолюваної ним політсили.

Тим часом мене задоволили б такі аргументи: ось моє й моєї партії бачення національної ідеї, ось – стратегії розвитку України на півстоліття наперед, а ось – проект програми українізації України.

На жаль, таких аргументів немає. Тоді “з чим сперечатися”?

Зрештою, мені більше болить не так позиція того чи іншого політика, як стан українського суспільства, на перелогах якого ці політики проростають, виростають і стають відстоєм, а люди все одно готові давати їм шанс, бо ж “він не святий” чи “вона не свята”.

Авжеж, не святі й горшки ліплять. Але чомусь не всі підряд беруться ліпити горшки. У політику ж лізуть усі, кому не лінь, і в першу чергу – чомусь це люди несовісні, нещирі й нечисті на руку. І якраз суспільство мало б відфільтровувати їх. Не відфільтровує…

Володимир Іваненко

Український Університет

10 – 12 вересня 2017 р.

https://www.facebook.com/volodymyr.ivanenko/posts/1838411659505500

*

НА ПІДСТУПАХ ДО УКРАЇНСЬКОГО ДІАСПОРОЗНАВСТВА

Ця книжка Миколи Тимошика, яку ви тримаєте в руках, є знаковою і проривною для сучасного українознавства, і не тільки тієї царини, яка стосується українського книгознавства, але й діаспорознавства.

Книгознавче значення цієї праці полягає в тому, що автор привертає увагу до тих фактів і факторів історії та сучасних проблем книговидання, які в силу політичних обставин принципово замовчувалися або ж були жертвами упередженого дослідницького підходу, бо розглядалися як ворожі для української культури, української традиції, української справи.

Гортаючи сторінки історії українського друкарства і української книги, автор застановлюється на маловідомих явищах, актуалізація яких спонукає до переосмислення багатьох фактів, подій і явищ українського книгарства й відновлення історичної справедливості через повернення Україні культурних цінностей, які належать їй і тільки їй.

Відновлення історичної справедливості через уроки історії – ось шлях, яким пішов автор, щоб відстежти витоки національного книгодрукування й розвиток української книжної традиції. На цьому шляху йому доводиться долати відверто вороже наставлення до всього українського, розбиратися в суті нав’язаної воріженьками ж антиукраїнської полеміки, захищати книгознавчу фаховість і наукову порядність.

Переосмислення історичних фактів, подій і явищ з погляду сьогодення дає авторові змогу запропонувати новітнє бачення і витоків українського книгодрукування, і долі та розвитку української книги під гнітом московитського панування. Автор переконливо доводить, що заборона й нищення українського друкованого слова в Російській імперії були спрямовані на знищення українського етносу й української культури.

Два серцевинні розділи книжки М. Тимошика присвячені розглядові українського книговидання за межами українських етнічних земель – за місцями компактного проживання Українців у країнах Європи та Америки, де часто-густо українська книжка почувалася вільніше, ніж на рідних землях, і де появлялися видання, яким просто неможливо було появлятися ні за умов Російської імперії, ні за умов СРСР.

Навіть після розвалу Радянського Союзу й проголошення незалежності України в українському книговиданні залишається багато невирішених проблем, коріння яких тягнеться в авторитарно-тоталітарне минуле і розв’язання яких упирається в живучість совкових традицій та низький рівень національної свідомості й громадянської відповідальності усього українського суспільства, не кажучи вже про окремі державні інституції та окремих представників галузі.

За таких обставин і сама українська книга, і українська видавнича справа нагадує долю падчериці, коли держава в особі органів влади одну з найважливіших галузей національної культури, освіти та просвіти штурхає з одного кутка в інший, віддаючи книгу, видавничу справу й книгознавство на поталу некомпетентних відомств та осіб.

Професор Тимошик як один із провідних учених з редакційно-видавничої справи висловлює слушні думки й пропозиції щодо того, як можна і варто було б вивести українську книгу, українську видавничу справу й українське книгознавство з глибокої кризи. Добре було б, якби його почули й прислухалися до нього.

х х х

Як уже було наголошено на початку, є у цієї книжки знаного науковця й друга місія. Це – її місце й роль в українському діаспорознавстві.

Діаспора завжди була й залишається terra incognita для українського суспільства в Україні. Упродовж десятиліть на теренах УРСР радянська пропаганда культивувала образ діаспори як українських буржуазних націоналістів, а отже – найлютіших ворогів українського народу. Більш-менш позитивним було ставлення до так званої «трудової еміграції», в середовищі було багато членів компартій відповідних країн.

Свого часу мені довелося присвятити чимало часу й зусиль студіюванню періодичної преси української еміграції, а на першому конгресі Міжнародної асоціації україністів у Києві виступити з доповіддю про важливість і завдання наукових досліджень української зарубіжної періодики (статтю за матеріалами цієї доповіді було опубліковано в журналі «Журналіст України»). Це була, либонь, перша спроба позитивно й неупереджено заговорити про пресу діаспори на теренах тоді ще радянської України.

Незважаючи на те, що після розпаду СРСР увага українських дослідників до різних аспектів життя українців у розсіянні посилилася (відкрилася в Києві бібліотека діаспори, виникли цілі науково-дослідні підрозділи з інтересом до української еміграції та ін.) упередження українського суспільства щодо діаспори мало змінилося на краще за роки незалежності України. Незважаючи на відкритість кордонів і масової міграції заробітчан.

У цьому контексті книжка Миколи Тимошика, зосереджена на студіюванні книжкових видань української діаспори, здійснених найбільшою мірою двома її хвилями після революційною (20-ті – 30-ті роки минулого століття та після Другої Світової війни у 40-ві – 60-ті роки), є проривною, і мені думається, що вона допоможе українському суспільству по-новому поглянути на діаспору як явище й належним чином оцінити значення й роль світового українства у розвиткові книговидавництва, належним чином не поцінованого в самій Україні.

Зверніть увагу на географію побутування української книги на світових обширах. Чехословаччина, Польща, Італія, Німеччина, Франція, Великобританія – в Європі, США й Канада – в Північній Америці… А ще – (поки що) неохоплені поглядом автора Аргентина й Бразилія – в Південній Америці, а також – Австралія… Прага, Варшава, Рим, Мюнхен, Лондон, Нью-Йорк, Стемфорд, Торонто й інші міста ставали центрами українського книговидання й осередками живучості української книжки, якій сутужно жилося або й узагалі не було життя на Батьківщині.

Написана у жанрі переважно дорожніх нарисів, ця книжка захоплює цікавими епізодами з історії українського зарубіжного книговидання, розповідаючи то про осередки книгопродукування, то про авторів, то про окремі книжкові з‘яви, які ставали раритетами невдовзі після їхньої появи на світ.

А ще М. Тимошик застановлюється на тих історико-культурних осередках у різних країнах світу, які стали місцями збереження не тільки періодики й книжкових видань, але й архівних фондів та унікальних музейних експонатів, що їх авторові пощастило відвідати і яким може позаздрити Україна. Завдяки діаспорі збережено багато чого з того, що в Україні послідовно знищувалося неукраїнськими режимами.

х х х

Періодична преса (газети, журнали, інформаційні бюлетені-обіжники) й книговидання, багатющі колекції архівів українського зарубіжжя – чудова джерельна база для діаспорознавчих студій.

Хоч українська діаспора й створювала наукові й науково-освітні заклади (Українську вільну академію наук і мистецтв, Український вільний університет, цілу низку інститутів, наукові товариства тощо) за межами України, робота цих закладів, як і випуск періодичних та неперіодичних видань, зводилися до студіювання України й української спадщини. Власне, українці в розсіянні робили те, що мало було б робитися, але неможливо було зробити в підневільній Україні.

Прикметно, що учені, журналісти й письменники були настільки заклопотані справами України, що їм руки не діходили досліджувати й саму діаспору як явище, як феномен.

Вони сподобилися на кілька фундаментальних видань інформаційно-довідкового характеру. Це – енциклопедії діаспори, які вийшли друком як солідні видання, хоч і вельми обмеженими накладами.

Неоціненними є також збірки статей і розвідок про життя українців в окремих регіонах тих чи інших країн або окремих, переважно релігійних, громад. Зазвичай вони виходили друком з нагоди ювілеїв і надзвичайно малими накладами.

На відміну від євреїв, які мають кількісно меншу, ніж українці, діаспору, але для яких розсіяння було основним способом існування, завдяки чому вони активно досліджували себе саме в цій формі буття й відтак створили діаспорознавство як цілу науку, яка охоплює либонь увесь спектр наукових дисциплін, українці до такої науки ще тільки підступають.

Як я вже зауважив, в Україні почали з‘являтися осередки вивчення діаспори. Діаспора стає частиною українознавчих студій. Але українська діаспора як явище, як феномен ще не зацікавила академічну науку. Маю на увазі передусім такі галузі науки, як історія, етнографія, демографія, мовознавство, літературознавство, культурологія, етнопсихологія та інші.

Поки що можемо лише мріяти про те, щоб українська діаспора стала об‘єктом і предметом спеціальних комплексних і системних досліджень. Але до цього вже йде, і я певен, що ми таки створимо цю науку – українське діаспорознавство. Книжка професора М. Тимошика є однією з тих тривких цеглин, які надійно лягають у підмурівок цієї науки.

Володимир Іваненко

Український Університет

Вашингтон, США

30 березня – 20 квітня 2018 р.

КОЛИ СИСТЕМНУ ПРОБЛЕМУ ХОЧУТЬ РОЗВ’ЯЗАТИ БАЗАРНИМ МЕТОДОМ

Спроби ситуативного розв‘язання мовного питання, як бачимо, дають тільки зворотний ефект.

Здавалося б, українізатори типу Ірини Фаріон мають рацію. Наступаючи на «мозолі» українського суспільства, вони, однак, досягають зворотного результат і лише збурюють суспільство.

Це, власне, це якраз є причиною того, що їм важко зрозуміти просту річ: якщо не спрацьовує один метод, його треба замінити іншим, ефективнішим. Ефективним методом у цій справі може бути лише СИСТЕМНИЙ ПІДХІД.

Тільки широкомасштабна системна українізація через сутнісну українізацію освіти й просвіти, засобів масової інформації принесе бажаний результат на функціональному рівні, тобто у мовному питанні.

Ситуативники ж не хочуть навіть обговорювати теми системної українізації, що свідчить про виразно провокаційний (не плутати з провокативністю) характер їхніх емоційно наснажених акцій.

Коли домінують емоції, а не розум, ситуативники не замислюються над тим, що рівень національної свідомості й громадянської зрілості українського суспільства занадто низький для того, щоб отак апелювати до нього й сподіватися на бажаний результат.

ТАК ВИХОДИТЬ ЗАВЖДИ, КОЛИ СИСТЕМНУ ПРОБЛЕМУ ХОЧУ РОЗВ’ЯЗАТИ БАЗАРНИМ МЕТОДОМ. І ТАК БУДЕ ДОТИ, ПОКИ НАШІ СИТУАТИВНИКИ НЕ ОСТУДЯТЬ СВОЇ ГОЛОВИ І ВІЗЬМУТЬСЯ ЗА СПРАВУ З ГАРЯЧИМ СЕРЦЕМ, АЛЕ З ХОЛОДНИМ РОЗУМОМ.

* * *

Відповідь одному з коментаторів:

Щоб ті мільйони задумалися над проблемою, до них треба прийти з освітою та просвітою, з притомною інформаційно-роз‘яснювальною роботою.

Освіта і просвіта за своєю суттю залишаються совковими, ЗМІ – монополія Москви. Замість того, щоб українізувати освіту, просвіту і ЗМІ (не тільки в плані банального переходу на українську мову, а сутнісно, ментально), й вмикати всі важелі україноцентричного впливу на суспільну свідомість, ви намагагаєтеся докричатися до національно несвідомої й громадянськи безвідповідальної маси з вимогою негайно заговорити українською мовою.

Такий підхід викликає лише негативну реакцію, посилює спротив вашим старанням і, за великим рахунком, є провокаційною роботою на користь ворога.

Це – те, що й роблять люди, які ідентифікують себе «націоналістами», але не можуть навіть пояснити суть своєї ідеології, яка очевидно не має нічого спільного з національними традиціями і звичаями.

* * *

Приєднуйтеся до випрацювання проекту Національної програми українізації України (https://m.facebook.com/Ukrainization4Ukraine/).

Творіть Рух за українізацію України (https://m.facebook.com/groups/771863622990043) і включайтеся в системну роботу.

Володимир Іваненко

Український Університет

4 травня 2018 р.

https://www.facebook.com/volodymyr.ivanenko/posts/2096923700320960

МОВНЕ ПИТАННЯ В СУДІ Й ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ НАУКИ

Висновки, яких я особисто дійшов, прослухавши уважно цей відеозапис:

1. Цей відеозапис треба поширити максимально на всіх можливих ресурсах. Професор Гриценко має рацію в тому, про що я говорю й пишу упродовж десятиріч: в Україні немає російської мови як такої, а люди, які здумують себе як російськомовні, послуговуються або пародією на російську, або суржиком.

2. Такі події, як це засідання Конституційного Суду, мали б демонструватися на державному телеканалі так, як іде пряма трансляція із зали Верховної Рвди.

Зверніть увагу: засідання КС відбулося місяць тому, а запис оприлюднюється тільки тепер.

3. Те, про що говорить на засіданні КС директор Інституту української мови НАНУ, мало б бути предметом не тільки засідань відділів та вченої ради інституту, поодиноких інтерв’ю директора, а повсякденної популяризаторської роботи усіх науковців інституту.

Це – до теми про пасивність академічних установ і вишів України в державотворчому процесі, в українізації України.

4. Постає відтак питання про національну свідомість, громадянську активність і громадянську відповідадальність учених, ширше – усіх інтелектуалів і ще ширше – усього суспільства.

Професор Гриценко і своєю промовою, і своїми відповідями на запитання учасників слухань, зауважуючи про краще становище з мовою за радянської влади та про поїздку з Л. Кравчуком у Крим на зустріч із Януковичем, підтвердив, що наша наука, освіта й просвіта так і не вилізли з болота командно-адміністративної системи: накажуть – виконаємо, не накажуть – промовчимо, але ініціативи проявляти не будемо.

5. Інститут української мови НАНУ, який вважає себе наступником Правописної та Термінологічної комісій ВУАН, досі не сподобився опрацювати й тим більше видати матеріали згаданих комісій, вивчати й популяризувати досвід українізації 20-х років минулого століття.

Я не певен, що в цьому відношенні можна кивати на Кравчука чи Януковича або на закон Ківалова-Колєснічєнка. Але я певен, що останнього просто не було б за більшої активності й відповідальності учених.

6. Правда, що народ має такий уряд, якого заслуговує. Відтак уряд в Україні ще той. Ясна річ, такий, кому наплювати на науку з високої президентської, урядової чи парламентської трибуни. Але!

За більшої дослідницької й популяризатрпської активності учені мужі й професори могли б донести др широкої громадськості, а отже – і політичної та урядової “еліти”, чимало повчальних і корисних фактів.

Узяти хоча б такий: у роботі і Правописної, і Термінологічної комісій ВУАН дієву й практичну (не формальну!) участь брали й члени уряду УНР. Зокрема в.о.міністра юстиції К. Квітка (він був в.о. тому, що відмовився бути міністром, але погодився на посаду товариша, тобто заступника, міністра).

Сучасна ж урядова практика звелася до того, що очільники міністерств і відомств навіть на побутовому рівні не володіють державною мовою та й у мові своїй окупантськіц вони, говорячи тією ж мовою, “косноязичні”. Людською мовою це означає: недорікуваті. Де вже їм дбати про серйозні справи?

Володимир Іваненко

9 січня 2017 р.

https://www.facebook.com/volodymyr.ivanenko/posts/1555757421104260

З ПРИВОДУ ЗАКОНОПРОЕКТУ ПРО УКРАЇНІЗАЦІЮ

Група народних депутатів начебто зініціювала законопроект про українізацію. Я ще цей документ не бачив, тому по суті його говорити не можу. Буду вдячний тим, хто допоможе з ним ознайомитися.

Дивує те, що законопроект ініційовано без проведення наукових досліджень і обговорень, без будь-якого проекту більш-менш обгрунтованої програми, а також без будь-яких інформаційно-пропагандистських заходів. Здумали – зробили.

Як тут не згадати: постав дурня молитися, то він і лоб поб’є?

Закрадається думка, що це робиться з явно провокативною метою, щоб дискредитувати саму ідею українізації України.

Зверніть увагу на реакцію в мережах і подивіться, хто включився в обговорення цієї “ініцівтиви”. Реакція – дуже, аж надто симптоматична.

Прибічники ідеї українізації, навіть найактивніші, ба навіть найагресивніші, мовчать. Немає ні спалахів підтримки, ні спроб розважливо почати розмову.

Не бачу й реакції з боку “русского міра”, якому навіть сама така ініціатива – удар під дих.

Активізувалися російськомовні українці, які пишуть в мережах як російською (переважно), так і українською (меншою мірою), щоправда безграмотно (обома мовами).

Так-от, саме вони – хто мав би стати ініціатором і рушійною силою українізації, – залементували про загрозу революції й громадянської війни.

І це – якраз те, що має нас занепокоїти.

Можливо, що найбільшим противником українізації, відтак і ворогом України є не так Московія з усіма її агресіями, не так “русскій мір” з його п’ятою колоною, а саме російськомовні (точніше – суржикомовні) українці з їхнім “какаяразніца”.

З холодною байдужістю споглядаючи за всім, що відбувається в Україні й навколо України, часом навіть проявляючи симптоми патріотизму – аж до готовності віддати здоров’я і навіть життя за “територіальну цілісність України”, – вони таки не готові і не мають навіть наміру повертатися домів – відроджувати національні традиції і звичаї.

Очевидно, що ситуацію можна переломити на користь українізації за умови, якщо відомі російськомовні українці (письменники, вчені, митці, ділові люди та ін.) почнуть показувати приклад своїми власними вчинками: активною підтримкою ідеї українізації, переходом на українську мову в публічному спілкуванні та ін.

Тут важливо, щоб це було щиро й послідовно. А не так, як сталося з Олексієм Арестовичем, який різко й демонстративно, без належної навіть підготовки, перейшов на українську, а потім під приводом дійти й до “зарубіжної аудиторії” почав здавати назад, а світоглядно взагалі нічого не змінив у своїх підходах.

Думаю, що такі підходи не є продуктивними – вони шкідливі.

До речі, українізацію 20-х років минулого століття ініціювали й очолювали діячі науки та культури, які в родинно-побутовому житті були переважно… російськомовними.

Тим часом нагадую про наш науково-дослідний проект з українізації України й запрошую до співпраці. Більше тут: http://facebook.com/Ukrainization4Ukraine. А також тут: Українізація України: Проект програми – Український Університет:

http://ukrainianuniversity.com/portfolio/%d1%83%d0%ba%d1%80%d0%b0%d1%97%d0%bd%d1%96%d0%b7%d0%b0%d1%86%d1%96%d1%8f-%d1%83%d0%ba%d1%80%d0%b0%d1%97%d0%bd%d0%b8/.

Володимир Іваненко

Український Університет

22 січня 2017 р.

https://www.facebook.com/volodymyr.ivanenko/posts/1569042026442466

УКРАЇНІЗАЦІЯ: ЯК ЦЕ ЗРОБИТИ

Тарас Марусик написав у коментарях до одного з моїх записів щодо ідеї українізації та формування Руху за Українізацію України:

«Добра ідея, але треба знайти механізми її втілення. Сказати “системні зміни” встокрот легше, аніж запропонувати адекватний ідеї план. І я не вважаю, що Мінкульт – окремо взяте Міністерство, бо саме воно є єдиним центральним органом виконавчої влади, на який покладено функції регулювання державної мовної політики і, зокрема, забезпечення конституційного поширення української мови».

Українізація – основа основ системних змін.

Оскільки держава в Україні цупко тримається за стару й неефективну систему координат – залишки авторитарно-тоталітарного устрою й адміністративно-командної системи урядування, – покладати надії на українізацію й системні зміни «згори» немає сенсу. Це – безнадійна справа.

Українізацію й системні зміни за цих умов можна і треба здійснювати силами українського суспільства: спочатку згуртовуючи його активну, пасіонарну частину, а потім через піднесення національної свідомості й громадянської відповідальності мобілізовувати потенціал усього суспільства.

Унаслідок такого підходу українське суспільство своїми силами трансформує суспільний устрій та систему урядування, тобто змінить і державу.

Ось тезисно моє бачення, ЯК це можна зробити:

1. Засновуйте й формуйте РУХ ЗА УКРАЇНІЗАЦІЮ.

В кожному місті, містечку й селі знайдуться люди, які вітають цю ідею.

Організовуйтеся й пояснюйте спочатку своїм (членам організації), що:

– українізація полягає не в тому, щоб примусити офіціантів, касирів, вахтерів та ін. заговорити українською мовою;

– українізація й не в тому, щоб поширити українську мову на всі сфери життя.

Українізація – це:

– пробудження національної свідомості й громадянської відповідальності українського суспільства;

– перехід до суспільного устрою (ладу), заснованого на національних традиціях і звичаях;

– перехід до системи урядування, заснованої на національних традиціях і звичаях.

2. Організовуйте мережу українознавчих гуртків, семінарів, шкіл, університетів, які через освіту й просвіту доноситимуть українознавчі знання і українську мову до широких мас.

Підпорядковуйте Рухові й трансформуйте для його потреб «Просвіту», мережу товариства «Знання» та інші просвітницькі мережі.

Прийдіть у школи. Не через структури МОНу, а неформально – через учителів та батьківські комітети.

При цьому не піддавайтеся впливам радикалів, але й не потакайте українобайдужим.

Радикалів-провокаторів треба викривати й позбуватися. Енергію україноцентричних радикалів треба спрямовувати у потрібне русло.

3. Засновуйте україноцентричні ЗМІ, об‘єднуйте їх у систему, здатну забезпечувати ефективну інформаційно-роз‘яснювальну роботу, українізувати інформаційний простір, підносити національну свідомість і громадянську відповідальність суспільства. Робіть усе для того, щоб система ЗМІ стала ефективним інструментом формування україноцентричної громадської думки як «четвертої влади».

4. Налагоджуйте україноцентричний вплив на релігійні громади через своїх членів і прихильників.

Тим часом Рух за Українізацію стане грунтом, на якому проростуть:

1. Проект широкомасшабної програми українізації.

2. Українська національна ідея.

3. Україноцентричні ідеологічні платформи.

4. Дві – три україноцентричні ідеологічні партії.

5. Стратегія розвитку України на десятиліття вперед.

І багато чого ще важливого й корисного для успішного розвитку України, а відтак і можливості для втілення тих окремих ідей, уже народжених розумом багатьох талановитих українців.

За умови ефективного об‘єднання зусиль і результативної роботи років через п‘ять із середовища Руху за українізацію через згадані вище україноцентричні партії появляться й достойні кандидати на президента (чи гетьмана) та на інші державні посади, за яких вам не буде соромно.

Володимир Іваненко

Український Університет

20 лютого 2018 р.

РИЗИКИ СИТУАТИВНОЇ, ФОРМАЛЬНОЇ УКРАЇНІЗАЦІЇ ЗМІ

Ось вам – результат, якого можна досягти заходами ситуативної, формальної (на мовному рівні) українізації ЗМІ: http://m.gordonua.com/ukr/publications/korogodskij-dumaju-osnovna-dijucha-osoba-majdanu-firtash-miljon-drugij-doklav-kolomojskij-banalna-zmina-elit-ale-na-zhal-na-krovi-228475.html.

Ви відкриваєте сайт Гордона, і вам впадає в око україномовний текст інтерв‘ю знаної української журналістки із знаним ізраїльським, тобто неукраїнським бізнесменом…

«Круто!» вигукуєте ви, радіючи несподіваній українізації раніше російськомовного і більшою мірою проросійського чи принаймні українобіжного, хоч власник і наголошує на україноцентричності, ресурсу.

Зрештою, чому на таке й не сподіватися? Адже Дмітрій Гордон – український журналіст, який вільно володіє українською мовою. Хоч і не є насправді україноцентричним. Скорше він належить до тієї частини інтелектуальної еліти України, яка формує ідеологічну базу й культивує живучість і відтворення такого величезного сегменту українського суспільства, як «какаяразніца».

Тому не дивуйтеся, коли відкривши відео для перегляду, ви почуєте, ну, не зовсім «чістєйшій», але все одно «вєлікій і могучій»…

Втім, уявіть собі, що й відеозапис ви чуєте сподіваною мовою: журналістка говорить чудовою українською, а гість її говорить чудовим івритом, який з волі вправного тлумача виливається на вас чудовою українською…

Треба буде – Гордон вам і це забезпечить. Питання тільки в тому, чи українізується Гордон як ЗМІ за своєю суттю.

Прийнявши україномовну форму інформаційного товару за цілком фахову, спробуймо розібратися в ідейно-тематичному спрямуванні, у змісті, у смисловому навантаженні, у суті запропонованого нам продукту.

Я міг би зробити для вас найдокладніший журналістикознавчий аналіз цього твору й переконати вас у його нікчемності в контексті інтересів українського суспільства. На жаль, це забере багато часу й місця. Воно цього не варте.

Одна прибічниця ситуативної українізації справедливо звернула увагу на, либонь, найсуттєвіший нюанс цього інтерв‘ю – на його, можна сказати, родзинку.

Цією родзинкою є намір гостя студії відмовитися від ізраїльського громадянства, прийняти (чи повернути?) українське громадянство, щоб зайнятися бізнесом, а потім і політикою в Україні. Політична мета нашого героя – вибитися в мери Києва і «змінити його» (Київ, звісно).

Тут би журналістці й присікатися до гостя із запитаннями: змінити на чию користь? Чи збирається відновити в Києві магдебургське право? Що він знає про традиції і звичаї українського народу? Як він має намір українізувати Київ? Ну, й таке інше.

Нічого навіть подібного у розмові не трапилося. Україна й українські справи зведено до картярських зацікавлень колишнього президента та окремих політиків…

Чи треба бути Айнштайном, щоб допетрати, що до Гордона навідався не україноцентричний ізраїльтянин, а екстравагантно вбраний шулер?

Україноцентричний, національно свідомий і громадянськи відповідальний журналіст припер би картяра до стінки, показав би нутро зайди своїм співвітчизникам… Цього не сталося…

Нагадаю: текст інтерв‘ю оприлюднено українською мовою.

Володимир Іваненко

Український Університет

26 січня 2018 р.

СИСТЕМНІСТЬ ЯК ФАКТОР СУТНІСНОЇ УКРАЇНІЗАЦІЇ

Фізик (зараз це суттєво) Андрій Карбівничий запропонував перепостити у нашій групі свій запис (https://www.facebook.com/permalink.php?story_fbid=398500650595706&id=100013073223394). Дозволяючи перепост, я не мав би змоги написати необхідне у даному випадку застереження. Тому я перепощую його запис сам. Суть цього запису – мовне питання й нагальність запровадження української мови в усіх сферах життя України. І про це говорить нам, наголошую, ФІЗИК.

У чому тут проблема? Учора ми активно обговорювали позицію мовознавця за фахом, і не просто мовознавця, а доктора наук і професора ІринФаріон, яка бачить українізацію виключно через шкельця агресивного, сиріч примусового поширення української мови на всі сфери українського життя. Приблизно так само, як уявляє собі це пан Карбіаничий.

На жаль, конструктивної дискусії не вийшло – вона перетворилася на базар, у якому найбільше лементу наробили свободівці – однопартійці пані Фаріон.

Наголошую ще раз: я ЗА поширення української мови на всі сфери життя українського державного й суспільного життя, за винятком хіба що родинного середовища та меншинних громад. Я про це пишу давно й послідовно. І буду це робити надалі.

Але я ПРОТИ ситуативного, несистемного підходу, коли мовне питання виривають із комплексу системних заходів, розглядають як самоціль і намагаються розв‘язати поза іншими, не менш важливими, сутнісними чинниками, які складають комплекс завдань, що їх можна і треба вирішувати у процесі широкомасшабної українізації.

Зараз я запрошую тих, хто надає перевагу логіці, увімкнути логіку, а тих, хто надає перевагу образно-асоціативному мисленню, – активізувати свою уяву.

Отже, уявіть собі, що ви прислухалися до філолога Фаріон і до фізика Карбівничого й спонукали населення (саме так!) України заговорити вишуканою українською літературною мовою чи верхньонаддністрянським її діалектом. Усе населення, включно з тими неукраїнцями в Україні, що десь там усамітнилися під однією ковдрою.

Уявили? А тепер уявіть собі, що вони слухають і про що говорять. У когось грає Висоцький, а в когось «Мурка». Хтось регоче з витребеньок Зеленського чи Данилка. Хтось як дивився російські серіали, так і дивиться…

Так, вас обслуговують на касі в супермаркеті та за столом у ресторані українською. Українською ж виступають депутати усіх рівнів. І чиновники від президента до секретаря сільради в російськомовному колись Криму чи Донбасі говорять до вас солов‘їною…

Ви задоволені й щасливі від того, що скрізь чуєте українську і що живете нарешті в українській Україні. Аякже! Ефект Фаріон, ефект Карбівничого чи ефект когось іншого (підставте знайоме вам ім‘я) запрацював.

Ви навіть не зауважили, що внутрішній голос виказав вам цю радість голосом ненависного вам українофоба Олега Табакова через кота Леопольда з московського мультфільму: «Заработало!»

(Теоретично це цілком можливе. Якщо до влади в Україні прийде диктатор з поглядами, як у пані Фаріон.)

Звичайно ж, в екстазі задоволення ви навіть не запідозріли, що ввічливий касир подумки побажав вам усього найгіршого, що офіціант тричі плюнув у кожне з принесених вам блюд, що депутат чи чиновник таємно віддав свій голос за погіршення вашого добробуту або зробив усе, щоб вам краще не стало…

Поки ви осмислюєте сказане мною вище, зверну вашу увагу на реальні зміни в суспільному житті України й українського суспільства, уже здійснені з добрими намірами, але які дали частковий (навіть не половинчастий) ефект. За позірною значущістю акції суттєвих змін у суспільстві не спостерігаємо.

Йдеться про декомунізацію, головним героєм якої є Володимир В’ятрович (Volodymyr Viatrovych). Він справді провів грандіозну роботу. Знищено майже всі пам‘ятники тоталітаризму. Перейменовано майже всі населені пункти й вулиці, які несли на собі мітку авторитарно-тоталітарного устрою й адміністративно-командної системи урядування.

Чи принесли ці заходи сутнісні зміни в українське суспільство й українське державотворення? Чи зруйнували вони залишки авторитарно-тоталітарного устрою й адміністративно-командної системи урядування, які успадкувала Україна від УРСР?

Запитання риторичні. Совковість як була, так і залишається становим хребтом українського суспільства й українського державотворення. Система освіти не зазнала сутнісних змін, незважаючи на спроби реформувати її. Система ЗМІ також не зазнала сутнісних змін: український інформаційний простір залишається під монополією Москви. Духовне життя українського суспільства не позбавилося впливу Московського патріархату: «русскій мір» лізе з усіх щілин.

Чому? Дехто вважає, що зосередитися треба було не на декомунізації, а на дерусифікаці чи на розросійщенні (пропонують масу термінів, не замислюючись навіть над їхнім сенсом).

Як це не називай, а декомунізація була й залишається спробою змінити ціле через зміну окремого, ба навіть вплинути на сутнісне через зміну форми, не зачіпаючи навіть нематеріальних – ідеологічних, світоглядних складових. Інакше кажучи, мав місце ситуативний підхід до явища, яке вимагає сутнісних змін – заміни авторитарно-тоталітарного устрою й адміністративно-командної системи урядування новими, питомими для українського суспільства ладом та системою урядування.

Фізики мали б розуміти й усвідомлювати це краще, набагато краще, ніж історики й філологи. Але українські фізики, схоже, заражені фрагментарністю мислення не менше, ніж українські історики й філологи.

Я нікому не нав‘язую свої погляди і свою концепцію. Я хочу спонукати вас замислитися над причинами й наслідками при розв‘язанні тих завдань, які ми ставимо перед собою.

Поширення української мови на всі сфери державного, суспільного й навіть родинного життя, як і реальні декомунізація, дерусифікація, деолігархізація тощо, стане можливим і природним явищем, коли ми будемо просувати її через системні, комплексні сутнісні зміни.

Очевидно, що це можливо й необхідно роботи щонайменше у трьох напрямах водночас і у якнайтіснішому взаємозв‘язку стратегічних і тактичних заходів на кожному з цих напрямів.

Перший напрям – системна українізація усієї системи освіти (від дитсадка до вишу) і просвіти (з тривкою українознавчо-світоглядною основою), і не лише через запровадження української мови як мови навчання, а через українізацію ідеології, методології та інших аспектів ідейно-тематичного спрямування, змісту освіти, завдяки яким українська як мова викладання стає природною функціональною формою усього процесу.

За таких умов, маючи на вході до дитсадка уявних Мішу чи Альону, на виході із середньої школи чи тим більше вишу ми матимемо україноцентричних і стовідсотково україномовних навіть у побуті Михайла чи Олену.

Другий напрям – системна українізація інформаційного простору й створення україноцентричної системи ЗМІ, захист інформаційного суверенітету. Знову ж ідеться не лише про запровадження української як панівної мови телерадіомовлення й текстових (друкованих та віртуальних) ЗМІ. Йдеться про українізацію ідейно-тематичного спрямування усього інформаційного простору, за якої українська мова стане природною і єдино можливою формою функціонування інформації в суспільстві.

За таких умов якісна за змістом і вишукана за формою україноцентрична інформаційна сфера виконуватиме конструктивну націєтворчу, державотворчу та й розважальну функції в українському суспільстві, утримуючи його імунітет до чужинських впливів на належному рівні.

Третій напрям – українізація духовної сфери, що є, можливо, найважчим, найскладнішим із завдань, які постають перед українським суспільством і українською державою. Не стільки тому, що ця сфера є найделікатнішою, скільки тому, що вона вона заполітизована більшою мірою, ніж освіта й інформаційна сфери. Це – фантом якраз того суспільного устрою і тієї системи урядування, що їх Україна зберегла, не позбулася після розпаду СРСР, в якому церкви та інші релігійні об‘єднання були не так формою організації духовного життя людей, як інструментом у руках спецслужб.

За українізацію цієї сфери борються україноцентричні спектри різних традиційних і нетрадиційних релігій. Очевидно, що першочерговим завданням у цій сфері є створення єдиної Української помісної церкви християнського обряду, яка змогла б витиснути з українського духовного простору Московський патріархат з його «русскім міром».

Так само очевидним є і те, що в Україні активізувалися й дохристиянські, рідновірівські та псевдорідновірівські форми організації духовного життя, які в масі своїй не є україноцентричними. Тому й тут особливо важливо відділити зерно від полови.

Як і в інших сферах, тут не можна українізацію зводити до окремих, хай і суттєвих аспектів – того ж мовного питання чи українськості в природі християнства чи рідновірства.

Зрозуміло, що лише україноцентричні освіта, просвіта та інформаційно-роз‘яснювальна робота ЗМІ можуть відіграюти ключову роль в українізації сутності духовної сфери на перших етапах українізації релігійного життя. Але це – не кінцева мета українізації.

Зараз уже заговорили про перспективи виникнення сутнісно нового явища в духовній сфері українського суспільства, яке поєднає науку, філософію і релігію і відтак із часом замінить собою традиційні релігії.

Така «нова релігія» напевно відіграє вирішальну роль у вихованні «нового українця» з високим рівнем національної свідомості й громадянської відповідальності.

Отож українізацію годилося б розглядати як широкомасштабний проект, успішність якого може забезпечити лише системний підхід, який дозволить трансформувати суспільство в цілому і кожного його члена зокрема на ментальному рівні. Тільки тоді ми переможемо совковість і зможемо змінити суспільний устрій та систему урядування на такі форми, які відповідатимуть традиціям і звичаям українського народу і які дадуть усі можливосиі для розбудови України як успішної держави.

Володимир Іваненко

Український Університет

26 січня 2018 р.

ЩЕ РАЗ ПРО ШКОДУ СИТУАТИВНИХ ПІДХОДІВ ДО ПИТАНЬ УКРАЇНІЗАЦІЇ

Час від часу в мережах розганяють відеозаписи з висловлюваннями Ірини Фаріон…

Мені дуже імпонує її принциповість, і я поділяю більшість висловлених нею думок, якщо підходити до них як деталей, як окремого, як частин чогось цілого.

Біда пані Фаріон у тому, що вона, як і абсолютна більшість борців ПРОТИ російської мови чи ЗА українську мову, мислить ситуативно, будучи упевнена в тому, що через зміну окремого чи частини можна змінити ціле.

Втілити в життя те, про що мріють І. Фаріон, Л. Ніцой і багато інших українців, можна лише через СИСТЕМНУ УКРАЇНІЗАЦІЮ, але вони, на превеликий жаль, цього не розуміють і розуміти не хочуть.

Більше тут:

Українізація України

https://m.facebook.com/Ukrainization4Ukraine/

Рух за українізацію України

https://m.facebook.com/groups/771863622990043

Зміна Системи

https://m.facebook.com/UkraineSystemChange/

Неусвідомлення інтелектуальною елітою України системних речей заганяє активних її представників у становище провокаторів, які збурюють пристрасті в суспільстві, але по суті жодною мірою не сприяють конструктивному розв‘язанню проблем, що їх самі ж і порушують.

Тоді на чий млин вони ллють воду своїми пристрасними висловлюваннями і неконструктивними вчинками?

* * *

Мої коментатори, схоже, недалеко відкотилися від І. Фаріон – мусують виключно мовний аспект і з тих же позицій.

Прикметно, що мовна проблема застує їм і усвідомленя намірів Московії по відношенню до України.

Тому мушу особливо наголосити: мовне питання («захист російськомовних» чи под.) – жупел, який Кремль використовує для прикриття своїх істинних намірів.

Усе, що потрібне Москві, – це стерти з карти землі Україну і українців, щоб повністю приватизувати українські сторичні цінності й традиції. Тоді «всьо будєт Россія». І вони не заспокояться доти, поки залишатиметься хоч один українець, який стверджуватиме свою ідентичність.

Тому, якщо ви хочете перемогти у цій справді цивілізаційній гібридній війні, треба:

– проводити системну українізацію через сутнісну (не лише за мовою викладання) українізацію освіти, просвіти й інформаційно-роз‘яснювальну діяльність системи україноцентричних ЗМІ;

– підвищувати рівень національної свідомості й громадянської відповідальності українського суспільства;

– змінювати залишки авторитарно-тоталітарного устрою й адміністративно-командної системи урядування на суспільний лад та систему урядування, які базувалися б на українських національних традиціях і звичаях.

Тільки реалізація цих завдань зробить Україну успішним суб‘єктом світової політики, а відтак і переможцем у війні з Московією.

Поза цим навряд чи Україна й українське суспільство переможуть у цій справді страшній війні.

Володимир Іваненко

Український Університет

24 січня 2018 р.

https://www.facebook.com/groups/onischenko.ludmila/permalink/382039165540445/

*

УКРАЇНІЗАЦІЯ VS ДЕРУСИФІКАЦІЯ До питання про понятійно-категоріальний апарат

Час від часу активісти соціальних мереж закидають мені неправомірність використання мною категорії «українізація», наполягаючи на необхідності використання натомість поняття «дерусифікація».

Прикметно, що ці закиди належать не фахівцям (жоден із фахівців не висловився критично), а людям з освітою, яка не дозволяє їм взагалі зрозуміти співвідношення термінів, понять і категорій у їхньому смисловому та системному взаємозв‘язку.

Час від часу я відповідав короткими репліками, ігнорував, а часом і блокував тих, хто по-хамському демонстрував свою «єрундицію».

Нещодавно чимало шуму наробив своїми не вельми толерантними записами (особливо щодо жінок) Роман Лунь (Ronan Loun).

Знаючи мене особисто понад двадцять років, пан Лунь, не вельми добираючи вислови, написав в одному з коментарів:

«Пане Володимире ! Не бійтесь вживати слово ДЕРУСИФІКАЦІЯ ! Ви хочете вживати * українізацію України* – це абсурд ! Україну РУСИФІКУВАЛИ століттями і вам це добре відомо. Не вийшло ! Тому не бійтесь і не лякайтесь терміну ДЕРУСИФІКАЦІЯ України ! Бо ніколи не буде україньської держави поки не буде проведена ДЕРУСИФІКАЦІЯ України !»

Відповідаючи на пораду Романа Луня, я фактично написав текст, який має бути цікавим усім, кому муляє термін «українізація».

* * *

…А я й не боюся вживати слово «дерусифікація», як і «дерадянизація», «декадебізація» та ін. Я їх вживаю там, де їх належить вживати за контекстом. У монографії, над якою я працюю, буде окрема глава про понятійний арарат.

На даний час у мене щодо «українізація» vs «дерусифікація» vs “українізація» є окрема публікація. Приводом для неї була фахова публікація Volodymyr Viatrovych’а як історика (див. тут: Дерусифікація чи українізація? -https://www.facebook.com/volodymyr.ivanenko/posts/1448375828509087).

Я не тримаюсь за свою консервативність, як вош кожуха, і можу змінити своє бачення проблеми після ПЕРЕКОНЛИВОЇ (з неспростовними аргументами) критики з боку ВИЗНАНОГО ФАХІВЦЯ у цій царині.

На даний час мої Вчителі вже не мають змоги разом зі мною обговорити цю тему, а з-поміж моїх авторитетних колег та студентів поки що не знайшлося жодного, хто спробував би переконати мене в помилковості мого вибору.

На жаль, я належу до дуже й дуже вузького кола науковців, які вздовж і впоперек опрацювали опубліковані й архівні джерела періоду УКРАЇНІЗАЦІЇ 1918 – 1933 років.

Дитячий лемент та «кухонні» аргументи нефахівців, які сунуть свій писок у неприступну для їхнього розуміння взаємодію термінів, понять та категорій і які, до того ж, не контролюють культуру своєї мови (чого тільки вартий ваш «абсурд»!), мене не цікавить.

Розумній логічно мислячій людині неважко зрозуміти, що українізація не зводиться до дерусифікації (деполонізації, дерумунізації, деугоризації – у деяких регіонах). Вона включає в себе і декомунізацію, декадебізацію та інші заходи щодо ліквідації наслідків зовнішніх імперських впливів та авторитарно-тоталітарного суспільного устрою й командно-адміністративної системи урядування. Це – перше.

Друге. Дерусифікація – це лише перший, початковий, частковий і короткотерміновий етап українізації, яка триватиме має набрати інерції постійного розвитку й підтримувати життя України й українського суспільства на десятиліття й століття вперед.

* * *

Згаданий Р. Лунь не забарився відгукнутися на мою відповідь до його коментаря й наробив такого смороду… З перебріхуванням тексту, що лежить прямо перед очима, з відвертим хамством і таким щирим невіглаством ув очевидних речах…

* * *

Мої публікації, спільні з моїми однодумцями напрацювання для проекту широкомасшабної поетапної програми українізації України відкриті для якнайширшого і якнайсерйознішого обговорення.

Але нам непотрібна некваліфікована, неконструктивна, непродуктивна критики того, що ми робимо. Не подобається те, що ми робимо, – зробіть самі і краще за нас. Альтернативні проекти можуть також виявитися корисними.

Нам більше хотілося б, щоб до нашої роботи приєднувалися нові – як досвідчені, так і зовсім молоді – сили. Це ж бо робота не на один день, тиждень, місяць, ба навіть рік.

Ми також розраховуємо на посильну матеріальну підтримку з боку тих, хто не може підключитися до проекту безпосередньо як науковець, але має бодай якусь змогу прискорити роботу над проектом в інший спосіб, наприклад, спонсорськими внесками чи пожертвами (див. тут: http://www.paypal.me/UkrainianUniversity).

Володимир Іваненко

Український Університет

1 січня 2018 р.

ДЕРУСИФІКАЦІЯ ЧИ УКРАЇНІЗАЦІЯ?

ГРОМАДЯНСЬКОЇ ВІЙНИ НЕ БУДЕ, якщо:

1) президент, уряд, ВРУ та органи влади і державного управління на місцях мудро поведуть політику пріоритетного статусу державної мови й україніізації життя України;

2) система освіти й просвіти виконуватиме свої функції з виховання національної свідомості й громадянської відповідальності українців;

3) система ЗМІ перелаштується на рейки українізації, монополізує інормаційний простір України й послідовно виконуватиме належні їй функції.

Я спокійно сприйняв термін “декомунізація”, але ставлюся з насторогою до вжитого паном Volodymyr Viatrovych (Володимир В’ятрович) терміну “дерусифікація”. Сергій Оснач вживає навіть слово “знеросійщення”.

Справа в тому, що “декомунізація” переслідує досить конкретну і обмежену вузькими часовими рамками мету переважно матеріального характеру: знесення пам’ятників та заміну назв тоталітарного минулого. Ширше питання не ставиться, хоч і можна було б це зробити.

Вживаючи термін “дерусифікація” (чи “знеросійщення”), ми свідомо чи несвідомо обмежуємо себе завданням – здихатися наслідків кількасотлітнього процесу русифікації, яка зачепила не тільки і не стільки матеріальну, скільки нематеріальну сферу життя України й українського народу.

При цьому мова йде не тільки про поширення вживання української мови, а й про трансформацію свідомості українців, про очищення ментальності й національної ідентичності, зрештою – про повернення до своїх традицій і звичаїв.

Усе це явно не вписується в поняття “дерусифікація”. Ну, дерусифікувалися чи знеросійщилися, а далі що?

Тому я наполягаю на послідовному використанні ширшого, стратегічно важливішого поняття, означеного терміном “УКРАЇНІЗАЦІЯ”.

Користуючись нагодою, хочу підказати очільникові Інституту національної пам’яті необхідність включення в сферу першочергових завдань інституту вивчення досвіду українізації 20-х років минулого століття.

Ясна річ, сподіваємося й на плідну співпрацю.

Володимир Іваненко

Український Університет

https://apostrophe.ua/ua/article/society/2016-10-12/derusifikatsiya-v-ukraine-vedet-li-eto-k-grajdanskoy-voyne/7698

*

12 жовтня 2017 р.

ЧИ МОЖЛИВЕ ВІДРОДЖЕННЯ СЕЛА БЕЗ УКРАЇНІЗАЦІЇ УКРАЇНИ?

Не знаю, наскільки можна радіти чи печалитися з такого цікавого повороту подій. Партія “Батьківщина” Юлії Тимошенко вирішила зайнятися українським селом (див.: https://www.economics-prorok.com/2016/10/blog-post_575.html). Там уже стирчать вила Радикальної партії Олега Ляшка… Будуть і інші ініціативи такого типу.

Звичайно, село потребує пильної уваги й підтримки. Не було б українського села з його нивами та присадибними й дачними городами, не було б і України. Український народ виживає завдяки овочам, фруктам та іншим продуктам з отих дядьківських городів.

В українському селі ще зберігається українська мова, українська культура, українські традиції, українські звичаї. В українському селі закопаний пуп українського етному. Там наша святая святих – генетичний код нації.

Українське село почали знищувати давно. Найбільше воно постраждало в роки Голодоморів, найбільшим з яких був Голодомор 1932 – 1933 років. Ну, і, звичайно, від колективізації.

Після Другої Світової радянська влада заповзялася буквально стирати з лиця землі хутори – найменші соти адміністративно-територіального поділу, пов’язані з родовими традиціями й землеробським звичаєм. Ця акція сягла апогею у 60-ті роки минулого століття. Невдовзі по тому і саме поняття “хутір” змили з географічних мап України.

Я пам’ятаю масове переселення людей з хуторів до великих сіл і хуторів з населенням понад 100 родин. Переселяли людей, не питаючи їхньої згоди, зносили хати й господарські споруди, викорчовували садки й дерева на обніжках – територію хутора розорювали й доточували до прилеглих полів.

Хутірські цвинтарі потім ще бовваніли якесь десятиліття – друге посеред колгоспних ланів, заростали чагарями, а потім і через них пішли п’яти-й-десяти-лемішні плуги. Не стало тоді хуторів Хорол, Руський, Тирло і багатьох інших.

Я виростав також на хуторі Помірки, якому пощастило вижити, бо кількість подвір’їв на час мого дитинства й отроцтва сягала двох сотень. Початкова школа, якою, був час, завідував мій ще зовсім молодий батько, підросла навіть до семирічки, але восьмирічкою стати їй не судилося.

В Помірках – земля, яка належала моїм прадідам, моєму родові по материнській лінії. З численних десятин ми з сестрою успадкували півгектара… Сестра пише мені, що нашої дідівської хати давно вже немає – Помірки наші здичавіли, позаростали бур’янами, а з двохсот дворів залишилося лише декілька. Не сьогодні – завтра зникнуть з лиця землі й вони.

Підуть у небуття Помірки, а з ними – й пам’ять історії, про яку можуть і не згадати історики Полтавської битви 1709 року, біографи Івана Мазепи й Павла Полуботка. Бо звідки їм буде знати про Побиванку – урочище, в якому Петро І вирізав тисячу українських козацьких старшин.

…Українське село ятрить, як незагойна рана, ще й з іншої причини. Знищуване як українська Україна, воно висилало своїх синів і дочок ув інший світ, до якого селяни, а надто – селюки, не були підготовлені, – у зплоретаризовані та зрусифіковані міста. В чужий для них світ, наче в іншу цивілізацію.

Ті, хто виходив у люди, творили українську наукову, літературну, мистецьку та іншу інтелігенцію – творчу еліту. З неї вийшли шістдесятники. Вона підтримувала вогонь у горнилі надій на світле майбутнє України як суверенної держави. Хоч були серед них і такі, що сприяли зросійщенню й подальшому поневоленню Москвою.

Про останніх мій друг Станіслав Тельнюк написав колись чудовий вірш “Забувайте українську мову”, який люди переписували від руки або друкували на машинці, щоб зберегти для себе й передати іншим. Потім у такий же спосіб знаходив читача “Інтернаціоналізм чи русифікація” Івана Дзюби. Більше ви знаєте…

Основна ж маса селян, покидаючи села заради пошуку щастя, до міста так і не доїжджали. Про них ви можете прочитати в геніальних оповіданнях Григора Тютюнника. Над ними кепкували Микола Сом, Павло Глазовий та інші поети-гумористи.

Ні, вони не гинули в дорожніх аваріях і їх не забирали інопланетяни. Гинули їхні душі, русифікація перетворювала їх на бидло, зневажене й принижене.

Вони не принесли в зросійщені міста ні українську мову, ні українські традиції, ні українські звичаї. Вони вибрали інший шлях – пристосовництва до усталеного в урбанізованому середовищі порядку, терпеливості до статусу меншовартісних городян і переродження з українців на малоросів.

Традиційно толерантні, вони пристосовувалися до умов зплоретаризованих і зросійщених міст і досить швидко – буквально за покоління – перетворювалися на обізлену, агресивну масу манкуртів і яничар.

Вони стали російськомовними совками, щоб відтак множити собі подібних, і в своїй запопадливості й вірності ідеалам “русского міра” дали фору навіть “старшому братові”.

На цьому тлі та частина спільноти, що підпадає під означення “какаяразніца”, є, мабуть, чи не найприхильнішою до наших українських традицій і звичаїв. В усякому разі вони не проти, бо їм… байдуже.

Їм байдуже, що відбулося з їхнім рідним (конкретним!) хутором чи селом, з їхніми (конкретними!) родовими й національними традиціями і звичаями, з їхньою рідною українською мовою, перевагу перед якою вони віддали… суржикові.

Думаю, не треба вас переконувати, що відродження українського села, і не тільки в сенсі його соціальних та економічних перетворень, прямо пропорціонально залежить від трансформації свідомості усіх українців, і в першу чергу – тих, що належать тепер до категорії “російськомовних”.

Тільки українізація України врятує село.

Чи під силу це політичним партіям – “Батьківщині”, Радикальній партії та іншим, які навіть не думають про нагальність українізації?

Володимир Іваненко

Український Університет

31 жовтня 2016 р.

І ВДОМА, І ЗАМУЖЕМ

Прочитав черговий текст пані, пардон – госпожі Olena Ksantopulos, заглянув у коментарі… Хльостко написано! Як завжди у нашої авторки виходить.

Не можна не погодитися з кожною висловленою думкою. Не можна не розділити праведний гнів… Усе так. Якщо брати в цілому. За великим рахунком. З погляду усього людства.

Якщо ж вчитатися і вдуматися в текст, прислухатися до його тональності, раптом ловиш себе на думці: А УКРАЇНА ДЕ?! Так, Україна тут згадується. Згадується навіть «українізація». У лапках. З прив‘язкою до ліво-радикальних псевдонаціоналістів. І з жовчю!

Не болить авторці Україна. Не болить… Бо хочеться їй бути і вдома, і замужем. Щоб і Україна Україною називалася, але щоб і «русскій мір» душу грів…

Я довго думав, що госпожа Olena Ksantopulos росте над собою. Порадів, коли вона почала постити свої тексти українською. Правда, у перекладах, зроблених чужою рукою. Випускниця філфаку «київського КДУ» якимось дивним чином не спромоглася вивчити українську.

Хоч я точно знаю, що кафедра російської мови університету досконало володіла українською. Навіть чистокровний росіянин професор Макаров, який на початку 90-х переїхав на Росію. «Незатишно мені тут тепер. Вирішив переїжджати…» – казав він мені вишуканою українською.

Сьогодні коментарі підказали розгадку. Наша авторка проявилася саме в коментарях. Посиланнями для підтвердження своєї правоти на сайт strana.ua, відомий своєю антиукраїнською спрямованістю. Не так давно мережі бурхливо обговорювали московські зв‘язки засновника сайту…

От тобі й маєш!

Уже сьогодні хтось у коментарях напише, що я – порохобот, як це вже робилося не раз, а російський графоман з Санкт-Ленінграду з довжелезним «журналістським» стажем слатиме мені в приват матюки, звинувачуючи мене в… шовінізмі.

Сама ж Olena Ksantopulos у дискусії зі мною не вступає. Не коментує й не вподобує мої записи, хоч я чимало разів поширював її нотатки. Не висловлює гніву на мене. Очевидно, не зреагує й на цей запис. Що ще раз засвідчить: вона – «дєвушка сєбє на умє» і знає, чиї завдання виконує.

Напевно вона вже давно записала мене до сонму націоналістів. Хай буде! Мушу лише відмежуватися від «ліваків». Погоджуся на ярлик, на якому буде означено: «поміркований націоналіст». Як на мене, такими мають бути щонайменше 50% українців, 25% хай будуть консервативними націоналістами (правими, значить), а ще 25% – соціально орієнтованими націоналістами (тобто лівими). Як французи, німці, поляки, литовці…

Це – цілком реальні речі. Треба лише підвищувати національну свідомість і громадянську відповідальність суспільства. Тоді не треба буде стрибати на інший бік історії. Вона у нас одна. Її тільки треба очистити від накипу московських міфів.

Володимир Іваненко

Український Університет

17 жовтня 2017 р.

ЧИ МОЖНА ВИМИКАТИ УКРАЇНОЦЕНТРИЗМ?

“Я не верю в рассвет этой страны. Мы будем логичным продолжением рассвета глобального, если только к тому времени успеем заложить нужный фундамент в стране. А фундамент должны заливать все, можно начинать с любимого подъезда и себя.

Выключайте свой украиноцентризм, поздно думать масштабами страны, это можно было позволить себе в 2004. Нужно стратегировать как часть прогрессивного мира, который диктует перемены, иначе мы не успеем вообще никуда”, – це цитата із нотаток Марії Крючок (Maria Kriuchok), написаних як відгук на нотатки Юлії Мостової у “Дзеркалі тижня”, що стали однією з топових тем останніх днів

(https://www.facebook.com/kriuchok.m/posts/1831095676917192).

Заклик вимикати україноцентризм і орієнтуватися на глобалізм від молодої особи породжує тривогу.

Насторожує те, що ці рядки належать випускниці Києво-Могилянської академії, яка, схоже, зійшла з курсу, обраного на час свого відродження, і орієнтує своїх випускників на глобалізм, закладаючи в їхніх душах українобіжні устремління.

Молодим, незміцнілим особистостям невтямки, що “стратегувати як частина прогресивного світу” жодна країна не може до тих пір, поки вона залишається об’єктом світової політики.

На жаль, Україна залишається об’єктом світової політики. Відтак спочатку їй треьа стати успішним в усіх відношеннях суб’єкт світової політики.

Щоб стати успішним суб’єктом світової політики, Україна має позбутися постколоніальної меншовартості, а українське суспільство – постгеноцидного й пострадянського синдрому. А це можливо лише через самоусвідомлення, переосмислення своєї ідентичності й свого місця та ролі у сучасному світі, повернення до національних традицій та звичаїв та ін.

Усе це грунтується на україноцентризмі, але аж ніяк не на українобіжності. Українобіжність ніколи не зробить Україну світовим гравцем – це шлях у болото “русского міра”, з трясовини якого Україна ніяк не може виборсатися.

Успішний вихід України на глобальний простір здійсниться лише через українізацію. Шкода, що випускники Києво-Могилянської академії не спроможні це усвідомити.

* * *

Чесно кажучи, мене дуже насторожує те, що російськомовні українські “глобалісти” поспішають “заложіть нужниц фундамєнт в странє”. І добре, якщо то буде “ізбушка на кур’їх ножках”.

Володимир Іваненко

Український Університет

22 серпня 2017 р.

ПРОЕКТ “МАЛОРОСІЯ”: НЕ БУЛО Б ТАК СМІШНО, ЯКБИ НЕ БУЛО ТАК СУМНО

Стверджують, що пост Антіна Мухарського про “Малоросію” (http://viche.net.ua/index.php/blohy-2/item/ant%D1%96n-muharskij-2) набирає популярності у Мережі. Можливо.

Мою увагу в цьому записі привернула цікава згадка про те, що українізація Донбасу (і Криму) могла б убезпечити від того, що там відбувається тепер. Це – справді так!

Якби президенти Кравчук, Кучма, Ющенко переймалися питаннями, Донбас і Крим були б українськими або принаймні “какаяразніца”, не прийшов би до влади Янукович і не було б того, що маємо на сьогодні.

Але я хочу звернути вашу увагу на інше. І Мухарський, і всі інші, хто писав про “виступ” Захарченка як “глави ДНР”, поставилися до озвученої ідеї надто легко, ба навіть легковажно.

Можна, звичайно, скільки завгодно іронізувати й збиткуватися з недоумка Захарченка (Юрій Луканов навіть стьоб написав) і розганяти по мережах найдошкульніші пости.

Натомість краще було б уважно прослухати відеозапис виступу Захарченка і глибоко замислитися над тим, що він прочитав. А прочитав він текст, написаний у Москві. І ви навіть уявити собі не можете, наскільки серйозний цей текст, якщо поставити його в контекст нинішніх реалій.

Я сподівався, що бодай хтось запропонує серйозні роздуми і остудить гарячі голови тих українських жартівників, яких розвеселив озвучений Захарченком текст. Такий аналіз мені поки що не трапився. Тому тезисно запропоную вам свій погляд.

Справді, можна було б кепкувати над ідеєю Захарченка, як проект “Малоросія” комусь бачиться і святкувати перемогу, ЯКБИ!

ПЕРШЕ. Якби АТО була виконала своє завдання і ЗСУ вийшли на східний кордон України, українські прикордонники готували до вкопування свіжі синьо-жовті кордонні стовпи, орли Авакова наводили порядок на звільнених землях, а СБУ з прокуратурою розбиралися із зрадниками та воєнними злочинцями…

На жаль, цього не спостерігаємо. Навпаки – із зони бойових дій надходять тривожні повідомлення про загострення, хоч загалом очевидно, що масштабних боїв уже не буде. Московія зрозуміла, що війною Україну не візьмеш. Та й президент США Трамп закликає до миру.

Ми не знаємо, що Трамп із Путіним підготували нам на “десерт”. Але схоже, що Путін іде назустріч Трампу, але й не відмовляється від своєї стратегічної мети щодо України, кардинально змінюючи лише тактику.

ДРУГЕ. Якби Україна мала українізований інформаційний простір, утримувала інформаційний суверенітет і контролювала систему ЗМІ, можна було б пожартувати над наївним Захарченком і перетворити “його” ідею “Малоросії” на дотепний анекдот, з якого реготало б усеньке українське суспільство.

Проблема, однак, у тому, що половину (якщо не більше) цього суспільства складають, як не дивно… малороси – українці з синдромом меншовартості, одну частину яких складають російськомовні, а іншу частину – “какаяразніца”, і співвідношення між ними не має значення.

Оскільки інформаційний простір України монополізований Кремлем і вся система ЗМІ контролюється російськими або проросійськими олігархами, російській пропаганді нічого не вартуватиме навішати громадянам України з низьким рівнем або зовсім позбавленим національної свідомості локшини на вуха про те, що мир краще війни, що він – в інтересах “малих українців” (тобто малоросів), нації і держави…

З телевізорів, радіоточок та інтернету полинуть до вас навіть медові голоси україномовних докторів і кандидатів наук, професорів і доцентів, відомих політологів і журналістів, в патріотизмі яких ви навіть не сумнівалися… Ну, можливо, часом закрадався сумнів…

Історики вам доведуть, що Малоросія – Мала Русь – це круто: це – як політбюро в ЦК КПРС, мала рада у великій раді Руху, тобто вершки суспільства…

Політичний бомонд України навіть опрацьовувати через ЗМІ не треба: нардепи, урядовці та й сам пан президент, можливо, вже давно готові до цього. Приклад гетьманів та козацьких старшин надихає. Та й договірняки виключати не можна.

“Малоросія” у цьому відношенні справді привабливий проект, і недооцінювати його не можна.

Бо що може Україна протиставити науково-освітньо-пропагандистському катку, змайстрованому давним-давно у Москві, який продовжує кататися вздовж і впоперек по українському суспільству?

За чверть століття НАНУ, вища школа і вся освіта України укупі з “Просвітою” та Товариством “Знання” так і не спромоглися переорієнтувати свідомість громадян України й усього українського суспільства на україноцентричне сприйняття дійсності.

Про журналістику і ЗМІ взагалі нема чого говорити. Не спромігся колишній завідувач відділу пропаганди і агітації ЦК КПУ, пересівши в крісло президента України, задати силу інерції україноцентризмові “четвертої влади”. Отож Москва й розпорядилася інформаційним полем України по-своєму, обробляючи його як малоросійське.

Тому-то Україна й стала на прю з російською агресією без належного інформаційного супроводу – без пропаганди, контрпропаганди і спецпропаганди.

На превеликий жаль, рідна А. Мухарському естрада також не допоможе Україні вистояти. Українець В. Сліпак загинув на фронті, а для малороса С. Вакарчука якраз, можливо, й гряде час його тріумфу.

ТРЕТЄ. Якби в Україні була сприятлива релігійна ситуація – єдина помісна церква, пошана до національних традицій і звичаїв тощо. Але ж українську душу не просто крають релігійними чварами.

В Україні працює потужна армія “русского міра” в рясах УПЦ МП, яка тримає в своїх цупких “братніх” обіймах ту частину суспільства, яка сприймає світ лише через віру в Бога, і цей Бог проповідує до неї через служителів “православної армії” Московського патріархату, які носять під рясами автомати Калашникова.

Українське суспільство знає про цю небезпеку, але терпить її на теренах України, а УПЦ МП навіть не приховує своїх намірів і спокійно жде свого часу.

Але є ще одна духовна сфера, на яку практично не звертає уваги національно свідома й громадянськи активна частина суспільства, зосереджуючись на загрозі виключно з боку УПЦ МП.

Лише поодинокі автори говорять про ризики у цьому сегменті духовного життя. Це – рідновірство, де точаться не менші баталії, ніж у християнстві, і “рука Москви” впадає у гостре око.

Ця сфера, у свою чергу, тісно взаємодіє із козацтвом, яке також не є однорідним, яке заграє і з християнством, яке не проявило себе у боротьбі з російськими агресорами і яке може також підіграти проектові “Малоросія”, а то й проявитися в ньому не найблагороднішим чином.

ЧЕТВЕРТЕ ЯКБИ лежить у площині суто ідеологічній. Ми вже давно розчарувалися в українських націоналістах, підмітили в них лівацькі замашки, хоч націоналісти мали б бути консервативними, а часом запідозрюємо в їхніх діях зовнішні, геть неукраїнські впливи. На жаль, вороги України знаходять можливості тримати під системним контролем або справляти бодай ситуативні впливи на політичні сили, які позиціонують себе як націоналістичні й праворадикальні.

Якби в Україні був справжній і впливовий україноцентричний політичний рух – націоналізм, напевно достатньо велика частина суспільства належала б до нього, і цей рух в особі однієї, двох чи трьох політичних партій зміг би протистояти просуванню на український політичний ринок такого нікчемного проекту, як “Малоросія”.

У нинішньому ж становищі з націоналістами може статися так, що лементу й провокацій буде хоч відбавляй, і тоді в цій каламутній воді можна буде ловити будь-яку рибу.

Не забувайте також і про те, що є ще й такий рух, як “Український вибір”, і багато чого подібного до нього. Навіть Рух Нових Сил М. Саакашвілі через необізнаність може клюнути на “Малоросію”. Можливо, під цю нагоду готується й проект “Правда-info” та колишні регіонали збиваються в групу з прикметною назвою “Любімая русскоязичная Украіна”…

П’ЯТЕ. Якби в Україні був мінімально допустимий рівень корупції, також можна було б сподіватися, що суспільство відторгне ідею, привнесену ззовні ворожими силами.

Оскільки корупція пронизує усі прошарки українського суспільства, і для неї не існує навіть лінії фронту, це означає, що підозри відносно певних попередніх закулісних домовленостей між формально ворогуючими сторонами мають реальне підгрунтя.

Отже, цілком можливо, що і проект “Малоросія” міг бути попередньо узгоджений сторонами, які про людське око воюють одна проти одної. З чим чорт не жартує?..

Усе в цьому світі можливе…

На цій ноті я ризикую бути звинувачений у згущенні фарб і перебільшенні значення факторів, які не є першорядними. Хотілося б помилятися…

Чи є реальні можливості для виходу із цього становища й для розгрому ідеї “Малоросії”?

1. Інтелектуальна еліта України має бути мобілізована на невідкладну підготовку наукових публікацій, масованих освітніх і просвітницьких програм для озброєння всіх громадян України україноцентричними знаннями, які прищеплять їм несприйняття чужорідних ідей і концепцій і які піднесуть національну свідомість і громадянську відповідальність суспільства.

2. Невідкладне випрацювання Національної програми українізації України, яка передбачатиме українізацію усіх сфер суспільного й державного життя, освіти і культури.

3. Українізація інформаційного простору, налагодження україноцентричної пропагади, контрпропаганди та спецпропаганди.

4. Зміна системи урядування в Україні відповідно до національних традицій і звичаїв.

5. Реальна боротьба з корупцією і зведення її до мінімально допустимого рівня.

Чого я побоююся найбільше, так це коли спаде напруга висміювання Захарченка, і ідея “Малоросії” потихеньку вживлюватиметься в підсвідомість інфантильних українців за допомогою 25-го кадру та інших способів маніпулювання свідомістю.

Володимир Іваненко

Український Університет

20 липня 2017 р.

ПРО ЛОЯЛЬНІСТЬ ДО КРАЇНИ І СУСПІЛЬСТВА (Із спостережень за життям у США)

Працюючи над останніми нотатками з питань українізації, я намірився було вставити в текст один вельми промовистий приклад, але зрозумів, що опис його забере багато місця, а от окремим записом ця історія буде вельми повчальною.

Як ви вже зрозуміли із заголовка, йдеться про лояльність індивіда до суспільства й країни перебування.

Так-от, багато років тому прибився тут до мене один клієнт – молодий і підприємливий білорус. В США він опинився через одруження з юною американкою, з якою він познайомився в Бєларусі, де вона перебувала, здається, як учасниця Корпусу миру.

На час одруження й виїзду до Америки наш амбітний герой був у себе на батьківщині вельми заможною людиною. Розповідав мені, що з розпадом СРСР заснував він із товаришем компанію для надання сантехнічних послуг. За дуже короткий час фірма швидко виросла й налічувала 300 сантехніків. Для полегшення управління вони розділили її на дві юридичні особи.

І от цей успішний білоруський підприємець опиняється в США і намагається облаштуватися в нових умовах. Цілком природно, він улаштовується на роботу в аналогічну американську компанію, приглядається до тутешніх особливостей роботи сантехніків і мріє почати власний бізнес.

На цей момент і припало наше знайомство. Тому й було чимало розмов.

Поки мололий білорус працював в американській фірмі, все в нього складалося: мав хороший заробіток, радів стосункам з дружиною, будував плани…

З переходом на власне підприємництво у білоруса почалися проблеми. Підозрюю, що в нього не склалося з маркетингом послуг. Можливо, він вдався до некоректного переманювання до себе клієнтів фірми, для якої працював. Можливо, спрацювали і якісь інші чинники, що він не зміг утовпитися на досить залюднений ринок сантехнічних послуг.

Невдачі в підприємництві спричинилися до конфліктів із дружиною, а відтак до розпаду шлюбу.

Пару разів я бачився й розмовляв з чоловіком, коли він уже працював неповний робочий день продавцем у велосипедному магазині й мешкав на приватній квартирі, орендуючи кімнату в будинку, де жили такі ж, як він сам, бідаками.

У таких “гуртожитках” одинаки-бідаки, зайняті на роботі неповний день, мають багато часу для пива й балачок. Нашому героєві ці умови дозволяли розслабитися й вилити душу…

Гоноровий і гострий на слово білорус, однак, не замислювався над тим, що перебуває не вдома, а в гостях. Тому в суперечках із своїми співмешканцями на політичні теми почав аж надто критично висловлювати своє ставлення до країни свого перебування.

Місцеві одинаки-бідаки не стали вдаватися до радикальних методів розв’язання міжнародних конфліктів і захисту своєї батьківщини. Хоч могли б білорусові й морду набити. Судячи з його розповідей, я зрозумів, що він активно на таке напрошувався.

Політично толерантні американці знайшли спосіб не тільки пригасити антиамериканський запал новоявленого приходька, а й у непрямий спосіб вказати йому на двері.

Що вони зробили зухвальцеві? Хтось із співмешканців нашого героя тихо забрав (викрав) і, можливо, викинув у сміття його документи: “зелену картку”, американське водійське посвідчення, білоруський паспорт… Словом, білорус залишився без документів.

Звичайно, американські доменти можна було відновити. Водійське посвідчення – досить швидко. “Зелену картку” – за кілька місяців… Вердикт білоруського ж посольства був суворішим: будете їхати додому, ми видамо вам довідку!

Розчарований і зневірений в усьому, мій знайомець вирішив вертати домів.

Якщо на початку нашого знайомства він мав плани переправляти в Бєларусь джипи базової моделі (він був просто залюблений у них), то залишати США йому довелося з… велосипедом, придбаним замвигідну ціну в крамнмці, де він останнім часом працював.

* * *

Ця історія особливо цікава й повчальна на тлі численних розповідей українців, зневажених у своїй рідній країні і в своєму суспільстві з боку україноненависників, українофобів або просто “декласованих елементів” в особах усяких там офіціантів, касирів у супермаркетах, водіїв автобусів та ін.

Ситуація в Україні виправиться на краще лише в процесі українізації (див.дет.тут: https://www.facebook.com/groups/771863622990043/permalink/841000912742980/). І тоді представники цього прошарку суспільства самі стануть поборниками й захисниками України й українських цінностей. Так само, як американські бідаки з цієї історії.

Володимир Іваненко

РЕФОРМАЦІЯ УКРАЇНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА І ПЕРСПЕКТИВИ УКРАЇНІЗАЦІЇ

Яку проблему нинішньої України ми не обговорювали б, так чи інакше вона впирається в незрілість, ба навіть інфантильність, українського суспільства та його хронічні хвороби, спричинені тривалим життям в умовах імперії, голодоморами, переслідуваннями за мовно-культурними й іншими етнічними ознаками, а відтак комплексом меншовартості.

Звідси – причини безперервних поразок і невдач у творенні сучасної української політичної, у державному будівництві, у стосунках етнічними меншинами та ін.

Отже, щоб перестати наступати на одні й ті ж граблі, українське суспільство має вирости, подорослішати, змужніти, заматеріти і відтак трансормуватися в нову якість.

Ця трансформація стане можливою за умови, що домінуючою й інтегруючою силою станують україномовні українці, а російськомовні українці рішуче повернутися до своїх коренів. Так сформується та потуга, яка визначатиме стратегію розвитку й динаміку руху усього суспільства вперед.

Ми свідомі того, що призвідцем переважної більшості проблем України й українського суспільства є агресивно налаштована проти України частина російськомовних українців та етнічної російської меншини, у різні способи заангажоована Московією (завербовані російськими спецслужбами як агентура або просто задурені кремлівською пропагандою).

Оскільки держава, на жаль, повільніше виходить з-під впливу Москви, ніж суспільство (хоч мало б бути навпаки), інтелектуальна еліта українського суспільства має подбати про те, щоб критична маса російськомовних українців повернулася до своїх національних коренів. Для цього мають бути випрацювані привабливі освітньо-просвітницькі програми.

Це стане поштовхом до трансформації російської етнічної меншини. Росіяни в Україні мають стати УКРАЇНСЬКИМИ росіянами й інтегруватися в українське суспільство, не забуваючи про свої корені, але поважаючи традиції і звичаї країни, в якій вони живуть.

Їхній приклад наслідуватимуть інші етнічні меншини, стаючи УКРАЇНСЬКИМИ татарами, угорцями, поляками, греками і т.д.

Українське суспільство й українська держава повинні були це зробити ще на початках незалежності, але раз вони не зробили цього раніше, хай вони активно почнуть робити тепер:

(1) безоплатні курси українознавства й української мови. “Просвіта” може й повинна очолити цей рух за інтеграцію етнічних меншин в українське суспільство;

(2) відділення етнічного життя меншин від держави: створення шкіл з мовою навчання меншин має стати справою самих меншин, держава може надавати лише податкові та інші пільги, надавати часткове фінансування у тих випадках, коли існування меншини як такої загрожене. У світовій практиці є критерії, за якимм визначають ступінь такої загрози;

(3) держава також повинна встановити межі втручання в життя меншин із закордону – з країн, де народи, з якими етнічно пов’язані меншини, мають свої етнічні держави. Фінансова підтримка етнічних меншин в Україні з боку цих держав має бути унормована двосторонніми міжнародними угодами, які гарантують аналогічні умови для життя українських менших у цих країнах;

(4) тим представникам етнічних меншин, які не мають бажання інтегруватися в українське суспільство й додержувати законів України, держава повинна дати можливість і допомогти переселитися на свою історичну батьківщину. Очевидно, це повинно бути також унормовано двосторонніми міжнародними угодами;

(5) українська держава повинна перестати бути надто толерантною до тих, хто приймає українське громадянство, й вимагати від них знання української мови на робочому рівні, знання української історії та брати від них зобов’язання щодо захисту цілісності й суверенітету України. Якщо кандидат у громадяни не хоче брати на себе такі зобов’язання, йому немає чого робити в Україні;

(6) українське суспільство й українська держава повинні відмовитися від толерування тих іноземних громадян, які ведуть антиукраїнську діяльність і видворяти їх з території України. “Чемодан – вокзал – відповідна країна” мають стати засадничим принципом для відвертих ворогів України. Ці засади в принципі також мають бути обумовлені в двосторонніх міжнародних угодах з відповідними країнами;

(7) очевидно, має бути випрацюване законодавство про засади національної політики української держави щодо етнічних меншин, в якому мають бути прописані справедливі для всіх правила співжиття етнічних меншин в Україні, виходячи з традицій і звичаїв українського народу;

(8) за прикладом США, в Україні має бути ухвалений закон, який передбачає кримінальне переслідування за прояви ненависті між людьми (hate crime). Такий закон остудить голови тим, хто звик жити в ненависті до інших.

* * *

З метою вивчення становища українців на українських етнічних територіях, які перебувають у складі інших країн (Росія, Бєларусь, Польща, Словаччина, Угорщина, Румунія), а також у країнах компактного проживання української діаспори (Канада, США, ЄС, Австралія та ін.) Україна мала б спорядити спеціальні наукові експедиції у складі країнознавців, етнографів, соціологів, правознавців, соціолінгвістів та інших фахівців.

Завданням таких експедицій мають стати польові дослідження реального становища українців, їхнього етнічного життя в умовах відповідних країн – з одного боку, а також політики, ставлення держави, корінних народів, умов забезпечення прав, свобод і культурних потреб етнічних меншин взагалі й українців зокрема – з другого боку.

Такі дослідження Україна ніколи не проводила. А результати їх були б тривким підгрунтям для випрацювання вітчизняного законодавства щодо життя своїх меншин та адекватного налагодження їхнього інтегрування в українське суспільство.

Такі дослідження напевно проводять у різних країнах, але ми про них не знаємо, оскільки вони можуть мати закритий характер з огляду на їх стратегічну важливість для тієї чи іншої країни.

У відкритому доступі можна знайти дослідження такого характеру, здійснені в середовищі світового єврейства, завдяки якому, власне, виникла така галузь науки, як діаспорознавство, або діаспорологія.

В силу історико-політичних обставин дослідження життя української діаспори було заполітизоване до крайньої межі й переслідувало єдину мету боротьби з “українським буржуазним націоналізмом” в інтересах окупаційного російського комуністично-радянського режиму.

За роки незалежності України українська наука поки що так і не спромоглася на серйозні наукові студії над життям української діаспори, над українською діаспорою як частиною української спільноти і над світовим українством як явищем чи феноменом.

В Україні досі не думали і не поспішають задуматися над діаспорою як інтегративною частиною українського суспільства. Так, як про це думають, наприклад, поляки або литовці. Хоча в цьому відношенні краще було б наслідувати приклад євреїв, досвід яких у цьому відношенні просто неймовірно корисний і повчальний.

Не маючи ні традиції, ні досвіду діаспорознавчих студій в Україні, ми не можемо відзначити серйозних діаспорознавчих студій, здійснених інтелектуалами йі самої діаспори. Концентруючи свою увагу на різних ділянках українознавства (історія, політологія, літературознавство, мовознавство, етнонафія тощо), українські вчені в діаспорі мало звертали уваги на середовище, в якому вони жили й творили.

Найбільше наукове досягнення діаспори – Енциклопедія Української Діаспори, поява якого безумовно знакова, хоч видання і не є науково довершеним і вичерпним. Бо здійснювалося воно практично завдяки ентузіазму невеличкої групи людей.

Я свідомий того, що Україна за нинішніх умов не спроможна спорядити комплексні наукові експедиції в країни компактного проживання українців для вивчення становища української діаспори та її взаємин з місцевими суспільствами та державами. На те немає ні коштів, ні науковців, спроможних це зробити.

Звичайно, базову інформацію можуть зібрати посольства, особливо – якщо серед їхнього персоналу є фахівці з досвідом роботи у відповідних царинах.

Основну ж ношу може взяти на себе діаспора, серед якої знайдеться достатньо кваліфікованих людей, які могли б здійснити базові дослідження за методиками, які ми можемо запропонувати, заодно взявши не себе й координацію проекту та підготовку кінцевого навкового продукту, необхідного для випрацювання новітнього національного є законодавства для унормування життя етнічних меншин в Україні та націоннальної програми сприяння їхньому розвиткові, яка враховуваала б світовий досвід (зокрема й відношення до українців) та була позбавлена вибірковості (на користь певних меншин) і будь-якого волюнтаризму.

Такий підхід буде корисним і для зміцнення взаємин між Україною та діаспорою, що важливо для інтеграції діаспори в українське суспільство і без чого українізація та успішний поступ Української держави залишатимуться проблематмчними.

Якщо ви підтримуєте нашу ідею й хотіли б прилучитися до участі в такому проекті, просимо згуртовуватися навколо сторінки Diaspora Studies – Діаспорознавство (https://m.facebook.com/UkrainianDiasporaStudies/) та зголошуватися до співпраці приватними повідомленнями на цій же сторінці.

Володимир Іваненко

Український Університет

27 – 28 червня 2017 р.

ПРИГОДА З НАЙЄМОМ У КОНТЕКСТІ НАГАЛЬНОСТІ СИСТЕМНИХ ЗМІН

У ці дні надзвичайно багато пишуть з приводу історії, в яку вляпався нардеп Мустафа Найєм.

Як крайньо ліберальний представник консервативного й далекого від європейських цінностей Сходу, Найєм, очевидно, ніколи не зробить системних висновків ні з цієї ситуації, ні із свого життя-буття в Україні. Звичайно, він тактично дуже відрізняється від «гражданіна Украіни» Арфуша, але стратегічно – вони одного поля ягоди. З якого боку не візьми.

Обговорення пригоди з Найємом засвідчують, що й самі українці або, скажемо так – громадяни України за народженням, не намагаються зазирнути углиб до «коріння зла», яке симптоматично ударило рикошетом по молодому політикові, який здумав провчити мажорів, які зухвало повелися на дорозі. Втім, не можна ігнорувати й кимось озвучену версію, що це була спланована провокація проти народного депутата, якщо він наступив на мозоль комусь із тих, хто вдається до відплати вендеттою, і це може бути лише сигнал попередження.

У залученому тексті звернуто увагу на реакцію суспільства. Мордобій відбувся серед білого дня, у велелюдному місці, серед очевидців напевно було багато людей, які справді могли проявити свою громадянську згуртованість і відповідальність. Пишуть, що поліцію викликав сам потерпілий. Отже, ніхто з публіки не сподобився зробити навіть це.

Alexandr Kochetkov, осмислюючи ситуацію, сподівається, що з подальшого перебігу подій (він прогнозує пару варіантів) ми зрозуміємо, яка в Україні влада – українська чи проросійська. Отже, йдеться про встановлення самого факту україноцентричності чи українобіжності влади. Та, власне, не так і влади, як окремо взятих урядовців та політиків.

Є аксіома: народ (суспільство) має таку владу, якої заслуговує. Я пишу про відповідальність суспільства і за себе, і за владу. Визначальними в цьому відношенні є рівень національної свідомості й громадянської зрілості та відповідальності.

На місці події, як зауважено й вище, було багато глядачів-спостерігачів, але не було зрілих і відповідальних громадян. Про національну свідомість краще промовчати. І не тому, що там могли бути присутні ліворадикальні «націоналісти» з перегрітими від головами, які могли зловтішатися з того, як представники однієї ненависної національної меншини дубасять представника іншої.

Питання національної свідомості зринає тут в іншому плані, і цей план сподівано передбачуваний. «Какаяразніца» обернулася до нас протилежним боком. Ви помітили, що навіть в обговоренні цієї вельми характерної для сучасної України ситуації ті, хто ідентифікують себе націоналістами, бандерівцями і всякими іншими «правими», не проявляються.

Здавалося б, яка можливість якщо не діями, то словами (заявами) зреагувати тим же «національним дружинам», усяким там «народним месникам», які, коли треба, «з-під землі» дістають якогось гострого на язик зухвальця і часом аж надто активно проявляються там, де стриманість була б доречнішою.

Я не закликаю до міжетнічних розборок і помсти. Йдеться про необхідність не тільки і не стільки адекватного реагування українського суспільства щодо зухвалої поведінки чужинців на території України, про створення суспільством таких вимог і таких умов для приходьків, щоб вони поважали національні традиції й звичаї української землі, народу, який впустив їх на цю землю, у свою хату.

Це можливе було б за умови, якби українці, громадяни України за народженням самі поважали свої традиції й звичаї, свою культуру, свою мову. Тоді й натуралізовані громадяни, і зайди відчували б не тільки не необхідність, а й потребу поводитися адекватно. Зухвальці ж побоювалися б наразитися на активну позицію високосвідомого й громадянськи зрілого суспільства.

У цьому контексті ще раз зверну вашу увагу на тезу Алєксандра Кочєткова про те, що наслідки й висновки з цього епізоду покажуть нам, яка влада в Україні – українська чи проросійська. Відзначу, що це – малесенький крок до спроби системного осмислення явища.

Біда лиш у тому, що ми уже знаємо відповідь: формально влада в Україні ідентифікує себе як українську, фактично ж – навіть за формальними ознаками – вона є проросійською. При цьому я свідомо відкидаю наявність у владі російських агентів і агентів російського впливу з числа українців. Просто уявімо ситуацію, що «руки Москви» немає.

Що маємо у висліді? Тут згадано міністра внутрішніх справ України, який за час своєї каденції не проявився як український державник і – зауважте! – жодного слова не вимовив державною мовою. Він, мабуть, нею й не володіє і не хоче володіти: «і так поймут».

А скільки є політиків і урядовців, які вільно або досконало володіють державною мовою, але послуговуються переважно або й виключно мовою сусідньої держави. І Сергій Лещенко з постраждалим М. Найємом – яскраві приклади такої практики. Будь-яке тестування засвідчує, що і формально, і фактично влада в Україні якщо й не проросійська, то a la російська однозначно.

Як я вже не раз казав: влада в Україні є продуктом українського суспільства. Отже, будь-який політик і урядовець є дзеркалом не тільки свідомості, але й підсвідомості українського суспільства. Зверну вашу увагу на приклад, який видає це явище з потрошками.

Олег Ляшко, як відомо, позиціонує себе україноцентричним українським радикалом, і вила тому зайвий доказ. Ідеологічно він себе не визначив (принаймні мені це не трапилося). Один із найближчих і найвірніших його соратників – Ігор Мосійчук – у зв‘язку саме з активно обговорюваною тепер пригодою з Найємом назвав себе «націоналістом». Отже, десь поблизу цієї ідеології, мабуть, знайшов своє місце й Ляшко. Ну, а що він соромиться про це сказати вголос, це випливає з його впертого небажання відповісти на сім моїх, не приховую, провокативних запитань.

Диявол, як відомо, криється в дрібницях. Аналітикові, уважному й уважливому до деталей, неодмінно впаде в око надзвичайно цікава подробиця, яка видає особливості підсвідомості О. Ляшка. Ви знаєте, що він любить співати й викладає відеозаписи із своїм вокальним перформансом. Таким чином, у вас є чудова можливість одержати насолоду від його цілком пристойого співу. Зверніть особливу увагу на репертуар: не стовідсотково, але на 80-90% це – російські пісні із репертуарів відомих російських же мастєров естради.

«Пісня – душа народу». Звісно, і його окремих представників.

Тепер ще один приклад того, коли член українського суспільства своїм чином, реальними діями демонструє стремління бути і вдома, і замужем. Це – автор залученого запису Alexandr Kochetkov. Ірина Фаріон, Лариса Larysa Nitsoi або Ірина Магрицька тут би придралися: а чому не Oleksandr?!

Я робив своєму пропонентові закиди, коли він був членом Нацради з телебачення й радіомовлення і сподівався на адекватну фахову реакцію, але не діждався. Мене це не здивувало. Справді, на що сподіватися, коли мої запити проігнорувала інший член цієї ж ради і колись одна з кращих моїх студенток – Ольга Герасим‘юк.

Йдеться про журналістику і ЗМІ, її роль у суспільстві й рушійну силу «четвертої вдади» – влади громадської думки. Яка у нас система ЗМІ – українська чи проросійська? Що робили і що зробили члени Нацради з ТБ і РМ, щоб ця система ЗМІ була українською, україноцентричною і відповідним чином справляла вплив як на суспільство, так і на владу?

Судячи з глухої байдужості до проблеми і з формальних ознак – функціональної форми і фахової діяльності, і спілкування тут у мережах, можна легко зробити висновок про те, що від повторювання «укрАінскій» чи навіть «украІнскій» стан суспільства і формованої цим суспільством влади не стає украЇнським.

Навіть свідомо не бажаючи бути проросійським, підсвідомо й у реальних діях це суспільство і ця його ж влада є проросійськими. Отак самі собі стають ворогами, щоб наївно тішити себе надією: «згинуть наші воріженьки, як роса на сонці». Ну, який ще народ на світі проявляє таку вражаючу лагідність щодо ворогів?!

* * *

Знаю, що багатьом із вас я набрид. Що ж, «не любо – не слухай!» У кожного є вибір: читати чи не читати мої писання, бути серед моїх друзів чи не бути (можна вийти з друзів, а можна ще й забанитися від мене). Багато хто терпить мої інвективи, дехто навіть погоджується з моїми думками й ідеями, але нічого не робить для їх втілення в життя.

Дуже багато чого можна і треба зробити для СИСТЕМНИХ ЗМІН в Україні. Без «революцій, бунтів і повстань» (В. Симоненко) – масованою україноцентричною освітою й просвітою, інформаційно-роз‘яснювальною роботою через широкомасштабну УКРАЇНІЗАЦІЮ можна й треба замінити успадковані Україною від УРСР/СРСР авторитарно-тоталітарний суспільний устрій та адміністративно-командне урядування на суспільний лад та урядування, засновані на НАЦІОНАЛЬНИХ ТРАДИЦІЯХ І ЗВИЧАЯХ, які колись спричинилися до виникнення європейської цивілізації і робили нас найбільшою потугою Європи.

Безумовно, для когось справді «Чечня – круто». Он скільки куражів дозволяють собі приходьки, знаючи що чого вони не натворили б, усе зійде їм з рук, бо інфантильне українське суспільство з паралітичною байдужістю спостерігатиме за шабашами і в печальній надії сподіватиметься на прихід Спасителя, який принесе їм у торбі щастя.

А вони приходять і просто роблять своє діло. Найєм, Арфуш, Кісєльов, Шустер, Мураєш, Ахмєтов, Аваков… Чим, власне, найімпозантніші з них кращі від оцих чеченських пацанів чи фірташівських пасинків? Ви ж їм самі дозволили нехтувати вашими традиціями і звичаями, а відтак і сісти вам на шию, зневажаючи вас як людей.

Час уже увімкнути національну свідомість, громадянську відповідальність і людську гідність.

Володимир Іваненко

Український Університет

2 травня 2018 р.

https://www.facebook.com/volodymyr.ivanenko/posts/2094965143850149

УКРАЇНОЦЕНТРИЗМ ЯК ТЕСТ ДЛЯ ПОЛІТИКА

В успішних країнах світу в політику впускають людей, які вирізняються особливо високим рівнем патріотизму, національної свідомості, громадянської відповідальності, а також наявністю ідей, проектів/програм і прагнення змінити свою батьківщину на краще. В США про таких людей кажуть: «very American» (букв.: дуже американський).

Оцінка діяльності (рейтинг) українських політиків, чи точніше – політиків в Україні, є марною й нікчемною справою, якщо в основу аналізу й оцінки не покладено засадничий критерій – УКРАЇНОЦЕНТРИЗМ.

Ми склали перелік запитань, відповіді на які годилося б сподіватися від кожного з тих в Україні, хто йде у велику політику чи претендує на урядовця загальнонаціонального рівня. Кандидати на президента й голови Уряду мають бути готові до цього тесту без будь-яких винятків.

Ось цей перелік запитань:

1. Як кандидат уявляє собі українську національну ідею?

2. Яку ідеологію сповідує кандидат і якою мірою ця ідеологія відображає українські національні традиції і звичаї, а відтак сподівання українського народу?

3. Як кандидат бачить стратегію розвитку українського суспільства та української держави? Куди він хоче привести Україну через десять, двадцять, п‘ятдесят років?

4. Що думає кандидат про нагальність зміни соціального устрою в Україні, тобто переходу від устрою, нав’язаного російсько-імперським та радянським пануванням, до устрою, який базувався б на українських національних традиціях і звичаях?

5. Що думає кандидат про необхідність зміни системи урядування в Україні, тобто переходу від старої радянської системи урядування до нової, яка базувалася б на українських національних традиціях і звичаях?

6. Що думає кандидат про українізацію України, причому не в плані банального поширення української мови, а в плані українізації сутнісної через повернення до національних традицій і звичаїв, які включають і певні морально-етичні норми, одна із яких – жити по совісті?

7. Як кандидат уявляє собі шляхи піднесення рівня національної свідомості й громадянської відповідальності українського суспільства, що є надзвичайно важливим для втілення в життя ідей, закладених у перелічених вище запитаннях?

Нині надзвичайно важливим чинником є й погляди кандидата на агресію Росії проти України, його бачення перспектив перемоги України в цій війні та повоєнної розбудови України як успішної держави.

Якщо ці запитання виборці почнуть задавати кандидатам у депутати різних рівнів, уже на цьому етапі ці запитання стануть важливим фактором української політики.

Уявіть собі, якщо перелічені вище запитання стануть настільними у виборчих комісіях, які вирішуватимуть питання допуску претендентів до участі у виборах, і зазвучать у комітетах та сесійній залі Веоховної Ради при обговоренні й затвердженні на посадах членів уряду.

Обговорюємо тему україноцентризму тут: https://m.facebook.com/%D0%A3%D0%BA%D1%80%D0%B0%D1%97%D0%BD%D0%BE%D1%86%D0%B5%D0%BD%D1%82%D1%80%D0%B8%D0%B7%D0%BC-Ukrainocentrism-163665321089791/.

Володимир Іваненко

Український Університет

3 травня 2018 р.

ВСЕУКРАЇНСЬКИЙ КОЗАЦЬКИЙ РУХ

Збираємо цю групу на Фейсбуці (https://m.facebook.com/groups/799507953572472) не як громадське об‘єднання, а як платформу для обговорення самої ідеї Всеукраїнського Козацького Руху, його мети, завдань та ін.

Учасниками цієї групи відтак можуть стати усі, хто бажає і кому цікаво те, що тут буде обговорюватися. Якщо вас записали до групи, а вам тут нецікаво, відпишіться.

Сам Рух, на моє переконання, має будуватися за становою ознакою. Тому я бачу три категорії членства:

> козацька старшина (аристократія, шляхта, дворянство);

> вільне козацтво;

> прихильники козацтва.

Для нас має бути важливим відродження, оновлення й плекання нової української еліти на аристократичних і шляхетних засадах.

Виокремлення нащадків старшинських козацьких родів я розглядаю як відправну точку. Це не означає, що ця категорія не буде поповнюватися новими членами з числа родовитих козаків, а потім і нових козаків.

Сподіваюся, суворий добір членів у цю категорію допоможе нам не допустити сюди ряжених «генералів», «гетьманів» та «отаманів», які не мають родового козацького коріння.

Основою Руху, безумовно, мають стати родовиті козаки, які затримали, зберегли Дух козацтва і здатні розвивати, осучаснювати козацькі традиції і звичаї.

В цю категорію можуть, думаю, потрапити й деякі з ряжених «генералів», «гетьманів» та «отаманів», які мають родове козацького коріння, неправедним способом набули посад і звань, публічно визнали свої помилки й готові почати свій шлях до старшинства відповідно до козацьких традицій і звичаїв.

Знову ж таки, ця категорія поповнюватиметься новими козаками з числа прихильників нашого Руху, якщо вони успішно пройдуть кандидатський стаж.

Якщо дійде до діла створювати Всеукраїнський Козацький Рух як громадську організацію, думаю, що найдоцільніше починати знизу, як створюються в цивілізованих країнах еіективні організації (grassroots).

Такими низовими організаціями можуть бути ОСЕРЕДКИ, створені трьома родовитими козаками, які ми почнемо реєструвати в робочому порядку.

Осередки можуть формувати СОТНІ за територіальним принципом та обирати собі СОТНИКА, який має бути нащадком козацьких старшин або родовитим козаком.

Очевидно, сотні й стануть тими громадськими об‘єднаннями, які треба буде легалізувати (реєструвати) на рівні місцевих органів влади в Україні чи й діаспорі.

Із належним чином сформованих сотень можна буде утворювати організації вищого рівня – курені, коші тощо.

Але тема вищих рівнів організації потребує глибшого осмислення. Як на мене, для будівництва й розвитку Всеукраїнського Козацького Руху як громадського об‘єднання, а в перспективі – й громадсько-політичної потуги не варто орієнтуватися на традиційний для козацтва військово-адміністративний поділ (зокрема, скажімо, на полки).

Тому я виношу це на обговорення як окрему тему, щоб ми спільними зусиллями знайшли недражливі відповідні форми і назви.

Зараз важливішим є замислитися над тим, на яких ідеологічних засадах має будуватися цей Рух, щоб він міг виконав свою місію – через відродження національних традицій і звичаїв зробив би усе можливе для піднесення національної свідомості й громадянської зрілості українського суспільства і став рушійною силою системних змін в Україні – заміщення залишків авторитарно-тоталітарного устрою й адміністративно-командного способу урядування якісно іншихюми, заснованими на національних традиціях і звичаях суспільним ладом та способом урядування, – й відтак очолити процеси націєтворення та державотворення з метою будівництва успішною України як країни вільних людей.

Прикладом, який варто нам наслідувати як такий, що найбільшою мірою відповідає нашим національним традиціям і звичаям, а також сучасним устремлінням ще незрілого українського суспільства, є Швейцарія.

Справжню незалежність України, її державний суверенітет і національну безпеку може гарантувати лише «щвеццарська модель», яка, власне, і є виіленням нашого традиційного козацького устрою й урядування.

Разом із такою системою національної безпеки Україна може успішно адаптувати й розвинути і економічний досвід Швейцарії, ставши, якщо хочете, «офшорною зоною», привабливою для інвесторів усього світу.

Я вже пару разів висловлював цю ідею, але – на відміну від оборонної теми – ця ідея не привернула уваги ні загалу, ні фахівців. Сподіваюся, у цій групі ми нарешті зможемо обговорити цю тему.

Нарешті, Швейцарія має чудовий досвід розв‘язання етнічних і культурних проблем. Її традиції доволі близькі до традицій українського козацтва, яке було відкритим до етнічних меншин і легко уживалося і співпрацювало з ними, додержуючи при цьому наших національних традицій і звичаїв.

Очевидно, що і ця тема буде тут предметом широкого обговорення, особливо – у зв‘яку з обговоренням участі й ролі козацтва в широкомасштаьній українізації України. Наголошую, що йдеться про сутнісну, глибинну українізацію усіх сфер життєдіяльності суспільства і держави, а не про примітивно- примусове поширення української мови.

Зрештою, хто, як не козацтво, має очолити Рух за системну

українізацію України?

Словом, нам є про що поговорити на сторінці цієї групи, яка буде, звичайно, модеруватися, щоб не перетвормтися на інформаційний смітник (перепощування без висловлення власної думки не вітаються) відкритою для всіх.

Тим часом група «Українська аристократія» залишатиметься закритою.

Володимир Іваненко

Український Університет

Україна, Інк

Міжнародна Фундація Лідерства

26 травня 2018 р.

ЗВЕРНЕННЯ ВОЛОДИМИРА ІВАНЕНКА до нащадків і спадкоємців генеральної козацької старшини, козацької старшини та українських козаків в Україні й поза межами України сущих

Шановне панство!

У мене не було наміру активізуватися в козацькому русі – я достатньо зайнятий тими проектами, над якими працюю. Хоч сам я з козацького роду по батьковій лінії, козацтво мене досі цікавило в науковому аспекті та як частина системних змін в Україні.

Упродовж десятиліть я просто з інтересом спостерігав за процесами відродження й «відродження» козацтва, і тільки останніми роками занепокоївся тим, куди ці процеси ведуть.

Це спонукало до написання окремої статті «Чи не час нам по-новому поглянути на козацтво?» (https://www.facebook.com/cossackology/posts/980093678815962) та започаткування сторінки «Українське козацтво» в мережах як проект Міжнародної Фундації Лідерства, а також науково-дослідного проекту «Козакознавство» під егідою Українського Університету.

Обговорення статті час від часу актуалізується, а відстежування фактів, подій і явищ у рамках названих проектів уже привело до вельми невтішних висновків. Найважливішим із них є висновок про те, до якої міри дискредитовано саму ідею відродження козацьких традицій і звичаїв.

Тут не місце вдаватися в деталі. Я пишу цей текст для того, щоб привернути вашу увагу до проблеми, яка довела мою козацьку кров до кипіння і підштовхнула до кроку у царину, щодо якої я мав намір залишатися лише дослідником-спостерігачем, себто не стаючи дійовою особою козацтва як явища.

Поклик предків, мого славного козацького старшинського роду штовхає мене до дій, щоб, очевидно, довершити справу, розпочату гетьманом Петром Іваненком (Петриком) – співавтором Конституції, знаної як Конституція Пилипа Орлика й фундатором перевіреного часом історичного союзу українців з кримськими татарами.

Мій заклик до вас, нащадки славного українського козацтва, зводиться до кількох доволі простих тез:

1. Нам – прямим нащадкам і спадкоємцям козацьких старшин і рядового (але родовитого) козацтва – зараз надзвичайно важливо об‘єднати свої зусилля заради відродження славних традицій і звичаїв, а також козацького Духу та зробити усе можливе для очищення козацького руху від тих, хто захоплюється лише атрибутикою козацтва, використовує козацтво для задоволення своїх нездорових амбіцій або навіть і для свідомої дискредитації козацтва як нашого національного феномену.

2. З цією метою я прошу зголоситися в приват на сторінці «Українське козацтво» (https://www.facebook.com/ukrainske.kozatstvo/) або на електронну пошту (dr.volodymyr.ivanenko@gmail.com):

а) нащадків старшинських козацьких родів, записи про які збереглися в козацьких реєстрах та родословниках малоросійського дворянства;

б) нащадків козаків, які пам‘ятають своє козацьке походження, – а також записуватися в групу «Українська аристократія» (https://m.facebook.com/groups/977382288997080);

в) симпатиків українського козацтва, які поділяють козацькі цінності і які в перспективі можуть стати козаками.

3. На сторінці «Українське козацтво» та в групі «Українська аристократія» ми розгорнемо широке обговорення проблем організації сучасного козацького руху та консолідації його зусиль для здійснення системних змін в Україні, а по ходу – й очищення сучасного українського козацтва від «шароварщини» й «генеральщини» заради відродження його Духу, його традицій і звичаїв, завдяки чому ми зможемо зробити козацтво рушійною силою в піднесенні національної свідомості й громадянської зрілості/відповідальності українського суспільства та українізації України, а відтак і подальших системних змін.

4. Важливими складовими нашої діяльності стануть:

а) своєрідна ревізія козацьких товариств і об‘єднань;

б) відмежування від тих, хто не має права навіть називатися козаками;

в) освітньо-просвітницька й інформаційно-роз‘яснювальна робота серед тих, хто має реальні зв‘язки з козацьким минулим, але збився на манівці;

г) розвиток нового сучасного козацтва як громадського/суспільного чи навіть громадсько/суспільно-політичного руху тощо.

Уже зараз ми можемо почати обговорення ідеї заснування Всеукраїнського Козацького Руху на Фейсбуці (https://m.facebook.com/groups/799507953572472) та Телеграмі (https://t.me/CossackMovement).

5. Щоб відкинути будь-які підозри щодо щирості моїх намірів і можливих закидів на мою адресу, прошу пам‘ятати:

а) у мене немає й у принципі не може навіть бути президентстких амбіцій (див. Конституцію України), і це робить мене вільним від номенклатурної залежності щодо будь-кого і будь-чого;

б) у мене немає й гетьманських амбіцій, хоч я не виключаю якусь тимчасову лідерську роль, поки ми не знайдемо або не підготуємо достойного кандидата на гетьмана (й президента), і ви ніколи не побачите мене в генеральському чи полковницькому однострої, як і в шароварах;

в) я не шукаю в цій ініціативі ні слави, ні матеріальної чи будь-якої іншої особистої вигоди, і тому мене не можна купити у прямому чи переносному сенсі;

г) я хочу, щоб моїми побратимами, сподвижниками й послідовниками у цій надзвичайної ваги справі стали люди з такими ж чистими намірами.

Це – все, що я вам хотів сказати на даний час. Попереду ще буде багато розмов, а ще більше – діла. Головним предметом моєї уваги й моїх зусиль були й залишаються: просування ідеї системних змін в Україні (дет. див.: https://www.facebook.com/UkraineSystemChange/), в реалізації якої саме українське козацтво із своїми традиціями й звичаями може відіграти ключову й вирішальну роль.

Слава Україні!

Слава Українському Козацтву!

Проф. Др. Володимир Іваненко

Український Університет

Україна, Інк

Міжнародна Фундація Лідерства

22 – 25 травня 2018 р.

УКРАЇНСЬКЕ КОЗАЦТВО В КОНТЕКСТІ СУЧАСНИХ ВИКЛИКІВ

Виловлювання браконьєрів, звичайно, благородна й геройська справа. «Троє [козаків] там [на фронті] уже побували» – це, безумовно, переконливий аргумент.

Могло бути три полки. По-модерному, три бригади…

Ну, добре, хай би було три батальйони. Це – цілий полк/бригада…

Зрештою, могло ж бути там, на фронті, бодай три козацьких сотні. Це ж цілий батальйон. Як багато інших, чиї назви ми знаємо.

Не було там бодай однієї сотні, як майданівські…

Radiy Radutny стверджує, що троє таки були там, на фронті. Гаразд, троє справжніх козаків могли бути мініз‘єднанням – ефективною мобільною ДРГ. Цікаво, під яким козацьким знаменом, під якою хоругвою воювала ця група?

О, вони не мали козацького знамена чи хоругви?! Вони воювали під знаменами ЗСУ, СБУ, НГУ, добробатів? Тоді до чого тут українське козацтво?..

…Дехто, можливо, знайде причину: козаки ж, мовляв, – це кавалерія, це характерники… У боях на Донбасі ж воюють уже новітні технології… Це – правда. Як правда й те, що бронетанкові частини в США й Канаді традиційно називають… кавалерійськими…

Отже, з останньої козацької «імпрези» гигикати не будемо, але висновок зробимо однозначний: УКРАЇНСЬКЕ КОЗАЦТВО ТРЕБА ПЕРЕЗАСНОВУВАТИ! І перезасновувати його треба так, щоб шароварники й генеральники відсіялися, а українське козацтво відроджувалося як сила, яка береже дух вільного народу.

Володимир Іваненко

22 травня 2018 р.

https://www.facebook.com/ukrainske.kozatstvo/posts/1091476254325424

*

ПАМ‘ЯТІ ВАСИЛЯ ЦВІРКУНОВА

Згадався мені Василь Васильович Цвіркунов, коли цими днями думав над текстом до дня народження Ліни Костенко, але так і не придумав, як би й про чоловіка її там згадати.

І ось сьогодні такий привід сам приплив у руки – на моїй стрічці новин висвітилося знайоме обличчя із чиїмось записом.

Так, чоловік Ліни Василівни був справжнім українцем, і я можу стверджувати це, бо був з ним краще знайомий особисто, ніж із самою поетесою.

Мої приязні стосунки з Василем Васильовичем зав’язалися, коли він був директором Київської кіностудії імені О. Довженка, а я – кореспондентом відділу літератури та мистецтва в газеті “Вечірній Київ”. Він був моїм найважливішим джерелом кіношної інформації, коментарів і просто порад. Я міг забігати до нього без попереджень…

Поділюся тут одним цікавим спогадом про те, як В. Цвіркунов запросив мене поїхати з ним, а куди – не сказав. “Буде цікаво і для тебе, і для “Вечірки”, – загадково усміхнувся він.

Виявилося, що їду я не тільки з ним, а з цілою групою (режисер, оператор, пару акторів) – повний мікроавтобус. “Рафік” узяв курс на північ від Києва, і через півтори-дві години ми вже були на березі річки, з величезним “полем” чистого піску (як у пустелі), яке прасували бульдозери, екскаватори своїми великими ківшами викопували величезні заглиблення правильної прямокутної форми… Явно готувався майданчик для якогось грандіозного будівництва. То починалося будівництво Чорнобильської атомної електростанції.

Нас радо там привітали, зробили коротеньку екскурсію, а вже звідти ми поїхали до будинку культури в Чорнобилі (місто Прип’ять ще було в стадії будівництва), де відбулася зустріч кіношників з будівельниками та демонстрація привезеного нами фільму.

Після цього заходу розбилися ми на дві чи три групки й пішли погуляти по Чорнобилю. Зайшли ми з Василем Васильовичем до місцевої книгарні, а там такий вибір літератури, про який у Києві й мріяти не можна було.

Я навідкладав собі чималий стосик книжок, а коли підійшов до каси, щоб розрахуватися, виявилося, що у мене бракує декількох карбованців, щоб оплатити усі відібрані книжки. Мусив перебирати свій стосик удруге й утретє, щоб відмовитися від якихось книжок і вкластися в ту суму, що в мене була в кишені, але завдання було надважким…

В. Цвіркунов, ще копаючись у книжках, краєм ока спостерігав за моїми муками і по якійсь миті кинув мені чи касирці: “Скільки там не вистачає? Я доплачу”… Я був радий, що проблема вирішилася так просто.

Наступного тижня, бувши на кіностудії, я зайшов до Василя Васильовича й поклав перед ним гроші. “Це ще що?” – запитав він. “Повертаю вам борг із вдячністю за те, що виручили мене в Чорнобилі”, – сказав я. “Я тобі нічого не позичав”, – сказав Цвіркунов і запхнув мої карбованці у кишеню мого піджака…

Пересікалися ми потім і в Інституті мистецтвознавства, фольклору та етнографії імені М. Рильського АН України: В. Цвіркунов там працював у відділі кінознавства, а я був редактором відділу мистецтвознавства в журналі “Народна творчість та етнографія”.

22 грудня 2017 р.

МІЖНАРОДНА АСОЦІАЦІЯ ГРОМАДЯН УКРАЇНИ

(До двадцятиріччя заснування)

Двадцять років тому появилася на світ Асоціація громадян україни в США. Нас було троє співзасновників: Михайло Даценко, покійна уже Ганна Джонсон і автор цих рядків.

Приводом для нашого згуртування в організацію була потреба у захисті громадянки України, яка приїхала в Нью-Джерсі доглядати свого 90-літнього дядька й потерпіла від нечистого на руку адвоката українського походження та його приятеля – генерального консула України в Нью-Йорку.

За підтримки з боку посла України в США д-ра Юрія Щербака (посол, як виявилося, не мав адміністративного впливу на генконсула, і все, чим міг нам допомогти, так це виматюхати корумпованого дипломата) ми здобули хай і неповну, але перемогу в тій битві.

Наша боротьба за очищення й налагодження належної роботи консульської системи тривала потім ще кілька років, і зміни на краще таки прийшли.

Саме у ці дні 1999 року наша асоціація зареєструвалася під назвою “Ukraina Citizens International Association – UCIA” (Міжнародна асоціація громадян України – МАГУ).

Одним із першочергових завдань, яке ми взялися розв’язати, була активізація громадян України, які постійно або тимчасово перебувають за кордоном, у виборах президента й Верховної Ради України.

Справа в тому, що посольства й консульства не горіли бажанням залучення до участі у виборах якомога більшої кількості громадян України. Мали місце проблеми з реєстрацією виборців, а то й саботаж. Я вже й не кажу про брак роботи з виборцями за місцями їхнього проживання, і особливо – про довезення виборців до виборчих дільниць: більшості громадян України треба було їхати за сотні миль до посольства чи консульства, щоб проголосувати.

Отже, ми чимало зробили для того, щоб поліпшити роботу виборчих дільниць, а також ми збирали гроші для винайму чартерних автобусів, якими довозили виборців до виборчих дільниць.

Окремо тут треба сказати про роль МАГУ у президентських виборах 1999 року, на яких ми вирішили підтримати кандидатуру Євгена Марчука. Фактично ми стали закордонним представництвом його виборчого штабу, і координати нашої асоціації було вказано на сайті кандидата.

Мало хто знає, яку роль відіграла МАГУ у подіях, пов’язаних з Помаранчевим Майданом 2004 року. Буквально через півтори години після того, як люди вийшли на Майдан у Києві, ми виставили перший пікет біля посольства України у Вашингтоні й закликали усю діаспору зробити те саме у столицях і містах перебування українських дипломатичних місій у країнах компактного проживання українців.

Ви знаєте, як діаспора підтримувала Помаранчеву революцію в Україні, зокрема – й матеріально.

Зосередившись на організаційних і координаційних заходах, МАГУ не брала участі в матеріальній підтримці Майдану 2004. Це пояснювалося тим, що ми зосереджувалися на проекті, який передбачав підтримку українських приватних підприємців і родинних бізнесів. За декілька років роботи цього проекту члени МАГУ зібрали й переслали в Україну понад $250,000.

Упродовж років МАГУ активно співпрацювала з посольством України в США у справі організації днів відкритих дверей…

Улітку 2010 року я склав із себе повноваження голови Ради директорів МАГУ, щоб зосередитися на іншомк проекті. Відтоді Асоціацію очолює її президент Михайло Даценко.

МАГУ інформує про свою діяльність за допомогою інформаційного бюлетеню “Громадянин України”.

Останніми роками з різних причин МАГУ знизила свою активність. Але у кожного громадянина України, який постійно або тимчасово перебуває за межамм України є шанс приєднатися до Асоціації й узяти участь у її роботі.

Хто хоче привітати МАГУ та її президента, запропонувати співпрацю або підписатися на бюлетень, раджу шукати Михайла Даценка (Mikhajlo Datsenko) на LinkedIn (він не має сторінки на ФБ) або написати йому на адресу: ukraina_citizen@yahoo.com.

Володимир Іваненко

Український Університет

Welcome to my personal web site! | Вітаю вас на моєму сайті!

EN/UA

For a long time, I was hesitant about starting a personal website. I focused on business sites, and personal left for social networks. In the end, the experience of posting notes and articles on personal pages and blogs in social networks showed me the need to collect serious publications on a separate resource. That’s how this site came into existence.

*     *     *
Упродовж тривалого часу я вагався, чи започатковувати свій особистий сайт. Тому я зосереджувався на сайтах ділових, а особисте залишав для соціальних мереж. Зрештою, досвід розміщення нотаток і статей на особистих сторінках і блогах у соцмережах підказали необхідність зосередження серйозних публікацій на окремому ресурсі. Так і народився цей сайт.

IMG_0960