Культура і політика. Культура vs політика

Останнім часом на сайті журналу «Україна» ми опублікували три тексти відомого українського журналіста і співака Анатолія Матвійчука: «Під кригою», «Не так швидко»та «Культура важливіша за політику».

«А що ж у нас в Україні? А тут ми перетворюємось на якихось еміґрантів, людей другого сорту, яких поступово дискримінують за культурними ознаками. Тобто, на перший погляд ідуть якісь процеси, але українцям від того стає тільки гірше. Незрозуміла позиція держави, котра, відчувається, не має ніякої осмисленої і послідовної культурної політики, як гуманітарної основи розвитку країни. Цю її пасивність радо компенсують олігархічні канали, які під брендом ніби то “європейських стандартів” активно наповнюють інформаційний простір сучасним шоу-бізнесовим квазіпродуктом, позбавленим ознак будь-якої духовності і пов’язаності з традиційною культурою народу», — пише А. Матвійчук у першому тексті.

Звернімо увагу на два ключові поняття: «традиційна культура народу» і «культурна політика». Ми повернемося до них пізніше.

А ось цитата з другого тексту:

«У нас ніхто нікого не слухає, зате всі ставлять миттєві діагнози, не вчитавшись, не напружуючись, не співставивши факти, не поміркувавши, як слід. А можливо, коли ви згадаєте, як воно – мислити самостійно, то зрозумієте, що назвавши правильну причину хвороби, ви вже частково стали на шлях її лікування. А заодно збагнете, що ті проблеми, які закладалися десятиліттями, не можна вилікувати одним Законом, прийнятим на Верховній Раді або одним бажанням Президента. Тому що існують вищі закономірності, які й отримали назву законів у широкому сенсі слова».

Нарешті, з третього тексту:

«…що мене особисто тривожить і непокоїть – це те, що в обговоренні питання деолігархізації медійногоо простору повністю ігнорується культурний аспект проблеми. Поясню докладніше. Планується, зокрема, обмежити вплив олігархів на формування новинного контенту, а також на формування політичного порядку денного української держави. Але при тому дозволяється олігархам і далі утримувати канали культурного спрямування».

«Культура важливіша за політику!» — волає наприкінці автор.

До кого волає? До держави!

«Турбота держави про культуру» — типово радянська традиція, коли більшовики поставили собі за мету підкорити культуру й поставити її на службу спочатку «диктатурі пролетаріату», а потім — втіленню в життя примарної ідеї будівництва комунізму.

Одним із складників більшовицького наступу була «культурна революція», і поняття «культурний фронт», яке використовує в одному із текстів Матвійчук, — з її інструментарію. Завданням тієї «культурної революції» було руйнування Культури як системи традицій і звичаїв з метою заміщення останніх сурогатом заідеолоґізованих обрядів і ритуалів та перетворення культури на «привідний пас» політики.

…Як ковток свіжого повітря згадує А. Матвійчук гастролі по країнах Заходу. Але він не замислюється над тим, чому це так. А там все просто! В жодній цивілізованій країні світу культура навіть не розглядається як об‘єкт державної політики і тим більше — як елемент політики.

У країнах Заходу усе навпаки: тут культура визначає характер і параметри політики. Тому в США, наприклад, письменники, кіношники чи музиканти не б‘ють чолом до президентів і Конгресу. Зате політики (зокрема, кандидати на президента) сплять і мріють про підтримку (endorsement) відомого кіноактора чи режисера, письменника чи співака. Те саме стосується і ЗМІ.

Занепад культури спричинює й визначає негативні тенденції, а відтак і закономірності в політиці.

Яскравим прикладом є ті ж США, де культура, як і реліґія, відділена від держави. Тут немає й ніколи не було міністерства культури, а втручання держави у діяльність ЗМІ заборонене Конституцією

На прикладі США ми можемо пересвідчитися, як спроби тиску на ЗМІ з боку політиків (найсвіжіший приклад — досвід Д. Трампа) обертається політичною поразкою.

Досвід США ж показує нам, як занепад культури створює кризові ситуації в політиці й, зрештою, спричинює незворотність неґативних процесів у політиці, причому на тривалу перспективу.

Саме у появі так званої «масової культури» у 50-х — 60-х роках треба шукати причини того, що відбувається з Демократичною та Республіканською партіями США.

Поширення «масової культури» на інші країни не могло не спровокувати руйнівні процеси в цих країнах. Прихід «масової культури» на терени СРСР наштовхнувся на «культуру», породжену згаданою вище «культурною революцією».

Прикметно, що тоталітарний монстр виявився неспроможним витримати натиск «масової культури», яка вирішальною мірою спричинилася до колапсу СРСР.

Це можна було б розглядати як позитивний результат, але біда була в тому, що ця «масова культура» замістила «радянську культуру» й, не зазнавши опору з боку українських традицій і звичаїв, осіла іржею на українському націєтворенні й державотворенні в незалежній Україні.

Радянська творча інтеліґенція, самовідтворюючись уже в незалежній Україні, за доброю радянською традицією звертає свої взори догори з надією й сподіваннями, що влада й політики подбають про культуру й займуться «реновацією» національних традицій і звичаїв, як уявляє собі й Матвійчук.

Особливо вчаровує апелювання українських діячів культури до першої особи в державі, тобто до президента.

При цьому не беруть до уваги, що ще перший президент України (Л. Кравчук), компартійний ідеолог (отже, і головний культурник) за досвідом попередньої діяльності, і не думав у своєму президентстві спиратися на українську національну культуру та ініціювати й підтримувати створення україноцентричної системи ЗМІ, а останній президент (В. Зеленський) до приходу в політику як медійник займався руйнуванням української культури й був чужим і чуждим самій ідеї україноцентричності культури в цілому й медійної системи зокрема.

Був між першим і останнім один президент (В. Ющенко), який є пристрасним колекціонером старожитностей, але до розуміння устроєвого, системотворчого значення культури так і не піднявся.

Отже, культурі в особі культурних діячів навряд чи й варто апелювати до політики в особі президента, парламенту чи уряду. Якщо культура важливіша за політику, то вона має бути самодостатньою і бути здатною справляти свій вплив на політику. Тому завдання діячів культури (і науки в тому числі) полягає в тому, щоб згуртовувати інтелектуальну еліту суспільства, налагоджувати роботу із суспільством, піднімати рівень його національної свідомості й громадянської зрілості, відновлювати національні традиції і звичаї, формувати і зміцнювати становий хребет суспільства як середовище, в якому народяться якісно нові і — що важливіше — україноцентричні політичні сили, спроможні ініціювати і втілити в життя системні зміни в Україні.

Для цього в Україні немає жодної об‘єктивної перешкоди. Зате є одна суб‘єктивна — інертність. На початку 1990-х років саме інертність («Не на часі!») завадила навіть обговоренню ідеї системних змін та перспектив розвитку незалежної України після розпаду СРСР.

«Не так швидко», — вторить націонал-демократам через тридцять років А. Матвійчук, наполягаючи, що культура важливіша від політики, і тут же апелюючи до політики. Народний артист України Матвійчук — один із небагатьох, хто озвучує цю думку. Але за ним криються сонми тих, хто занишк в очікуванні й вичікуванні, що хтось в особі українобіжних або українобайдужих політиків зробить за них те, що вони мають робити самі.

3 червня 2021 р.

TRANSFORMATIONAL MISSION OF UKRAЇNIAN COSSACKHOOD

The Cossacks topic is extremely important in discussing the idea and concept of systemic changes for Ukraїna. As has been repeatedly pointed out in previous articles, Cossacks have traditionally been the leading stratum, the very backbone of Ukraїnian society. It is precisely in a role of the backbone of society that the Ukraїnian Cossacks are called to become the main driving force of systemic changes. Without Cossacks revival as the backbone of Ukraїnian society, a sovereign, independent and successful Ukraїna will not happen.

Ukrainization, raising the level of national consciousness and civic maturity of Ukraїnian society, the revival of national traditions and customs is simply impossible without the revival of Ukraїnian Cossacks as a backbone. This is explained by the fact that the Cossack dominant determines the Ukraїnian mentality. Even Tibetan sage lamas know this.

It is the Cossacks who are bound by such a phenomenon as Kharakternytstvo (Characterization), and the latter, in turn, determines such fundamental factors for Ukraїnian culture, Ukraїnian national traditions and customs, and therefore for the organization of society, the establishment of social order, governing and nation-building and state-building processes, known as Will, Spirit, Spirituality, Knighthood, Nobility and Aristocracy.

The Ukraїnian national idea, to formation of which Taras Shevchenko came closest (“In our home, there is our truth, and strength, and will”), is also associated with Cossacks. Implementation of this idea can only ensure the revival of Cossacks as the  bearer of Ukraїnian national traditions and customs.

The sovereignty of Ukraїnian nation, its chosen social order, system of government, national security and defense depend to the greatest extent on Cossack traditions.

Ukraїnian “state-building” principles are primarily due to Cossack traditions. “Statelessness”, ie the original, unique way of organizing life and governing in Ukraїnian society, which our opponents consider a weakness, an inability to state building of Ukraїnian nation, has historically been, is, and therefore will be based only on Cossack traditions.

The Custom (capitalized) as the basic law of existence, as the constitution of Ukraїnian people, historically defined traditions, customs and rites, and the bearer of the Custom long before the emergence of historical Cossack statehood of XVI—XVIII centuries was Cossackhood. The historical Cossack statehood is very well described by Bronislav Fastivets, who wrote:

“All the most famous Ukraїnian Hetmans in written history were pupils of the Christian Church. Therefore, their views and beliefs formed by church education are feudal. This has always contradicted the age-old traditions of a free way of life and self-government of our native people. They used the electoral trust of Cossack society mainly for realization of their own ambitions. Only a part of their conscience was drawn by influences of upbringing in the traditional ethnocultural environment of their native people, and only in this part they can be authorities for Ukraїnian society national-liberation enlightenment”.

That is why B. Fastivets is right, emphasizing that “in principle we should rely only on the eternal traditionalism of the free way of life and self-government preserved in depths of National Cossack Faith and Customs, which we should extract from specific and therefore sacred traditions of our native people history”.

* * *

In another text of his, B. Fastivets writes about the emergence of Ukraїnian Cossacks as a phenomenon in the period defined by historians as the feudalism era, which almost all the peoples of Eurasia went through:

“The Ukraїnian Cossacks phenomenon is a powerful attempt to revive the very old ancient pre-slavery Rus’ after collapse of the early feudal statehood of Varangian dynasty of Kyїvan princes in the worldwide feudal system circumstances.

An amazing picture is observed in world history at the turn of the early and middle Middle Ages: All over the world, seemingly inseparably, a brutal-violent feudal socio-political system prevails, the early feudal aggressive statehood of the mercenary traditional Varangian dynasty of Kyїv princes and the traditionalistic ancient Rus’-Ukraїna makes a powerful attempt to revive in dominant dense feudalism circumstances, already forgotten in the world, traditions of its specific, nonviolent in relation to indigenous peoples, pre-slavery state order and Vedic-Orthodox Varna-Tribal society of customary self-governing communities with customary-legal political consciousness and voluntary military stratum national defense, with sovereign native people rite to create their own specific socio-political order according to their own preferences. This is the phenomenon of Rus’ Cossacks and their unique statehood, known as Zaporozke Viysko (Zaporozhian Military)”.

Of course, the historical Middle Ages Ukraїnian Cossacks did not appear out of nowhere. It revealed itself to the world as a product of Rus’-Ukraїnians as an ethnic group, their traditions and customs, social order and our nation way of governing. It is no coincidence that this happened when states began to form in the current sense of state-building and state laws. And this was a very successful attempt of Rus’-Ukraїnians to resist state-building processes that in the late XVII and XVIII centuries led to complete state control over a citizen, an individual, and then led to emergence of authoritarian-totalitarian orders in the 20th century with dictatorial regimes.

The Cossacks emergence as an attempt to preserve traditions of society self-organization, of course, worried those states that were formed outside Cossack freedomary with its purely republican forms of legal relations, governing, security and defense. So, those who controlled or tried to control Ukraїna for centuries, first of all set themselves the goal of curbing and controlling Ukraїnian Cossacks.

Poland invented a phenomenon known as “registered Cossacks”. Similar approaches to the subjugation of Cossacks were demonstrated by Crimean Khanate as once a powerful political player in Black Sea region. Muscovy tried various ways to curb Ukraїnian Cossacks, which proved unsuccessful, and then it went to destruction of Cossackhood, the destruction of Cossack “places of power.”

Conquering Rus’-Ukraine, Muscovy first sought to find a common language with Ukraїnian Cossacks, then subdue them and eventually destroy them. This was successfully done during the second half of XVII—XVIII centuries, ie less than one and a half hundred years. The end of 18th and the whole of 19th century were spent for bribing Cossack officers by giving them noble titles and ranks, and thus a high status in Russian imperial society. Most ordinary Cossacks were bought to participate in special Cossack paramilitaries, which became part of the imperial armed forces.

As a result of such destruction, Muscovy managed not only to curb Cossacks, but also to use militancy of Cossack spirit to its advantage through creation of pseudo-Cossack formations, for which numerous descendants of Ukraїnian Cossacks were bought to serve Russian tsardom. Cossack regiments and divisions became part of the imperial military machine that conquered new territories for Moscow. Now Moscow is using this pseudo-Cossacks in its war against Ukraїne, on both sides of the front.

The revival of Ukraїnian Cossacks in independent Ukraїna did not go beyond what was allowed by Russian-Soviet imperial authorities. Ethnography has become a determining factor in many Cossack societies and organizations. Ukraїnian Cossacks military potential did not go beyond the mass fashion for emergence of countless “atamans”, “colonels”, “lieutenant generals”, “hetmans” with no actual Cossack army, regiments or hundreds. Of course, such “Cossacks”, once allowed by Russian empire and then by Communist Party-Soviet ideology, which found a nourishing ground in independent but still Soviet Ukraїna, a priori can not become the backbone of Ukraїnian society and a force capable to lead systemic changes in Ukraїna.

That is why we call for creation of a qualitatively new All-Ukraїnian Cossack Movement, which will aim to revive Ukraїnian Cossacks by cleansing them of “sharovarshchina” and “generalschina”, through the revival of Spirit, Faith and Customs and the eternal traditionalism of free life and self-government. reminds B. Fastivets, calling to master the legacy of Hryhoriy Skovoroda, Ivan Kotlyarevsky, Taras Shevchenko, Ivan Nechuy-Levytsky, Ivan Franko, Yuri Fedkovych, Lesya Ukraїnka and other leaders of Ukraїnian spiritual culture, including those of our contemporaries who dig into original sources .

Today, the biggest obstacle to successful Ukraїnian nation-building and state-building is the Soviet social way of life with its authoritarian-totalitarian order and administrative-command mode of governing, imposed on Ukraїna by Muscovy.

B. Fastivets rightly emphasizes that, unlike Russian Empire and other Western countries, “Rus’-Ukraїna has never had an authentic slave-owning, feudal, capitalist and totalitarian-communist order, except under the oppression of foreign enslavement”. He also reminds us which social order best meets the interests and aspirations of Ukraїnian people: “The specific customary socio-political order of Rus’-Ukraїna is a tribal-varna republic of customary self-governing communities with a common sense of justice and viche democracy under the political and armed protection of the voluntary national military”.

Hence Mr. Fastivets leads to the idea of ​​what way of governing would best meet aspirations of freedom-loving Ukraїnian society: “The ancient Rus’ state really existed as a nonviolent against its own people, tribal-varna, Vedic-Orthodox, and in no way feudal-Christian, state of customary self-governing communities with a mainstream legal consciousness and viche democracy, politically and militarily protected by authentic knightwise volunteers. Hence, we are looking for answers to the question of what exactly should be the real hetman of Rus’-Ukraina”.

By the way, Professor Mykola Chubaty in his book “Review of Ukraїnian Law History” (Kyiv, 1994), analyzing the medieval sources and state laws of Rus’-Ukraїna, emphasizes the fundamental importance of customary law in social order of Ukraїnian people life.

Ukraїnian national revival, as it manifested itself during the 20th century, despite its mostly spontaneous nature, gives us several important phenomena:

Ukraїnian revolution of 1917–1921 had several attempts at state formation: the Ukraїnian People Republic (UNR) headed by Central Rada, Hetmanate of Pavlo Skoropadsky, Directory of Simon Petliura, and the anarchist republic of Nestor Makhno. Note that the republic of N. Makhno was formed in territories once controlled by Zaporozhian Sich, and lasted longer than any other attempt at Ukraїnian statehood. At the same time, the Republic of Makhno did not identify itself as a Cossack, but by its nature was a Cossack-like. Skoropadsky’s Hetmanate, formally declared a Cossack tradition, was in fact an attempt to establish a classical monarchy and dictatorship and essentially had nothing to do with Cossackhood.

World War II also opened a window of opportunity for manifestation of Cossack phenomenon. Of course, Cossack military formations as part of both Red Army and German Wehrmacht were traditional for Russian Empire. But traditions of the real Ukraїnian Cossacks were manifested in establishing of Polissya Sich under Taras Bulba (Borovets) leadership, who became the forerunner of Ukraїnian Insurgent Army (UPA). Poliska Sich controlled several administrative districts in Volyn for a long time. It just happened, however, that Cossack tradition was supplanted by Ukraїnocentric Organization of Ukrainian Nationalists (OUN), which was Ukraїnocentric in spirit but authoritarian-totalitarian in nature. This is not surprising: World War II was essentially a war between authoritarian-totalitarian regimes, and Ukraїnian ideology that opposed them could not be non-totalitarian. So, we can only state that the Cossack idea did not work.

The collapse of communist ideology in the late 20th century led to the loss of CPSU’s monopoly and thus to the collapse of USSR with its authoritarian-totalitarian Communist-Soviet regime. The adoption of the Declaration of State Sovereignty, and then proclamation of the Act of State Independence of Ukraїna created conditions for emergence of numerous Cossack societies and organizations, which produced many hetmans, lieutenant generals, colonels, atamans and other Cossack ranks, in their mass, by large count, have nothing to do with organizational traditions of real Ukraїnian Cossacks. At the same time, Cossackhood became more active as a entertainment business, which to some extent performs an educational function, reproduces ritual acts, but practically does not perform either nation-building or state-building mission, because Cossacks do not realize themselves as the backbone of modern Ukraїnian society.

Obviously, this situation can be corrected through a kind of census of descendants of Cossack families, through zeroing (re-establishment, re-registration, reformatting) of existing Cossack societies and organizations listed above and formation of a qualitatively new All-Ukrainian Cossack Movement. Let descendants of Ukraїnian Cossack officers and ordinary families come to this social movement first, who will show their interest in restoration and development of Cossack stratum in Ukraїnian society. When the initiative core of this Movement is formed, it will obviously make sense to create a kind of admission and revision commission, which will consider  possibility of admitting to the Movement those current Cossack societies and organizations that will be cleansed of “sharovarshchina” and “generalschina” and ready to implement mission and tasks of Ukraїnian Cossackhood as the backbone of Ukraїnian society.

Possibly, it would be then that the idea of a regimentalless and hundredsless Cossack Colonel B. Fastivets, declared by him, realized:

“By this phenomenon, Rus’-Ukraїna people are effectively protesting and warning against global ideological fornication in the form of new authoritarian world religions and humanitarian socio-political perversion of human communities in favor of brutal political violence, while offering the world community of national fatherlands to create and proclaim their own ways continuing crisis-free development. This is one of the powerful real manifestations of the World Historical Mission of Rus’-Ukraїna people, and their national character. Should we look closely and listen to voice of national traditionalism of indigenous people of Rus’-Ukraїna with their eternal traditions of Vedic views, Faith-Customary and free way of life, artel management, production and non-chrematist economy and self-governing under political and armed protection of voluntary national military?”

This is the direction in which Ukraїnian intellectuals scholarly thought should develop, which so far is limited to collecting Cossack artifacts and stating historical facts, events and phenomena without updating historical experience and correcting the concepts of building a successful Ukraїna, and also the realm of Ukraїnian science, which will provide historical-theoretical, methodological and organizational-managerial Ukraїnian society preparation for systemic changes, for implementation of these changes through creation of a powerful social All-Ukrainian Cossack Movement. This Movement, together with the Movement for Ukrainization of Ukraine, the Ukraїnians Worldwide Movement and other qualitatively new public associations, will unite in the All-Ukrainian Front for Systemic Changes in the bowels of which will be born qualitatively new Ukraїocentric ideological political parties, capable of leading implementation of the idea of systemic changes through the preparation of the All-Ukrainian Constituent Assembly, the development of a new social order concept, a new Constitution of Ukraїna and a new way of governing.

July 31 — October 13, 2020

SOVEREIGN & INDEPENDENT UKRAЇNA: EXPERIENCE & PERSPECTIVES

To the thirtieth anniversary of the Declaration on the State Sovereignty and the Act of Independence of Ukraїna adoptions

It has been thirty years since Verkhovna Rada of Ukraїnian Soviet Socialist Republic adopted the Declaration on the State Sovereignty of Ukraїna on July 16, 1990. It was an event that marked a turning point in Ukraїna’s history and is perhaps more significant than Ukraїna’s declaration of independence on August 24, 1991.

The Act of Independence of Ukraїna is a short document in which Verkhovna Rada of Ukraїnian SSR “solemnly proclaims the creation of an independent Ukraїnian state — UKRAЇNA” in view of the “mortal danger looming over Ukraїna in connection with the coup d’etat in the USSR on August 19, 1991”, “continuing the millennial tradition of state-building in Ukraїna”, “based on the right to self-determination provided by the UN Charter and other international legal documents” and “implementing Declaration on the State Sovereignty of Ukraїna”. In the same Act, the Verkhovna Rada declared the territory of Ukraine “indivisible and inviolable”, declaring that “from now on, only the Constitution and laws of Ukraїna are valid on the territory of Ukraine”. By a separate resolution, Verkhovna Rada subordinated all military formations stationed on the territory of Ukraїna to Verkhovna Rada of Ukraїna, formed the Ministry of Defense of Ukraїna and instructed the Government of Ukraїna to “start creating the Armed Forces of Ukraїna, the Republican Guard and Verkhovna Rada Security Service unit, the Cabinet of Ministers and the National Bank of Ukraїna”.

Thus, the Declaration of State Sovereignty of Ukraїna, adopted by Verkhovna Rada of Ukraїnian SSR on July 16, 1990, remained the basic legal document of Ukraїna’s independence. In this document, Verkhovna Rada of Ukrainian SSR defined itself as a subject of the “people of Ukraine” and itself as an expression of its will to the “people of Ukraine” with the desire to create a democratic society based on the needs of comprehensive human rights and freedoms, respecting the national rights of all peoples, caring for the full political, economic, social and spiritual development of the people of Ukraїna, recognizing the need to build the rule of law, aiming to establish the sovereignty and self-government of the people of Ukraїna. So, the “state sovereignty of Ukraїna as the supremacy, independence, completeness and indivisibility of the power of the Republic within its territory and independence and equality in foreign relations” was proclaimed.

The first slogan of the Declaration was “Self-determination of the Ukraїnian nation”, which was detailed as follows: “The Ukraїnian SSR as a sovereign nation-state is developing within existing borders on the basis of the Ukrainian nation’s exercise of its inalienable right to self-determination”. The Ukraїnian SSR protects and safeguards the national statehood of Ukraїnian people. Any violent actions against the national statehood of Ukraine by political parties, public organizations, other groups or individuals are prosecuted by law”.

The legislator defined “Democracy” as the second slogan, declaring that “citizens of the Republic of all nationalities constitute the people of Ukraїna. The people of Ukraine are the only source of state power in the Republic. The sovereignty of the people of Ukraїna is exercised on the basis of the Constitution of the Republic both directly and through people’s deputies elected to the Supreme and local Soviets of Ukraїnian SSR. Only Verkhovna Rada of the Ukraїnian SSR may act on behalf of the entire people. No political party, public organization, other group or individual may act on behalf of the entire people of Ukraїna”.

The third slogan defines the concept of “State power”, the detailing of which emphasized that “state power in the Republic is exercised on the principle of its division into legislative, executive and judicial. The highest supervision over the exact and uniform implementation of laws is exercised by the Prosecutor General of Ukraїnian SSR, who is appointed by Verkhovna Rada of Ukrainian SSR, is accountable to it and is accountable only to it”.

The fourth slogan defines “Citizenship of Ukraїnian SSR”, which was interpreted as follows: “Ukraїnian SSR has its own citizenship and guarantees every citizen the right to retain citizenship of the USSR.” All citizens of Ukraїnian SSR are guaranteed the rights and freedoms provided for by the Constitution of Ukraїnian SSR and the norms of international law recognized by Ukraїnian SSR. Ukraїnian SSR ensures equality before the law of all citizens of the Republic, regardless of origin, social and property status, race and nationality, sex, education, language, political views, religious beliefs, occupation and nature of occupation, place of residence and other circumstances. Ukraїnian SSR regulates immigration processes. Ukraїnian SSR is concerned and takes measures to protect and defend the interests of the citizens of Ukraїnian SSR who are outside the Republic“.

The fifth slogan warns of “Territorial Supremacy”, which UkrSSR “exercises supremacy throughout its territory.” “The territory of Ukraїnian SSR within the existing borders is inviolable and cannot be changed and used without its consent. The Ukraїnian SSR independently determines the administrative-territorial structure of the Republic and the procedure for forming national-administrative units”.

The sixth slogan is “Economic independence”. Ukraїne’s economic independence was justified by the intention to independently determine its economic status and enshrine it in law. It is emphasized that “the people of Ukraїna have the exclusive right to own, use and dispose of the national wealth of Ukraїna. Land, its subsoil, airspace, water and other natural resources located within the territory of  Ukraїnian SSR, natural resources of its continental shelf and exclusive (marine) economic zone, all economic and scientific and technical potential created on the territory of Ukraїna are property of its people, the material basis of the sovereignty of the Republic and are used to meet the material and spiritual needs of its citizens. Ukraїnian SSR has the right to its share in the all-Union wealth, in particular in the all-Union diamond and currency funds and gold reserves, which was created thanks to the efforts of the people of the Republic”.

As Ukraїna’s state sovereignty was considered in the framework of a potential “new union treaty”, the idea of ​​which was promoted by Mikhail Gorbachev, Verkhovna Rada of UkrSSR warned that “issues concerning the all-Union property (common property of all republics) shell be resolved on the basis of agreements between republics, the principles as with regard to this property”. “Enterprises, institutions, organizations and facilities of other states and their citizens and of international organizations may locate on the territory of Ukraїninan SSR and use the natural resources of Ukraїna in accordance with the laws of Ukraїnian SSR”. The Declaration also warned that “Ukraїnian SSR independently establishes banking (including a bank for external economic activity), pricing, financial, customs, tax system”, prepares a state budget, and. if necessary, introduces its own currency. The National Bank of Ukraїna, which is accountable to Verkhovna Rada of Ukraїnian SSR, is the highest credit institution of Ukraїnian SSR”. It is also stipulated that “enterprises, institutions, organizations and production units located on the territory of Ukraїnian SSR pay fee for use of the land, other natural and labor resources, and remit deductions from their currency receipts, as well as pay taxes to local budgets”, and UkrSSR “provides protection of all forms of ownership”.

The seventh slogan — “Environmental Safety” — was apparently due to the consequences of the Chernobyl accident, which, in fact, began the process of disintegration of USSR. The Declaration reserves UkrSSR right to independently determine “the order of organizing the protection of the environment on the territory of the Republic and procedures for the use of natural resources”, to have “its own national committee on protection of the population from radiation”, to ban construction and to holt operation of any enterprises, institutions, organizations and other entities that constitute a threat to environmental safety”, to care of “environmental safety of its citizens, the genetic stock of its people and their young generation”, as well as to have ‘the right to compensation for damages to the environment of Ukraїna brought about by the acts of the Union agencies”; the latter thesis in fact protected Moscow from material responsibility for crimes already committed against Ukraїna.

The eighth slogan — “Cultural Development” — reserved for Ukraїna the right to independently decide issues on “science, education, cultural and spiritual development of Ukraїnian nation”, guaranteed “all nationalities living on the territory of the Republic, the right to their free national and cultural development”, ensuring the national and cultural “rebirth of Ukraїnian nation, its historical consciousness and traditions, its national and ethnographic characteristics, and functioning of Ukraїnian language in all spheres of social activity”, “care for the national cultural, spiritual and linguistic needs of Ukraїnians living outside the Republic”. National, cultural and historical treasures ​​on the territory of Ukraїnian SSR were declared “the sole property of the people of the Republic”. The right of Ukraїnian SSR “to have those of its national, cultural and historical treasures that are found outside the boarders of Ukraїnian SSR, returned to the ownership of the people of Ukraїna” was declared.

The ninth slogan — “External and Internal Security” — declared the right of Ukraїnian SSR to its own Armed Forces, internal troops and organs of state security, which  are subordinate to Verkhovna Rada of Ukraїnian SSR, and also to determine the order of military service. It was separately emphasized that “citizens of Ukraїnian SSR perform their active military service, as a rule, on the territory of the Republic and may not be used for military purposes beyond its boarders without Verkhovna Rada of Ukraїnian SSR concent”. Here it was solemnly announced the intention of UkrSSR  to become “in the future, a permanently neutral state that does not participate in military blocs and adheres to three nuclear-free principles: not to accept, not to produce and not to  acquire nuclear weapons”.

The tenth and last slogan is “International Relations”. Ukraїnian SSR proclaimed itself “as a principal of international law” and its intention to carry out “direct relations with other states”, to enter into agreements with them, to exchange “diplomatic, consular, and trade missions”, to participate “in the activities of international organizations to the full extent necessary in order to secure effectively the Republic’s national interests in political, economic, environmental, informational, scientific, technical, cultural and sports spheres”, to act as an “equal participant in international affairs”, to actively promote “strengthening of world peace and international security”, and to participate directly in the all-European process and European structures”. The Ukraїnian SSR declared its recognition of the superiority of “universal human values ​​over class values and the primacy of universally accepted standards of international law over standards of internal state law”.

As Verkhovna Rada adopted the Declaration in the context of the “new Union treaty”, the document specifically states that “the relations of the Ukraїnian SSR with other Soviet republics are based on agreements concluded on the principles of equality, mutual respect and non-interference in internal affairs” and that “the Declaration is the basis for the new Constitution, laws of Ukraїna and determines the position of the Republic in concluding international agreements. The principles of the Declaration of Sovereignty of Ukraїne are used to conclude a union treaty”.

Researchers of the Declaration of State Sovereignty of Ukraїna point out that Verkhovna Rada adopted the document during the actual “collapse of USSR”, when “interethnic tensions in Asian and Caucasian republics sometimes erupted into bloody inter-ethnic clashes”, when Lithuania declared its independence from USSR, and Latvia and Estonia “were actively preparing for the restoration of independence”. And “on the streets of Ukrainian cities, Ukrainian Interparty Assembly has already registered citizens of Ukrainian People’s Republic”. The adoption of the Declaration, in fact, was a reaction to the results of the All-Union referendum “on the preservation of USSR” (March 17, 1991). During this referendum, at the insistence of People’s Movement of Ukraїne for Perestroika, a “consultative poll” was conducted with the question: “Do you agree that Ukraїne should be part of Union of Sovereign Republics on the basis of the Declaration of Sovereignty of Ukraїna?”. More than 80% of respondents answered yes to the question. Researchers also underline that “the content of the question not only did not coincide with the issue of the union referendum, but even denied it”. In addition, “from the text of the Ukraїnian the word ‘socialism’, which is critical for CPSU, ‘fell out’”. In addition, the question sounded like a completely different name for the union state: not the Union of Soviet Socialist Republics, but the Union of Sovereign Republics. Finally, the Declaration defined the superiority of the Constitution and legislation of Ukraine over the legislation of the new union state.

According to researchers, Verkhovna Rada actually adopted the Declaration on State Sovereignty of UkrSSR in pursuance of the resolution “On State Sovereignty of Ukraine” decided “under public pressure” by the XXVIII Communist Party of Ukraїna Congress, and therefore the Declaration text should be considered a compromise. At the same time, the Declaration final text includes changes and additions made by People’s Movement of Ukraїna peoples deputies, thanks to whom Ukraїnian Declaration “is far ahead of Russia’s declarations and adopted at the CPU Congress”. It is believed that “this was actually a program to build an independent state”. The declaration really “gave impetus and direction to the process of forming an independent state”. After all, “almost all the provisions of the Declaration contradicted the then UkrSSR Constitution”, and its principles were to be “used to conclude a new union treaty.”

Analysts emphasize that the Declaration “was perceived ambiguously” in Ukrainian society. As an example, there is the position of already mentioned Ukrainian Inter-Party Assembly, which “already registered citizens of Ukrainian People’s Republic” and which “perceived it as a CPU propaganda act”. Indeed, in the first article of the Declaration, “UkrSSR is presented as a ‘sovereign national state’, although under the constitution in force at the time it was a union republic with limited sovereignty”, had no armed forces of its own, no diplomatic relations with countries outside the Soviet bloc, had the right to determine the social order”, and according to the official ideology, it was an international entity. It lacked its citizens and sovereign power to constitute UkrSSR as a state”.

If, the researchers write, “Central Rada’s Fourth Universal proclaimed Ukraїnian People’s Republic a Ukraїnian people state, then in the Declaration the Ukraїnian people occupy a marginal position. It is mentioned separately from ‘all nationalities living in the territory of the Republic’. If the Declaration guarantees free national and cultural development to ‘all nationalities’, then Ukraїnians of Ukraїnian SSR only ‘ensure national and cultural revival’. But there are no guarantees of free development”. And further: “The Declaration proclaimed the people of Ukraїna as the only source of power in Ukraїnian SSR. And the people of Ukraїna are defined as citizens of the Republic of all nationalities. At the time of the Declaration adoption, UkrSSR Constitution was in force. Thus, UkrSSR did not have its own citizenship. Its territory was completely inhabited by citizens of USSR, so the people of Ukraine did not exist. The source of power at the time of the Declaration adoption was the CPU, and not as an independent party, but as a regional unit of the CPSU. However, the adopted document did not receive the status of a constitutional act. Ukraїnian SSR remained part of USSR, so international organizations and countries did not recognize its state independence. The reason for this was the lack of authority in Verkhovna Rada of Ukraїnian SSR to decide on the withdrawal of the Republic from the Soviet Union, ie to declare Ukraїnian SSR independence. In accordance with  Constitutionі of USSR and Ukraїnian SSR requirements, only Ukraїnian SSR people, as the owner of all power in the Republic, had the right to make such a decision in a referendum. The current norms of international law also obliged Verkhovna Rada of Ukraїnian SSR to hold a republican referendum”.

Nevertheless, a year later, the Declaration of State Sovereignty of Ukraїna became the cornerstone of Ukraїna Act of Independence, which was supported by an all-Ukraїnian referendum on December 1, 1991, and was defined as “the legal basis for the Constitution, laws of Ukraїna, determination of the Republic’s position in concluding international agreements”.

Declaration of State Sovereignty critics, if you paid attention, note that Ukraїna, as a USSR subject, “had no right to determine the social order on its own”. This is indeed the case. Neither in the Declaration text, nor later in the Act of Independence text, there is not even a mention of the right to determine social order. This is not accidental, and not at all because Communists, who constituted the constitutional majority in Verkhovna Rada, were interested in preserving the Soviet social order, and who were ready to build in terms of this social order a proclaimed sovereign, independent Ukraїna.

The fact is that Narodna Rada (People’s Council), a faction of People’s Movement of Ukraїna for Perestroika, which had almost 28% of the votes in Verkhovna Rada (125: 450), also did not intend to carry out systemic changes in Ukraїna. Narodna Rada as a faction along with the socio-political forces it represented, unfortunately, did not have its own concept of systemic change and strategy for development of a sovereign and independent Ukraїna. Everything they had in their reserve was somehow implemented in the Declaration of State Sovereignty, and then in the Act of Independence of Ukraїna.

Meanwhile, the Declaration of State Sovereignty opened up opportunities to reflect on the idea of ​​systemic change, to work out the concept of replacing the Soviet authoritarian-totalitarian social order and development long-term strategy of Ukraїna. There were initiators of such changes at that time. Some of them were members of People’s Movement, some were members of the CPSU ‘Democratic Platform’, and some were Ukraїnocentric, but completely independent of any political forces. It was a small group of enthusiasts, and I was among them, who gathered to discuss the idea of ​​systemic change in the Scholars House, in the Writers House or at Taras Shevchenko Kyїv State University. This group had something already done. Of course, we could not count on support of CPSU ‘Democratic Platform’, whose members, with the exception of its representatives in our group, flatly rejected our proposals. It is noteworthy that our proposals on preparation of systemic changes were not accepted by People’s Movement leadership as well. I personally discussed this idea with a number of Narodna Rada (People’s Council) leaders, who openly stated that “it’s not a time” to bring up this issue.

Thus, even People’s Movement of Ukraїna suited the Soviet social order, and in conditions of this social order and its way of governing the Movement was ready to build Ukraїna as a nation and state, in which, as Ivan Drach, the head of the People’s Movement leadership, stated, Russians would live better than in Russia and Jews would live better than in Israel. Talks on systemic change have thus been exhausted. The initiative group disintegrated, and after the declaration of independence, Ukraїna remained Soviet by nature. Purely formal changes were made in the way of governing: the institution of presidency was created, which in fact retained the structure, functions and powers of Communist Party of Ukraїna Central Committee with its entire vertical of power. For many decades of independent Ukraїna development, a time bomb has been laid, which in fact makes it impossible for nation and state processes to succeed.

Фото Артема Слипачука 26.02.14

No president, from Leonid Kravchuk to Volodymyr Zelenskyy in office, has had his own concept of systemic change or any strategy for Ukraїna’s development. Authoritarianism and administrative-command governing have defined the nature of government in Ukraїna, causing all too frequent cases of manual control. Similarly, none of numerous political parties entered Verkhovna Rada and Cabinet of Ministers of Ukraїna without their own concept of systemic change and at least some strategy for Ukraїna’s development.

During years of independence, a huge number of public organizations and “think tanks” appeared in Ukraїna, but none of these organizations and none of these “think tanks” offered Ukraїnian society an idea of ​​systemic change throughg replacing the authoritarian-totalitarian Soviet social order and administrative-command way of governing by a qualitatively new social order and way of governing based on Ukraїnian national traditions and customs. Numerous academic institutions and universities in Ukraїna also did not show any kind of initiative.

This prompted me, as an initiative of systemic change since Ukrainian independence paticipent, to take on a difficult burden of developing the concept of systemic change and promoting it in Ukraїnian society, enlisting the support of a small group of like-minded people in Ukraїna and Ukraїnian diaspora. The result of my thirty years of reflection, based on the work of my like-minded people, has resulted in numerous articles and notes, published mainly in Internet resources and now come to people in the form of collections of articles. These articles and notes have so far only outlined  proposed directions and a set of measures to promote the idea of ​​systemic change in Ukraїnian society, scientific analysis of the idea itself and development of concepts and projects of systemic change.

The first direction, I define, is popularization of the very need for systemic changes in Ukraїnian society. At this stage, it is very important to look at what kind of social order and what kind way of government Ukraїnians inherited from the USSR and why they do not work in independent Ukraїna. Why do Ukraїnians step on the same rake in state building over and over again? What causes the mental division in Ukraїnian society, how to overcome it and how solve nation building issues? How to heal Ukraїnian society and make it strong? What components of formation and consolidation of new quality Ukraїnian society can and should be explored? Why is it necessary to develop a national idea, national ideology and form political parties of a new type? The intellectual elite and its role in creating a new political and cultural elite… This is just a fraction of what needs to be understood and rethought.

The second direction of our attention should be focused on problems and prospects of education and enlightenment. Why should education and enlightenment play a crucial role? We must return and reinforce national history through developing of thorough research and convincing debunking of Russian imperial historiography. It is necessary to popularize new historical, ethnographic and other knowledge. Ukraїnian studies should become the basis of national-patriotic parenting. Ukraїnian studies as a discipline aught to perform functions similar to those in the USSR performed the foundations of Marxism-Leninism or whatever is left of them. A wide network of Ukraїnian studies schools is needed. Ukraїnian studies should become a foundations in preschool education and general education systems. In this regard, mass training and retraining of Ukraїnian studies teachers is gaining special importance. Ukraїnian studies should become a mandatory component of the higher education system. Particular attention should be paid to postgraduate Ukraїnian studies and training of highly qualified personnel. Finally, Ukraїnian studies should take its rightful place in adult life-long education. “Prosvita” (Enlightenment) and “Znannia” (Knowledge) societies supposed to be leaders in this field, but they are not. That’s why creation of new structures for adult life-long education remains relevant — for example, a network Ukraїnian studies universities…

The third direction is the information space and mass media. Why is information space and media system important are so important for systemic qualitative changes in Ukraїnian society? The urgent task is to cleanse the Ukraїnian information space of Soviet traditions and monopolical domination of Russian and pro-Russian propaganda and, at the same time, to reliably secure and protect Ukraїna’s information sovereignty. Information sovereignty of Ukraїna and reliable protection of its information space are the key to success of both — the Ukrainization process and inevitability of systemic change. Therefore, Ukraїne need to restructure its national information space, do everything possible to reorient and redirect the current media system activities, without restricting freedom of speech. Special attention should be paid to creation and developing of counter-propaganda and special propaganda system, which was never launched since the beginning of Russia’s aggression against Ukraїna. In this regard, Ukraїnian studies education and retraining of new quality journalists is of special importance. Ukraїnian journalisticology, journalism education and improvement of journalists and media managers professional skills face new challenges. Finally, the idea of creating a well-structured public or private Ukraїnocentric media system capable of reclaiming Ukraїna’s information space and ensuring its protection and information sovereignty of Ukraїna remains urgent.

The fourth direction is strengthening of Ukraїnian national spirituality. The situation in Ukraїna’s spiritual and religious sphere remains complicated and problematic. The establishment of the Orthodox Church of Ukraїna has not yet solved the problem of division in Orthodox rite churches. Moscow Patriarchate UOC has not been liquidated and its legal status in Ukraїna has not changed. The revolt of Kyїv Patriarchate UOC the elderly patriarch Filaret was provoked not without Moscow participation. The issue of spiritual unity of Ukraїna and Ukraїnian diaspora is becoming extremely important, first of all, because in accordance to the Tomos granted to OCU, this new church is limited in its pastoral mission only to Ukraїna’s own territory. No one has seriously dealt with such a segment of Ukraїna’s spiritual space as ‘native religion’. The latter is manifested in Ukraїna by different currents, and not all of these currents are Ukrainocentric. Many ‘native religion’ centers are founded by Russian centers or are under Russian imperial influence. The emergence of a new “spiritual movement” called “AllatRa” is alarming. It reminds us of the “White Brotherhood” as an old project by special services. Of particular importance is interfaith cooperation of Ukraїnocentric religious organizations, spiritual education and outreach outside of churches and religious associations, self-learning as a path to God and spiritual growth. Finally, the idea of ​​creating a qualitatively new religion of the future based on the synthesis of religion, philosophy and culture is actualized.

The fifth direction is organizational issues of preparation for systemic changes. The state of numerous Ukraїnian political parties and movements, public associations is of serious concern because of their Ukrainianness and indifference, their inability and unwillingness to raise the level of national consciousness and civic maturity of Ukraїnian society and bring it together and unite it to solve pressing problems and prepare for systemic changes. There is an urgent need to create qualitatively new Ukrainocentric ideological parties and movements and Ukrainocentric public associations of professional interest. Scholars draw attention to the need of raising political culture on Ukraїnian studies basis. A vision of Ukraїnian national idea, a clear justification of ideology, a strategic vision of Ukraїna’s development for decades to come, methodology, etc. have to become mandatory elements of political parties, movements and public associations programs. Working with local communities, grass root movements, able to quickly organize society and in the shortest possible time to nominate leaders and candidates for government remain a dream. Ukraїnian diaspora organizations and uniting the efforts of Ukraїnians worldwide as a driving force of systemic changes in Ukraїna remain untapped in nation and state building processes in Ukraїna or not even considered.

The sixth direction is an evolutionary change of the social order and the system of governing. One of the most pressing is the problem of transforming or eliminating old political parties and movements that are unable to prepare society for revolutionary change or evolutionary transformation. Some resort to violence, imposing private interests on society and realizing their leaders political ambitions. Others are pushing for reforms to redefine the existing social order, or resort to populism for seizing and retaining power purpose. Either of them bring Ukraїnian society to some degree of degradation. Meanwhile, Ukraїnian society needs transform and release of its energy for progressive self-development through the rise of national consciousness and civic maturity and responsibility, as well as the spiritual and cultural growth of each person, each individual member of Ukraїnian society. Transformation of Ukraїnian society is a fact and a factor of evolutionary systemic changes. In this regard, Ukraїnian national elites role becomes especially important. Elites’ task is (1) to lead Ukraїnian society through education and enlightenment with the help of parties and movements to self-transformation and (2) instill in the society ability to self-organize. In each subsequent election, a nationally conscious and civilly responsible society will bring new, nationally conscious and civically responsible people into power and ultimately create the conditions for a change in social order and thus the way of governing by bringing to power a president, parliament and government capable to initiate and to start systemic changes mechanism.

The seventh direction is the establishment of a new social order and system of governing. The All-Ukrainian Constituent Assembly with the participation of the Ukrainian diaspora is the only possible form of evolutionary systemic change in the social order and system of governing in Ukraїna. To do this, it is important to ignite and organize active research, educational, enlightenment, informational, organizational and managerial work.

Stages of implementation of systemic changes. Preparation and implementation of systemic changes require significant effort and, of course, the gradual implementation. Below I present the optimal timeframe we have calculated for each stage, meaning that all recommendations are implemented, the maximum possible human resources are used and there is no fierce resistance from those forces that are not interested in any systemic change. In case of resistance from the state, anti-Ukraїnian political forces and strong external influences, the estimated implementation time will have to be doubled.

The first stage of systemic changes, of course, should be the Ukraїnization of Ukraїna, which will include de-Russification, de-Sovietization, decommunization, decolonization, and other measures insisted on by those who are prejudiced against Ukraїnization as such. The purpose of Ukraїnization is to raise the national consciousness and civic maturity of Ukraїnian society; the above components with the prefix “de-” alone cannot achieve this goal, and the experience of decommunization in recent years confirms this. The All-Ukraїian Movement for Ukraїnization, the All-Ukraїnian Cossack Movement, and the Ukraїnians Worldwide Movement, which will be able to create an alternative network of Ukraїnian studies research, education, and support for Ukraїnocentric media system formation, should become the means of the idea of ​​Ukraїnization implementation. Under ideal conditions, the goal can be achieved in 2–5 years. The first year or two will go to the formation of these movements, and the following years — to the work of these movements with society and achieve the desired result.

The second stage would be preparation for replacement of the social order and the system of governing. The purpose of this is to prepare, organize and hold the All-Ukraїnian Constituent Assembly. The means of implementation should be All-Ukraїnian Movement for Ukraїnization, All-Ukraїnian Cossack Movement, Ukraїnians Worldwide Movement and other movements consolidated into the All-Ukraїnian Front for Systemic Changes. In the depths of this Front, as a socio-political organization, three Ukraїnщcentric ideological political parties shell be born and formed: a right-wing conservative (traditionalist), a centrist, and a socially oriented parties. These parties will develop appropriate concepts of systemic changes in Ukraїna and will offer their long-term strategic development programs for Ukraїna. These parties’ leaders will become major candidates for Ukraїne’s presidency, and the victory of any of them will make it possible to initiate systemic changes at national government level. As a result, Organizing Committees and Commissions can be established to develop a few drafts of Constituent Assembly Declaration the social order replacement, of new Ukraїna’s Constitution and Ukraїna’s long-term Development Strategy. It takes about 5–7 years to complete the second stage tasks, five of which we reserve for the preparation and formation of parties for one of their leaders guaranteed victory in presidential elections, and the rest of the time to start preparing systemic changes procedure.

The third and last stage is All-Ukrainian Constituent Assembly (All-Ukrainian Constituent Congress or Convention) gathering. Its goal is the complete and final elimination of remnants of the authoritarian-totalitarian Soviet social order and its administrative-command mode of governing, proclamation of qualitatively new social order and system of governing establishment based on Ukraїnian national traditions and customs, adoption of a new Constitution of Ukraїna, decision to hold presidential (hetmanial) and supreme legislative body elections, forming Central Election Commission, Provisional Government headed by the President-in-Office (or by an appointed Hetman), who replaces the current system of governing, ensures the functioning of state bodies for a transitional period and transforms the system of governing in accordance with Constituent Assembly decision by launching a new system of governing and establishing of a new social order. This stage can take 7–10 years.

According to our estimates, in general, systemic changes in Ukraїna can take 15–20 years. If these changes are addressed immediately, then by 2035–2040 Ukraїna will make irreversible systemic changes and embark on the path of its successful development. Procrastination with systemic changes will only alienate this perspectives. If Ukraїna does not start these changes by 2030, the stagnation will deepen, and then Ukraїna will face ruin, as a result of which Ukraїnians will disappear as a nation, dissolving among other nations, and Ukraїna’s territory can be devastated by those who turn (and already are turning) it into a desert. I would like to be wrong and to see Ukraїna by 2050 one of the most prosperous and powerful countries in the world.

So, it is up to all of us — Ukraїnian society in Ukraїna and Ukrainians worldwide — to be or not to be an Independent Ukraine.

July 3-4, 2020, April 21, 2021

ДЕМОН УКРАЇНСЬКОЇ ФІЛОЛОГІЧНОЇ НАУКИ

Спогади мого київського колеґи й соцмережевого френда Михайла Наєнка про члена-кореспондента АН УРСР Миколу Сиваченка спонукали мене згадати деякі епізоди з часу моєї роботи в Інституті мистецтвознавства, фольклору та етноґрафії імені М. Рильського АН УРСР.

Як по-різному сприяйються люди в історичній перспективі, з одного боку, і в контексті особистого враження кожного з нас — зокрема. Мені трапилося працювати в ІМФЕ за директорства М. Сиваченка, і я не виніс звідтам нічого приємного про нього і як директора, і як особистість.

Складалося таке враження, що Сиваченка як директора ненавиділи й зневажали всі співробітники, починаючи від членкора К. Гуслистого й закінчуючи лабарантами.

Це був час, коли секретарем ЦК з ідеології став В. Маланчук, з яким, подейкували в інституті, у Сиваченка були приятельські взаємини. Дружина Маланчука, Вікторія Антонівна (дочка номенклатурного письменника), прийшла в інститут на посаду старшого наукового співробітника. З нею носилися, як з писаною торбою. Вона практично не вилазила з кабінету Сиваченка. Без неї його рідко можна було побачити в коридорі…

В ІМФЕ було чимало інтриг, але однією з найбільших, мабуть, було протистояння між О. Деєм та Ю. Турченком (пізніше він став представником України в ЮНЕСКО і став «нєвозвращєнцем»). Мені потрафило опинитися між цими «двома вогнями», коли з-під начала Дея (він був моїм босом) з намови Дмитра Степовика я намірився податися в аспіранти до Турченка. Дей тоді мені в очі сказав: «Я зроблю все, щоб ти в аспірантуру не потрапив». І він справді зробив: як член приймальної комісії викрав із справи мою характеристику (підписану ним же, партійним секретарем та Сиваченком як директором).

Кумедність цієї історії в тому, що я вступав до аспірантури з одного кінця коридору (південного) в інший (північний), а якраз посередині між цими точками знаходилася приймальна комісіа та дирекція ІМФЕ, де в іншій шухляді лежала копія тієї самої зниклої характеристики. Лементу з тією пропажею було на цілий Київ… В аспірантуру я, звичайно, не потрапив саме через відсутність у справі характеристики.

«В Іваненка дуже зовнішнє спостереження…. Саме за Маланчука Сиваченко одержав інфаркт, був звільнений з роботи за те, що в працях ІМФЕ цитувалися Грушевський, Костомаров та ін. (бурж. націоналісти). Після інфаркту він був прийнятий в Інститут літератури (слава Богу!) і те, що він зробив для вивчення класики (монографії про Мирного, про текстологію інших класиків) залишило його назавжди в літературознавстві. Отже, не питай – де Сиваченко чи Дей? Вони – тут! У своїх роботах, які не втратили цінності донині…. А дехто – за океаном…» — написав мені у відповідь професор Наєнко.

На жаль, інфаркти часто дістають «завдяки» близьким людям. Ну, а що стосується Грушевського й Костомарова, то на той час посилатися на них не було заборонено. В. Чорновіл працював над дисертацією про більше контрольованого Б. Грінченка, а А. Погрібний захистив про Грінченка дисертацію. Р. Іванова-Іванченко писала про Драгоманова.

Сам я писав тоді про ще більше заборонених — К. Квітку (мої статті друкувалися в журналах, газетах і книжках), О. Кошиця й Д. Ревуцького (статті мої також надрукували, але не в Україні, а в Польщі), Олену Пчілку (статтю кілька разів цензура знімала з академічних видань і дозволила надрукувати аж через 13 років)… Так що Микола Єфремович не таким уже й сміливцем був на цьому тлі.

Ще один цікавий епізод. Під час моєї роботи в ІМФЕ було добре вичищено інститутську бібліотеку. Видання ВУАН 1920-х років спалювали у задньому дворі академії так, як це робили нацисти у Німеччині. Я на власні очі бачив із вікна четвертого поверху, як Дей із Сиваченком стояли біля багаття, розмовляючи, і Дей час від часу ціпком ворушив книжки, щоб вони згоряли на попіл.

Перед тим, як потрапити в багаття, приречені на знищення книжки кілька днів лежали в коридорі, накриті лантухом. Я встиг звідти дещо поцупити (тритомник В. Кравченка, книжки Д. Ревуцького, вісники Етнографічної комісії ВУАН та ін.).

Зовсім невмпадково спливло на поверхню пам‘яті ім‘я доктора філологічних наук, професора Олексія Дея, якого мій колеґа у відповідь на мій коментар похвалив за «роботи, які не втратили цінності дотепер».

Заглянув у Вікіпедію, щоб уточнити деякі деталі, а заодно й позичити фото, і в вічі впало: десять днів тому героєві моєї історії виповнилося сто років. Той факт, що ніхто не нагадав про сторічний ювілей відомого філолога, говорить уже сам за себе.

Використовую цей привід, щоб перепостити тут мою статтю «До історії Словника українських псевдонімів» (див. нижче). Про О. Дея я також пишу в іншій моїй публікації: «Майстерність і новаторство Лесі Українки як літературного критика і публіциста».

ДО ІСТОРІЇ СЛОВНИКА УКРАЇНСЬКИХ ПСЕВДОНІМІВ

Сиджу оце за своїм письмовим столом. Погляд зачепився за книжку “Словник українських псевдонімів та криптонімів” (К., 1969). Автором-укладачем цього фоліанта значиться О. І. Дей…

Я дуже добре знав цю людину: особисто для мене він зробив чимало доброго, але не менше і злого. Хоч непересічний мав талант, але злий Демон превалював. Що, зрештою, відповідало значенню його прізвища: почесний титул провідників яничарів. Як його підлеглі, ми з Василем Скуратівським називали його провідником яничарів.

Очевидно, з часом я напишу про нього більше, але сьогодні – про згаданий словник, в історії якого не обійшлося без… яничарства.

У передмові укладача говориться про те, буцімто він “ще в 1947 р. почав призбирувати картотеку псевдонімів та криптонімів діячів української культури”.

Насправді все було не зовсім так, якщо не сказати ще категоричніше: зовсім не так.

Не знаю достеменно, у яких військах і на якій посаді служив у Радянській армії під час Другої світової війни лейтенант Дей. Але саме військова стезя завела його 1944 р. до Львова, де у складі групи “спеців” ревізував він приватні книгозбірні й архіви видатних українських учених. В одному такому помешканні й потрапила йому до рук картотека майже завершеного на той час словника українських псевдонімів та криптонімів. Нічтоже сумняшеся він цю картотеку й привласнив – відтак привласнення чужих наукових праць стало його захопленням до кінця життя (але це тема окремої розмови).

Я вже не пригадую ім’я того львівського вченого (можливо, це був Крип’якевич, а може – і хтось інший); чув я те ім’я від Івана Власенка або від Миколи Шудрі…

По закінченню війни чернігівець Дей поселився у Львові (очевидно, зовсім не випадково), а вже потім перебрався до Києва. За двадцять чи двадцять п’ять років між викраденням картотеки й підготовкою Словника до друку, звичайно, він додав і багато нових матеріалів.

Словник побачив світ 1969 р. – під час “шістдесятництва” і був дуже прихильно зустрінутий критикою, а авторові-укладачеві додав… наукового визнання.

На той час обікрадений львівський академік благополучно почив у Бозі, а його друзі й колеги, які знали про картотеку, з острахом мовчали собі. Проти Олексія Івановича ліпше було не повставати.

…Я давно думаю про необхідність виправлення цієї “помилки” історії після того, як О. Дей сам відійшов у кращі світи. І зараз не вперше повертаюся до цієї теми.

Сподіваюся, що цими нотатками я спонукаю молодих (львівських у першу чергу) науковців докопатися до істини й відновити історичну справедливість.

Маєте до мене запитання, шукаєте порад? Пишіть у коментарях або на приватну пошту.

22 березня 2019 р., 11 квітня 2021 р.

СИЛА ІНЕРЦІЇ

«Розборки» на президентському рівні

1.

ВИРОК ДЛЯ ЛЕОНІДА КРАВЧУКА

“Війни не було — це все Порошенко”, — заявив Леонід Кравчук, вказавши патріаршим перстом на головного винуватця розрухи в Україні, даючи інтерв’ю російському інформаційному ресурсові “Комсомольская правда” (див. тут). Цю сентенцію не варто було б навіть згадувати, зваживши на старечий вік і, очевидно, притуплений віком розум Л. Кравчука, якби не кілька моментів, які не можна проігнорувати.

Чинний президент, схоже, узяв собі за мету з доброї волі чи з примусу зробити все, щоб ув’язнити свого попередника. Він говорить про це прямим текстом, забуваючи про презумпцію невинуватості будь-кого підозрюваного у злочині, поки не буде ухвалено вирок суду. 

Очевидно, невикористана юридична освіта не допомагає, якщо людина з дипломом юриста жодного дня не працювала за фахом. Спишемо це на інфантилізм чинного преЗЄдента, який наразі не думає про те, що не політична, а саме кримінальна відповідальність може “світити” і йому самому після завершення президентської каденції. Отже, не плюй у колодязь, з якого доведеться пити.

Л. Кравчук за фахом не юрист, але людина з величезним досвідом. Тому дивує, як він ревно став на бік свого наймолодшого колеги, нічтоже сумняшеся підтримавши звинувачення у кращих традиціях ще тих років, коли народилася формула “слуга народу”. Здавалося б, патріарша мудрість мала б спонукати Кравчука порадити Зє не рвати вудила, а дати можливість слідству стримано, розважливо і без упередження розслідувати справу, за якою висувають звинувачення колишньому президентові, діждатися вироку суду, а потім уже висловлювати свої суб’єктивні оцінки з емоціями упереміш.

Леонідові Макаровичу такої мудрості забракло. Можливо, вік таки бере своє. Можливо також, що у палкого прихильника “зеленого більшовизму” прокинувся більшовик класичного, тобто “червоного” штибу, досвідчений діяч КПУ-КПРС, який пам’ятає “славну компартійно-радянську традицію” вознесення вірних ленінців-сталінців-брежнєвців і рознесення тих, хто відступив від лінії чи курсу партії.

Словом, тут є над чим поміркувати…

Залишимо на совісті Л. Кравчука, була чи не була війна. Можливо, він і не знає про окуповані Крим та частину Донбасу, про аґресію Росії проти України (і тому називає цю війну громадянською) і про десятки тисяч убитих і поранених.

Мене більшою мірою зачепило інше: бачите, Лeoнід Крaвчук переконаний, щo саме П. Пoрoшeнкo винeн у більшoсті бід Укрaїни, що саме він нeсe відпoвідaльність зa рoзв’язaння “грoмaдянськoї війни” в Дoнбaсі, що саме за час пeрeбувaння Пoрoшeнка на посаді прeзидeнтa в Укрaїні виниклa вeликa систeмa кoрупції, a нaсeлeння oстaтoчнo зубoжілo, а також що Укрaїнa oпинилaся під зoвнішнім упрaвлінням сaмe зaвдяки діям експрeзидeнтa Порошенка. А тeпeр, мовляв, Порошенко безпідставно тaврує Зeлeнськoгo, який ось пoвинeн вирішувaти накопичені ним проблеми. Круто, чи не так?

Нагадаю, що я ніколи не був порохоботом і написав низку дуже критичних щодо президентської діяльності П. Порошенка статей. Найсуттєвіші з них об’єднані в цикл “Слово і чин президента П. Порошенка” (див.: Слово і чин президента Порошенка), та й стаття за результатами виборів, на яких він програв Зеленському, так само своїм критичним вістрям спрямована на Порошенка (див.: Програні вибори як останній урок для України). Ви не знайдете в моїх публікаціях звичнувачень на адресу П. Порошенка аналогічних тим, які висуває йому Л. Кравчук. Порошенка справді можна і треба багато в чому звинувачувати, але не в тому, що йому закидає один із його попередників на посаді президента.

Більшість бід України, розв’язання війни на Донбасі, виникнення великої системи корупції, зубожіння населення, зовнішнє управління Україною почалися не за президентства П. Порошенка. Вони почалися й не за його попередників В. Януковича, В. Ющенка чи Л. Кучми… Кожен з них щось додавав і щось віднімав від цього далеко не повного переліку. І от я зараз тягну цю ниточку, і вона мене веде до самого початку, до першого президента України, ім’я якому – Леонід Кравчук.

Хіба не тоді почалися більшість бід незалежної України, яка вийшла із складу СРСР як одна з найбільших економік Європи і восьма чи дев’ята економіка цілого світу? Хіба не тоді бездумна політика першого президента заклала під національну безпеку України бомбу, яка прогнозовано мала вибухнути раніше чи пізніше? Націоналізація Чорноморського флоту й повернення в Україну 300 тисяч генералів, офіцерів і прапорщиків радянської армії на довгі роки гарантували б національну безпеку України. Про це я досить давно писав у своїх двох статтях про стратегічні помилки президента Кравчука. Ну, а що стосується зубожіння населення, то символом початку саме цього процесу стала сумнозвісна “кравчучка”…

Із тих давніх статей про стратеґічні помилки президента Кравчука нагадаю одну тезу, яка за роки президентства Порошенка у мене розгоргнулася в цілу концепцію системних змін для України. Йдеться про те, що голова Верховної Ради України Л. Кравчук, балотуючись на посаду президента України, не запропонував своєї візії стратеґічного розвитку України на трималу перспективу, не ініціював заміни авторитарно-тоталітарного радянського суспільного устрою на якісно новий суспільний лад, базований на українських національних традиціях і звичаях та ін.

Пояснення цьому просте: Леонід Макарович не хотів і, якби й хотів, то не міг рубати сучок, на якому сам же й сидів. Кадровий компартійний функціонер, усе життя якого було просуванням по щаблях компартійної драбини аж до посади другого секретаря ЦК КПУ, не здатен був ініціювати повну ліквідацію радянського суспільного устрою. Зате він здатен був зберегти те, розбудові чого він присвятив тридцять років своєї компартійної кар’єри.

Отож, створюючи замість ЦК КПУ інститут президентства незалежної України, Л. Кравчук узяв за основу для адміністрації президента структуру і функції ЦК КПУ. Позавчорашній другий секретар ЦК, який відповідав за орґроботу, президент Кравчук не зважив навіть за доцільне вибрати для АП інше приміщення. Він просто переїхав із “другого” кабінету в “перший”. Коли я бував у тому приміщенні за часів ЦК і потім за часів АП, у мене було таке враження, що на багатьох посадах в адміністрації президента України продовжували працювати люди, які незадовго перед тим протирали штани в ЦК КПУ як інструктори й завідувачі секторів…

Звісно, що президент Кравчук переніс на АП методи й стиль роботи ЦК, відділи якого керували усім і вся, при тому, як допіру компартія, не несучи ніякої відповідальності за результати і наслідки адміністративно-командного урядування. Тільки й того, що раніше посада називалася “перший секретар ЦК КПУ”, а тепер — “президент України”. До речі, саме Л. Кравчукові належала ідея назви “держава Україна” та відмови від будь-якої ідеології державного будівництва.

Нагадаю, що голови уряду України за президентства Кравчука змінювалися кожних півроку. Один мій приятель, якому Кучма запропонував посаду свого прем’єра, на мій подив, відмовився від пропозиції, сказавши: “Ну, ти ж знаєш, прем’єри довго не живуть”. За того турбулентного президентства Кравчука і тих карколомних змін урядів компартійно-радянська номенклатура почала активно корумпуватися і трансформуватися в оліґархію, почалося розбазарювання успадкованого Україною від СРСР добра й — відповідно — зубожіння населення…

Президентство Леоніда Макаровича пішло наперекосяк, “червоні директори” примусили нашого героя висунути на прем’єра Л. Кучму, який зажадав повноважень значно більших, ніж мав президент, і відтак Кравчук мусив оголосити дострокові вибори президента. Звісно, виграв їх Кучма.

Що було за президентства Кучми, потім Ющенка, потім Януковича і потім Порошенка, ви знаєте. Кожен із них “уславився” своїм словом і своїм чином. І кожного з них влаштовував “радянський спосіб життя”, і тому вони трималися за нього, як воша кожуха, вдаючись до нікчемних ситуативних реформ. Буде час — поділюся з вами своїми думками. Зараз же висловлю загальне враження у формулі, яку я вже використовував. Хай простять мені євангелісти за те, що вдаюся до плаґіату, але ж тут так доречно буде нагадати Л. Кравчукові про джерела:
Кравчук породив Кучму, 
Кучма породив Ющенка, 
Ющенко породив Януковича, 
Янукович породив Порошенка, 
Порошенко породив Зє…
Останній, як пригадуєте, сам означив себе як вирок Порошенкові: “Я – ваш вирок”. 

Розвиваючи цю думку, ми вправі сказати, що Зеленський, Порошенко, Янукович, Ющенко й Кучма кожен зокрема і гуртом є вироком Кравчукові, бо він був першим. Звісно, не тільки Кравчукові, а й тим політичним силам часів президентства Кравчука, які не спромоглися здійснити системні зміни, наслідуючи приклад Чехословаччини, Польщі або Литви. Така вона — сила інерції, яка тенденцію перетворює на закономірність, з якої своєю чергою народжується результат.

2.

CONTRA SPEM SPERO

Суто більшовицький підхід «зелених» плутає дві речі: політичну і кримінальну відповідальність політика рівня глави держави або уряду.

За будь-які дії, вчинки, рішення яко президента П. Порошенко несе політичну відповідальність, і виборець уже виніс йому вирок, не обравши на другий строк. 

Кримінальна відповідальність наступає тоді, коли політик чи високопосадовець вдається до дій і вчинків, які можна класифікувати не як політичні, а як кримінальні. Це можуть бути корупція, несплата податків тощо.

Західні політики та експерти розрізняють ці речі. У цьому світлі кримінальне переслідування «зеленими більшовиками» Порошенка є однозначно політично умотивованим бажанням (чи виконанням чиєїсь волі?) «посадити» політичного конкурента.

Чим усе це кінчиться, сказати важко. Напевно, Зє затявся, і зупинити його навряд чи можливо, тим більше – якщо він виконує волю чи побажання Москви.

Зрештою, українське суспільство може пожертвувати Порошенком: він заслужив покарання за те, що захопився позірними реформами і не ініціював системні зміни, незворотність яких унеможливила б прихід до влади «зелених» з їхньою совково-російською політично-кримінальною орієнтацією.

Якщо Зє вдасться посадити По, і Україна опиниться на краю прірви, цей випадок буде вироком не По і не Зє. Цей випадок буде вироком українському суспільствові, українському народові.

Мені не хотілося б тут повертатися до моєї статті «Історична відповідальність народу». На жаль, ця стаття виявилися зависокою матерією навіть для інтелектуалів. 

Я ж зробив для себе однозначний висновок: помітинґувати та побазарувати, влаштувати багатолюдний протест або черговий майдан – ми мастаки, а от увімкнути здоровий ґлузд, проаналізувати уже тридцятирічний досвід націєтворення й державотворення в незалежній Україні, вивчити уроки й нарешті зайнятися системними змінами – тут у нас тонка кишка.

І все ж, я не втрачаю надії і сподіваюся, що Звернення Проводу україноцентричних сил України та діаспори буде почуте.

Час спливає. Наступних тридцяти років незалежності в України може й не бути. На підготовку та втілення в життя системних змін, за нашими прогнозами, потрібно 7 – 10 років. Це – за сприятливих умов. Несприятливі умови можуть уповільнити процес до 15 – 20 років. 

Питання не в тому, сприятливий чи несприятливий варіант ви виберете. Питання в тому, коли ви почнете цим займатися. Затягування в часі – це затягування петлі на шиї України. Цю петлю ссукав не зовнішній ворог і не «п’ята колона» всередині України, а той ворог, який сидить всередині кожного з нас.

Отож ДумайТЄ!

13, 19 червня 2020 р.

ЛІБЕРТАРІАНСТВО ДЛЯ УКРАЇНИ: ПЕРСПЕКТИВА ЧИ «ТРОЯНСЬКИЙ КІНЬ»?

У Києві презентовано книжку «Лібертаріанська перспектива: Від посткомунізму до вільного суспільства», видану російською та українською мовами. Пишуть, що «книжка поєднує роботи трьох авторів — Валентина Хохлова, Володимира Золоторьова та Сергія Башлакова. Це самостійні роботи, пов’язані лише спільним предметом — лібертаріанством. Валентин Хохлов представляє лібертаріанський погляд на основні проблеми політичного порядку денного. Окремий текст присвячений бажаним із лібертаріанської точки зору конституційним змінам. Третій текст — огляд програм найбільш впливових лібертаріанських партій». Авторів відрекомендовують так: підприємець, співвласник Групи компаній MTI (Сергій Башлаков), лідер громадської думки (Володимир Золотарьов) та доктор економічних наук (Валентин Хохлов).

Докладнішу інформацію про видання подає у своїх нотатках Сергій Рачинський (Про лібертаріанську перспективу для України вже можна прочитати). Очевидно, що книжка потребує уважного ознайомлення й виваженого осмислення. Тим часом можна говорити про актуальність і доцільність популяризації в Україні лібертаріанської ідеології в принципі.

Лібертаріанство, як і будь-яка інша ідеологія, безумовно, заслуговує на уважне й уважливе дослідження. Наскільки серйозним обговоренням лібертаріанства є обговорювана книжка, можна судити з того, що всі три автори є аматорами в царині ідеологічних студій, і їхнє бачення лібертаріанства як перспективи для України є суб‘єктивним і переслідує явно популяризаторську мету. 

Ідейно-тематичне спрямування «Лібертаріанської перспективи» чітко проглядається уже в самій назві: якраз у лібертаріанстві бачать вони майбутнє України.

Як ідеологія людиноцентрична й індивідуалістична, лібертаріанство, здавалося б, добре вписується в український контекст і є суголосним менталітетові українського народу. Справді, чому б нації, яка має давню традицію бездержавності, не запропонувати лібертаріанську ідею вільного суспільства?

Так, ідея вільного суспільства – заманлива, і вона цілком відповідає ментальності українського народу, але лібертаріанська перспектива таїть у собі набагато більше ризиків, ніж обіцяних/сподіваних позитивних результатів.

По-перше, лібертаріанство як модерна ідеологія може бути продуктивною лише у високо розвинутому суспільстві. Наразі ми не можемо назвати жодну успішну країну з великої сімки чи навіть двадцятки, в якій лібертаріанство було б панівною ідеологію і спричинилося б до успішного поступу цієї країни.

Рівень національної свідомості й громадянської зрілості/відповідальності українського суспільства, на жаль, занадто низький для того, щоб сприйняти лібертаріанство як ідеологію й використати її як націєтворчий і державотворчий фактор. 

Більше того, лібертаріанство відіграє в українському суспільстві деструктивну роль, оскільки ворожі Україні й українській справі, українському націєтворенню й державотворенню сили неодмінно використають і вже використовують лібертаріанство як «троянського коня». 

Невипадково ж для завоювання підтримки більшості електорату «зелений більшовизм» активно послуговувався лібертаріанською риторикою під час президентських, а потім і парламентських виборів в Україні. Прийшовши до влади, партія «Слуґа народА» застерегла, що її ідеологія насправді лібертаріанською не є. 

По-друге, історичний досвід засвідчує, що будь-які імпортовані в Україну ідеології не мали перспективи або проявилися як руйнівні, якщо вони не спиралися на національні традиції та звичаї.

Хоч лібертаріанство як ідеологія й має західне коріння і пов‘язане з ідеєю прав і свобод людини, в Україну воно прийшло через російське культурне середовище, якщо не сказати ще категоричніше: в Україну цю ідеологію занесли адепти або симпатики «русского міра». 

Прикметно, що й автори книжки не демонструють україноцентризму у своїй діяльності в цілому і, звичайно ж, навіть не намагаються прив‘язати лібертаріанство до українських національних традицій та звичаїв. Це означає, що метою поширення лібертаріанства в українському суспільстві для них є не перетворення України на успішну державу, а забезпечення можливості домінування російської культури над українською, російськомовної меншини над україномовною більшістю.

Тому зовсім невипадково на обкладинку книжки винесено символ і слоган американських лібертаріанців: «Don‘t tread on me» («Не утискай мене»). При цьому популяризатори лібертаріанства не враховують (ігнорують або навіть не мають про це уявлення), що символіка й мотто історично мають інше значення, ніж вони вкладають у нього.

Хай буде відомо лібертаріанцям в Україні, що символіка й слоган, які вони беруть собі на озброєння, є одним із перших прапорів США, використовуваним повстанцями як символ американського патріотизму (sic!), незгоди з урядом або підтримки громадянських свобод.

Отже, панове адепти лібертаріанства в Україні, якщо ви не демонструєте свого україноцентризму, не прив‘язуєте ідеї лібертаріанства до національних традицій і звичаїв українського народу, ви свідомо чи несвідомо перетворюєте лібертаріанство на «троянського коня» «русского міра». 

Небезпека саме такого використання лібертаріанства як ідеології підтверджується ще й тим, що змайстрований у Кремлі проект «Новоросії», який передбачав відшматування від України восьми південносхідних областей, але був зупинений на окупації Росією Криму та частини Донбасу, так само послугується символікою, поцупленою ув… американців. 

Не віриться? Погляньте на прапори т. з. Новоросії та американських конфедератів. В російському інформаційному просторі активно мусується тема, чому проросійські сепаратисти взяли собі на озброєння символіку американських конфедералістів (див., напр.: Флаги конфедерации. Почему флаг Новороссии и флаг Конфедеративных штатов Америки так похожи?).

Дивує у цьому випадку одне: як послідовний і жорсткий російський антиамериканізм, набагато радикальніший за радянський, уживається з банальним і бездумним запозиченням («злизуванням») американських ідей і символів? 

Мудрі люди в західному світі, які не мають українського коріння, але прискіпливо відстежують перебіг націєтворчих і державотворчих процесів в Україні, зауважують, що за нинішніх обставин найпродуктивнішою для українського суспільства й України може бути лише ідеологія націоналізму. 

З «легкої руки» Москви, ідеологія українського націоналізму дискредитована не тільки зовнішніми, але й внутрішніми факторами. Громадсько-політичні сили в Україні, які позиціонують себе як націоналістів і активно послуговуються націоналістичною риторикою, але нічого не роблять для розвитку й популяризації в суспільстві націоналістичної ідеології на засадах консерватизму чи традиціоналізму, а отже згрунтованої на національних традиціях і звичаях, по суті створюють сприятливі умови для просування в українське суспільство чужих і чуждих йому теорій без будь-якої спроби бодай у якийсь спосіб пристосувати їх до місцевих умов.

Упродовж тривалого часу ми закликаємо до випрацювання україноцентричних ідеологічних теорій, на основі яких формувалися б україноцентричні ж громадсько-політичні рухи й партії, здатні об‘єднувати (а не роз‘єднувати) українське суспільство. 

Судячи з того, як активізуються українобіжні й українобайдужі сили, намагаючись утвердити свої позиції й посилюючи популяризацію/пропаганду своїх ідей, маємо не тільки доводити непродуктивність їхніх теорій для українського націєтворення й державотворення, але й виправьовувати та пропонувати суспільству якісні україноцентричні ідеології, здатні згуртувати й надихнути його (суспільство) на так важливі для України системні зміни.

16 грудня 2019 р.

СИТУАТИВНА БІЛЬШІСТЬ, СИТУАТИВНА ОПОЗИЦІЯ І КОНСТРУКТИВНІСТЬ КРИТИКИ

Євген Якунов (див.: …огульная критика) зачепив нині тему, яка для мене має тривалу історію: відстежую її від 1990 року і час від часу так чи інакше зачіпаю у своїх публікаціях. Згадана публікація спонукає мене ще раз висловитися на цю тему.

У заголовок я виніс, зокрема, й поняття «конструктивна критика», яке Є. Якунову не подобається. Він так і написав: «нє нравітся». Як відомо, подобається чи не подобається – це справа смаку, і я думаю, що автор не заперечує права на існування різновидів критики: «конструктивна», «огульна», «голобельна» та ін., – серед яких «конструктивна критика» є різновидом (якщо не синонімом) науково обгрунтованого агалізу й оцінки явища. Застановлююся на цьому тому, що нижче я до цього ще повернуся.

Зовсім невипадково я виніс у заголовок і поняття «ситуативна більшість» і «ситуативна опозиція», яку точніше було б назвати «ситуативна меншість».

Справа в тому, що фракцію «Слуґа народА» інакше, як «ситуативною більшістю» я назвати не можу, при тому що ця фракція має монопартійну більшість у Верховній Раді і її цілком справедливо називають «більшовиками» (можливо, точніше було б «слуг народА» називати необільшовиками).
Більшовизм чи необільшовизм Зє, ЗєКоманди і ЗєДепутатів проявляється у методах дій, у нахрапах, у керуванні доцільністю, у нігілізмі і багато в чому іншому. Часто це обумовлено низьким рівнем освіти, освіченості, культури, моралі та ін. Їх можна зрозуміти – інакше їм не втриматися, не перемогти, не досягти мети, яку вони перед собою поставили.

За великим рахунком, мету й їхні наміри ми не знаємо. Президентська програма Зє складалася із того, що накидав йому в поштову скриньку «народ», внаслідок чого бачимо загальники, начинені чистої води еклектикою, без концепиуального, стратегічного бачення перспектив поступу України, про що я писав напередодні другого туру виборів.

Партія «Слуга народА» також не запропонувала концептуальної програми свого походу у владу. Пропозиції (законопроекти), з якими виходять на люди Зє, ЗєКоманда, ЗєДепутати, є виключно ситуативними, не мають системного характеру, не проявляють навіть натяків на стратегію. Як наслідок – безальтернативний кандидат на прем‘єр-міністра очолив уряд України з благими намірами, але із передбачуваним результатом – як ряба вивезе. 

Отже, загалом монопартійна більшість у ВРУ, як і в цілому в нинішній владі України, є ситуативною. Так склалося.

І саме цією ситуативністю наші необільшовики програють своїм дідам-прадідам. Як відомо з історії КПРС, справжні більшовики-ленінці не були більшістю на з‘їзді РСДРП, на якому вони взяли гору над «меншовиками». Їм вдалося не просто захопити владу у величезній Російській імперії й здійснити епохальний переворот, а й створити суспільний устрій, який формально протримався три чверті століття, а фактично залишається непорушним і тепер. Їм це вдалося тому, що у Леніна й Сталіна були концепції, добре продумана стратегія тощо. 

Необільшовики ж стихійно прийшли до влади, кидаються від одних крайнощів до інших, хапаються за одно чи друге, але не мають жодного уявлення для чого і ради чого вони це роблять.

У цьому є позитив – вони проявляють те, що має розбудити українське суспільство, передусім інтелектуальну еліту, щоб нарешті замислитися над нагальністю системних змін через українізацію, відродження національних традицій і звичаїв та зміну суспільного устрою.

Негатив же в тому, що енергію необільшовиків використають у своїх інтересах зовнішні сили, які не зацікавлені в становленні й успішному розвиткові самостійної України. Такі тенденції простежуються. І тут важливо, наскільки потужною буде опозиція.

Відтак переходимо до опозиції, яку я також назвав ситуативною. Чому? Придивіться, які сили ми бачимо в опозиції. 

З одного боку, це партія «Європейська солідарність», очолювана екс-президентом П. Порошенком. Цю партію перевів ув опозицію програш на президентських і парламентських виборах. Отже, цією партією рухає образа, прагнення помсти і бажання реваншу, тобто суто емоційні стимули, за якими маячить ідея євроінтеграції. П’ятирічний досвіду президентства По нагадує нам про півтори сотні кількість реформ, жодна з яких не була ефективною і незворотною, оскільки всі реформи були ситуативними. По, БПП, а тепер і ЄС не думали й не думають про важливість системних змін для України.

З другого боку, в опозицію до владної партії стала доволі потужна відверто проросійська політична сила, очолювана такими одіозними людьми, як Бойко, Медведчук, Рабинович та ін. Крім відкритого цілеспрямованого курсу на інтеґрацію з Росією, ця опозиція також є ситуативною. Вона не має ні чітко випрацюваної концепції, ні стратегічного бачення успішного розвитку України, хай і в орбіті інтересів Кремля. Звісно, що про конструктивність такої опозиції не може бути й мови, а от шкоди…

Тепер давайте подивимося на цікавий трикутник у ВРУ: ситуативна більшість і дві ситуативних опозиції. Двох опозицій не повинно бути, хіба не так? Отже, хтось із кимось ітиме на співпрацю, яка матиме тимчасовий, ситуативний характер і переслідуватиме ситуативну мету.

Судячи з того, що члени нинішніх опозиційних фракцій в минулому мали спільні інтереси приватного, партійного чи суспільного характеру, теоретично об‘єднання цих опозицій в одну не виключене, якими антагоністичними їхні нинішні позиції не були б.

Другий варіант – можливість співпраці фракції ЄС із фракцією СН. Теоретично її виключати не варто. Це стане можливим, якщо курс більшості концептуально стане привабливим для порошенківців, якщо лідер фракції ЄС перехворіє особистими образами або якщо По відійте від керівництва ЄС (що не виключено). Я не бачу в цьому негативу, оскільки кращі україноцентричні сили в ЄС могли б справляти конструктивний вплив на більшість. 

Третій варіант – це можливість співпраці фракції «опозиційної платформи» (чи як там її?) з СН. Аж надто багато політичних, світоглядних, культурних та інших чинників характері як для членів «опозиційної платформи», так і для «слуґ народА». За теоретично можливої співпраці цих двох політичних сил промосковські опозиціонери здатні будуть справити на необільшовиків деструктивний вплив.

Ви напевно пам‘ятаєте, що більшість в усіх скликаннях ВРУ утворювалася виключно ситуативними перегрупуваннями фракцій, окремих депутатських груп і окремих депутатів. При цьому обговоренні немає значення, робилося це за переконаннями, під тиском чи підкупом. 

Нинішня ситуація мені нагадує першу демократично сформовану ще 1990 року Раду, яка з Верховної Ради УРСР трансформувалася у Верховну Раду України. Саме тоді у ВРУ верховодила так звана «група 239», яка складалася переважно з ортодоксальних комуністів. Опозиційною силою була фракція НРУ, яка називала себе «Народною радою» і мала у своєму складі 125 депутатів. Це була, либонь, найпотужніша опозиція в історії українського парламентаризму, яка, на превеликий жаль, не змогла на повну силу реалізувати свої можливості.

Поки що мені не трапилося на очі наукове дослідження, в якому було б зроблено бодай спробу розібратися, чому маючи 27% голосів у ВРУ, НР виявилася недостатньо ефективною і не змогла утворити більшість навіть після проголошення незалежності України й заборони КПРС 1991 року.

Мені часто доводилося бувати на зібраннях «Народної ради» і спостерігати за подіями у сесійній залі ВРУ з ложі преси й по телевізору, а також обговорювати свої спостереження із близькими мені нардепами.

Ось яка картина вимальовувалася. Комуністи із «групи 239» трималися купи й були добре орґанізовані передусім тому, що прагнули відстояти те, що мали. У них не було концепції, стратеґії розвитку України як суверенної держави у складі «оновленого Союзу» (на час декларації про державний суверенітет). Не було їх і після проголошення незалежності. Голова ВРУ, а потім президент України Л. Кравчук також не мав навіть рожевого уявлення, що він хоче побудувати в Україні. І він сам, і його фракція були банальними ситуативниками.

НРУ із своєю «Народною радою» були такими ж ситуативниками. «Народна рада» перенесла в сесійну залу ВРУ емоційну стихію майданних і вуличних мітинґів. Ейфорія зашкалювала, емоції брали гору над здоровим ґлуздом. Увесь конструктив НРУ тоді уміщувався у відому заяву І. Драча про майбутню Україну, в якій росіянам житиметься краще, ніж в Росії, полякам – краще, ніж у Польщі, євреям – краще, ніж в Ізраїлі, і т.д. 

А що ж «Народна рада»? Фракцією керував академік І. Юхновський – талановитий учений, але слабкий політик і орґанізатор. Зібрання фракції інакше, як базаром, не можна було назвати. Зрештою, якимось чином фракція випрацьовувала проект, який визначений представник «Народної ради» озвучував з трибуни. Невдовзі по тому під час обговорення до трибуни неодмінно виходив інший представник опозиції й заявляв, що оголошеної позиції фракції він не поділяє і що в нього є інша думка. 

У мене було кілька спроб обговорити цю проблему, можливо, з десятком знайомих мені членів «Народної ради». Юхновський погодився з моїми спостереженнями, але з досадою махнув рукою і пішов. Подібне сталося з Драчем, Лук‘яненком, Осадчуком, Павличком… У тривалішу розмову мені вдалося втягнути Мовчана. І знаєте, що він мені сказав? «Ну, а що ми можемо зробити, коли нас лише двадцять чотири проценти?!» 

На той час із американського посольства в Москві (у києві дипмісії США ще не було) я одержував журнал «Америка» і реферативний часопис (назву не пригадую), в якому російською мовою друкувалися найцікавіші статті з різних періодичних видань. В одному з чисел цього журналу було опубліковано статтю науковця, який відстудіював і узагальнив досвід діяльності опозиції в парламентах різних країн світу. Одним із ключових питань тієї статті була ефективність опозиції. Автор переконливо доводив, що опозиція може бути ефективною, маючи в парламенті лише 3% (три відсотки!) місць.

Наскільки я пам‘ятаю, висновки дослідника зводилися до таких точок:
1. Опозиція має бути організованою і конструктивною.
2. Опозиція повинна пропонувати такі законопроекти, які більшість не може не прийняти для обговорення і які буде обговорювати конструктивно.
3. Опозиція має бути спроможною конструктивно критикувати законопроекти більшості й переконувати більшість у необхідності тих чи інших змін на користь опозиції.

Доволі просто, чи не так? Як бачите, тут спливло поняття «конструктивна критика», яке виявилося не до смаку Є. Якунову.

Конструктивність важлива не тільки і не стільки для критики. Вона важлива для будь-яких дискусій і обговорень взагалі. Але найбільшою мірою конструктивність необхідна як основа концепцій, стратегій, світоглядів. 

Конструктивність – запорука системних, комплексних підходів до осмислення й розв‘язання проблем. Брак системного, комплексного мислення, зрештою, й спричинює ситуативні підходи, ситуативні намагання розв‘язати завдання чи проблеми системного характеру. Ну, а де віддають перевагу ситуативним рішенням, там, звісно, не обходиться без емоцій і волюнтаризму, характерного, між іншим, авторитарно-тоталітарному мисленню, і байдуже – це більшовизм чи необільшовизм, який, до речі, може одягатися і в вишиванки.

4 вересня 2019 р.

БЛАГА ВІСТЬ ПРО БЕЗДЕРЖАВНІСТЬ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ

Володимир Крижанівський виніс на обговорення текст Тараса Возняка “Мазепа VS Янукович: реалізм проти дурості“, який викликав різку критику історика Павло Гай-Нижник. Проблема – неспроможність українського народу будувати державу та його (народу) упереджене ставлення до державної влади взагалі. Прикметно, що всі мають рацію в деталях, але так само усі не мають рації в принципі.

У тексті фігурують імена Мазепи та Скоропадського (Хмельницький лише згадується як рубіж). Отже, обговорюється держава (і державність), як вона склалася від 18-го століття й досьогодні. Це – історичний період, відомий посиленням контролю держави над громадянином. Тому нічого дивного, що українці не сприймають такий тип суспільно-політичного устрою.

Як народ із древніми традиціями і звичаями, українці зберегли у своїй генетичній пам‘яті інші уявлення про суспільний лад і спосіб урядування, за яких «держава» мала мінімальний вплив на громадянина, і це – те, чого прагнуть українці сьогодні. Щоправда, емоційно наснажені, вони мріють про «народовладдя», не підозрюючи, що у цього слова є ширше вживаний стовідсотковий синонім – «демократія». 

За давніх часів українці не знали слова «демократія», але вони не мали у своєму лексиконі й слова «народовладдя» (останнє вигадали… більшовики). Разом з тим, українці давали собі лад, і творили наймогутніші потуги в Європі, що їх тепер підводять під категорією «держава».

Але ті потуги у теперішньому розумінні «держава» державами не були. Вони мали інший тип і урядування у них було станове. І всі були заможні й щасливі. Аж поки на наші землі не прийшли із своїм порядком і своїм владарюванням ті, хто у себе придумав державу, владу та її інструменти обмеження прав і свобод доти вільних громадян.

Повернемося до своїх коренів, до своїх традицій і звичаїв, серед яких ключовим є – жити по совісті, – і все влаштується природним чином

Отже, перше, що нам треба зробити, – це повернути українцям національну ідентичність, помножену на національну свідомість і громадянську зрілість.

Друге, нам треба здихатися авторитарно-тоталітарного радянського устрою, що його завели в Україну більшовики, і встановити новий суспільний лад на основі національних традицій і звичаїв.

Третє, нам треба встановити такий спосіб урядування (самоурядування) від громад і до самверху, основу якого склала б національна ідеологія, що випливає із національних традицій і звичаїв. 

Одним із ефективних напрямів цієї ідеології може виявитися анархо-націоналізм чи націонал-анархізм (кому що більше подобається). Тут нагадаю, що засновниками анархізму на теренах Російської імперії у 19-му столітті були діячі з… українським корінням, представники старовинних українських родів.

Я вже звертав увагу на те, що з-поміж способів «державотворення», які випробувала Україна під час національно-визвольних змагань сто років тому, найдовше протрималися не гетьманат Скоропадського, не соціалістичні Центральна Рада й Директорія, а анархічна республіка Нестора Махна. 

Виходить, що «анархія – мати порядку» не такий уже й саркастичний слоган, якщо зважити на те, що «бездержавність української нації» напевно є нагадуванням для нас про те, як ми жили без держави колись і що ми житимемо без неї і в майбутньому. 

У нас багато чого поцупила Московія. В тій же Московії ще не так давно носилися з ідеєю «відмирання держави» (це було навіть залекларовано в «Програмі будівництва комунізму»). У них це не вийшло і не вийде. Бо у них це в принципі не може вийти.

А от у нас виходило колись. Значить, вийде і тепер. Для цього якраз і потрібні системні зміни.

7 квітня 2019 р.

СУБ‘ЄКТНІСТЬ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ ТА НАРОДОВЛАДДЯ

Анатолій Трофименко вийшов з ініціативою внесення змін до Конституції України (див.: Анатолій Трофименко : Пропоную для внесення до Конституції України новий розділ). У цьому тексті викладено характерні для української масової свідомості думки стосовно українського народу як суб‘єкта державотворення і такого похідного явища як народовладдя.

Панові Трофименкові болить, що український народ усунутий від влади в Україні і що в Конституції України немає навіть окремого розділу чи бодай окремої статті про державотворчу суб‘єктність українського народу. У зв‘язку з цим він цією публікацією і пропонує доповнити Основний Закон відповідним розділом.

З цією темою тісно пов‘язана проблема, яку активно мусують інші автори, і це проблема народовладдя. Вам напевно не раз траплялося надибувати публікації, в яких встановлення в Україні народовладдя є ідеєю-фікс.

Звичайно, я не маю нічого проти, щоб у Конституції України був розділ,  у якому було б окреслено суб‘єктність українського народу, а відтак і його права, обов‘язки та відповідальність. Ну, а що стосується «народовладдя», то я не проти того, щоб вживане в Конституції поняття «демократія» замінили словом «народовладдя» (бо саме так і перекладається українською слово «демократія»).

Як і більшість псивного й політично неосвіченого українського суспільства, А. Трофименко виходить з того, що спеціальний розділ у Конституції надасть українському народові більше прав і свобод як «джерелові права і вищому суб‘єкту влади» в Україні. З цього погляду він і розписує права, які, на його переконання, мають бути відображені в Конституції України.
«Український Народ є найвищою владою в  Україні, який  здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Право визначати і змінювати  конституційний лад в державі Україна належить виключно Українському Народові і не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами», – пише А. Трофименко. 

Перечитайте уважно цей абзац, і ви побачите суперечності, що лізуть з усіх щілин. Найбільшою суперечністю цього пасажу є те, що автор протиставляє народ і державу, і остання мислиться йому як суб‘єкт рівний… народові. 

Якщо ж розглядати державу як продукт народу (чи суспільства), то що тоді заважає народові (суспільству) творити таку державу, яка була б підпорядкована народові (суспільству) як «вищому суб‘єкту влади»?

Звісно, що – рівень національної свідомості й громадянської зрілості/відповідальності цього народу (суспільства). Інакше кажучи, народ сам відповідальний за те, який суспільний устрій він обирає для себе, яку державу він творить і кого обирає в органи влади та місцевого самоврядування.

Ще позаторік саме про це я й писав у статті «Історична відповідальність народу», яка багатьом моїм читачам не сподобалася. Тепер А. Трофименко примушує мене нагадувати про неї, бо час і перебіг подій підтверджують, що я таки мав рацію.

Ось і пан Трофименко пише, що «Український Народ держави (республіки) Україна має право і зобов‘язаний»… Продовження ж тексту стосується прав, але обов‘язки й відповідальність народу в цій конституційній ініціативі… не обговорюються.

Тим часом чинна Конституція передбачає, що народ реалізує своє право як «вищого суб‘єкта влади» через вибори – президента, народних депутатів, депутатів інших рівнів та органів місцевого самоврядування. І це – не тільки його право, але і обов‘язок.

І тут виникає запитання про те, чому цей народ (суспільство) так безвідповідально ставиться і до свого права, і до свого обов‘зку – обирати у владу лише достойних людей, тобто делегувати свої повноваження совісним, чесним і порядним людям. Чомусь виходить так, що до влади в Україні приходять безсовісні, нечесні й непорядні люди.

Американські науковці, які вивчали виборчі процеси в історичній перспективі, звернули увагу на те, що рівень політиків і урядовців прямо залежить від рівня свідомості й громадянської зрілості електорату, виборців, тобто народу (суспільства). Так було зроблено висновок: народ обирає собі подібних, або – народ має таку владу, яку заслуговує.

Отже, якщо український народ (навіть якщо ви напишете ці два слова навіть з великої букви, як це робить А. Трофименко) безвідповідально ставиться до своїх обов‘язків як «вищому суб‘єкту влади», ніякі додаткові розділи в Конституції не допоможуть.

Якщо народ живе не по совісті – толерує подвійні стандарти й подвійну мораль, – то напевно такого ж він має сподіватися й від тих, кому він делегує свої повноваження як «вищий суб‘єкт влади» і хто дістає доступ до всенародних ресурсів та починає розпоряджатися ними як своєю приватною власністю.

Держава узурпує владу? Ну, так це ж ви, народ (суспільство), самі сотворили таку державу і таку владу над собою поставили!

Ось чому я закликаю до піднесення національної свідомості й громадянської зрілості/відповідальності українського суспільства. Широкомасштабна українізація, відродження національних традицій та звичаїв, зміна устрою/ладу поверне нам те, що було не так давно – за життя мого покоління – втрачено: жити по совісті.

Совісна, національно свідома й громадянськи відповідальна людина сама не полізе у політику та урядування, бо розумітиме того, якого рівня природних здібностей, освіти й досвіду особистості мають працювати там, щоб процеси націєтворення й державотворення були успішними й ефективними. 

За такого підходу ми побудуємо Україну такрю, що вона зможе зайняти належне їй місце у світовому співтоваристві.

Для цього треба, щоб знайшлася і згуртувалася достатня кількість інтелектуальної частини українського суспільства, яка узяла б на себе освіту й просвіту та інформаційно-роз‘яснювальну роботу серед народу. 

19 березня 2019 р.

SYSTEMIC CHANGES AS A FACTOR IN OVERCOMING CORRUPTION

The journalistic investigation carried out by Denis Bigus’ group (see here) shocked Ukrainian politicians and shocked a large part of Ukrainian society. This impression consists of what is done on my tape in the networks. Words of indignation and calls for the “overthrow of this government” and the impeachment of the president are heard from the rostrum of the Verkhovna Rada.

Naїve! Is what journalists D. Bigus and L. Ivanova are really talking about a sensation?

Following the processes in Ukraine in terms of the project “Ukraine Fighting Corruption”, we see this story as one of the characteristic, typical phenomena of Ukrainian reality.

The trend of independent Ukraine is such that all presidents and their close associates became incredibly rich during their tenure, as the merging of crime with business and politics after the collapse of the USSR flourished.

Rooted in the old Bolshevik tradition, similar processes have taken place and are taking place at all levels of state and public life, turning Ukraine into a totally corrupt country.

The fight against corruption in such conditions turns into fiction. Both state and public anti-corruption bodies do not fight corruption as a phenomenon, but against corrupt officials as subjects of certain acts of corruption.

The selectivity of the prosecution of corrupt officials depends on the capabilities or interests of anti-corruption activists. Therefore, there are corrupt people who have the status of “sacred cows” and who remain untouched under all conditions and circumstances. There are corrupt people against whom criminal cases are opened, but they are slightly frightened. Of course, there are also “goats gone” …
The regularity of the selective subjective approach to the fight against corruption is such that the corrupt only become arrogant, their actions become more sophisticated, and thus corruption becomes an incurable chronic disease of society.

Criminal amber mining, ruthless felling of the Carpathian virgin forest, making money in a war in which tens of thousands of patriots die and millions become crippled and homeless, and other high-profile stories are just what is happening in front of everyone and why there is no end.

“Our Money” and other similar investigative journalism projects bring to light what is going on in the “gray zone” or in the deep underground, from where information is most likely leaked by participants in corruption deals most likely deprived of participation in the “case”.

Although Anatoliy Hrytsenko is convinced that there are more “honest people”, in fact “garbage from the house” is not taken out as honest as offended or deprived, and Oleksandr Onyschenko is the first example of that. It is obvious that the same person “merged” his “collection of compromising material” to journalists.

However, it could also be an employee of one of the anti-corruption structures or one of the law enforcement agencies, who knows that a formal investigation into the crime of the president’s own partners in the defense industry is a priori impossible.

Anti-corruption politicians and anti-corruption activists, like the general public, are convinced that it is the “change of government”, “change of the political system” and the coming to power of new, “honest people” that will make the fight against corruption effective.

But if there are really “more honest people”, as A. Hrytsenko and his supporters are convinced, then why do those who were considered honest and decent get lost in the first steps of their way into politics, show their double standards and expressive traits of corrupt officials?

Want examples? Follow the evolution of the square “Cossack” Gavrilyuk. And last year’s story with Bubenchyk was worth something. I do not name the much louder names of novice politicians who emerged from the mud in the prince.

Unfortunately, only a small percentage of people are able to withstand the temptation and remain honest and decent in their service to society, to their people.

Victor Hugo said over Honore de Balzac’s coffin: “He sought to take a place among those whose world he was destroying with his merciless pen.”

Take a closer look at Ukrainian anti-corruption fighters both in their official capacity (investigators, prosecutors, special services officers) and by vocation (journalists, public activists).

They are usually overgrown with public scandals, and not because the real corrupt do everything to discredit them. They discredit themselves, if not by their own participation in corrupt practices, then by their simply reckless actions, which disappoint ordinary citizens.

An even bigger problem for anti-corruption activists is that they are essentially fighting only the consequences of corruption (ie corruption) and not corruption as a phenomenon.

As for the state anti-corruption bodies, they are created to perform such tasks – to identify corrupt people, catch them hot and bring them to justice.

According to China’s experience, even the public execution of corrupt officials is not effective: corrupt officials are physically destroyed in stacks, but corruption remains eradicated.

Have you not thought about why the level of corruption in China remains as high as in the former Soviet Union, and in such developed countries as the United States, Japan, etc. – low, the maximum allowable?
The answer is simple: because China continues to live in an authoritarian-totalitarian system and administrative-command mode of government.

Ukraine also continues to live in the conditions of the authoritarian-totalitarian system and administrative-command mode of government, which it inherited from the USSR / USSR.

The only difference between Ukraine and China is that Ukraine has abandoned the communist ideology, got rid of the dictates of the one-party system and introduced the institution of the president.

The institution of the president, however, has become such a clearly unconstitutional executive body as the presidential administration, which is functionally an incarnation … of the Central Committee of the Communist Party. This structure remained even in the same building, and perhaps the branch offices remained in the same places as the relevant departments of the Central Committee. It is possible that during the presidencies of Kravchuk and Kuchma, people who had remained there since the Communist Party continued to sit there on their still Communist oak chairs.

It is noteworthy that the institution of the president has retained the former Communist Party vertical, forming regional and district administrations. Apparently, it is even more probable that the old tested Communist Party-Soviet nomenklatura cadres remained there for a long time (sometimes, perhaps, they remain) in their heated places, educating new generations of the post-Soviet nomenklatura.

However, what post-Soviet ?! Soviet power, established more than a hundred years ago by the Bolsheviks, has not been abolished since the collapse of the Soviet Union. Ukraine remains a “country of councils”, with a well-structured system that correlates with the presidential vertical and recognizes the priority of the latter or even is in the same team with it: the Verkhovna Rada, regional councils, city / district councils …

At certain levels, we even see a merger of the presidential vertical and the Soviets, which was not the case even under the Communist Party-Soviet government. Let’s remember at least mayors who are also chairmen of city councils.

A characteristic feature of public administration, as in the Communist Party-Soviet times, is collective responsibility (or irresponsibility). This encourages government officials to look into the mouth of the president at the national level, the “governor” – at the regional level and the head of the RSA – at the district level.

In turn, this encourages these actors to use manual control methods, gives them the indulgence of “punishing and pardoning”, and thus defining the limits of participation in certain illegal / criminal “deals”, which are called corruption.

Public opinion is convinced that the “father” of Ukrainian corruption is the second President of Ukraine Leonid Kuchma. This may be the case if we do not understand the true nature of corruption in Ukraine and in the former Soviet Union.

Kuchma did not create corruption.

The merging of crime and politics is an “invention” of the Bolsheviks, who from the very beginning financed their “political” activities by robbery, banditry, racketeering, and other popular and now criminal methods.

The merger of crime and state power took place only after the October Bolshevik coup, known in history as the “Great October Socialist Revolution,” especially since February 1918, when Lenin issued a decree to the Soviet People’s Commissar releasing one hundred thousand criminals from tsarist prisons. to shake the term »).

Let me remind you that almost all these criminals joined the Bolshevik ranks and formed the backbone of the newly formed “Emergency Commission” under the leadership of the Dzerzhinsky Cheka (later the OGPU, later the NKVD, and later the MGB and KGB).

The lumpen proletariat and the criminal became the nurseries of the Bolshevik party and state cadres, from a select part of which sprouted a phenomenon that was later called the “Communist-Soviet nomenklatura.”

The Communist Party-Soviet nomenklatura in class society, however, did not become a class. It became a supra-class segment of society, which “could” do more than the proletariat as a “hegemon of society,” and even more so to the “collective farm peasantry” and the “working intelligentsia.”

Tough, even cruel, Communist discipline helped each cricket know his place, punish the guilty or pardon the internal Communist Party court, and few fell out of the cage and ended up behind bars like ordinary criminals.

This was the case before the collapse of the USSR.

Note that throughout the former Soviet Union, the first presidents of the newly independent countries were mostly high-ranking Communist Party figures. Where they did not become the first presidents (Lithuania, Georgia), they became the second presidents.

And here the question arises about the interaction of the institution of the president and the Communist Party-Soviet nomenklatura.

As a former secretary of the Central Committee of the Communist Party on ideology, and then on personnel (personnel, ie the nomenklatura, were, in fact, the competence of the second secretary of the Central Committee), Leonid Kravchuk as the first president of independent Ukraine could not but rely on the party “elite” knew and trusted.

Thus, the administration of the president of the first four years of independence could not but consist of those “proven cadres”, even if they were already repainted as “national democrats”. The same happened at the regional and district levels.

So the Communist Party-Soviet nomenklatura remained in power. The rigidity of party discipline is a thing of the past along with the “classical” CPSU. “Democratization” therefore affected primarily corruption processes. To give you an idea of ​​the strength of the nomenklatura, let me remind you that Khrushchev lost because he underestimated the internal strength of the Communist Party-Soviet nomenklatura.

And leaders taught by Khrushchev’s lessons eventually realized the unproductiveness of “voluntarism” as a method of administrative-command governance. Thus, it was during Kravchuk’s presidency that the Communist Party-Soviet nomenklatura realized and felt its historical mission, and at the same time its historical memory awoke in it.

Thus came a new stage in the merging of crime (especially criminals in law), politics (parties) and public administration (government). It is noteworthy that not only the crime sought a way out of politics and power, ie politicized, but also politics (parties) and the government sought a way out of crime, ie criminalized.

This began before the actual collapse of the Soviet Union and may have even accelerated its collapse. In any case, we have been noticing active processes of interaction between the nomenklatura and crime since the beginning of Kravchuk’s presidency.

With the participation of criminal elements, in particular, there was a “reform” of the world’s largest Black Sea shipping company. At first, it was transformed into a joint-stock company called Blasco, and then Blasco disappeared.

If you are interested, dig into the history of Kyiv’s FC Dynamo, whose honorary chairman has been L. Kravchuk since his presidency. Dynamo is associated with the creation of various companies and joint ventures with opaque property, numerous financial frauds and even serious crimes both in Ukraine and abroad, which are described in a series of interviews by a former criminal and active participant. events of the early 90’s L. Roitman.

During Kravchuk’s presidency, “new Ukrainians” stood on the wing and gained strength, receiving communist or Komsomol money (V. Sumin, L. Chernovetsky, and others).

If during Kravchuk’s presidency, the Communist Party-Soviet nomenklatura was just beginning to relax and criminalize, during Kuchma’s presidency crime came to power and then began the active “privatization”, sawing and selling everything that could be sawed and sold, as well as squeezed.

The explosive mixture of Communist Party-Soviet nomenklatura and criminality formed what is now called the oligarchs. Corruption has taken on open and cynical forms, in which we now observe it.

So, if someone wants to call Kuchma the “father” of something, he is the “godfather” not of corruption, but of oligarchy and oligarchic government.

The result of this oligarchic form of government has been private political projects, which call themselves parties or even public associations, but are more like organized criminal groups.

The oligarchy proved to be a convenient tool for Yushchenko, and especially Yanukovych, to exercise his presidency, although they were not oligarchs themselves.

Petro Poroshenko is a 100% product of the oligarchy, both as a businessman and as a politician. Without politics and participation in power, its enrichment would be simply impossible. Without wealth, oligarchic status, his presidency would also be impossible. Such is the phenomenon of Poroshenko. So no wonder what is happening to him and his surroundings.

Poroshenko’s administrative-command presidential rule is a logical consequence of the evolution of the authoritarian-totalitarian system in the still “Soviet Ukraine.” It could not be otherwise.

The future presidents will be no different from Poroshenko, no matter how different they would seem to the average voter.

Oligarchic traits are seen in almost every one of this year’s presidential candidates. Even the most intelligent of them is a rentier. This means that enrichment and a prosperous life are subconsciously more important for them than the desire to serve their people, society and go down in history as a prominent statesman.

Their parties or other forces behind them are not ideological parties with well-thought-out and balanced strategic development programs of Ukraine, but private organized groups whose goal is to come to power and populist promises of reforms, which then turn into cosmetic repairs at best.

Some candidates rely on the support of their colleagues’ professional associations. But there are also those who, due to the lack of their own ideas and concepts, ask the people what they expect from their presidency in case of their victory.

No candidate, no socio-political force behind him even stutters about the urgency of systemic change – the replacement of the authoritarian-totalitarian system and administrative-command mode of government inherited by Ukraine from the USSR / USSR, without which even talk of overcoming corruption, oligarchy, etc. do not make sense.

February 26, 2019.